і мені зробилося легко, коли я, вдаючи з допомогою млявих рук плавальні рухи, безболісно й легко посунув уперед. Моїй голові було спокійно в прохолодному повітрі, а кохання дівчини в білому сумно захоплювало мене, бо мені здавалося, ніби я пливу геть від закоханої, а також від туманних гір її краю… І я згадав, що одного разу зненавидів одного щасливого знайомого, який і зараз, можливо, йшов поруч зі мною, і потішився, що моя пам’ять така гарна, що в ній зберігаються навіть такі другорядні речі. Адже у пам’яті навантаження велике. Раптом у голову полізли назви всієї сили-силенної зірок, хоча я ніколи не вчив їх. Так, це були цікаві назви, важко запам’ятовувані, але я знав усі і дуже точно. Високо піднявши вказівний палець, я голосно викрикував назву кожної… Але я недовго називав зірки, бо мені треба було плисти далі, якщо я не хотів зануритися занадто глибоко. Але щоб мені потім не сказали, що плисти над бруківкою може кожен і про це не варто розповідати, я, налягши на ноги, піднявся над поручнями і кружляв уплин біля кожної статуї святого, яку зустрічав на шляху… Біля п’ятої, саме коли я впевненими помахами затримався над бруківкою, мій знайомий схопив мою руку. Тепер я знову стояв на бруківці і відчував біль у коліні. Я вже забув назви зірок, а щодо милої дівчини пам’ятав тільки, що на ній була біла сукня, але ніяк не міг згадати, які підстави були у мене вірити в її кохання. У мені піднялася велика і цілком обґрунтована злість на свою пам’ять і страх, що я втрачу цю дівчину. І я заходився напружено і безперервно повторювати «біла сукня, біла сукня», щоб хоча б за допомогою однієї цієї ознаки зберегти її для себе. Але це не допомогло. Мій знайомий чимраз ближче підступав до мене зі своїми промовами, і тієї миті, коли я почав розуміти його слова, щось біле витончено перехопилося перилами мосту, пронеслося через мостову вежу і стрибнуло в темну вулицю.

– Я завжди любив, – сказав мій знайомий, вказуючи на статую святої Людмили, – руки цього янгола, ліворуч. Їхня тонкість безмежна, і пальці тремтять, напружившись. Але від сьогоднішнього вечора ці руки мені байдужі, можна сказати, бо я цілував руки.

Тут він обійняв мене, поцілував мій одяг і притулився головою до мого тулуба.

Я сказав:

– Так, так. Я вам вірю. Я не сумніваюся, – і при цьому щипав своїми пальцями, коли він відпускав їх, його литки. Але він цього не відчував. Тоді я сказав собі: «Чому ти йдеш з цією людиною? Ти її не любиш і ненависті до нього теж не плекаєш, бо щастя полягає тільки в дівчині, і навіть точно невідомо, що вона вбирається в білу сукню. Значить, ця людина тобі байдужа… повтори: байдужа. Але вона й безпечна, як з’ясувалося. Тому йди з ним далі на Лаврінову гору, бо ти вже на шляху туди прекрасної ночі, але не заважай йому говорити і розважайся по-своєму, цим – скажи це тихо – ти захистиш себе найкраще».

II

Забави, або доказ того, що жити не можна

1. ЇЗДА ВЕРХИ

Напрочуд спритно я вже скочив на плечі свого знайомого і, штовхаючи кулаками в спину, змусив його тікати підтюпцем. А коли він ще комизився і часом навіть зупинявся, я бив його чобітьми по животу, щоб осмілити. Це вдалося, і ми з хорошою швидкістю проникали чимраз далі вглиб великого, але ще невикінченого краю, де був вечір.

Путівець, яким я їхав, був кам’янистий і помітно йшов угору, але якраз це мені подобалося, і я змушував його стати ще кам’янистішим і крутішим. Варто було моєму знайомому спіткнутися, як я тягнув його за волосся вгору, а варто було йому застогнати, лупив кулаками по голові. При цьому я відчував, яка корисна для мого здоров’я ця вечірня їзда верхи в цьому гарному настрої, і, щоб зробити її ще скаженішою, я пускав на нас довгі пориви зустрічного вітру. Тепер я ще й збільшував на широких плечах свого знайомого підскоки при їзді верхи і, обома руками вчепившись в його шию, далеко закидав голову і дивився на різноманітні хмари, які, слабкіші за мене, незграбно летіли за вітром. Я сміявся і тремтів від відваги. Моє пальто розіпнулося і давало мені силу. При цьому я міцно зчіплював руки, вдаючи, ніби не знаю, що тим самим душý свого знайомого.

А в небо, що його мені поступово закривали викривлені гілки дерев, які росли з моєї волі край дороги, я в гарячці руху кричав:

– У мене ж є інші справи, крім того, щоб вічно слухати любовну маячню. Чому він прийшов до мене, цей балакучий закоханий? Вони всі щасливі і стають особливо щасливі, коли інший це знає. Вони думають, що у них зараз щасливий вечір, і вже тому радіють майбутньому життю.

Тут мій знайомий впав, і, оглянувши його, я побачив, що у нього важко поранене коліно. Що користі від нього більше не було, то я залишив його на каменях і тільки свистком спустив з висоти кілька шулік, які слухняно і з поважними дзьобами сіли на нього, щоб його охороняти.

2. ПРОГУЛЯНКА

Я незворушно пішов далі. Але, боячись, що пішки гірською дорогою йти буде важко, я змусив дорогу робитися дедалі пологішою і нарешті спуститися в долину.

Камені зникли з моєї волі, вітер затих і загубився в вечорі. Я йшов хорошим кроком, а що я йшов з гори, то підніс голову, підібрався і схрестив руки на потилиці. Оскільки я люблю ялинники, я йшов через ялинники, а що мені подобається мовчки дивитися на зоряне небо, то зірки сходили для мене на широко розпростореному небі повільно і спокійно, як це взагалі їм властиво. Я бачив лише окремі витягнуті хмари, гнані вітром, який дув тільки на їхній висоті.

Далеченько проти моєї дороги подумки я поставив, ймовірно, відокремлену від мене рікою гору, вершина якої поросла чагарником і межувала з небом. Мені чітко було видно навіть дрібні розгалуження і рухи найвищих гілок. Це видовище, хоч яке воно було звичайне, потішило мене настільки, що, хитаючись пташкою на прутах цих віддалених скуйовджених кущів, я забув наказати зійти місяцю, який уже лежав за горою, обурюючись, ймовірно, на таку затримку.

Аж тут прохолодне сяйво, що передує сходу місяця, розтеклося по горі, і раптом місяць сам піднявся за одним із неспокійних кущів. Я ж під цей час дивився в інший бік, і, коли я тепер подивився вперед і раптом побачив, як він світить вже майже всією своєю повнею, я з тьмяними очима зупинився, бо здавалося, що моя похила дорога веде прямо в цей страшний місяць.

Але незабаром я звик до нього і спокійно спостерігав, як важко він підбивається, поки нарешті – а ми з ним пройшли назустріч один одному вже неабияку відстань – не відчув приємної сонливості, яка напала на мене, як я думав, через труднощі цілого дня, яких я, правда, вже не пам’ятав. Я йшов деякий час із заплющеними очима, не засинаючи тільки завдяки тому, що голосно і рівномірно плескав у долоні.

Та потім, коли дорога стала вислизати у мене з-під ніг і все, стомившись, як і я, почало зникати, я поквапився гарячково видертися на схил праворуч дороги, щоб ще вчасно прийти в високий, заплутаний сосновий ліс, де збирався проспати ніч. Треба було поспішати. Зірки вже темніли, і місяць недолужно тонув у небі, як у бурхливій воді. Гора була вже частиною ночі, дорога тривожно закінчувалася там, де я повернувся до схилу, а з глибини лісу чувся дедалі ближчий гуркіт падаючих стовбурів. Тепер я міг би відразу впасти в мох і заснути, але, боячись мурах, я, чіпляючись за стовбур ногами, виліз на дерево, яке теж уже хиталося без вітру, ліг на гілку, сперся головою на стовбур і квапливо заснув, а на тремтливому кінці гілки сиділа й хиталася білочка моєї примхи зі стрімким хвостом.

Річка була широка, і галасливі хвильки її були освітлені^[3]. На іншому березі теж були луки, які переходили потім у чагарник, за яким ген-ген бовваніли світлі алеї плодових дерев, що йшли до зелених пагорбів.

Зрадівши цьому виду, я ліг і, затиснувши собі вуха через страх почути плач, подумав, що тут можу заспокоїтися. Адже тут порожньо і красиво. «Не потрібна велика мужність, щоб тут жити. Тут доведеться мучитися, як деінде, але при цьому не доведеться гарно рухатися. Це буде ні до чого. Бо тут тільки гори і велика річка, і я ще досить розумний, щоби вважати їх безживними. Так, спотикаючись на самоті на дедалі вищих лугових стежках, я буду не більше полишеним, аніж ця гора, хіба що почуватимуся полишеним. Але думаю, що і це минеться».

Так грав я зі своїм майбутнім життям і завзято намагався забути. При цьому я, мружачись, дивився на те небо, що вирізняється напрочуд щасливим забарвленням. Таким я вже давно не бачив його, це зворушило мене і нагадало мені окремі дні, коли я теж думав, що бачу його таким. Я забрав долоні від вух, розвів руки в різні боки і впав у трави.

Я почув, як далеко хтось тихо схлипує. Зірвався вітер, і з шурхотом злетіли купи сухого листя, яких я раніше не бачив. З плодових дерев шалено посипалися на землю незрілі плоди. З-поза якоїсь гори піднялися потворні хмари. Хвилі ріки скрипіли і поступалися назад од вітру.

Я швидко встав. У мене боліло серце, бо тепер мені здавалося неможливим вибратися з моїх знегод. Я вже хотів покинути цю місцевість, щоб повернутися у своє колишнє життя, як раптом мене пройняла думка: «Як чудово, що в наш час значних осіб іще переправляють через річки в такий непростий спосіб. Нічим іншим цього не пояснити, як тим, що це старий звичай». Я похитав головою, бо був здивований.

3. ТОВСТУН

а) Промова до місцевості

З кущів на інший берег вийшло четверо кремезних голих чоловіків, які несли на плечах дерев’яні ноші. На цих ношах по-східному сидів товстючий чоловік. Хоча його несли через кущі по бездоріжжю, він не розсовував колюче гілля, а спокійно розштовхував його своїм нерухомим тілом. Його складчасті маси жиру були розпластані так ретельно, що цілком покривали носилки і ще звисали з боків, як краї жовтуватого килима, однак нітрохи не заважали йому. У нього був нехитрий вираз обличчя людини, яка задумалась і не намагається приховати це. Часом він заплющував очі; коли він відкривав їх знову, підборіддя його кривилося.

– Ця місцевість заважає мені думати, – сказав він тихо, – через неї мої міркування гойдаються, наче ланцюгові мости під час божевільного перебігу. Вона гарна і тому хоче, щоб на неї дивилися.

Я заплющую очі і кажу: ти, зелена горо біля річки, ти, у якій проти води є перекотисте каміння, ти красива.

Але вона незадоволена, вона хоче, щоб я розплющив очі і дивився на неї.

А якщо я з заплющеними очима скажу: горо, я тебе не люблю, бо ти нагадуєш мені хмари, вечірні зорі і високе небо, а це речі, які змушують мене мало не плакати, бо їх не досягти тому, кого носять на маленьких ношах. А показуючи мені все це, ти, підступна горо, затуляєш мені даль, яка мене тішить, бо в прекрасній перспективі показує досяжне. Тому я не люблю тебе, горо біля води, ні, я не люблю тебе.

Але ця промова залишить її такою ж байдужою, як попередня, якщо я не говоритиму з розплющеними очима. Інакше вона не буде задоволена.

А хіба ми не повинні продовжувати її прихильність до нас, щоб узагалі зберегти її, ту, яка плекає таку химерну пристрасть до каші наших мізків? Вона обвалить на мене свої зубчасті тіні, вона мовчки виставить переді мною жахливо голі стіни, і мої носії спіткнуться об каміння на дорозі.

Але не тільки гора така пихата, така настирлива і така потім мстива, таке ж і все інше. Тому я повинен, округливши очі – о, їм боляче, – раз по раз повторювати:

«Так, горо, ти прекрасна, і мене тішать ліси на твоєму західному схилі… І тобою, квітко, я теж задоволений, і твій рожевий колір веселить мені душу… Ти, траво на луках, вже висока і потужна і даруєш прохолоду… І ти, дивовижний чагарнику, який штрикається так несподівано, що наші думки відразу розсіюються. А до тебе, річко, я маю таку велику симпатію, що дам пронести себе через твою пружну воду».

Голосно вимовивши десять разів цю хвалебну промову, що супроводжувалася смиренними рухами його тулуба, він опустив голову і, заплющивши очі, сказав:

– А тепер я прошу вас – горо, квітко, траво, чагарнику й річко, – дайте мені трохи місця, щоб я міг дихати.

Тут дійшло до хапливого пересування навколишніх гір, які посунулися за габу туману. Алеї хоч і залишилися на місці, сяк-так зберігаючи ширину дороги, але завчасно розпливлися: на небі перед сонцем стояла волога хмара з ледь просвічуваними краями, в тіні якої місцевість опускалась, а всі предмети втрачали свої прекрасні обриси.

Кроки носіїв долинули до мого берега, проте в темному чотирикутнику їхніх облич я нічого не міг розрізнити точніше. Я бачив тільки, як вони нахиляли голови убік і як згинали спини, бо ноша у них була незвичайна. Я злякався за них, помітивши, що вони втомилися. Тому я пильно стежив, коли вони ступили на траву берега, а потім ще рівним кроком пішли по мокрому піску, поки нарешті не занурилися в тонкі зарості очерету, де обидва задніх носії зігнулися ще нижче, щоб зберегти ноші в горизонтальному положенні. Я міцно зчепив пальці. Тепер, роблячи крок, вони мусили високо піднімати ноги, а відтак їхні тіла блищали від поту в прохолодному повітрі цього мінливого дня.

Товстун сидів спокійно, поклавши руки на стегна; довгі стебла очерету били його, розпрямляючись за передніми носіями.

Рухи носіїв ставали все менш рівномірними у міру того, як вони наближалися до води. Часом ноші гойдалися, наче вони вже на хвилях. Калюжки в очеретах потрібно було перестрибувати або обходити, бо вони могли виявитися глибокими. Одного разу піднялися з криком дикі качки і круто влетіли в хмару. Тут я побачив у короткій гримасі обличчя товстуна; воно було геть неспокійне. Я встав і незграбними стрибками помчав кам’янистим схилом, який відділяв мене від води. Я не звертав уваги на те, що це було небезпечно, думаючи тільки про те, щоб допомогти товстунові, коли його слуги не здолають більше його нести. Біг я так нерозважливо, що не зміг зупинитися внизу біля води і, трохи пробігши по хлюпкій воді, зупинився лише там, де вода була вже мені по коліно.

А на тому березі слуги, згинаючись, дійшли з ношами до води і, утримуючись за допомогою однієї руки над неспокійною водою, підпирали ноші чотирма волохатими руками, так що було видно незвично підняті м’язи.

Вода підступила спершу до підборідь, потім піднялася до ротів, голови носіїв позакидались, і ноші впали на плечі. Вода захлюпувала вже перенісся, а вони все ще не припиняли зусиль, хоча не дісталися і до середини річки. Тут на голови передніх упала невисока хвиля, і всі четверо мовчки потонули, захоплюючи за собою ноші своїми ручиськами. Вода стрімко ринула слідом.

Тут із країв великої хмари пробилося низьке світло вечірнього сонця, воно осяяло пагорби й гори на обрії, тоді як ріка і місцевість під хмарою були висвітлені неясно.

Товстун поволі повернувся в бік течії, і його понесло вниз по річці, наче ідола з якогось світлого дерева, який виявився непотрібним і тому полетів у річку. Він плив по відбивку хмари. Довгасті хмари тягнули його, а маленькі, згорбившись, штовхали, що викликало значне хвилювання, яке було помітно навіть по сплесках води біля моїх колін і біля надбережних каменів.

Я швидко видерся знову вгору по схилу, щоб супроводжувати товстуна на дорозі, бо ж справді любив його. І, можливо, я зможу що-небудь дізнатися щодо небезпеки цього на вигляд безпечного краю. Так я вийшов на смугу піску, до вузькості якої треба було ще звикнути, руки в кишенях, повернувши обличчя до річки під прямим кутом, так що підборіддя майже лежало у мене на плечі.

На надбережних наметнях сиділи ніжні ластівки.

Товстун сказав:

– Дорогий пане на березі, не намагайтеся врятувати мене. Це помста води і вітру; я пропав. Так, це помста, адже як часто ми – я і мій друг прочанин – нападали на ці речі, коли співав наш клинок, виблискували кимвали, чудово сяяли труби і спалахували зірниці литавр.

Маленька чайка, розпростерши крильця, пролетіла через його живіт, але швидкість її не зменшилася.

Товстун правив далі:

б) Початок розмови з богомільником

– Був час, коли я день у день ходив в одну церкву, бо дівчина, в яку я був закоханий, вечорами клячала там, молячись, по півгодини, і тоді я міг без перешкод дивитися на неї.

Коли одного разу ця дівчина не прийшла і я невдоволено дивився на тих, хто молиться, мою увагу притягнув до себе один юнак, який простягнувся на підлозі всім своїм худим тілом. Час від часу він, напружуючи всі сили, підносив голову і, зітхнувши кидав її на притиснуті до каменів руки.

У церкві було лише кілька старих жінок, які часто схиляли і повертали свої закутані голівки, щоб поглянути на того, хто молиться. Ця увага, здавалося, ущасливлювала його, бо перед кожним своїм нападом побожності він перевіряв очима, чи багато людей на нього дивиться.

Я визнав це за непристойність і вирішив заговорити з ним, коли він піде з церкви, і випитати у нього, чому він молиться таким чином. Так, я був роздратований, бо ж не прийшла моя дівчина.

Але лише за годину він підвівся, ревно перехрестився і рвучко рушив до хрестильниці. Я став на його шляху між кропильницею і дверима, знаючи, що не пропущу його без пояснень. Я скривив рот, як роблю завжди для підготовки, коли рішуче маю намір поговорити. Я виставив уперед праву ногу і сперся на неї, а ліву недбало поставив на носок; це теж додає мені твердості.

Можливо, що цей юнак вже зиркав на мене, коли кропив обличчя святою водою, а можливо, з занепокоєнням помітив мене ще раніше, бо тепер він несподівано помчав геть до дверей. Скляні двері зачинились. І коли я відразу ж слідом вийшов за двері, то вже не побачив його, бо там було кілька вузьких вулиць і народу як дим ішло.

У наступні дні він не з’являвся, а моя дівчина прийшла. Вона була в чорній сукні, обкладеній по коміру прозорим мереживом, – під ним прозирав півмісяць вирізу сорочки, – з нижнього краю шовк спадав добре скроєним коміром. А що дівчина прийшла, то я забув про того молодика і не цікавився ним навіть тоді, коли він потім знову регулярно був і молився своїм звичаєм. Але він завжди проходив повз мене з великим поспіхом, відвернувши обличчя. Можливо, річ тут у тому, що я завжди уявляв його собі тільки в русі, і тому, навіть коли він стояв, мені здавалося, що він крадеться.

Якось я затримався у себе в кімнаті. А проте ще пішов-таки до церкви. Дівчини я там уже не застав і хотів піти додому. Раптом я побачив, що цей юнак знову лежить тут. Тепер той старий випадок згадався мені й пробудив у мені цікавість.

Я навшпиньки прослизнув до дверей, дав монету сліпому жебракові, який там сидів, і причаївся поруч із ним за відкритим дверним створом. Я просидів там годину, скорчивши, можливо, лукаву фізіономію. Почувався я там добре і поклав приходити сюди частіше. Але в ході другої години я вирішив, що безглуздо сидіти тут через цього богомільника.

І все-таки я вже зі злістю дозволив павукам повзати по своєму вбранні і третю годину, коли останні відвідувачі, голосно дихаючи, виходили з темряви церкви.

Тут він теж з’явився. Він ішов обережно, і ноги його спершу немов обмацували підлогу, перш ніж ступити на неї.

Я підвівся, зробив великий і прямий крок і схопив хлопця за комір.

– Добрий вечір, – сказав я і, тримаючи його за комір, зіштовхнув сходами вниз на освітлену площу.

Коли ми спустилися, він сказав геть нетвердим голосом:

– Добрий вечір, дорогий-дорогий пане, тільки не гнівайтесь на вашого покірного слугу.

– Так, – сказав я, – я хочу дещо запитати у вас, пане, минулого разу ви дременули від мене, сьогодні це вам навряд чи вдасться.

– Ви жалісливі, пане, і відпустіть мене додому. Мене можна пожаліти, це щира правда.

– Ні, – закричав я під шум трамвая, що сунув попри нас, – я вас не відпущу! Якраз такі історії мені подобаються. Ви – щаслива знахідка. Я можу привітати себе.

Тоді він сказав:

– Ах, боже мій, у вас швидке серце і голова мов якийсь виливанець. Ви називаєте мене щасливою знахідкою, як же ви, мабуть, щасливі! Адже моє нещастя – це нещастя хитке, нещастя, що хитається на вістрі, і якщо доторкнутися до нього, воно впаде на запитувача. На добраніч, пане.