8.11.1912, п’ятниця

Дорога мадемуазель Феліціє!

Ваш передостанній лист (а не Ваші «останні листи», як Ви пишете) збив мене з пантелику, це правда, але я не думав, що справа стоїть так кепсько, як я мушу виснувати з Вашого останнього листа. Невже я й справді такий невпевнений у собі? А саме приховане моє нетерпіння і невиліковне невдоволення собою невже так і вчуваються у кожній виведеній мною літері? І невже, щоб дізнатися, що я насправді думаю, мені спершу треба писати про це в листах? Зле ж стоять мої справи, але ж саме в них я щосили намагаюся Вас втягнути!

Не знаю, чи правильно Ви уявляєте собі моє життя й, у зв’язку з цим, мою надмірну сприйнятливість, вічно сторожку нервозність, яка, однак, раптом вирвавшись назовні, самого мене змушує кам’яніти. Листа Вашого я прочитав, напевно, вже раз 20: щойно отримавши, кілька разів, потім перед друкарською машинкою іще кілька; в кабінеті, де переді мною сидів відвідувач, а я читав Ваш лист, ніби він прийшов тільки що; на вулиці дорогою додому і ось тепер удома. Не знаю, як можна мені допомогти, хіба що почуваюся немічно. Коли б ми були зараз удвох, я б мовчав, але оскільки ми так далеко одне від одного, доводиться писати, коли ж ні, я просто помру від горя. Хтозна, чи не потрібна мені опора тієї руки навіть більше, ніж Вам, – не тієї руки, що заспокоює, але тієї, що дарує сили. Від втоми мені вчора стало настільки зле, смертельно погано, що я після довгих коливань все ж учора вночі заборонив собі писати. Увечері дві години тинявся вулицями і повернувся додому, аж коли руки в кишенях майже геть задубіли від холоду. Після чого проспав шість годин майже без прокиду, зберігши лише смутний спогад про сновидіння, в якому були Ви, – пам’ятаю тільки, що сон був нещасливий. Це вперше Ви мені снитесь, і я про це пам’ятаю. Тільки тепер, до речі, розумію, що саме цей сон єдиний раз за всю ніч мене і розбудив, щоправда, ненадовго. Вранці, втім, я прокинувся раніше, ніж звичайно, бо наша няня^[36] увірвалася в квартиру з криком, який мені спросоння здався мало не материнським, принісши звістку про те, що моя сестра незабаром запівніч привела дівчинку^[37]. Я ще трохи поніжився в ліжку – безпосередньо будити мене в будинку не наважуються, навіть коли треба, хіба що шум у всіх сусідніх кімнатах змушує прокидатися, – і не міг зрозуміти такої радісної участі нашої няні в цих родинах, адже сам я, брат і дядько, не відчував щодо цього приводу анінайменшої радості, лише заздрість, одну тільки люту заздрість до сестри, а ще точніше – до свого зятя, бо у мене дітей зроду не буде, це ще вірніше, ніж… (не хочу без потреби згадувати ще гірше нещастя).

Бачите, який я життєрадісний сьогодні, після аж ніяк не безсонної ночі і так безславно – з дурної обережності – змарнованого вечора. Дорогá!

Ваш Франц К.

8.11.1912

[Писано на звороті пробного набору «Дітей на путівці»^[38] ]

Дорога мадемуазель Феліція!

Зараз, о пів на першу ночі, не можу дістати поштовий папір, він у сусідній кімнаті, але там спить моя сестра, у квартирі певний безлад, оскільки до нас, через народження сестрички, терміново переселився наш онук і племінник. Ось чому пишу Вам на цій бібулці, тим самим одночасно посилаючи Вам і сторінку верстки з моєї книжечки.

А тепер послухайте, дорога мадемуазель, бо чомусь мені здається, що в нічній тиші слова мої звучатимуть ясніше. Давайте спробуємо моє сьогоднішнє, після обіду написане послання як лист забути, а як застереження запам’ятати. Застереження, зрозуміло, тільки в доброму і найкращому розумінні цього слова. Сьогоднішнє, після листа, закінчення дня назавжди запам’ятається мені своїм жахом, але ж і я писав листа теж аж ніяк не в добрий час. Ось який я буваю, коли випадає щось написати для себе (хоча не одне тільки це було всьому причиною). Коли я живу лише для себе і для байдужих, або звичних, або просто присутніх людей, які байдужістю своєю, звичністю або просто живою силою своєї наявності заповнюють мої вади, тоді і для мене самого все це проходить непомітніше. Але тільки-но я захочу до когось наблизитися, потурбуватися за когось – ось тут-то біди і підступають з усією невідворотністю. Виявляється, що я нікчемний, а власній нікчемності як зарадиш? Зізнаюся навіть, що Ваш лист уранці прийшовся мені якнайбільше до речі (по обіді все вже було інакше), саме такі слова й були мені потрібні.

Але, відчуваю, я досі не відійшов, пишу недостатньо ясно, тож Ваш сьогоднішній докір і щодо цього листа зберігає свою справедливість. Краще вже здамося на сон і добрих богів.

Як Вам подобається друк (папір, зрозуміло, буде інший)? Шрифт, звичайно, трохи надто красивий і куди краще пасував би до Мойсеєвих скрижалів, аніж до моїх дрібних карлючок. Але тепер уже так і надрукують^[39].

Бувайте здорові! Мені потрібно більше душевного тепла, ніж я заслуговую.

Ваш Франц К.

9.11.1912, субота

Найдорожча пані! Не пишіть мені більше, і я теж Вам не писатиму. Моє письменство принесе Вам одні нещастя, а самому мені вже нічим не допомогти. Щоб зрозуміти це, зовсім не потрібно перераховувати всі удари годинника, як я це робив сьогодні вночі, я із самого першого листа дуже ясно все знав, а коли вже, попри все, намагався до Вас прив’язатися, то заслуговую за це тільки, щоб мене прокляли, якщо не прокляли вже. – Якщо Ви бажаєте отримати свої листи, я, зрозуміло, Вам їх відішлю, як би не хотілося мені зберегти їх у себе. Якщо Ви все ж наполягаєте на поверненні листів, пошліть мені як умовний знак порожню листівку. Навпаки, мої листи я просив би Вас, наскільки це мені взагалі дозволено, зберегти. – Постарайтеся ж якнайшвидше забути привид, яким я є, і жити щасливіше і спокійніше, ніж раніше.

11.11.1912, понеділок

Найдорожча пані!

І я теж кажу – слава Богу! Якби Ви знали, як я провів п’ятницю і суботу, а надто вже ніч з п’ятниці на суботу! Воістину не було жодного удару годинника, жодної чверті години, які б я забарився порахувати. Свого передостаннього листа я написав пополудні у стані крайнього, але необхідного самокатування, потім виконав свою прогулянку і відносно пізно ліг. Можливо – точно вже не пам’ятаю, – від непозбутнього свого горя я навіть заснув. Увечері написав для себе три або чотири сторінки, причому не з гірших, і марно запитував себе, і де ж в мені ті спокійні межі, звідки все це випливає, коли самому мені спокій недоступний.

Згодом я вирішив, що вже знову цілком людина, і написав той самий лист на бібулці, який просто у мене під руками раптом обернувся злом і на який я довго витріщався, ніби не написав його тільки що сам, а, навпаки, отримав. Потім ліг і разюче швидко, хоча і якось поверхово, неглибоко, заснув. Але вже за чверть години знову прокинувся, у півсні мені здавалося, ніби стукає… (Зараз я залагоджу одну термінову, огидну, хтозна-колишню справу, що вже цілий тиждень висить наді мною, – не дозволяючи собі ні єдиної думки про Вас, тож допоможіть же мені в цьому, може, потім, у нагороду, я знайду мить спокою і свободи для цього листа, близького мені, як биття серця, листа, який заповнює собою всі мої думки, немов я не в якомусь закладі сиджу, якому продав половину, а то й більше, мало не кожного свого дня і який безперервно виставляє мені свої претензії, на вигляд навіть правомірні, – ще добре, що менш важливі роботи від мого заспаного погляду делікатно ховаються, але тепер годі, кінчаю писати, починаю працювати…)

Винагорода так і не прийшла, робота жене мене то туди, то сюди, і думки про Вас теж, тільки щоразу в інший бік. Сьогодні я майже разом отримав три останніх Ваших листи. Ваша доброта нескінченна. Я ж наразі відправляю цього листа як є і сьогодні, мабуть, ще кілька разів Вам писатиму. І точно поясню Вам, чому не написав вчора. А цей лист кидаю в скриньку як є, бо страждаю від згадки, що жоден лист від мене навіть не рухається зараз у Ваш бік.

Так що на все Вам добре – і прощавайте на кілька годин.

Ваш Франц К.

11.11.1912, понеділок

Найдорожча пані!

Значить, я все-таки не втратив Вас. А я, по правді кажучи, вже був переконаний в цьому. Той лист, в якому Ви один із моїх листів оголошуєте зовсім чужим, нажахав мене. Я побачив у ньому ненавмисне, але, значить, тим рішучіше підтвердження прокляття, з-під влади якого, принаймні останнім часом, як гадав, здебільшого вислизнув і яке раптом, зате вже безпомилковим і останнім ударом на мене спало. Я не знав, як отямитися, не знав, що Вам написати, два листи в суботу вийшли натужними і фальшивими від початку і до кінця, істинним було тільки моє переконання, що тепер уже точно всьому кінець. – Чи має яке-небудь значення, що саме на цих словах до мене входить моя мати, вся в сльозах (вона йде в крамницю, вона з ранку до вечора в крамниці, і так уже тридцять років щодня), береться гладити мене, хоче знати, що мені не так, чому я за обідом слова не скажу (але я давно вже мовчу за сімейним столом, саме тому, що мені не можна відволікатися) і багато ще всього в тому ж дусі. Бідолашна матуся! Але я вельми розважливо її втішив, поцілував і врешті-решт навіть змусив посміхнутися, більше того, домігся, що вона, вже з майже сухими очима, взялася вельми енергійно докоряти мені за мою (до речі, вже роками практиковану) неучасть у сімейних полуденках. До того ж я знаю (вона не знає, що я це знаю, вірніше, теж дізнався, тільки після неї), звідки ця показна турбота про мене. Але про це іншим разом.

Бо знову від повноти всього, що мені хочеться сказати Вам, я не знаю, з чого почати. І тим не менш я вважаю ці три останніх дні провісниками фатального безталання, що знай чигає на мене, і ніколи більше в суєті робочого дня не писатиму Вам розлогі листи. Вам слід без образ і докорів підтримати мене в цьому намірі. Бо, бачте, я зараз у такому настрої, що готовий, хочете Ви того чи ні, впасти перед Вами ниць і віддатися Вам цілком, так, щоб у мені й тіні думки, і частки спогаду не залишилося про когось чи щось інше, але, дарма, винен чи ні, я не хочу ще бодай раз у житті прочитати зауваження на кшталт того, що було у Вашому листі. Однак не тільки тому я писатиму Вам відтепер лише короткі листи (зате по неділях завжди пожадливо нескінченні, жахливо величезні листи), а ще тому, що хочу зараз усього себе до останнього подиху віддавати своєму романові, який теж належить Вам, або, вірніше сказати, має дати Вам уявлення про все хороше в мені, чіткіше, ніж це в змозі зробити просто вказівні слова всіх найдовших листів за найдовше життя. Історія, яку я зараз пишу і яка, до речі, дедалі більше намагається розтягнутися до нескінченності, називається – просто щоб Ви в загальних рисах знали, про що йдеться, – «Зниклий безвісти»^[40]