Жовтень. 13.10.1912

Ласкава пані!

Два тижні тому о десятій ранку я отримав від Вас першого листа і через якісь хвилини вже сидів за відповіддю, написавши Вам чотири сторінки неймовірного формату. Про що і зараз анітрохи не шкодую, бо годі було збавити той час з більшою втіхою, шкодувати ж доводиться тільки про те, що написане тоді так і залишилося крихітним початком, написати хотілося набагато більше, тож притлумлена в собі частина листа іще довго, цілими днями розпирала мене і не давала спокою, поки занепокоєння це не поступилося місцем очікуванню Вашої відповіді й дедалі слабшій надії цю відповідь отримати.

То чому ж Ви мені не написали? – Можливо, а з урахуванням сквапливості того мого листа навіть цілком ймовірно, що Ви натрапили там на якусь дурість, яка могла Вас збентежити, але ж щирість і доброта намірів, які відчувалися в кожному моєму слові, не могли від Вас вислизнути. – Або, може, котрийсь із листів загубився? Але мій відправлено з такою ретельністю, а Вашого чекають з таким завзяттям, що втратити їх просто не могли… Та й чи губляться взагалі листи – навіть ті, яких чекають вже майже без надії, через саму лише нез’ясовну впертість? – Або, може, Вам не передали мого листа через непростиму згадку про мандрівку до Палестини? Але чи можливо таке в сім’ї, а тим паче щодо Вас? Але ж лист мій, за моїми розрахунками, мав дійти до Вас іще в неділю вранці. – У такому разі залишається тільки одне сумне припущення – що Ви занедужали. Але і в це я вірити не хочу, Ви напевно здорові і радієте життю. – Все інше мій розум просто відмовляється розуміти, і я пишу цей лист не так у надії на відповідь, як чинячи обов’язок перед самим собою.

Якби я був листоношею, що розносить листи по Вашій Іммануїл Кірхштрассе, я б із цим листом у руках, минаючи одного за іншим всіх здивованих членів Вашої родини, через усі кімнати пройшов би просто у Вашу і вклав би конверт Вам прямо в руку; а ще краще – сам опинився б під дверима Вашого будинку і довго, нескінченно довго тиснув на кнопку дзвінка, із захопленням і захватом смакуючи довгоочікувану зустріч, яка знімає будь-яке напруження.

Ваш Франц К.

23.10.1912, середа

Ласкава пані!

Навіть якби всі три заступники директора стояли зараз над моїм столом, заглядаючи мені через плече, я все одно відповів би Вам негайно, бо Ваш лист упав на мене як дар небес, на які я вже три тижні в марному сподіванні позираю. (До речі, припущення щодо начальницького нагляду негайно підтвердилося, щоправда, тільки в особі мого безпосереднього начальника.) Якби мені довелося відповідати на присланий Вами опис Вашого нинішнього життя тією ж монетою, мені довелося б сказати, що життя моє щонайменше наполовину складалося з очікування вашого листа, до чого я зарахував би ще три маленьких послання, які я написав Вам за ці три тижні (мене тим часом розпитують про страхування ув’язнених, Матір Божа!) і з яких два тепер так-сяк ще можна Вам відіслати, тоді як третій, хоча насправді він є першим, не випадає відсилати. Так, значить, лист Ваш загубився (тільки-но мені довелося заявити, що про міністерську скаргу якогось Йозефа Вагнера з Катарінаберґа я ні сном ні духом не знаю), і відповідей на свої нещодавні питання мені вже не бачити, при тому що провини моєї у цій втраті немає жодної.

А я з приводу цієї втрати все ніяк не заспокоюся, не можу зосередитися, готовий увесь світ засипати скаргами, хоча сьогодні життя вже зовсім не те, що вчора, але що накопичилося, те як і раніше не відпускає, ще й пильнує вихлюпнути у кращу добу.

Виходить, те, що я Вам сьогодні пишу, це не відповідь на Ваш лист, відповіддю, можливо, стане лист завтрашній, ба навіть – позавтрашній. І манера писати у мене не сама по собі така безглузда, вона безглузда рівно настільки, наскільки відбиває мій нинішній спосіб життя, який я Вам теж коли-небудь зможу змалювати.

А Вас тим часом, як і раніше, задаровують! І всі ці книги, цукерки та квіти нагромаджуються просто на письмовому столі у Вас на роботі? У мене на столі тільки звичайний канцелярський нелад, а Вашу квітку, за яку цілую Вам руку, я мерщій сховав у гаманець, де, попри тепер уже непоправну втрату одного листа, зберігаються два інших Ваших послання, одне, щоправда, адресоване Максу, але я його у нього вижебрав, нехай це й смішно трохи, але Ви, сподіваюся, за це на мене не ображаєтеся.

Напевно, навіть добре, що в листуванні нашому з самого початку вийшла така затримка, я тепер знаю, що зможу писати Вам, навіть коли відповіді Ваші не доходять. Але більше листи губитися не повинні. – Усякого вам добра, і не забудьте про маленький щоденник.

Ваш Франц К.

[На верхніх берегах першої сторінки]

Я так нервую через можливу втрату листів, і мою адресу Ви пишете не зовсім правильно, тому писати її треба так: Poric 7 з двома гачками над «r» і «c», а для надійності незле було б згадати про Товариство страхування працівників від нещасних випадків.

Дату народження пані Софі я напишу завтра.

24.10.1912, четвер

Ласкава пані!

Ах, яка сьогодні була трудова безсонна ніч, – тільки під кінець її, скрутившись калачиком, я мало не силоміць змусив себе до двох годин натужної, майже штучної дрімоти, коли і сон не в сон, і сни не сни. А зранку в під’їзді на мене ще налетів якийсь різничук з ношаком, дерев’яний ріг якого я і зараз іще цілком болісно відчуваю у себе під лівим оком.

Зрозуміло, такий початок дня не кращим чином допомагає долати труднощі, з якими пов’язане для мене писання листів Вам, труднощі, які і цієї ночі у найрізноманітніших формах проходили перед моїм внутрішнім зором. Труднощі ці зовсім не від мого невміння висловити те, про що я хочу написати, бо хочу я написати про найпростіші речі, але речей цих стільки, що мені не до снаги розмістити їх у часі й просторі. Іноді, усвідомлюючи це своє безсилля, – правда, таке буває тільки вночі, – я ладен усе кинути і ніколи більше не писати, бо краще вже померти від ненаписаного, ніж від писанини.

Ви пишете, що часто ходите в театри, мене це цікавить дуже, бо ж, по-перше, Ви там, у Берліні, перебуваєте в самому центрі театральних подій, по-друге, Ви з великим смаком вибираєте театри для відвідувань (за винятком «Метрополя», в якому і мені траплялося побувати, я там позіхав так, що боявся проковтнути сцену), по-третє, сам я з погляду театру цілковитий профан. Але, знову-таки, чи багато зиску читати про Ваші театральні походи, якщо я не знаю всього, що їм передувало, і все, що було після, не знаю, у що Ви були одягнені, який був день тижня і яка того дня стояла погода, коли Ви вечеряли – до театру або після, де Ви сиділи, в якому були настрої і чому саме в такому, а не іншому, і так далі, й так до нескінченності. Зрозуміло, абсолютно неможливо, щоб Ви написали мені про все це, але точно так само неможливо і все інше.

День народження пані Софі – щоб написати щось цілком і повністю зрозуміле – лише 18 березня, і коли Ваш, якщо питати прямо?

Не те щоб хвилювання, що ним охоплене бюро, підганяло мене писати, тож я запитую про дещо інше: я мимохідь заховав у пам’яті все, що Ви сказали того вечора в Празі, наскільки можна бути впевненим у таких переконаннях, тільки одне мені залишилося не зовсім ясне, наскільки пам’ятаю, коли я читав Вашого листа, і Ви повинні це доповнити. Коли ми вийшли з помешкання з паном директором Бродом до готелю, я, щиро кажучи, був схвильований, неуважний і нудний, хоча причиною цьому, принаймні, як на мій розум, почасти була присутність пана Брода. Навпаки, я був досить задоволений тим, що почувався самотнім. Йшлося і про те також, що Ви уникаєте вечірнього стовпища у центрі міста, навіть коли буваєте в театрі, і що, повернувшись, умисно спадаєте на увагу матері з провулка, по-особливому плеснувши в долоні, і вона відкриває Вам вхідні двері. Невже це так дивно? І чи тоді, коли Ви ходили в Метрополітен, ідея прихопити ключа не виникла винятково через те, що довелося вертати надто пізно? Чи не смішні це, бува, питання? Моє обличчя досить серйозне, і якщо Ви смієтеся, смійтеся, будь ласка, щиро і дайте точну відповідь.

Найпізніше навесні у видавництві «Ровольт» у Ляйпциґу повинен вийти «Щорічний альманах красного письменства», який видає Макс. Там буде надрукована і моя маленька розповідь «Вирок», з присвятою «Мадемуазель Феліції Б.».

Сподіваюся, Ви не сприймете це як безцеремонне важення? Особливо якщо врахувати, що посвята випереджає оповідання вже більше місяця, а рукопис уже випущено мною з рук. Можливо, за вибачення мені стане та обставина, що другу частину посвячення – «Мадемуазель Феліції Б., щоб вона отримувала подарунки не тільки від інших» – я все- таки змусив себе випустити? По суті ж історія ця, скільки я можу судити, до Вас особисто жодного стосунку не має, хіба що там мигцем згадується дівчина Фріда Бранденфельд, себто, як я лише після усвідомив, з такими ж, як у Вас, ініціалами. Єдиний зв’язок з Вами полягає, мабуть, лише в тому, що маленьке це оповіданнячко здалеку намагається бути гідним Вас. Що і прагне висловити посвята.

Мені важко на душі, що мені не дізнатися, що Ви відповіли на мій передостанній лист. Минуло стільки років, коли я нічого не чув про Вас, і тепер доведеться накинути щонайменше зайвий місяць забуття. Звичайно, я довідуватимуся про пошту, але мало шансів, що я дізнаюсь там більше, ніж Ви ще пам’ятаєте з цього листа. Чи не могли Ви це записати десятьма словами?

Остаточний висновок, остаточний висновок на сьогодні. Вже на попередній сторінці навіть у цій тихій кімнаті, в якій я ховався, дійшло до збурення. Вони здивовані, що у мене стільки вільного часу в бюро (це вимушений виняток) і що я пишу лише в бюро. Для цього теж є пояснення, але ніколи про них писати.

Усього найкращого, і не гнівайтесь за щоденний обов’язок розписуватися в одержанні рекомендованої кореспонденції.

Ваш Франц К.

27.10.1912, неділя

Ласкава пані!

Нарешті о восьмій вечора – і це в неділю – я можу сісти за лист до Вас, хоча все, чим я цілий дня займався, мало на меті якнайшвидше за цей лист взятися. А Вам весело минають неділі? Ну звичайно ж, по Вашій виснажливій праці! Для мене, принаймні в останні півтора місяця, щонеділі – це диво, сяйво якого я бачу вже в понеділок зранку, щойно прокинувшись. Головний же клопіт по цьому – як протягнути цілий тиждень до наступної неділі, протягнути крізь усі ці будні, коли до п’ятниці ти остаточно знемагаєш на силу. Коли ось так, година за годиною, проводиш тиждень, коли навіть при світлі дня тобі до снаги зосередитися лише не набагато більше, ніж нічницями, і коли раптом оглянешся на себе посеред нещадної машинерії такого-от тижня, тоді мимоволі зрадієш, що ці безрадісні, тужливі дні не обвалюються на місці, щоб зараз же почати повільно здійматися знову, а таки зле мляво спливають, тягнуться, і тебе нарешті чекає вечорове зітхання і нічний перепочинок.

По неділях я теж веселий, але не сьогодні; сьогодні, вийшовши як завжди перейтися у неділю, я бродив під дощем; півдня – це лише, вочевидь, суперечить сказаному в перших рядках – перебув у ліжку, найкращому притулку для задуми й печалі; турки програють^[2], що могло б змусити мене проповідувати як фальшивого пророка не тільки для солдатів, але і для всього відступу (це також є великим ударом для наших колоній), і нічого іншого не лишалося, як укопатися сліпо й глухо в інші заняття.

Добре ж, однак, я Вас розважаю! Мила панянко, може, мені краще просто встати з-за столу і кинути на сьогодні всю писанину? Але, можливо, Ви все бачите наскрізь і знаєте, що врешті-решт я все одно дуже щасливий, і тоді мені можна залишитись і писати далі.

У Вашому листі Ви згадали, наскільки незатишно почувалися в Празі того вечора, і хоча самі Ви про це не сказали, а можливо, навіть і не подумали, відчувається-таки, що відчуття затишності увійшло в той вечір тільки разом зі мною, бо до цього Макс іще майже не встиг заговорити про свою оперету, тим паче що він не надто переживав і переймався нею, і тільки я, прийшовши зі своєю безглуздою папкою, порушив загальний настрій. Окрім того, це була якраз та дивна смуга в моєму житті, коли під час своїх чимраз частіших візитів я жартома заважав Отто Бродові, який дотримувався своєчасного відходу до сну, нескінченними теревенями, у міру просування стрілки годинника дедалі жвавішими, поки зазвичай об’єднаними і, звісно, сповненими усієї любові зусиллями всієї родини мене не випирали з помешкання. Внаслідок чого моя поява у будинку в таку пізню годину – по-моєму, перейшло вже за дев’яту – видалася, напевно, загрозою. Себто у свідомості членів сім’ї два наших візити викликали геть різні відчуття: з одного боку Ви, кому призначалася тільки щира доброта і люб’язність, і з іншого ж боку я, так би мовити, той, кого мучать нічниці. Для Вас, наприклад, грали на роялі, тоді як для мене Отто вовтузився з екраном коминка – заняття, яке давно вже стало в будинку спеціально призначеним для мене умовним сигналом до влягів, але, якщо цього не знати, видається досить дивним і виснажливим. Що ж до мене, то я, абсолютно не готовий зустріти в будинку таку гостю, прийшов лише на домовлену зустріч з Максом (ми домовилися на восьму, та я, як звичайно, на годину спізнився), щоб обговорити з ним, як усе стоятиме у рукописі^[3], про що своєчасно подумати не спромігся, а його вранці другого дня вже треба було нести на пошту. І тут раптом застаю в будинку незнайомку і відчуваю з цього приводу навіть деяку досаду. Натомість я чомусь повівся так, ніби візит Ваш для мене ніякий не сюрприз. Я першим, перш ніж мене встигли Вам відрекомендувати, через величезний стіл простягнув Вам руку, хоча Ви ледь підвелися мені назустріч, не маючи, очевидно, анінайменшого наміру мою руку тиснути. Я тільки мигцем на Вас глянув, сів і одразу відчув, що все навколо добре, тільки-но відчув, як од Вас виходить легка заохота, що її завжди пробуджує в мені присутність незнайомої людини у знайомому товаристві. Коли не брати до уваги те, що переглянути разом з Максом рукопис уже не вдасться, з’ясувалося, що простягувати Вам світлини талійської подорожі – миленна забава. (За ці останні слова, що цілком точно відображають мій настрій того вечора, я сьогодні, далеко від Вас, ладен себе тодішнього просто побити.) Ви поставилися до перегляду світлин вельми серйозно і відривали від них очі, тільки коли Отто щось пояснював або коли я простягав Вам наступний знімок. Хто із нас, вже не пам’ятаю хто, з приводу однієї з фотографій бовкнув, як жаба в болото. Через світлини Ви геть забули про їжу, а коли Макс кинув з цього приводу якесь зауваження, заперечили, що немає, мовляв, нічого бридкішого за людей, які знай жують. Тут задзвонив телефон (тим часом у мене тут уже давно минула одинадцята вечора, коли для мене починається головна моя робота, а я досі не можу одірватися від цього листа), так ось, задзвонив телефон, і Ви заходилися переказувати початкову сцену з оперети «Дівчина в авто»^[4]