§ 8. Структура горизонту досвіду; типове попереднє знання кожного окремого предмета досвіду

Утім те, що кожне схоплення окремого предмета і кожний подальший акт пізнання відбувається на ґрунті світу, означає дещо більше за спрямованість діяльності пізнання на певну царину передданого в пасивній достеменності. Акт пізнання індивідуальних предметів досвіду ніколи не реалізується так, наче вони вперше дані як цілковито невизначені субстрати. Світ завжди вже є для нас таким, в якому пізнання вже реалізоване у багатоманітні способи; і тому безсумнівне те, що немає жодного досвіду в первинно-простому сенсі деякого досвіду речі, в якому ця річ уперше схоплюється і пізнається без «знання» про неї, яке перебільшує те, що при цьому пізнається. Кожний досвід, хоч би що в ньому досвідчувалось у властивому сенсі як таке, що в ньому вбачається, eo ipso необхідно має знання і співзнання про саму цю річ, тобто про такі її властивості, які в ньому ще не вбачаються. Це попереднє знання є невизначеним за змістом або не цілком визначеним, але ніколи не цілковито порожнім, і якщо його б не було, досвід взагалі не був би досвідом тієї самої речі. Кожний досвід має горизонт досвіду; кожний досвід має ядро дійсного і визначеного усвідомлення, має вміст безпосередньо даних визначеностей, проте, поза цим ядром визначеного так-буття, поза власне «саме тут» даним, він має свій горизонт. Це означає, що кожний досвід указує на можливість і мою здатність не лише поступово експлікувати властиво самодане при цьому, а також здобувати в досвіді його нові визначення. Кожний досвід слід розгортати в континуальності й експліцитному зв’язку окремих досвідів, синтетично єдиний як окремий досвід, відкрито нескінченний досвід того самого. Для моїх певних цілей мені може бути досить дійсно пережитого в досвіді, але потім «я не зупиняюся» на тому, що «цього досить». Я можу переконатися в тому, що жодне визначення не є останнім, що насправді пережите в досвіді завжди має нескінченний горизонт можливого досвідного того самого. Цей горизонт у його невизначеності від самого початку є простором можливостей, в якому дедалі ближче визначення у дійсному досвіді обирає певні можливості й відкидає інші.

Так, кожний досвід окремої речі має внутрішній горизонт; і «горизонт» означає при цьому суттєво належну кожному досвіду і невід’ємну від нього індукцію в самому цьому досвіді. Це слово корисне, адже воно (а саме «індукція») вказує на індукцію у звичному сенсі певного способу висновку і на те, що воно, зрештою, за умов прояснення через справжнє розуміння веде до первинної антиципації. На цьому, отже, і має бути побудована справжня «теорія індукції» (що так багато разів і так невдало намагалися зробити). Одначе про це слід сказати тільки мимохідь, оскільки нас обходить тут лише структура горизонту досвіду.

Ця первинна «індукція» або антиципація постає як модус первинної конститутивної пізнавальної діяльності й первинної інтенції, тобто як модус «інтенційності», а саме такий, що він виходить за межі ядра певної даності, антиципує; але виходить за межі не лише в сенсі антиципації визначень, поява яких у цьому предметі досвіду зараз очікується, а й виходить до іншого боку самої цієї речі з усіма її антиципованими можливостями майбутнього подальшого визначення, виходить до інших об’єктів, які дані з нею водночас, хоча й поки лише як тло. Це означає, що кожна річ досвіду має не лише внутрішній, а також відкрито нескінченний зовнішній горизонт співоб’єктів (тобто горизонт другого ступеня, який пов’язаний з горизонтом першого ступеня, імплікує його). І хоча зараз я до них не звертаюся, але я завжди можу звернутися до них як відмінних від того об’єкта, який я переживаю у досвіді тепер, або як однакових із ним у певній типіці. Утім, попри всю антиципаційно свідому можливу відмінність інших об’єктів, усі вони все ж таки мають щось спільне: усі водночас антициповані або навіть лише усвідомлені як фоновий зовнішній горизонт реалії усвідомлені як реальні об’єкти (або властивості, зв’язки тощо) зі світу, як такі, що існують в єдиному просторово-часовому горизонті.

Це насамперед безпосередньо стосується світу простого, чуттєвого досвіду,^[10] чистої природи. Проте опосередковано це стосується також всього світового, тобто також людських і тваринних суб’єктів як суб’єктів світу, культурних надбань, речей використання, витворів мистецтва тощо. Усе світове має частину природи. Натуралізація духу не є винаходом філософів – вона є, якщо її хибно тлумачать і застосовують, основною помилкою, але тільки в цьому разі. Утім, вона має своє підґрунтя в тому, що все реальне у світі, опосередковано чи безпосередньо має своє місце у просторово-часовій сфері; все є тут чи там, і місце, наскільки взагалі існують місця, можна визначити саме тому, що все є просторово-темпоральним, тобто все можна визначити в часі завдяки фізичним інструментам, чи то пісковим годинником, чи то маятниковим дзиґарем, чи то якимось іншим хронометром. Тому все нечуттєве має частину чуттєвого; воно є сущим зі світу, сущим у просторово-часовому горизонті.

Існування чогось реального відповідно до цього ніколи не має іншого сенсу, окрім існування всередині, буття у світі, у відкритому горизонті просторово-часовості, у горизонті вже відомого, а не просто тепер актуально усвідомленого, але також невідомого, реального, яке, можливо, постане в досвіді й стане відомим у майбутньому. Окремі апперцепції роблять окреме реальне усвідомленим, однак, неодмінно з певним, хоча й тематично не застосованим смисловим складом, який перебільшує їх, перебільшує загальний склад того, що апперципується. У переході від відповідного складу встановлених окремих апперцепцій до нового складу панує синтетична єдність; нове апперцептоване має начебто дотепер порожній, за змістом ще не визначений горизонт попередньої значимості. Хоча цей горизонт вже накреслено й він наповнюється, але його ще чітко не визначено. Так, окрім значимого й відповідно схопленого в одиничності й релятивній визначеності через антиципацію в постійному русі особливого й підтверджувального наповнення стало є горизонт значимості, світ у значимості буття.

Через це кожній окремій апперцепції, кожному відповідному загальному вмісту окремих апперцепцій притаманна певна чуттєва трансценденція, з одного боку, з огляду на стало антициповану потенційність можливо нових реалій і реальних загальних груп як таких, що вони досвідчуються як майбутні в перебігу здійснення входження-до-свідомості зі світу, з другого боку, також як внутрішній горизонт у кожній вже посталій реалії стосовно вмісту ще не апперцептованих ознак. Кожна реалія, яка вперше постає в досвіді, перебуває в горизонті світу і має як така свій внутрішній горизонт. У тематичному сприйнятті це стає відомим через те, що вона впродовж відрізку досвідчування (наскільки воно сягає) стало презентує себе як саму себе тут і при цьому розкладає себе на свої окремі ознаки, свої що-моменти; вони, зі свого боку, також усвідомлюються як такі, що самі себе презентують, але саме із сенсом таких, у яких реальне показує себе тим, чим воно є. Незабаром ми будемо змушені ретельніше розглянути структуру такої експлікації. Усе, що так себе показує і ще до експлікації сприйнятого імпліцитно є тут, за його сутністю вважають тим у реальному, що в цьому сприйнятті власне й сприймається. Саме воно є більшим за відповідно актуально пізнане: воно є із сенсом, який йому стало надає його «внутрішній горизонт»; видимий бік є боком лише тому, що він має невидимі боки, антиципація яких і визначає його сенс. Відповідно до цього, ми можемо тематично звернутися до них, ми можемо запитувати про них, ми можемо їх унаочнити; так після припинення сприйняття і перетворення впізнавання на подальшу значимість як здобуте і «ще живе» знання (знайомість реального з огляду на те, що в ньому справді стало знайомим) ми можемо уявити наперед, що належного до самого реального могло б і мусило би принести подальше сприйняття. Утім кожне таке передунаочнення того, що «a priori» приписується реальному, має суттєву властивість невизначеної загальності. Тобто якщо, наприклад, стосовно візуального зворотного боку якоїсь речі ми здійснюємо візуальне передунаочнення, то хоча ми й здобуваємо презентаційне споглядання (схоже на пригадування), але без сталої, індивідуально для нас обов’язкової визначеності, як це відбувається в разі пригадування – з обох боків передбачається доволі далекосяжна прозорість. Якщо ми справді досягаємо внутрішньої визначеності, ми усвідомлюємо довільність кольору, що постає перед нами і зберігається відтепер як колір речі. Кожне передунаочнення здійснюється у співусвідомленій плинній варіативності, у здатності свідомості фіксувати варіанти, наприклад як певний колір, але як довільний варіант, замість якого так само може постати якийсь інший.

З другого боку, довільність не є безмежною. У коливанні передунаочнення, у переході від одного тимчасово сталого варіанту або спрямування до іншого ми продовжуємо антиципувати щось, у типовий спосіб визначене як типове, наперед знане у єдності антиципації, а саме антиципації кольору зворотного боку, що вона, утім, як антиципація є невизначено загальною. У тлумаченні цієї типової загальності у формі певних «можливостей», відкритих для дійсного буття цього кольору, постає простір можливостей як експліцитний «обсяг» невизначеної загальності антиципації. Якщо річ, яка постає в досвіді, має лише буттєвий сенс внутрішнього горизонту, хоча до фактичного і властивого знання потрапляє лише його ядро що-властивостей (Washeiten), то все ж таки ця річ, кожне реальне взагалі має своє загальне «a priori» як таке, що можна досвідчувати, передзнання як невизначену загальність приналежного до простору апріорних можливостей апріорного типу, загальність, яка, втім, стало може сама себе ідентифікувати. Вочевидь, тип охоплює також властивості, які входять до актуального пізнання, якщо ми розглядаємо тип як тотальний. У взаємозаміні поставання і зникання що-властивостей реальне стало усвідомлюється як одне і як таке, що воно може бути ідентифікованим, і до цієї єдності належить загальний тип як загальний горизонт типової загальності, в якому все, що актуально стає відомим, упорядковується як особливо більш-менш досконало здійснене визначення.

Утім, зовнішній горизонт, який також визначає сенс цього окремого реального, задано усвідомленням потенційності можливих досвідів окремих реалій, як таких, що вони мають своє власне a priori як свою типіку, в якій вони необхідно антиципуються і яка в кожному наповненні залишається інваріантною у формі тих чи тих можливостей інваріантного простору гри можливостей. Проте, будь-яку особливу типіку особливих реалій (і констеляцій реалій) перебільшує тотальна типіка того, що належить до всього горизонту світу в його нескінченності. У плині досвіду світу, конкретно повної свідомості світу в її відповідності, інваріантним залишається буттєвий сенс світу й разом з ним структурна побудова цього буттєвого світу з інваріантних типів окремих реальностей.

Таким чином, фундаментальна структура свідомості світу або корелятивного карбування світу як горизонту всіх окремих реалій, які можна пережити в досвіді, є структурою знайомості й незнайомості з приналежною до неї наскрізною релятивністю й так само наскрізним релятивним розрізненням невизначеної загальності й визначених особливостей. Усвідомлений у горизонті світ у своїй сталій буттєвій значимості має суб’єктивний характер знайомості взагалі як для нього загальний, але через це ще не відомий в індивідуальних особливостях горизонт сущого. Ця невизначено загальна знайомість поширюється на все, що набуває особливої значимості як суще, через це все має свою знайому форму, в якій здійснюються всі подальші розрізнення знайомого і незнайомого.

Поки цих грубих натяків має вистачити, щоби ми здобули поняття сутності дії допредикативного досвіду, того, що вже залучене до досвіду предмета, цієї позірної первинності примітивного схоплення. Це показує, що, з одного боку, правильно, що істинно сущий предмет є продуктом нашої пізнавальної діяльності, але, з другого боку, для всієї пізнавальної діяльності, хоч би коли вона починалася, це продукування істинно сущого предмета не означає, що вона утворює його з нічого, натомість предмети завжди наче вже переддані, для нас завжди передданий предметний світ довкілля. Від самого початку все, що афікує, усвідомлюється в «предметному схопленні» як тло, антиципаційно усвідомлюється як приналежне до кожного моменту життя поле сприйняття, яке від самого початку є полем «предметів», що як такі схоплюються як одиниці «можливого досвіду», тобто як можливі субстрати пізнання. Це означає: те, що афікує нас із відповідно пасивно передданого фонового поля, не є цілковито порожнім чимось, якимось даним (ми не маємо відповідного слова) без жодного сенсу, даним абсолютної невідомості. Невідомість, радше, завжди є модусом відомості. Принаймні те, що нас афікує, є від самого початку відомим, оскільки воно взагалі є чимось із визначеннями; воно усвідомлене в порожній формі можливості визначення, тобто з порожнім горизонтом («певних» невизначених, невідомих) визначень. Корелятивно, схоплення, яке стає його частиною, має від самого початку відкритий горизонт, звісно, «невизначено», «порожньо» антиципованих експлікацій, які слід здійснити (у «я можу», «я можу піти туди», «ближче придивитися», «розвернути» це тощо). Будь-яка справжня експлікація надає йому інтенційний характер такого схоплення, яке здійснює інтенцію горизонту (як порожню антиципацію) у певні кроки, через які певні невідомі визначення стають відповідно визначеними й відтепер відомими. Таким чином, схоплення «предмет узагалі» – ще в цілковитій невизначеності й невідомості – вже приносить певний момент відомості, а саме як певного Чогось, що воно «якось є», є таким, що його можна експлікувати і впізнати відповідно до того, яким воно є; а саме як певне Щось, яке перебуває в горизонті світу як загальності сущого, яке саме є відомим лише як суще «у світі», кажучи корелятивно, суще, яке має увійти до єдності потоку нашого досвіду.

Але й це ще не все. Розвинутій свідомості від самого початку накреслено не лише загальне схоплення «предмета», «взагалі чогось, що може бути експлікованим», а також уже певна типізація всіх предметів. З кожним новим (кажучи генетично) вперше конституйованим предметом стало накреслюється новий тип предметів, згідно з яким схоплюються схожі з ним предмети. Наш передданий світ довкілля є, отже, «передданим» як розмаїто сформований, сформований відповідно до його реґіональних категорій і типізований згідно з різноманітними особливими родами, видами тощо. Тобто те з фону, що афікує і схоплюється в першому активному зверненні до нього, відоме в набагато глибшому сенсі, воно вже як фонове пасивно схоплюється не просто як «предмет», як те, що можна пережити в досвіді й експлікувати, а як річ, як людина, як витвір людини й так у дедалі далекосяжніших особливостях. Відповідно до цього, воно має свій порожній горизонт відомої невідомості, який слід описати як універсальний горизонт «предмета» з особливими позначками (Einzeichnungen), або радше начерками (Vorzeichnungen), а саме певного стилю експлікації, яку слід здійснити з відповідним експлікату стилем. Тому цей горизонт все ж таки порожній, це горизонт невизначеностей, невідомостей як таких, що їх можна визначити і слід пізнати. Звичайно, те, що афікує, може бути позбавленим особливої типізації, утім, його схоплюють щонайменше як об’єкт, якщо воно є чуттєвим даним, як просторовий об’єкт усередині найзагальнішої і просто необхідної форми «предмет узагалі».