РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

І він зірвався з місця та пішов назад до будинку, цього разу вже не крадькома попід муром, а навпростець по снігу, зустрів у коридорі господаря, той мовчки кивнув і показав на двері корчми, К. послухався цього знаку, бо змерз і хотів побачити людей. Але зайшовши досередини, був розчарований, бо за єдиним столом, мабуть, принесеним спеціально, адже переважно відвідувачі обходилися бочками з-під пива, – сидів той самий урядник, а перед ним стояла господиня заїзду «Біля мосту». Це посилило й без того гнітючий настрій К. Свідома власної гідності Пепі з гордо піднятою головою та незмінною посмішкою, з косою, що коливалася в такт її рухам, поспіхом несла пиво і чорнило, бо юнак працював із документами, звіряючи між собою дані в записах, розкладених по всьому столу, а тепер вирішив щось занотувати. Господиня мовчки спостерігала за всім із висоти свого зросту, злегка випнувши губи, ніби відпочивала після того, як сказала чиновникові з паперами все важливе і він відреагував на це позитивно.

– А ось нарешті й пан землемір, – сказав урядник, побачивши, як К. зайшов до кімнати, потім знову заглибився у свої папери.

Господиня теж подивилася на К. байдужим і зовсім не здивованим поглядом. Пепі, здавалося, помітила К. лише після того, як він підійшов до шинквасу й замовив коньяк.

К. сперся на лікоть, прикрив очі долонею і на мить забув про все довкола. Потім ковтнув коньяку і відсунув його від себе як щось гидке.

– Навіть чиновники п’ють цей коньяк, – коротко сказала Пепі, вилила рештки, помила склянку й поставила на поличку.

– У чиновників є й кращий, – заперечив К.

– Можливо, – відповіла Пепі. – Але в мене немає.

На цьому вона вичерпала тему й цілком присвятила себе обслуговуванню пана з паперами, хоча той нічого й не вимагав. Пепі ходила довкола нього, шанобливо намагаючись через плече зазирнути в його записи, але така порожня цікавість і пиха не сподобалися навіть шинкарці, яка зневажливо насупилася.

Та раптом господиня прислухалася й напружено втупилася в порожнечу. К. озирнувся, але не побачив нічого особливого, більше ніхто з присутніх теж не зацікавився. Великими кроками господиня навшпиньки підійшла до задніх дверей, що вели у двір, подивилася в замкову шпарину, із широко розплющеними очима та розпашілим обличчям повернулася до інших і покликала пальцем до себе. Тепер усі по черзі зазирали до щілини. Найбільше господиня, потім Пепі, яка теж була схвильована, найменш емоційно відреагував урядник. Він та Пепі незабаром відійшли, і тільки господиня продовжувала напружено спостерігати, сильно нахилившись уперед і майже навколішки, здавалося, вона молиться на замкову шпарину, просить випустити її назовні, бо дивитися там, мабуть, давно не було на що. Потім вона нарешті піднялася, провела руками по обличчю, поправила волосся й відхекалася; тепер потрібно було дати очам призвичаїтися до кімнати та людей, і вона з великою неохотою поверталася до тями. Тоді К. сказав:

– Отже, Кламм уже поїхав геть?

Він запитав не для того, щоб пересвідчитися в чомусь, що й без того знав, а випереджаючи можливий напад, якого майже побоювався, бо відчував себе надто вразливим. Господиня мовчки пройшла повз нього, але урядник сказав із-за свого столу:

– Звичайно. Ви ж покинули свій пост, тому можна було виїхати. Дивно, що Кламм став таким тонкошкірим. Ви помітили, пані господине, як неспокійно він озирався довкола?

Шинкарка, здається, нічого такого не зауважила, але чиновник продовжував свою думку:

– На щастя, нічого вже не було видно, візник стер навіть сліди на снігу.

– Пані господиня нічого не помітила, – сказав К.

Але він промовив це не з надією, а з люттю, його дратував урядник, слова якого претендували на остаточність і безапеляційність.

– Напевно, я тієї миті не дивилася в шпарину, – сказала господиня, щоб захистити думку юнака, а потім вирішила виправдати і Кламма. – Хоча я не вірю в те, що Кламм дуже вразливий. Ми турбуємося про нього та намагаємося захистити, тому припускаємо, що він надзвичайно чутливий. Це правильно, і, ясна річ, відповідає бажанням самого Кламма. Але що відбувається в його душі насправді, ми не знаємо. Зрозуміло, що Кламм ніколи не розмовлятиме з тим, з ким не хоче розмовляти, хоч би скільки зусиль цей хтось докладав і хоч би яку велику наполегливість виявив. Але достатньо вже самого твердження, що Кламм ніколи не розмовлятиме з такою людиною, ніколи не дасть їй побачити себе. Навіщо ж думати, що Кламм не витримає зустрічі з цією людиною. У кожному разі цього неможливо перевірити, бо такого ніколи не трапиться.

Юнак пожвавлено закивав:

– Звичайно, загалом і я так вважаю, – сказав він. – Можливо, я висловився трохи інакше, але це для того, щоб пан землемір краще мене зрозумів. Справедливо й те, що Кламм, перш ніж вийти назовні, кілька разів озирнувся.

– Можливо, він шукав мене, – припустив К.

– Можливо, – відповів чиновник. – Таке не спало мені на думку.

Усі засміялися, і найголосніше Пепі, яка навряд чи розуміла хоча б щось зі сказаного.

– Раз ми вже сидимо так гарно всі разом, – сказав урядник, – я б попросив вас, пане землемір, подати деякі відомості про себе, щоб заповнити папери.

– Тут багато пишуть, – зауважив К. і здалеку подивився на документи.

– Так, погана звичка, – погодився його співрозмовник і знову засміявся. – Але ви, здається, ще не знаєте, хто я такий. Мене звати Момус, я сільський секретар Кламма.

Після цих слів у кімнаті запала шаноблива тиша; хоча господиня та Пепі, ясна річ, знали секретаря й раніше, вони також перебували під глибоким враженням від названого імені та рангу. Навіть сам Момус, здається, перейнявся важливістю сказаного і, щоб уникнути подальшої врочистості, якої вимагали ці слова, заглибився у свої папери та почав швидко писати, тому в кімнаті не було чутно нічого, крім скрипу пера.

– Що означає «сільський секретар»? – запитав К. через деякий час.

Тепер, після представлення, Момусові не пасувало давати такі пояснення, тому сказала господиня:

– Пан Момус – такий самий секретар Кламма, як і всі інші його секретарі, але місце його праці, а також, якщо я не помиляюся, його службові повноваження, – цієї миті Момус пожвавлено відірвався од писання й підняв голову, тоді шинкарка виправила сама себе, – лише місце його роботи, але не службові повноваження, обмежене Селом. Пан Момус виконує в Селі всі необхідні Кламмові записи, а також приймає всі папери, звернені до Кламма.

Коли К. подивився на господиню порожніми очима, не надто вражений почутим, вона додала трохи присоромлено:

– Так уже в нас заведено, всі працівники Замку мають сільських секретарів.

Момус, який слухав набагато уважніше за К., додав:

– Більшість сільських секретарів працюють тільки на одного урядника, я ж обслуговую двох: Кламма і Валлабене.

– Справді, – сказала господиня пригадавши. – Пан Момус працює на двох чиновників, на Кламма й на Валлабене. Отже, він подвійний сільський секретар.

– Навіть подвійний, – сказав К. і кивнув Момусові, який спостерігав за ним дуже уважно, майже перехилившись через стіл – так дивляться на дитину, яку щойно похвалили. І хоча в цьому погляді була певна зневага, то вона або залишилася непоміченою, або ж була очікуваною. Саме перед К., негідним навіть випадкового погляду Кламма, тепер були детально перелічені всі заслуги чоловіка з найближчого Кламмового оточення з явною метою викликати визнання й похвалу. Але К. не сприйняв цього як годиться. Він, що всіма силами намагався заслужити бодай один погляд Кламма, зовсім не цінував посаду такого собі Момуса, якому дозволялося жити в Кламма на очах. К. був далекий від захоплення, не кажучи вже про заздрість, бо для нього бажаною була не так абстрактна близькість Кламма, як можливість особисто, без посередництва, зустрітися з ним, шанс висловити своє власне, а не чиєсь прохання. Зустрітися не для того, щоб залишитися біля Кламма, а щоб проникнути завдяки йому далі, до Замку.

Тут К. подивився на годинник і сказав:

– Мені час додому.

І відразу ж ситуація змінилася на користь Момуса.

– Звичайно, – сказав він. – На вас чекають обов’язки шкільного слуги. Але мусите присвятити мені ще одну мить. Кілька коротких запитань.

– Я не маю ні найменшого бажання, – сказав К. і вирушив у напрямку до дверей.

Момус стукнув папкою по столі і встав:

– Іменем Кламма я зобов’язую вас відповісти на мої питання.

– Іменем Кламма? – повторив К. – Його цікавлять мої справи?

– Про це, – відповів Момус, – я не поінформований, а ви тим більше, тож облишмо цю справу на його власний розсуд. Але я наказую вам, владою призначеної мені Кламмом посади, залишитися й відповісти на запитання.

– Пане землемір, – утрутилася господиня. – Я маю певні застереження щодо того, аби знову давати вам поради. Усе, що я рекомендувала вам досі, а це було якнайбільш прихильно з мого боку, – ви відкинули з нечуваною впертістю, тому я прийшла сюди, до пана секретаря, – мені немає чого приховувати, – щоб належним чином поінформувати канцелярію про вашу поведінку й наміри, а також захистити себе в майбутньому від можливості повторного вашого поселення в моєму домі. Такі в нас із вами стосунки, і вони вже ніколи не зміняться, тож якщо я тепер висловлюю свою думку, то зовсім не для допомоги вам, а тільки, щоб трохи полегшити панові секретарю нелегке завдання спілкування з таким чоловіком, як ви. Але попри це ви можете, якщо забажаєте, отримати від моїх слів якусь користь, адже хоча я й розмовляю з вами з великою неохотою, зате цілком відверто, по-іншому я не можу з вами говорити. Отже, дозволю собі зауважити, що єдиний шлях, який приведе вас до Кламма, лежить через протоколи його секретаря. Хоча не буду перебільшувати, можливо, цей шлях і не приведе вас до Кламма, а обірветься напівдорозі. Це вирішуватиме пан секретар. У кожному разі, це єдиний шлях, який веде вас принаймні в напрямку до Кламма. І від цього єдиного шляху ви збираєтеся відмовитися без жодної поважної причини, через саму лише впертість?

– Люба пані господине, – сказав К., – це зовсім не єдиний шлях до Кламма, він вартий не більше, ніж інші. А ви, пане секретар, хіба вирішуєте, чи довідається Кламм про те, що я тут скажу?

– Звичайно, – сказав Момус і подивився з-під скромно опущених вій праворуч і ліворуч, де нічого не було видно, – бо навіщо в іншому разі потрібен секретар?

– Отже, бачите, пані господине, – сказав К., – насамперед мені доведеться шукати шлях не до Кламма, а до пана секретаря.

– Цей шлях я хотіла вам відкрити, – сказала господиня. – Хіба я не пропонувала вам сьогодні вранці передати ваше прохання Кламмові? Це можна було б здійснити через пана секретаря. Ви відмовилися, а тепер вам усе одно не залишається нічого іншого, як тільки цей шлях. До речі, після вашої сьогоднішньої витівки, коли ви спробували напасти на Кламма, шанси на успіх стали ще меншими. Але ця остання, крихітна, майже зникла надія, якої, правду кажучи, не існує, – це все, що у вас є.

– Як трапилося, пані господине, – запитав К., – що ви спочатку відмовляли мене від зустрічі з Кламмом, а тепер ставитеся до мого прохання так серйозно і навіть вважаєте, що для мене все буде втрачено, якщо мої плани не здійсняться? Якщо людина одного разу від щирого серця намагалася мене відрадити робити будь-які спроби зустрітися з Кламмом, як може статися, що тепер та сама людина так само наполегливо штовхає мене на шлях до Кламма, навіть якщо припустити, що цей шлях веде зовсім не туди?

– Хіба я штовхаю вас уперед? – запитала господиня. – Хіба це називається підштовхуванням уперед, коли я говорю вам про безнадійність усіх ваших намагань? Це було б справді вершиною нахабства, якби ви вирішили тепер перекладати відповідальність за свої вчинки на мене. Можливо, вас до цього спонукає присутність пана секретаря? Ні, пане землемір, я зовсім вас ні до чого не спонукаю. Єдине, в чому я можу зізнатися, це те, що я трохи переоцінила вас, коли побачила вперше. Таке миттєве завоювання Фріди злякало мене, я не знала, чого ще від вас чекати, хотіла запобігти подальшим нещастям і вирішила спробувати вплинути на вас проханнями й погрозами. Зараз я вже набагато спокійніше ставлюся до цього всього. Робіть, що хочете. Ваші дії можуть залишити глибокі сліди хіба що на вулиці, в снігу, але більше ніде.

– Ви не до кінця пояснили свої суперечливі слова, – сказав К. – Але я задовольняюся й тим, що звернув вашу увагу на ці неузгодженості. А тепер, пане секретар, скажіть, будь ласка, чи пані господиня каже правду, і протокол, який ми з вами складемо, може мати наслідком те, що мені дозволять з’явитися перед Кламмом? Якщо це так, то я готовий відповісти на всі запитання. Для цього я на все готовий.

– Ні, – відповів Момус. – Немає підстави говорити про такі взаємозв’язки. Ідеться тільки про те, щоб скласти для реєстратури Кламма в Селі детальний опис того, що відбувалося сьогодні після обіду. Загалом цей опис уже готовий, вам потрібно задля порядку зробити лише кілька доповнень. Іншої мети тут немає й бути не може.

К. мовчки подивився на господиню.

– Чому ви на мене так дивитеся? – запитала вона. – Хіба я сказала щось інше? З ним так завжди, пане секретар, завжди одне й те ж. Він перекручує те, що йому говорять, а потім стверджує, що йому сказали неправду. Я казала йому з самого початку і завжди повторюватиму, що в нього немає ні найменших шансів зустрітися з Кламмом; а якщо шансів все одно немає, то й цей протокол не допоможе. Хіба може щось бути яснішим? Далі я сказала, що цей протокол може бути єдиним офіційним зв’язком між ним і Кламмом. Це також достатньо чітко й однозначно. Якщо він мені не вірить, то я й далі не розумію, чому і з якою метою. А коли він усе ще сподівається проникнути до Кламма й не змінить своїх намірів, допомогти йому може єдиний справді офіційний місток між ним і Кламмом, тобто цей протокол. Це все, що я сказала, а той, хто стверджує щось інше, злісно перекручує мої слова.

– Якщо це так, пані господине, то прошу вас пробачити мене, – сказав К. – Я неправильно вас зрозумів, бо сподівався, як тепер виявляється, помилково, що почув у ваших словах про існування якоїсь найменшої надії для мене.

– Справді, – сказала господиня. – Це мої слова. Ви знову їх перекручуєте, але тепер у протилежному напрямку. Такий шанс у вас є, і він залежить тільки від цього протоколу. Та не потрібно поводитися так, як ви, і прямо питати пана секретаря, чи зможете ви побачити Кламма, якщо відповісте на запитання? Коли діти так питають, над ними сміються, коли так робить дорослий, він ображає владу. Пан секретар милостиво пом’якшив це своєю витонченою відповіддю. Надія, про яку я говорю, існує в тому, що завдяки протоколу ви, можливо, отримаєте щось схоже на зв’язок із Кламмом. Хіба цього недостатньо? Якщо вас запитати, чим ви заслужили честь мати таку надію, ви можете назвати хоча б щось? Більше про цю надію не скажеш, а пан секретар як посадова особа ніколи не робитиме ніяких, навіть найменших натяків на це. Йому, як він і сказав, ідеться лише про опис сьогоднішнього пополудня, це потрібно задля порядку; більше він вам не скаже, навіть якщо ви зараз знову його запитаєте, посилаючись на мої слова.

– Пане секретар, чи прочитає Кламм цей протокол? – запитав К.

– Ні, – сказав Момус. – Навіщо? Кламм не може читати всі протоколи, він узагалі їх не читає. «Відчепіться від мене з вашими протоколами», – говорить він.

– Пане землемір, – поскаржилася господиня. – Ви втомили мене такими питаннями. Хіба настільки необхідно чи хоча б бажано, щоб Кламм прочитав протокол і детально довідався про нікчемність вашого існування? Хіба не краще було б уклінно просити про приховання від Кламма цього протоколу? Хоча це прохання було б таким самим безглуздим, як і попереднє, бо хто може щось приховати від Кламма? Але таке прохання хоча б виглядало симпатично. І хіба це потрібно для того, що ви називаєте своєю надією? Хіба ви не самі казали, що будете задоволені вже й тим, щоб просто мати нагоду говорити з Кламмом, навіть якщо він не дивитиметься на вас і не слухатиме? І хіба за допомогою цього протоколу ви не досягнете своєї мети, а можливо, й більшого?

– Більшого? – запитав К. – Яким чином?

– Може, ви не будете, – вигукнула господиня, – немов дитина, вимагати, щоб вам усе розжовували? Хто може дати відповідь на такі питання? Цей протокол, як ви самі чули, надійде до реєстратури Кламма в Селі. Більше нічого певного про це сказати не можна. Хіба ви не усвідомлюєте всієї важливості самої процедури складання протоколу, посади пана секретаря, існування такої установи, як сільська реєстратура? Ви уявляєте собі, що це означає, коли пан секретар допитує вас? Можливо, чи ймовірно, він і сам цього не знає. Він просто сидить тут і виконує свій обов’язок, як було сказано, задля порядку. Ви тільки подумайте, що Кламм його призначив, він працює в ім’я Кламма, а те, що він робить, навіть якщо воно ніколи й не потрапить на очі Кламму, на це від самого початку існує згода Кламма. А як щось може мати згоду Кламма, якщо воно не наповнене його духом? Я зовсім не маю на меті цими словами грубо лестити панові секретарю, та він би й сам був проти, але я говорю не про його особу, а про те, ким він стає, коли отримує згоду Кламма на свої дії, як, наприклад, зараз: тоді він стає інструментом в руках Кламма, і лихо тому, хто його не послухає.

Погрози господині не злякали К., а надії, якими вона намагалася спокусити його, втомили. Кламм був далеко. Колись господиня порівняла Кламма з орлом, і тоді це здалося К. смішним, але зараз він уже так не думав, він думав про недоступність Кламма, про його недосяжне помешкання, про непорушне мовчання, яке можна було перервати хіба що нечуваної сили криками, його проникливий погляд, невловимий і неповторний, про кола, які він описує нагорі за незрозумілими й непорушними з перспективи К. законами, тільки на короткі миті з’являючись у височині. Усе це поєднувало Кламма з орлом. Але з усім цим, ясна річ, не мав нічого спільного протокол, над яким Момус саме розламав солоне печиво і на папери посипалися сіль і кмин.

– На добраніч, – сказав К. – Я ненавиджу всілякі допити.

І рушив до дверей.

– Він хоче піти, – майже злякано сказав Момус господині.

– Не посміє, – заперечила та, далі К. не почув, бо був уже в коридорі.

Було холодно, дув пронизливий вітер. Із дверей навпроти вийшов господар, який, напевно, спостерігав за коридором із якоїсь щілини. Він мусив закутатися, такий сильний був вітер навіть тут, у коридорі.

– Ви вже йдете, пане землемір? – запитав він.

– Вас це дивує? – поцікавився К.

– Так, – відповів господар. – Вас не допитуватимуть?

– Ні, – відповів К. – Я не погодився на допит.

– Чому? – запитав господар.

– Не знаю, – відповів К. – А чому я мав би погодитися? Тільки тому, що так забаглося якомусь чиновникові? Може, він узагалі пожартував? Іншим разом, під настрій, я, може, й погодився б, але не сьогодні.

– Так, так, звичайно, – сказав господар, але це було сказано лише з увічливості, без справжнього переконання в голосі. – А тепер я мушу впустити панських слуг до шинку, їхня година давно настала, я просто не хотів заважати допиту.

– Ви вважали це таким важливим? – запитав К.

– О так, – відповів господар.

– Отже, я не мав права відмовлятися? – сказав К.

– Ні, – відповів господар. – Не варто було цього робити.

А оскільки К. мовчав, то він квапливо додав, можливо, щоб розрадити, або ж просто щоб швидше позбутися гостя:

– Але від цього не обов’язково відразу ж з неба по-ллється сірчаний дощ.

– Не обов’язково, – сказав К. – Погода не та.

І вони зі сміхом розійшлися.