РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

К. вийшов на сходи, під холодні пориви вітру, і подивився в темряву. Дуже зла, непривітна погода. Це чомусь нагадало йому спроби господині примусити його відповісти на запитання для протоколу і власну непокору. Хоча ці спроби не були надто вже відвертими, бо водночас вона намагалася відрадити його, а тому немає певності, переміг він чи піддався. Вона інтриганка за характером, і, здається, її дії такі ж беззмістовні, як вітер, ними керують якісь далекі чужі закони, що їх неможливо збагнути.

Не встиг він зробити й кількох кроків уздовж сільської вулиці, як побачив удалині непевне мерехтіння двох вогників. Його втішили ці ознаки життя, і він заквапився до них, а вони, у свою чергу, йому назустріч. Але коли він упізнав своїх помічників, то втіха чомусь змінилася розчаруванням. Напевно, їх послала Фріда, і вони вийшли йому назустріч із його ж власними ліхтарями, звільнивши його від темряви, яка гула довкола. Але він усе одно був розчарований, бо сподівався побачити когось чужого, а не цих старих знайомих, чия присутність обтяжувала. Помічники були не самі, разом із ними з темряви вигулькнув Варнава.

– Варнаво! – вигукнув К. і простягнув йому руку. – Ти до мене?

Несподівана зустріч примусила К. на якийсь час забути про неприємні спогади, пов’язані з вістовим.

– До тебе, – сказав Варнава як завжди привітно. – З листом від Кламма.

– Лист від Кламма! – сказав К., відкинувши голову назад, і поспіхом забрав листа з рук Варнави. – Світла! – кинув він помічникам, ті притиснулися до нього справа і зліва та підняли ліхтарі.

К. змушений був скласти аркуш до крихітних розмірів, щоб захистити його від вітру. Тоді прочитав:

«Панові землеміру із заїзду «Біля мосту»!

Землевимірювальні роботи, які ви здійснили, заслуговують на мою похвалу. Не гіршою була й праця помічників, ви змогли зробити їх ретельними. Не втрачайте старанності! Закінчіть справу гідно. Якщо ви зупинитеся напівдорозі, це викличе моє незадоволення. Що стосується всього іншого, не турбуйтеся, питання про винагороду незабаром вирішиться. Я пам’ятаю про вас».

К. підняв очі над листом лише тоді, коли його помічники, що читали значно повільніше, тричі вигукнули «Ура!», радіючи добрій звістці, а ліхтарі від цього захиталися.

– Тихо будьте, – сказав їм К., а потім звернувся до Варнави: – Це помилка.

Варнава його не зрозумів.

– Це помилка, – повторив К., і пообідня втома знову навалилася на нього. Шлях до школи видавався ще таким довгим, а за Варнавою стояла вся його сім’я, і помічники тиснулися до нього, аж він мусив відштовхнути їх ліктями. Як Фріда могла послати їх сюди, він же наказав усім залишатися в школі.

Він і без них знайшов би дорогу додому, і це було б навіть легше, ніж у такій компанії. Один із помічників обмотав довкола шиї шалик, обидва кінці якого віялися на вітрі і кілька разів ударили К. по обличчю; інший помічник марно намагався забрати шалик з обличчя К. своїм довгим, гострим і дуже рухливим пальцем, цим обидва добряче дошкуляли К., але їм, здається, подобалася забава, а також вітер та нічний неспокій.

– Уперед! – вигукнув К. – Якщо ви вже вийшли мені назустріч, то чому не принесли мою палицю? Чим я повинен загнати вас додому?

Помічники сховалися за спиною Варнави, але, здається, не сильно злякалися, бо поставили ліхтарі зліва і справа на плечі своєму господарю, який відразу ж струсив їх на землю.

– Варнаво, – сказав К., і йому стало важко на серці від того, що Варнава не розумів його. Куртка посланця привітно блищала, але в серйозних справах від нього не було ніякої допомоги, тільки тупий опір. Опір, який неможливо було подолати, бо й сам хлопець був безборонний, тільки посмішка його світилася, та це допомагало так само мало, як зорі там, нагорі, від вітру тут, унизу. – Подивися, що мені пишуть, – сказав К. і підніс Варнаві листа до обличчя. – Його неправильно поінформували. Я ж не виконую ніяких вимірювальних робіт, а чого варті мої помічники, ти сам бачиш. А роботу, якої я не роблю, я не можу перервати, отже, не можу викликати навіть незадоволення начальства, тож як мені сподіватися завоювати його прихильність! І залишатися спокійним я також не можу.

– Я передам це, – сказав Варнава, який навіть не намагався прочитати листа, та він і не зміг би цього зробити, бо К. підніс папір надто близько до його обличчя.

– Ох, – сказав К. – Ти обіцяєш, що передаси, але чи можу я тобі довіряти? Мені так потрібен вістоноша, на якого я міг би покладатися, а зараз як ніколи потрібен.

К. нетерпляче кусав губи.

– Пане, – сказав Варнава, м’яко нахиливши голову. – К. знову майже дав себе спокусити до довіри цим жестом. – Я все передам. І те, що ви мені казали минулого разу, також передам.

– Як! – вигукнув К. – Ти ще нічого не переказав? Хіба ти не ходив наступного дня до Замку?

– Ні, – сказав Варнава. – Мій добрий батько уже старий, і саме було багато роботи, я мусив йому допомогти, але незабаром знову піду до Замку.

– Але що ж ти робиш, ти, незбагненний чоловіче! – вигукнув К. і стукнув себе по чолі. – Хіба справи Кламма не важливіші за всі інші? Ти маєш високу честь бути вістовим канцелярії і так легковажиш цим. Кого хвилює робота твого батька? Кламм чекає на новини, а ти замість того, щоб бігти чимдуж, вигрібаєш гній зі стайні.

– Мій батько – швець, – незворушно сказав Варна-ва. – Він мав замовлення від Брунсвіка. А я шевчук.

– Швець – замовлення – Брунсвік! – розлючено вигукнув К., так, ніби назавжди відмовлявся вживати кожне з цих слів. – Кому на цих вічно порожніх дорогах потрібні чоботи? Мене не обходить усе це шевство. Я довірив тобі важливе доручення не для того, щоб ти забув і переплутав його, займаючись ремонтом чобіт, а для того, щоб ти миттю побіг до пана і все передав.

К. трохи заспокоївся, коли згадав, що весь цей час Кламм, напевно, був не в Замку, а в «Панському дворі», але Варнава знову розізлив його, коли, намагаючись довести, що добре пам’ятає перше доручення, почав повторювати слова К.

– Досить, я не хочу більше нічого чути, – сказав К.

– Не ображайся на мене, володарю, – попросив Варнава і, ніби несвідомо хотів покарати К., відвів погляд та опустив очі. Хоча, можливо, просто налякався, що на нього так кричать.

– Я не ображаюся на тебе, – сказав К., вже картаючи себе за нестриманість. – Але це дуже погано для мене – мати такого посланця у важливих питаннях.

– Послухай, – сказав Варнава. Здавалося, ніби він говорить більше, ніж йому дозволено, намагаючись захистити професійну честь. – Кламм не чекає на новини, він навіть дратується, коли я приходжу. «Знову якісь повідомлення!» – сказав він одного разу. А коли бачить мене здалеку, переважно встає та йде до сусідньої кімнати і не приймає мене. Та й узагалі ніде не написано, що я повинен відразу прибігати з кожною новиною. Якби таке правило існувало, я б, ясна річ, приходив. Але його не існує, і якщо я не прийду ніколи, мене за це не покарають. Коли я передаю якесь доручення, то роблю це добровільно.

– Добре, – сказав К., уважно спостерігаючи за Вар-навою і намагаючись не дивитися на своїх помічників, які за плечима Варнави придумали нову гру, – повільно піднімалися, ніби виринали звідкись, а потім швидко зникали знову з неголосним свистом, що наслідував звук вітру. Щоразу вони вдавали, ніби злякалися К. Так вони розважалися досить довго. – Як воно там насправді з Кламмом, я не знаю, і сумніваюся, що ти все правильно розумієш. А навіть якщо ти маєш рацію, не в нашій силі це покращити. Але передати повідомлення ти можеш, і я прошу тебе про це. Дуже коротке повідомлення. Чи міг би ти зробити це завтра ж уранці, а потім переказати мені відповідь, або принаймні розповісти, як тебе приймали? Чи можеш ти зробити це й чи хочеш? Це було б дуже важливо для мене. І я хотів би при нагоді віддячитися тобі. Ти маєш побажання, яке я міг би виконати?

– Звичайно, я виконаю доручення, – сказав Варнава.

– А чи міг би ти постаратися і виконати це якомога краще, сказати все особисто Кламму, потім передати мені відповідь Кламма, і зробити все завтра вранці, ти зможеш?

– Зроблю все, що від мене залежить, – сказав Варна-ва. – Але я завжди так роблю.

– Не будемо більше через це сваритися, – сказав К. – Ось тобі доручення: землемір К. просить у пана начальника дозволу з’явитися до нього особисто і наперед погоджується на всі умови, які можуть бути пов’язані з отриманням такого дозволу. К. змушений звернутися з цим проханням, бо всі посередники, послугами яких він досі користувався, виявилися некомпетентними. Як доказ він наводить те, що досі не провів жодних землевимірювальних робіт, а згідно з повідомленням сільського старости, ніколи й не проведе. У зв’язку з цим він читав останнього листа пана начальника з відчуттям глибокого сорому і вважає, що допомогти у цій справі може тільки особиста розмова з паном начальником. Землемір усвідомлює, як багато він просить, але обіцяє докласти всіх зусиль, щоб якомога менше потурбувати пана начальника, обіцяє вкластися у відведений проміжок часу, згоден обмежитися в розмові наперед визначеною кількістю слів, навіть якщо дозволять використати не більше десяти, йому вистачить і цього. З глибокою повагою і сильним нетерпінням він очікує рішення. – К. говорив, забувши про все, так, ніби вже стояв перед дверима Кламма і розмовляв із охоронцем. – Вийшло набагато довше, ніж я сподівався, – сказав він. – Але ти мусиш переповісти це дослівно, я не хочу писати листа, бо він усе одно піде нескінченним бюрократичним шляхом.

К. надряпав текст для Варнави на аркуші паперу, використовуючи замість стола спину одного з помічників. Хоча судячи з підказок вістового, який диктував К., той усе запам’ятав і по-школярському точно повторив, незважаючи на неправильні підказки помічників.

– У тебе неймовірна пам’ять, – сказав К., даючи йому папірець. – Але, будь ласка, покажи себе надзвичайним і в іншому. А що з бажаннями? У тебе немає жодного? Відверто кажучи, я був би спокійніший за долю свого доручення, якби в тебе були бажання.

Спершу Варнава мовчав, а потім сказав:

– Мої сестри передають тобі вітання.

– Твої сестри, – сказав К. – Ці великі сильні дівчата.

– Обидві передають тобі вітання, але насамперед Амалія, – сказав Варнава. – Це вона принесла мені сьогодні із Замку цього листа для тебе.

Остання фраза зацікавила К. значно більше за всі попередні, і він запитав:

– А чи не могла б вона також передати моє доручення до Замку? Або ви могли б піти вдвох і кожен спробував би щастя?

– Амалія не має права входу до канцелярії, – сказав Варнава. – Якби не це, вона, ясна річ, радо погодилась би виконати твоє прохання.

– Я, можливо, зазирну до вас завтра, – сказав К. – Але спершу приходь ти із відповіддю. Чекатиму на тебе у школі. Передай своїм сестрам вітання від мене.

Варнава дуже зрадів словам К. і після прощального потиску руки легко торкнувся плеча К., ніби все знову було як тоді, під час першої ефектної появи вістоноші серед селян у корчмі. К., хоча і з посмішкою, сприйняв цей жест як нагороду. Він пом’якшав і дозволив помічникам на зворотному шляху робити все, що їм заманеться.