Розділ V

Кінець кінцем хвилювання в Самбірі заспокоїлось. Мешканці його звикли до того, що поміж Олмейро-вою оселею та об’якореним біля протилежного берега бригом частенько сновигали човни, а обговорення гарячкової праці Олмейрових човнярів перестало одривати від домашніх обов’язків жінок селища. Навіть одурений у своїх сподіванках Джім Енг облишив турбувати затуманений свій мозок торговельними таємницями і знову взявся до люльки з опієм, яка давала йому можливість зазнавати райських утіх, не звертаючи більш уваги на Балабатчі, коли той проходив повз його оселю.

Отож цього гарячого дня, коли порожня річка вилискувалась під прямовисним сонячним промінням, державний муж самбірський без перепон з боку цікавих приятелів міг одв’язати маленького човна з-під кущів, куди він звичайно ховав його на час од-відин Олмейрової оселі. Зігнувшись у човні, Балабатчі повільно гріб, ховаючись, оскільки можливо, під велетенськими крисами свого бриля від нестерпної спеки, сонячного проміння, що відбивалось од води. Він не поспішав. Його господар Лакамба відпочивав, звичайно, в цю пору дня. Він мав досить багато часу, щоб переплисти річку й привітати його по пробудженні важливими новинами. Як він до них поставиться? Чи застукотить сердито ціпком з чорного дерева об підлогу, лякаючи його вибухом безглуздої лайки, а чи приклякне навпочіпки з добродушною посмішкою на обличчі і, розтираючи черево, знайомим йому рухом почне відхаркуватись рясно у мідяну плювальницю, задоволено щось бурмочучи? Отакі думки опосіли Балабатчі, поки він повагом гріб, простуючи річкою до раджевої садиби, огорожа якої виглядала з-поміж густого листя насупроти Олмейрового бунгало на протилежному березі.

А в нього справді були новини. Нарешті щось певніше від щоденних оповідань про ознаки близькості поміж Дейном Марулою та Олмейровою дочкою, приховані погляди, які йому щастило спостерегти, та уривчасті палкі слова, які траплялося перехопити. Лакамба слухав ці його оповідання спокійно, з виразною неймовірністю. Та тепер він переконає Лакамбу, бо має певні докази, які здобув цього самого ранку, вудячи вдосвіта рибу в струмку біля оселі Буланджі. Сидячи в своєму човнику, він угледів довгий каюк Ніни, що плив повз нього, а на кормі сиділа сама дівчина, схилившись над Дейном, що лежав на дні, поклавши їй голову на коліна. Поплив за ними назирці, але за коротку мить обоє взялися за весла й зникли у нього з очей. За кілька хвилин побачив невільницю Буланджі, що їхала каюком до міста, везучи пиріжки на продаж. Вона теж бачила у сірому світанку закохану пару. І Балабатчі посміхнувся, згадавши стурбоване обличчя дівчини, сумний вираз її очей, та як тремтів їй голос, коли вона відповідала на його запитання. Маленька Таміна, певно, сама закохана в Дейна Ма-рулу. Так ще краще. І Балабатчі голосно засміявся на цю думку, але враз споважнів і за якоїсь дивної асоціації почав міркувати, за яку ціну може продати дівчину Буланджі. Журливо похитав головою, згадавши, що зажерливий Буланджі відмовився продати цю саму Таміну за сто доларів лише кілька тижнів тому. Тоді зненацька спостеріг, що, поки він міркував, човен однесло течією далеко вниз. Одкинувши сумні думки з приводу скнарості Буланджі, взявся за весла й, ударивши ними кілька разів, пристав біля причалу раджевої садиби.

Сьогодні, як і весь останній час, Олмейр вештався на березі, доглядаючи за працею біля човнів. Нарешті він зважився. Прочитавши з старої Лінгардової записної книжки уривки деяких інформацій, він надумав відшукати золоті розсипи, такі багаті, що треба лише нахилитися, аби взяти незчисленні скарби й здійснити нарешті юнацькі свої мрії. Потребуючи допомоги, мусів поділитися своїми відомостями з Дейном Ма-рулою і взяти до спілки Лакамбу, який обіцяв свою допомогу, якщо йому дадуть певну частину скарбів. Олмейр приніс в офіру свою гордість, честь і відданість урядові задля неймовірних труднощів, якими загрожувала експедиція, опріч того, ще й засліплений блискучими наслідками, які дасть ця неприємна, але потрібна спілка. Небезпека була величезна, але Ма-рула мав безоглядну відвагу, а люди його скидались у цьому на свого господаря, та й допомога Лакамби забезпечувала успіх. Останні два тижні, захоплений лаштуванням до експедиції, Олмейр, немов сновида, тинявся поміж робітників та невільників. Практичні міркування, як лагодити човни, перемішувались у нього з мріями про нечувані скарби, і всі невигоди сучасного, пекуче сонце, багнисті нездорові береги річки зникали в блискучому видиві пишного майбутнього для його й Ніни. Він ледве чи бачив цими останніми днями Ніну, хоч образ улюбленої дочки панував увесь час у нього в уяві. Не звертав уваги й на Дейна, чия постійна присутність у його оселі зробилася для нього звичайною справою, тепер, коли їх з’єднували спільні інтереси. Зустрічаючи молодого ватажка, він неуважно вітався з ним і йшов собі далі, певно уникаючи його, прагнучи забути осоружне сучасне за працею, або поринувши у мрії, коли думки залітають понад верхівки пальм, линучи на величезних білих хмарах на захід, туди, де рай Європи чекає на майбутнього східного мільйонера. І Марула тепер, коли умову було складено й усі справи обговорено, не шукав товариства білої людини. Але Дейн завжди никав біля оселі, хоч рідко лишався довго на березі. Щоденно відвідуючи білу людину, малайський ватажок волів тихенько прослизнути крізь головний передпокій дому й вийти до саду позад його, де горіло багаття під кухонним накриттям і гойдалися над ним казани з рисом під дбайливим доглядом господині. Обминаючи це накриття з його чорним димом та гомоном ніжних жіночих голосів, Дейн повертав ліворуч. Тут, край бананової плантації, росла купка бананів та мангових дерев, утворюючи затінок. Кілька кущів зовсім відокремлювали це місце від усього світу, й лише коли-не-коли сюди линув гомін голосів невільниць та випадковий вибух реготу. Заходячи в цей захисток, він ховався від усіх очей і, прихилившись до рівного стовбура високої пальми, чекав з блискучими очима та упевненою посмішкою на устах, поки не зашарудить злегка суха трава під легкими кроками Ніни.

З першої хвилини, як очі його угледіли цю, на його думку, досконалу вроду, він відчув у серці певність, що вона буде належати йому. Відчув легкий подих обопільного розуміння поміж первісних їхніх натур і зовсім не потребував посмішок місіс Олмейр, якими вона хотіла надати йому мужності, використовуючи всі можливості, аби зблизитись із дівчиною. І щоразу, коли він промовляв до неї, щоразу, коли дивився їй в очі, Ніна, хоч і одвертала обличчя, але почувала, що цього молодика із сміливими очима та палкими словами, які вона так залюбки слухала, судила їй, певне, доля. Він був немов втілення її мрій – відважний, жорстокий, завжди напоготові з метким ударом кріса для ворога й палкими обіймами для коханої – ідеал малайського ватажка за традиціями її матері.

З солодким тремтінням страху відчула таємну свідомість свого споріднення з його істотою. Прислухаючись до його слів, думала, що лише тепер справді на світ народилася, що живе лише біля нього й, піддаючись почуттю мрійливого щастя, напівзакривши обличчя, як звичай наказує малайській дівчині, мовчки слухала мову Дейнову, що розсипала перед нею всі скарби кохання й жаги первісної його натури, з палким захопленням людини, незачепленої впливом цивілізації й позбавленої стриманості.

Багато щасливих скороминучих годин пролинуло під захистом мангових дерев за густою запоною приязних кущів, поки верескливий голос місіс Олмейр не давав знаку, що настала мить небажаної розлуки. Місіс Олмейр поклала на себе приємне завдання стежити, щоб якось ненароком чоловік її не перешкодив плавкому ходові кохання її дочки, до якого вона ставилася з великою прихильністю й інтересом. Почувалася щасливою й гордою, бачачи пристрасне кохання Дейнове до Ніни. Вважала його за могутнього ватажка, а щедрість Дейнова задовольняла її користолюбство.

Наперододні того ранку, коли Балабатчі на власні очі побачив, що підозріння його мали рацію, Дейн та Ніна довше звичайного лишались у своєму захистку. На веранді вже залунали важкі кроки Олмейрові й нетерпляча вимога їжі, коли місіс Олмейр зважилась гукнути застереження. Марула, легко перестрибнувши через низьку бамбукову огорожу, прокрався непомітно крізь бананову плантацію до мулкого берега струмка, тоді як Ніна поволі попростувала додому подавати батькові їжу, як він того завжди вимагав. Цього вечора Олмейр почував себе досить щасливим. Всю працю було майже скінчено, взавтра він спустить на воду човни. В уяві вже бачив скарби майже в руках і, держачи олив’яну ложку, забув про тарілку рису, що стояла перед ним, упиваючись пишним бенкетом, який дадуть на честь його прибуття до Амстердама. Ніна, сидячи в довгому кріслі, слухала неуважно одрубисті беззмістовні речення, що зривалися з батькових уст. Експедиція! Золото! Хіба це все її обходить? Але коли батько згадав Дейна Марулу, дівчина вся насторожилась. Дейн поїде взавтра бригом униз річкою й повернеться за кілька день, говорив Олмейр. Дуже неприємна оця затримка. Лише Дейн повернеться, вони, не гаючи часу, вирушать у дорогу, бо вода в річці прибуває. Він не здивується, якщо почнеться повінь. Одсунувши нетерплячим рухом тарілку, встав од столу. Але Ніна вже не слухала його. Дейн поїде! Тому він і наказав їй тим лагідно-владним тоном, якому вона з такою радістю корилася, зустріти його на світанку в струмку Буланджі. Чи ж є весла в її човні? – думала вона. Чи все в ньому як слід? їй доведеться вирушати ще вдосвіта, о четвертій ранку, всього за кілька годин відтепер.

Подумала, що їй не завадить одпочити перед тим, як вирушати в довгу плавбу вдосвіта, й підвелася з крісла. Лампа горіла тьмяно, і батько, стомлений цілоденною працею, лежав уже в гамаку. Ніна погасила лампу й увійшла до великої кімнати, ліворуч передпокою, в якій жила разом із матір’ю. Вона побачила, що місіс Олмейр, уставши з купи мат у кутку кімнати, яка правила їй за постіль, нахилилася над одчиненою величезною дерев’яною своєю скринею. Долі стояла половинка кокосової шкаралупи, налита олією з бавовняною ганчірочкою, заправленою замість ґнота, і крізь чорний запашний дим на місіс Олмейр падав червоний ореол світла. Спина її була зігнута, а голова й плечі заховались у глибокій скрині. Вона нишпорила руками всередині, звідки лунав тихий дзенькіт немов срібних монет. Спочатку не помітила дочки, й Ніна, спинившись мовчки позад неї, дивилася на силу маленьких полотняних торбинок на дні скрині, звідки мати виймала жменями блискучі гульдени та мексиканські долари, пропускаючи їх струмочком крізь пальці, що скидалися на кігті. Її, здавалося, тішив музичний дзенькіт срібла, а в очах їй відбивався блиск новеньких монет. Буркотіла сама до себе: «Це, це й оце! Незабаром він дасть більше – стільки, скільки я забажаю. Він – великий раджа, син неба. А вона буде рані – він дав усе це за неї! Хто коли заплатив що за мене? Я – невільниця! Ні, я мати великої рані!» Зненацька зауважила присутність дочки й припинила своє бубоніння, з розгону зачинивши скриню. Тоді, не розгинаючись, глянула вгору на дочку, що стояла з невиразною посмішкою на замріянім обличчі.

– Ти бачила? Бачила? – верескливо гукнула вона. – Це все моє – за тебе. Але цього не досить! Він дасть більше, раніш ніж забере тебе на південний острів, де його батько королем. Ти чуєш мене? Ти варта більшого, внучка раджів! Більшого! Більшого!