Розділ VI

Дейн не дуже барився, перепливаючи річку після того, як залишив Олмейра. Зсів на березі біля купки хаток, що належали до резиденції самбірського раджі. Тут, певно, когось чекали, бо ворота стояли відчинені, й люди зі смолоскипами в руках напоготові були проводити гостя похилим дерев’яним помостом, що вів до більшого будинку, який посідав сам Лакамба й де обговорювалися та вирішувались усі державні справи. В інших будівлях жили численні жінки та родина владаря.

Оселя Лакамбова містилась у міцній будівлі з грубих дошок на високих палях, з верандою із розщепленого бамбуку, яка оточувала весь будинок, і неймовірно високою гостроверхою покрівлею з пальмового листя, що спиралася на почорнілі від диму численних смолоскипів крокви.

Будівля стояла рівнобіжно річці одним боком до шлюзу, звідки йшов похилий поміст просто до дверей. Під нерівним освіленням димних смолоскипів Дейн угледів невиразні постаті озброєних людей у чорному затінку праворуч. З їхнього гурту вийшов Балабатчі, щоб одчинити двері, і Дейн увійшов до раджевого покою, де той приймав численних своїх одвідувачів. Це була приблизно третина всієї будівлі, відокремлена від решти помешкання важкими запонами з європейської тканини. Біля самої запони стояло велике крісло з якогось чорного дерева, прикрашене різьбленими візерунками, а біля нього незграбно змайстрований стіл. Поза цим кімнату умебльовано лише силою мат. Ліворуч од входу стояли грубі козла, до яких прихилено було три рушниці з приладженими до них баґнетами. У затінку під стінкою особиста охорона Лакамбова – усе родичі або приятелі – спали безладною купою брунатних рук, ніг та різнобарвних уборів, часом порушуючи тишу випадковим хропінням або стогоном. На столі стояла під зеленим дашком європейська лампа, освітлюючи Дейнові все в покою.

– Щасливий вітати тебе тут і запропонувати відпочинок, – мовив Балабатчі, запитливо дивлячись на Дейна.

– Мені треба поговорити з раджею, – відповів Дейн.

Рухом висловивши згоду, Балабатчі повернувся до мідяного ґонґу, що стояв під козлами, й двічі з силою вдарив у нього.

Лункий дзвін розбудив охорону. Хропіння ущухло, розкидані ноги підтяглись, уся купа заворушилась і поволі почала набувати вигляду окремих людей, які, позіхаючи, протирали заспані очі. Поза запоною ви-бухла жіноча балаканина. Тоді долинув бас Лакамби:

– Це арабський купець?

– Ні, туане, – відповів Балабатчі. – Це, нарешті, вернувся Дейн. Він прийшов на важливу розмову з тобою, бітчара, якщо твоє милосердя дає згоду.

Очевидячки, у Лакамби вистачило на це милосердя, бо за якусь коротку мить він вийшов із-за запони. Та воно не сягало так далеко, щоб походити біля свого туалету. Короткий червоний саронґ, обмотаний нашвидку навколо стегон, було все його убрання. Милосердний владар Самбіру видавався сонним та сердитим. Він сів у крісло, розкарячивши ноги, спершись руками на поруччя й опустивши голову на груди, та, сопучи, наче ковальський міх, злісно чекав, поки Дейн розпочне важливу розмову.

Та Дейн не квапився починати. Утупивши погляд у Балабатчі, що з комфортом умостився навпочіпки біля ніг свого господаря, він, злегка схиливши голову, стояв мовчки, немов уважно чекаючи на мудре слово.

Нахилившись уперед і стримано кашлянувши, Балабатчі підсунув кілька мат, щоб сісти Дейнові, тоді палкою швидкомовкою почав запевняти його верескливим своїм голосом про велику радість усім з так довго сподіваного Дейнового повернення. Серце його, Балабатчі, зголодніло, не бачучи обличчя Дейнового, а вуха зів’яли, не чуючи свіжих згуків Дейнового голосу. Вуха й серця усіх інших теж у такому сумному стані, запевняв Балабатчі, широким рухом показуючи на другий берег річки, де спокійно дрімало селище, несвідоме тієї великої радості, що чекає на них узавтра, коли стане відома присутність Дейнова поміж них. «Бо, – провадив Балабатчі, – що може дати радість бідній людині, як не щедрість багатого купця або могутнього…»

Тут він враз урвав з удаваною ніяковістю, бігаючи оком по підлозі, а на знівечених його вустах промайнула винувата посмішка. Раз чи двічі під час його промови по обличчі Дейновім пробігав сміхотливий вираз, що потім його заступила удавана поважність. Чоло Лакамбі похмурилось, а вуста злісно сіпались, коли він слухав красномовство першого свого міністра. В мовчанці, що запала після того, як Балабатчі перестав говорити, залунав хор різнотонного хропіння з кутка, де охоронці поновили перерваний сон, але віддаленого гуркоту грому, який викликав у серці Ніни турботу за коханого, троє чоловіків не чули, кожний заглиблений у думки про власні свої справи, де важилося життя і смерть.

Після короткої мовчанки Балабатчі, облишивши тепер пишне двірське красномовство, знову почав говорити, але короткими уривчастими реченнями й притишеним голосом. Вони дуже непокоїлись. Чому Дейна так довго не було? Люди, що живуть на низах річки, чули вибухи з гармат і бачили військові кораблі голландців у лимані поміж острівців. Тому вони дуже непокоїлись. Кілька день тому до Абдули дійшли чутки про якесь лихо, і з того часу вони чекали на приїзд Дейнів, боючись, що з ним трапилась якась нещаслива пригода. O^ дні вони зі страхом заплющували очі й прокидалися занепокоєні й тремтячи ходили берегом, немов чекаючи ворожого нападу. Але все це почували, лише турбуючись про Дейна. Чи не заспокоїть він тепер їхнього страху, не за них самих, а за нього? Вони за себе спокійні, бо вірні й віддані могутньому раджі Батавії, – нехай доля дарує йому перемогу на радість і щастя його підданців! «Потім, – провадив Балабатчі, – Лакамба, мій господар, змарнів у турботах за купця, якого він узяв під свою охорону. Так само й Абдула, бо невідомо, що сказали б недобрі люди, якби випадково…»

– Мовчи, дурню! – злісно буркнув Лакамба.

Балабатчі урвав із задоволеною посмішкою, тоді як Дейн, що, немов зачарований, стежив за ним, зітхнувши з полегкістю, повернувся до самбірського владаря. Лакамба не ворохнувся й, не підводячи голови, дивився спідлоба на Дейна, голосно сопучи й зі страшенно незадоволеним виглядом надувши губи.

– Говори, Дейне! – промовив він нарешті. – До нас доходило багато чуток. Багато вечорів поспіль мій приятель Решид приходив до мене з поганими звістками. Новини рознеслись по всьому надбережжю. Та, можливо, вони брехливі. В устах людей тепер більше неправди, як за днів моєї молодості, але мене й тепер не легко піддурити.

– Усі мої слова правдиві, – безтурботно мовив Дейн. – Якщо хочеш спитати, що трапилося з моїм бригом, то знай, що він у руках голландців. Вір мені, раджо, – провадив він з раптовою енергією, – у оранґ-бленда є добрі приятелі в Самбірі, бо інакше звідки б вони знали, що я їду звідси?

Лакамба глипнув коротким ворожим поглядом на Дейна. Балабатчі спокійно підвівсь і, попростувавши до козел, ударив в ґонґ.

За дверима залопотів тупіт босих ніг. У хаті прокинулась охорона й сиділа, дивлячись перед себе з сонним здивуванням.