Автор уводить читача в історію Уоллея, коли він перебуває в злагоді зі світом і з самим собою. Навряд чи його можна вважати щасливим, адже кохана дружина померла, єдина дочка Айві виросла, одружилася й живе далеко від нього, в Австралії. Однак Уоллей ще повний сил, має підстави питатися своїм минулим мореплавця (на його честь названо острів та морську протоку в Південних морях), і вправна команда на його власному судні «Красуня» працює, як злагоджений механізм, як годинник, за яким Уоллей постійно звіряє ритм свого життя. Капітан ніколи не займався комерцією, його судно каботажне, тільки перевозить вантажі та пасажирів, отже совість його неза-плямована компромісами. Подібно до Каспара Олмейра, Конрад випробовує свого Уоллея батьківською любов’ю: заради благополуччя Айві та онуків той зважився віддати найдорожче – продав свій корабель. Проста життєва колізія дозволяє Конраду об’єднати в повісті романтичне та прозаїчне, високе та низьке. У момент кардинального життєвого повороту Уоллею відкривається панорама південного портового міста, яке він пам’ятає невеликим рибальським поселенням, розбудові якого він прислужився. Тепер місто прикрашають вишукані колоніальні особняки, хоч поруч тягнуться квартали занедбаних халуп, а в морському відомстві процвітають хабарництво і безлад. Доля закидає Уоллея на нове місце служби. Подальша скрута дочки спонукає його погодитися на контракт із пройдисвітом Массі й стати співвласником та шкіпером на старому пароплаві «Софала». Компаньйонство з вискочнем, якому «Софала» дісталася за виграні в лотерею гроші, обертається для Уоллея новими втратами, моральними та фізичними. Команда «Со-фали» – збіговисько негідників і п’яниць, Массі вимагає від нього грошей, шантажує розривом контракту. Між тим Уоллей сліпне, і якби не вірний серанґ-малаєць, він ніколи не витримав би цієї неволі упродовж трьох років.

Серед інших творів Конрада, написаних на межі століть, конфлікт повісті «Кінець неволі» викликає асоціації із колізіями роману «Лорд Джім», адже в його основі відчуваємо той же глибинний фаталізм, з яким споглядає Конрад життєві та духовні процеси не лише своїх героїв, а й цілого цивілізаційного зламу. Схоже складається примхлива доля персонажів обох творів, і хоч поруч із протагоністами постають не лише покидьки роду людського, а й мудрі порадники й помічники (Марлоу і Штейн для Джіма, колишній морський офіцер, голландець Ван-Вік і слуга-серанґ – для Уоллея), катастрофізм неухильно наростає, і трагічна розв’язка неминуча. Гюбріс як передпорогова форма стихійних процесів ще піддається аналітиці: Конрад і в одному, й в іншому тексті звертався до свідчення про ситуацію з боку різних учасників конфлікту. Однак система руйнівних подій, ірраціональних і раціональних мотивацій вже запущена, і дія, як коментує подібні процеси Ганна Арендт, яким би не був її зміст і спрямованість, має внутрішню тенденцію розривати всі обмеження й порушувати всі кордони. Фінал «Кінця неволі» пришвидшений саме такою конструкцією художніх подій. Ірраціональний стан Массі, одержимого черговою візією «правильного числа» для виграшу в манільській лотереї, провокує його до махінації з магнітами, що мають відхилити «Софалу» від безпечного курсу, завдати судну шкоди й принести йому, Массі, чималий куш страховки за корабель. Виснажений морально й фізично, Уоллей втім віднаходить у безвихідній ситуації свій шлях: смерть разом із потопаючим кораблем як свідому спокуту в традиціях морських ритуалів минулого. В образі сліпого капітана Уоллея, скутого своїм батьківським обов’язком й почуттям професійної честі, нерідко прочитують біблійний образ Самсона – в кайданах, осліпленого філістимлянами, але все одно нескореного.

«Визволення. Роман мілин» (1920) – один з останніх романів Конрада і перший великий твір, написаний ним після закінчення Першої світової війни. Ідея повернутися до історії Тома Лінґарда не полишала Конрада від початку його письменницької праці: він не раз згадував про намір завершити «трилогію Лінгарда», однак інші задуми та видавничі плани тому заважали. У «Визволенні» автор повернувся до морського роману, підсиливши у структурі риси романтичної оповіді (англ. romance), інтерес читацької публіки до якої зміцнів у міжвоєнний період як в англійській, так і в американській прозі. Сюжетні колізії «Визволення» позначені відтінком ностальгії за минулим морської професії, коли море як шлях, сфера праці та звитяги, як терен випробування формувало таких непересічних особистостей, як капітан бригу «Блискавка». Лінґард – умілий практик, спроможний долати будь-які виклики стихій, бо ставиться до свого корабля як до живої істоти. Його комерційна діяльність дає прибуток, адже з ним – беззастережно віддана йому команда, його стосунки з місцевим населенням засновані на довірі й взаємній повазі сторін, про що свідчить, зокрема, лінія його відносин із вождем Беларабом, і навіть конкуренти й заздрісники не в змозі поставити під сумнів його авторитет.

Лінґард – ідеальний герой для романтичних пригод та несподіванок, що розгортатимуться у вже знайомому читачам Конрада колоніальному просторі Малайського архіпелагу. Однак історичний час дії, крім алюзій на реальні колізії так званої «китайської війни» 1859— 1860-х рр., має й інший вимір, опосередковано відсилаючи до реалій Першої світової війни. Актуалізується притаманний Конраду автобіографічний чинник, на що вказує посвята американському послу в Австрії Фредеріку Куртланду: «на згадку про визволення розгублених мандрівників, що опинилися під владою великого світового шторму року 1914». Саме Ф. Куртланд допоміг Конраду, який із усією родиною у серпні 1914 р. гостював у Польщі, в умовах початку бойових дій повернутися до Англії. Філософсько-історичний контекст «Визволення» набагато ширший за події, пов’язані з порятунком яхти містера Треверса чи визволення принца Гассіма та принцеси Імади. Як сучасник світової катастрофи, Конрад усвідомлював, що минула війна глибоко вразила колективну пам’ять та історичну свідомість, й тому всі механізми, що пов’язують минуле й теперішнє, потребують переосмислення. Конрад на цей раз не пише спеціальної передмови до роману, однак авторську точку зору представляє на першій же сторінці, й прочитуються в ній не лише коментарі до реалій відносин Сходу та Заходу, а уроки недавнього історичного минулого. Уводини присвячені не герою, як годилося б класичному романтичному твору, а середовищу, природному (як і в Британії – це земля і море) та соціальному, тим заохочуючи читачів до подальшого зіставлення історичних катаклізмів у Європі та на островах Малайського архіпелагу. Конрад створює тут власне другу посвяту: народу островів, який упродовж довгих літ мужньо боровся за свою свободу з чотирма націями – іспанцями, португальцями, голландцями та англійцями, зазнав неминучої поразки, однак «зберіг любов до волі, відданість своїм ватажкам, послідовність у приязні та ненависті, зокрема й до тих, хто силою меча та кропила відняв у них землю та воду». У таких же романтичних параметрах автор характеризуватиме Тома Лінґарда – «сміливого мандрівника, відданого своїм пориванням, людину високого розуму й чистого серця…», якому належить здійснити типовий для конрадівського персонажа екзистенційний вибір.

Конфлікт «Визволення» завдячує сюжетною таємницею випадку – значущому чинникові неоромантичної поетики. Випадок увів у життя капітана Тома Лінґарда двох молодих людей із князівства Ваджо – брата і сестру, принца і принцесу, яких він врятував від неминучої загибелі. Друга зустріч з Гассімом та Імадою невипадкова – втративши законну владу на своєму острові, молоді люди звертаються по допомогу до єдиного надійного друга, якого мають – до капітана-чужинця, який не може зрадити. І відмовити їм герой дійсно не здатен: «саме життя закликало його втрутитися, і найбільше значення в тому мала мовчазна, тотальна довіра цих людей». Підготовка визволення Ваджо від узурпатора потребує часу, зусиль і дотримання таємниці. Тут і відбувається нашарування іншої інтриги на колізію глибокого, морально значущого вибору й вчинків Лінґарда – навпроти місця таємних зустрічей і перемовин заради визволення на замуленій мілині надовго застрягає яхта мандрівників Треверсів.

Ще Андрій Ніковський – автор першої української передмови до «Визволення» й редактор українського перекладу 1929 р. іронізував з приводу, як йому здавалося, химерного бажання Конрада назвати історію капітана Лінґарда «романом мілин». Насправді, і в першому компоненті назви («визволення»), і в другому (роман мілин) маємо приклад двоїстості неоромантичної образності, ба навіть амбівалентності, близької модерністським принципам образотво-рення. Англійська назва твору (the rescue) може означати і визволення, й порятунок. Професійна вправність Лінґарда зможе зняти яхту Треверсів з мілини, його досвід допоможе визволити містера Треверса з полону, але чи порятує це учасників драматичних перипетій? Невелика затримка в часі загрожує успіху довгої і складної операції, задуманої для відновлення прав вигнанців із Ваджо – Гассіма та Імади. Ніякий екстремальний досвід не змінить соціальних, расових та особистих упереджень професійного дипломата Треверса стосовно Лінґарда та його друзів і союзників, яких він вважає авантюристами та дикунами. Зустріч з Томом Лінґардом, за законами романтичної історії, дає шанс місіс Треверс позбутися тієї моделі життя, яку вона зневажає, й врятувати себе від заскнілого існування під маскою вічної нудьги. Треба визнати, що до «Визволення» Конрад ніколи так відкрито не аналізував психології європейської жінки новітнього часу, начебто готової, як місіс Треверс, прийняти нову реальність. Сучасні нам критики цього роману порівнюють героїню «Визволення» із жіночими образами Д. Г. Лоуренса, втім, аж ніяк не на користь Едіт Треверс. Однак представники владної вертикалі – до речі, не лише колонізатори, але й колонізовані – воліють рухатися звичним фарватером і не міняти курсу свого життя.

Отже, назва твору відповідає світогляду пізнього Конрада: не станеться ані визволення, ані порятунку, зокрема й для Конрадового останнього героя – Тома Лінґарда. Катастрофічний фінал «визволення» Гассіма та Імади провокує у читача ХХІ століття чимало питань. На відміну від композиційних рішень «Кінця неволі», природа трагізму в задумі «Визволення» представлена в іншому ключі. Категорія гюбріса, згадана вище, функціонує в параметрах не високої трагедії, а романтичного твору. В історії загибелі старого капітана Уоллея невідворотний тиск руйнівних стихійних процесів, які не піддаються контролю розуму, сили, мудрості, витримки, – не зміг знищити людське, як писав про це Конраду Г. Велс, адже в загибелі «Софали» та її капітана людське занурюється у неможливе, але й неможливе піднімається до рівня людського. Тому й читаємо «Кінець неволі» як притчу, із відповідними знаками-символами, навіть біблійними.

Катастрофізм фіналу у «Визволенні» залишає Лінґарда живим та неушкодженим, ба навіть вільним. Порівнюючи ескізні згадки про нього в ранніх творах – в «Олмейровій примсі» чи «Вигнанцеві з островів», – читач усвідомлює, що в ретроспекгиві цього образу у «Визволенні» Конрад тим чи іншим чином нагадував не лише про перемоги, а й про травми романтичної юності персонажа. Втім, реконструкція романтичної оповіді у «Визволенні», в контексті власне модерністичного переосмислення цього прозового жанру, не допускає суто катарсичних ефектів. Автору й читачеві доводиться вдовольнитися трагічною іронією.

Тим самим «Визволення», крім ностальгії за морською романтикою, за надзвичайними пригодами та почуттями, вочевидь підтверджує релевантність відтвореного в ньому світу для новітнього часу. Поширюється цей висновок і на інші твори, представлені на розсуд читача. Незалежно від того, чи поділяємо ми конрадівські фаталістичні висновки про розрив між цивілізацією та культурою, чи довіряємо тим його персонажам, які є речниками авторської філософії, чи дослухаємося до скепсису їхніх антагоністів, тексти видатного англійського прозаїка залишаються з нами, а отже, розпочатий століття тому діалог з ним має підстави тривати.