29.10.1912, вівторок

Ласкава пані!

Щось дуже важливе, хоча і в страшенному поспіху. (Пишу ці рядки не у себе в конторі, де все канцелярське буття бунтує проти листування з Вами, так вадить мені від цієї моєї служби, така чужа вона всім моїм запитам і сподіванням.) Ви не повинні думати, що нескінченними листами на кшталт учорашнього, за який я і так уже себе лаю, я крім дозвілля на читання намірився позбавити Вас ще й часу на відпочинок і сон і чекаю розлогих і точних відповідей на свої листи: було б ганебно і неприпустимо на додачу до тягаря Ваших напружених робочих днів стати Вам за кару вечорами. Так ось, не цього, зовсім не цього прагнуть мої листи, хоча, зрозуміло, і така мета була б цілком природна, і нічого дивного не було б у тому, якби Ви саме так, а не інакше її потрактували. Вам зовсім не слід – і це найважливіше – це і є важливе (таке важливе, що я в поспіху мимоволі переходжу на літанію^[17]) – не слід затримуватися вечорами і писати мені навіть тоді, коли Вам, можливо, хочеться писати просто так, що завгодно, нехай навіть без жодного зв’язку з моїми листами. Якими б пречудовими не видавалися мені умови у Вас на роботі, – Ви, до речі, одна в кімнаті? – не хочу краятися підозрою, що тримаю Вас на службі до вечора. Рядків п’ять, не більше, іноді після роботи, так, можете мені писнути, хоча, говорячи це, я нізащо не можу придушити в собі хамське допущення, що п’ять рядків можна ж писати і частіше, ніж довгі листи. Але сам тільки вигляд Вашого листа у половинках дверей – приходять вони тепер над південь – здатен змусити мене забути про будь-яку розважливість, хоча один тільки погляд на вказаний у листі час або просто думка, що цією ось відповіддю на чергового свого листа я, можливо, позбавив вас прогулянки, знову-таки теж нестерпні. Яке, власне, я маю право набридати Вам порадами не зловживати пірамідоном, якщо сам почасти завинив Вам головні болі? Коли, до речі, Ви взагалі гуляєте? Двічі на тиждень гімнастика, тричі на тиждень викладач – очевидно, в тому зниклому листі саме про нього Ви мені писали, – то чи залишається у Вас взагалі гулящий час? А по неділях ще й рукоділля, це ще навіщо? Невже Вашу маму може тішити Ваше рукоділля, якщо вона знає, що Ви тратите на це заняття дорогоцінний час відпочинку? Тим паче якщо Ваша мама, судячи з Ваших же листів, Ваша найкраща весела подружка? – Ах, якби Ви могли щодо всього цього в п’яти рядках мене заспокоїти, щоб нам обом більше про це не писати і не думати, а тільки спокійно, без марних докорів сумління, бачити і слухати одне одного, Ви – з усією Вашою добротою і чуйністю, а я – вже як вмію.

Ваш Франц К.

31.10.1912, четвер

Ласкава пані!

Самі бачите, до чого неможливі речі кояться в нашому листуванні! Ну чи можна з моїх прохань на кшталт останнього – щоб Ви писали мені тільки п’ять рядків, не більше, – стерти огидний наліт позірної шляхетності? Абсолютно неможливо. А до того ж, висловлюючи її, хіба я збочую від правди? Так, звичайно ж, анітрохи не збочую. Але водночас, може, таки збочую? Так, зрозуміло, збочую, і ще як збочую! Коли, після того як двері мого кабінету вже тисячу разів розчинилися, щоб замість швейцара з листом впустити до мене в кімнату безліч різних людей, які з абсолютно незворушними – і тому, з урахуванням обставин мого очікування, геть нестерпними – фізіономіями розташовуються у мене в кімнаті як у себе вдома, як ніби тільки їм тут і місце, коли насправді тут місце тільки швейцара з листом, і нікому більше! – так ось, коли лист приходить, я в перші миті думаю, що нарешті зможу заспокоїтися, що зараз насичуся цим листом і день мине добре. Але ось лист прочитано, я дізнаюся з нього набагато більше, ніж я коли-небудь мав право очікувати і прагнув дізнатися, Ви витратили на цей лист цілий вечір, у Вас, мабуть, зовсім не залишається часу для Вашої звичної прогулянки Ляйпциґською вулицею, я перечитую лист з початку до кінця, відкладаю, потім перечитую знову, беру в руки службовий папір, читаю його, але перед очима як і раніше тільки Ваш лист, стою над машиністом, щоб продиктувати йому вихідний, а рука відчуває Ваш лист, і перед внутрішнім поглядом повільно повзуть Ваші рядки, які я, здається, насилу встиг пробігти, до мене звертаються з питаннями, і я точно знаю, що ось зараз, цієї хвилини, мені про Вашого листа ну ніяк думати не можна, але він – це єдине, що мене цікавить, – і ось уже я голодний, як раніше, і неспокійний, як раніше, а двері вже знову ходять ходором, ніби гонець з листом ще тільки має з’явитися. Десь така на вигляд та, за Вашим словом, «маленька втіха», яку дають мені Ваші листи. Тим-то, гадаю, не залишене без відповіді те Ваше запитання, чи не набридло мені щодня на роботі отримувати Ваші листи. Зрозуміло, якимось чином поєднати отримання листа від Вас з моєю конторською роботою річ майже неможлива, та настільки ж неможливо працювати, чекаючи листа даремно, або працювати, коли тобі на думці вертиться, що, можливо, лист чекає мене вдома. Зусібіч суціль одні неможливості! Але це ще не така вже біда, мені останнім часом на роботі деякі неможливості вдалося подужати, перед маленькими неможливостями взагалі не слід падати ниць, бо тоді не побачиш великі.

А сьогодні мені взагалі гріх скаржитися, Ваші останні два листи прийшли до мене з інтервалом всього в якихось дві години, через що я так само люто проклинаю недбалість поштовиків учорашнього дня, як славлю їхню старанність сьогоднішного.

Однак я нічого не відповідаю Вам і сам ні про що не питаю, все тільки тому, що втіха писати Вам, так що я не здаю собі з цього справу, налаштовує всі мої листи на нескінченність, а в нескінченних листах, зрозуміло, і не випадає повідомляти на першій же сторінці щось істотне. Але почекайте, ось завтра у мене, сподіваюся (сподіваюся для себе, але не для своєї служби), буде на роботі досить часу, щоб одним махом відповісти на всі Ваші питання і стільки Вам їх поставити, що душа моя бодай ненадовго буде чиста.

А сьогодні повідомлю тільки, що, читаючи те місце Вашого листа, де йдеться про капелюшок, я просто прикусив язика. То це виворіт у капелюха був чорний? І де ж були мої очі? Е ні, це спостереження для мене зовсім не дрібниця. Тоді, значить, він згори весь був білий, і мене це збило, я ж дивився на Вас з вершка свого зросту. До того ж Ви трішки нахилили голову, коли капелюх одягали. Коротше, виправдання, звичайно, знайдуться завжди, але коли не пам’ятаєш точно, значить, годі й писати.

Прийміть щирий привіт і, якщо дозволите, поцілунок руки.

Ваш Франц К.

Листопад. 1.11.1912

Дорога мадемуазель Феліціє!

Сподіваюся, Ви не заперечуватимете хоча б цього разу на подібне звернення, бо ж якщо вже мені, як Ви неодноразово того вимагали, належить описати Вам свій спосіб життя, то, значить, доведеться повідомити про себе і деякі неприємні, невтішні для мене речі, розповісти про які «ласкавій пані» я, вочевидь, навряд чи б зважився. Втім, нічого поганого в цьому новому зверненні нема, інакше я не обмірковував би його з такою величезною, все ще нескінченною втіхою.

По суті, все моє життя здавна складалося й складається зі спроб письменства, здебільшого невдалих. Але якби не ці спроби, я б давно занепав і став сміттям, гідним лише того, щоб його викинули геть. Біда в тому, що сили мої для цих намірів із самого початку були замалі, і так уже само собою вийшло, хоч я довго цього не усвідомлював, що в ім’я справи, яка видавалася мені головною метою життя, мені довелося відмовляти собі і берегти себе мало не в усьому іншому. Там же, де я з власної волі себе не беріг і собі не відмовляв (Боже мій, у цій конторі, де я сьогодні чергую при журналі прийому, навіть у вихідний день ані секунди спокою, відвідувач за відвідувачем, просто пекло якесь!), а, навпаки, намагався себе пересилити, мене відкидало назад, з ганьбою, синцями і ґулями, з непоправною втратою сил, але саме ці, як мені тоді здавалося, знегоди мало-помалу допомогли мені знайти довіру до долі, і я почав сподіватися, що десь, нехай і ледь вловима, все-таки і для мене світить добра зірка, під якою можна буде жити далі. Якось раз я навіть склав опис^[18] всього того, чим пожертвував заради письменства і навіщо його позбувся, або, точніше, список втрат, перенести які можна тільки ціною такого їх пояснення.

І справді, наскільки я худий – а я найхудіший чоловік з усіх, кого знаю (що, повірте, про щось говорить, бо в санаторіях я всього набачився), – настільки ж і в усьому іншому в мені немає нічого зайвого, що заважало б письменництву, зокрема й тому, що можна було б назвати зайвим у хорошому сенсі слова. Тож якщо є якась вища сила, яка хоче використати мене або вже використовує, то, значить, я принаймні лежу в її долоні вже досить старим, стертим інструментом; якщо ж такої сили немає – значить, я взагалі ніщо й опиняюся сам у страхітливій порожнечі.

Тепер же я розширив своє життя думками про Вас, адже поки я не сплю, не проходить і чверті години, щоб я про Вас не подумав, і багато чвертей години, коли я ні про що інше думати не годен. Але навіть і це пов’язано тепер з моїм письменством, тільки припливи і відливи письменства владні наді мною і все в мені визначають, і в пору недужого, млявого письменства я, допевне, ніколи не набрався б духу до Вас звернутися. Це така ж правда, як і те, що по тому вечору мене не полишає відчуття, ніби в грудях моїх глибочіє проломина, через яку зі свистом і проти моєї волі щось входить в мене і виходить, поки одного разу вночі, вже в ліжку, спогад про один біблійний сюжет не довів мені й необхідність самого цього почуття, і, отже, істинність тієї біблійної історії. Тепер же, як я недавно з подивом виявив, Ви і з письменством моїм споріднилися, хоча раніше я був переконаний, що саме під час писання анітрохи про Вас не думаю. У невеликому абзаці, мною написаному, виявилися, inter alia^[19], такі ниточки до Вас і Ваших листів^[20]: хтось отримує в подарунок плитку шоколаду. Взагалі йдеться про маленькі радощі під час служби. Потім згадується телефонний дзвінок. І нарешті, одна людина вмовляє іншу йти спати і навіть загрожує, якщо та не послухає, мало не силою відвести її в кімнату, що, поза сумнівом, пов’язане зі спогадом про натруску, що її Ви дістали від Вашої матері, коли допізна засиділися на роботі. – Мені подібні місця надто дорогі, я утримую Вас в них без дозволу, а Ви навіть цього не відчуваєте і тому не пручаєтеся. Втім, якщо Ви коли-небудь щось таке прочитаєте, подібні дрібниці від Вас просто вислизнуть. Одному тільки прошу повірити: ніде у світі у Вас не буде безтурботнішого полону, ніж у цих рядках.

Життя моє цілком підпорядковане письменництву і як-що і зазнає якихось змін, то лише для того, щоб іще більше до письменництва пристосуватися, бо часу в мене обмаль, сил мало, робота моя – жах, а вдома бучно, от і доводиться викручуватися шляхом усіляких вивертів, якщо вже доброго і прямого життя все одно не склалося. Однак утіха від цих хитрощів, коли за рахунок розпорядку дня вдається щось вигадати, мізерна порівняно з непозбутньою гіркотою, коли бачиш, що вічна твоя втома проступає в написаному куди ясніше і чіткіше, ніж те, що ти, власне, мав намір написати. Ось уже півтора місяця мій розпорядок дня – якщо не брати до уваги кількох його порушень, викликаних нападами неймовірної слабкості в останні дні, – такий. З восьмої до другої або до пів на третю контора, з третьої до пів на четверту обід, по обіді сон, по-справжньому, в розстеленому ліжку (вірніше, здебільшого лише спроби заснути, якщо не сниться якесь жахіття, – одного разу, наприклад, тиждень поспіль, з неприродною, до головного болю, виразністю у кожній деталі їх примхливого національного вбрання мені ввижалися уві сні чорногорці) – до пів на восьму, потім хвилин десять гімнастики, голяка, біля відкритого вікна, потім годинна прогулянка або на самоті, або з Максом або ще одним другом, потім вечеря в колі сім’ї (у мене три сестри^[21]