Розділ IV

Цього року, коли вже майже кінчався південно-західній мусон, до Самбіру дійшли непевні чутки. Капітан Форд, одвідавши Олмейрову оселю, щоб погомоніти увечері з її господарем, привіз останні числа «Стрейтс Таймс», з новинами про Ачинську війну та про нещасливу голландську експедицію. «Накоди» з рідких торговельних прау, що приїздили річкою одвідати Лакамбу, обговорювали з ним справи й, поважно хитаючи головами, нарікали на вибагливість, суворість і деспотизм оранґ-бленда, наводячи, як приклад їхніх утисків, цілковиту заборону торгівлі порохом та пильний огляд усіх запідозрених торговельних суден у Макассарській протоці. Навіть лояльна душа Лакамбова почувала внутрішнє незадоволення, що в нього відібрано дозвіл на торгівлю порохом і несподівано конфісковано сто п’ятдесят барил цього краму канонеркою «Принцеса Амелія», коли, після небезпечної плавби, порох майже привезли в гирла річки. Цю неприємну новину сповістив йому Решид, що, після нещасливого свого сватання, поїхав у довгу мандрівку поміж островів з комерційною метою. Він купив пороху для свого приятеля, й коли вже вертався назад, вітаючи свою проникливість, яка допомогла йому щасливо уникнути небезпеки, митницький догляд одібрав у нього заказаний крам. Лють Решидова скерована була виключно проти Олмейра, якого він запідозрив у доносі голландській владі про ту запеклу боротьбу, що вели араби та раджа з племенами даяків у верхоріччі.

На величезне здивовання Решидове, раджа дуже незадоволено вислухав його скарги, не виявивши жодних ознак ворожості до білої людини. Справді, Лакам-ба дуже добре знав цілковиту непричетність Олмейро-ву до справ державних, і, опріч того, його поведінка до всіма гнаної людини зовсім змінилася після того, як новознайдений приятель Олмейрів, Дейн Марула, спробував замирити Лакамбу з давнім його ворогом.

Олмейр мав тепер приятеля. Незабаром після відбуття Решидового в комерційну його подорож, Ніна, пливучи повільно човном додому з самотньої своєї прогулянки, почула в одному з невеличких рукавів річки плюскіт, так немовби хто кинув у воду важку ко-долу, потім до неї долинула повільна пісня малайських морців, якої вони співають, тягнучи щось важке. Крізь густий чагарник, що ховав закрутки річки, вона побачила високі щогли якогось європейськи оснащеного парусника, що стриміли вище верховіття невеличких пальм ніпа. Із бокового рукава бриг тягли в головне річище. Сонце вже сіло, й у скороминучому тропічному присмерку Ніна угледіла весь бриг, що повільно плив течією, повернувши прову до Самбіру, а вечірній вітрець надимав злегка фок-вітрило. Дівчина накерувала човна з головного річища в одну з численних узеньких проток поміж зарослими лісом острівцями й завзято гребла чорною сонною поверхнею води, простуючи до Самбіру. Її човен зачіпав пальми на березі та обминав мулкі мілини, звідки позирали байдуже на неї ледачі аліґатори, й саме коли запала темрява, виїхала в широке річище, де зливались обидва головні рукави річки. Бриг стояв уже там на якорі з прибраними парусами, впоперек поставленими реями й порожньою палубою, де не видко було жодної живої істоти. Щоб трапити до своєї домівки на низькому розі поміж двох рукавів Пантаї, Ніна мусіла переплисти річку дуже близько від брига. Понад берегами обох рукавів горіли вже вогні в хатках, одбиваючись на спокійній воді. Гомін голосів, випадковий плач дитини, швидкий уривчастий гук дерев’яного барабана разом з далекими окликами запізнених рибалок, що лунали в темряві, линули до неї через широку просторінь річки. На мить Ніна спинилася, вагаючись, раніш ніж переїздити річку. Така несподіванка, як оснащений європейськи парусник, трохи непокоїла її, але широчінь річки видавалася досить темною, щоб сховати маленький човен. Кількома ударами весел, розігнавши човна, дівчина приклякла навколішки на дні його й, перехилившись уперед, насторожено прислухалася до найменшого непевного згуку, керуючи до невеличкого причалу «Лінгард з Т-вом». Яскраве світло парафінової лампи з веранди Олмейрового бунгало, немов маяк, показувало шлях дівчині, але сам причал ховавсь у темряві похилих дерев на березі. Раніш, ніж Ніна змогла побачити, вона почула, як стукнувся об трухляві палі великий човен, і до неї долинув шепіт розмови. Біла фарба човна і великий його розмір, що невиразно замаячили перед нею, коли вона над’їхала ближче, підтвердили її здогади, що човен цей з брига, який щойно тут об’якорився.

Спинивши раптом свого човна, дужим ударом весла вона повернула його від причалу й накерувала в маленький струмок, що починався позад їхнього двору. Зсівши на мулкому березі, попростувала втоптаною травою до будинку. Ліворуч, під кухонним накриттям, горіло червоне полум’я, відблиск якого вона бачила, минаючи бананові зарості, й у вечірній тиші бринів жіночий сміх. Ніна зробила висновок, що матері поблизу немає, бо сміх і місіс Олмейр не були близькими сусідами. Вона, певно, в хаті, подумала Ніна, легко збігаючи вгору дерев’яним помостом, що вів до задніх дверей вузького передпокою, який поділяв будинок на дві половини. За дверима стояв у чорній тіні вірний Алі.

– Хто тут? – спитала Ніна.

– Прибув якийсь вельможний малаєць, – одповів Алі приглушеним схвильованим голосом. – Він дуже багатий. З ним шестеро чоловік із списами. Справжній вояка, розумієш? І одягнений пишно. Я бачив його вбрання – все сяє. А які самоцвіти! Не йди туди, мем Ніно! Туан заборонив, але стара мем пішла. Туан буде гніватися. Милосердний Аллаху! Які самоцвіти має цей чоловік!

Минаючи простерту руку невільника, Ніна прослизнула в темний передпокій, де на червоному тлі освітленого зовні запинала близько другого його краю угледіла маленьку темну постать, що, зігнувшись, тулилася біля стінки. Її мати тішила свої очі та вуха тим, що відбувалося на веранді, й Ніна наблизилась до неї, щоб узяти й собі участь у рідкій розвазі, якою була їй всяка новина. Мати перепинила її простягненою рукою й приглушено пробурмотіла застереження поводитись тихше.

– Ви бачили їх, мамо? – пошепки спитала Ніна.

Місіс Олмейр повернула обличчя до дівчини. Запалі її очі якось дивно блищали в червоному сутінку передпокою.

– Я бачила його, – відповіла вона ледве чутно, стискаючи доччину руку кістлявими пальцями. – Великий раджа прибув до Самбіру. Син неба, – мурмотіла стара жінка сама до себе. – Йди звідси, дівчино!

Обидві вони стояли близько біля запинала. Ніна хотіла поглянути в дірку, але мати її зі злою упертістю захищала свою позицію. Розмова на веранді на мить урвалась, але чути було віддих кількох чоловік, випадковий легенький брязкіт прикрас, стукіт металевих піхов або мідяних плювальниць, що передавали з рук до рук. Мати й дочка мовчки змагалися, коли вчулось чалапання кроків і на запинало лягла дебела Олмейрова тінь.

Обидві перестали змагатися й застигли нерухомо. Олмейр підвівся, щоб одповісти гостеві. Повернувся спиною до запинала, далекий од того, що за ним робиться. Промовляв з жалем, але роздратовано.

– Ти не туди трапив, туане Маруло, коли хочеш провадити торгівлю, як кажеш. Колись я був купцем, але тепер уже ні, щоб ти не чув про мене в Макассарі. І коли тобі треба що купити, то не знайдеш тут. Я нічого не маю на продаж і сам нічого не купую. Йди краще до раджі, при денному світлі ти побачиш його оселю за річкою, там, де горять багаття на березі. Він допоможе тобі й торгуватиме з тобою. Або, ще краще, йди ось туди до арабів, – провадив він, гірко показуючи рукою на будівлі Самбіру. – Абдула саме такий чоловік, що тобі треба. Він усе купить і усе продасть. Вір мені, бо я знаю його добре.

Почекавши трохи на відповідь, додав:

– Усе, що я сказав, – правда, й більше нічого не можу сказати.

Стоячи позад матері, Ніна почула лагідний голос, що промовляв зі спокійною урівноваженістю, властивою вищим класам малайським.

– Хто може не вірити словам білого туана? Але людина шукає приятелів там, куди веде її серце. І хіба це теж не правдиво? Я прийшов, хоч уже й пізно, бо маю сказати тобі таке, що ти, можливо, радий будеш чути. Взавтра я піду до султана, купці шукають приязні великих людей. Тоді вернуся сюди для серйозної розмови, якщо туан дозволить. До арабів не піду, надто велика їхня лжа. Та й хто вони? Челака!

Олмейрів голос забринів у відповідь трохи ласкавіше.

– Добре, якщо бажаєш, я зможу повсякчас вислухати тебе взавтра, коли ти маєш що сказати мені. Але! Одвідавши султана Лакамбу, ти не захочеш вертатися сюди, інчи Дейне! Ось побачиш. Лише май на увазі, що я не хочу провадити жодних справ з Лакамбою. Можеш так і сказати йому. Але яка б могла бути в тебе справа до мене?

– Взавтра ми поговоримо, туане, тепер я вже знаю тебе, – відповів малаєць. – Я трохи розмовляю англійською мовою, отож ми зможемо говорити так, що нас ніхто не зрозуміє, а тоді…

Зненацька він урвав, здивовано спитавши:

– Що це за гармидер, туане?

Олмейр теж чув гармидер од боротьби за запиналом на жіночій половині. Очевидячки, цікавість Ніни почала перемагати перебільшене розуміння пристойності місіс Олмейр. Виразно чути було тяжкий віддих, а від фізичних їхніх змагань тремтіло запинало. Лунав голос місіс Олмейр, що сердито умовляла дочку зі звичайним для неї браком логічного зв’язку й багатством на лайку.

– Безсоромна дівчино! Хіба ти невільниця? – верещала розгнівана матрона. – Закрий обличчя, негіднице! Ти, біла гадюко, я не дозволю тобі!

На обличчі Олмейровому одбилося незадоволення, а також непевність, оскільки до речі встрявати до суперечки поміж матір’ю та дочкою. Він скинув поглядом на гостя-малайця, що мовчки чекав кінця події з виразом веселого здивовання, й, зневажливо махнувши рукою, пробурмотів:

– Дурниця якась. Щось там жінки…

Малаєць поважно хитнув головою, і обличчя його набуло виразу спокійної байдужости, як того вимагає етикет після таких пояснень. Боротьба за запиналом скінчилась, і, очевидно, перемогла Ніна, бо швидке дріботіння закаблуків на сандалях місіс Олмейр завмерло вдалині. Заспокоєний господар дому збирався провадити розмову, коли, здивований раптовою відміною в обличчі гостевім, повернув голову й побачив у дверях Ніну.

Після того, як переможена місіс Олмейр утекла з поля бойовища, Ніна, зневажливо скрикнувши: «Це лише торговець!» – підняла запинало й спинилася, яскраво вся освітлена на темному тлі передпокою. Уста її були злегка розтулені, волосся розмаяне після боротьби, і вогонь гніву ще не погас у блискучих її очах. Скинувши швидким оком на гурток одягнених у біле вбрання списоношів, що стояли нерухомо в далекому кутку веранди, вона спинила цікавий погляд на господареві цього пишного почту. Він стояв майже проти неї, трохи-трохи набік і, вражений красою цього несподіваного видовища, низько вклонявся, піднісши складені руки над головою в ознаку глибокої пошани, з якою малайці вітають лише великих владарів. Яскраве світло лампи відбивалося на золотому гаптованні його чорного шовкового жакета, розбиваючись на тисячі блискучих скалок, на прикрашеному самоцвітами держалні кріса, що виглядав з численних бганок червоного його саронґа, перехопленого поясом на стані, й грало на самоцвітах перснів на темних його пальцях. Низько вклонившись, він одразу випроставсь і зграбно й непримушено поклав руку на держално важкого короткого меча, облямоване барвистою то-рочкою з фарбованого кінського волосу. Ніна нерішучо спинилася на порозі, дивлячись на рівну гнучку постать середнього зросту з широкими плечами, що говорили про неабияку силу. Із-під бганок блакитного тюрбана, облямовані торочкою кінці якого падали зграбно на ліве його плече, дивилося сміливе, зважливе, добродушне обличчя, не позбавлене певної величі. Масивна нижня щелепа, повні червоні уста, тремтливі ніздрі та горда постава голови робили враження натури напівдикої, свавільної, можливо, жорстокої, але це враження пом’якшувалось лагідною ніжністю майже жіночих очей, загальною властивістю усієї раси. Тепер, коли минула перша хвилина здивування, Ніна побачила, що ці очі дивляться на неї з таким нестримним виразом захоплення й бажання, що відчула досі невідоме їй почуття сорому, яке, перемішуючись із занепокоєнням і радістю, охопило всю її істоту. Зніяковівши від цих незвичних для неї вражень, спинилась у дверях, інстинктивно прикривши запиналом обличчя й лишивши на видноті тільки половину округлої щоки, розмаяне пасмо волосся й одне око, що дивилось, не одриваючись, на пишну й сміливу істоту, яка зовсім не скидалася на тих купців, що відвідували зрідка їхню оселю і яких вона бачила раніше на цій самій веранді.

Засліплений несподіваним видивом, Дейн Марула забув зніяковілого Олмейра, забув про свій бриг та про людей почту, що стояли, пороззявлявши роти, зчудовано дивлячись на дівчину, забув про мету своїх одвідин і про все інше, охоплений могутнім бажанням якнайдовше дивитися на цю чарівну істоту, що він несподівано тут побачив на місці, яке, на його думку, зовсім не пасувало до такої зустрічі.

– Це моя дочка, – зніяковіло промовив Ол-мейр. – Та дарма, білі жінки мають власні свої звичаї, як ти це, певно, знаєш, туане, бо кажеш, що чимало попоїздив світами. До речі, вже пізно. Ми скінчимо нашу розмову взавтра.

Дейн низько вклонився, скинувши востаннє на дівчину сміливим поглядом, яким намагався висловити все своє захоплення. За хвилину з поважною поштивістю стискав Олмейрову руку, а на обличчі йому відбився вираз цілковитої байдужости до присутності тут якої б там не було жінки. Почет його рушив довгою низкою вперед, і він поспішив слідом за ним, у супроводі кремезного, лютого вигляду суматрійця, якого він, знайомлячи його з Олмейром, назвав капітаном свого брига. Наблизившись до бильців веранди, Ніна дивилася на відблиск місячного сяйва на сталевих кінцівках списів і слухала ритмічний дзенькіт мідяних бранзолетів на щиколотках людей, які тяглися низкою до причалу. Ще хвилина, і човен зрушив з місця, то чітко вимальовуючись у всю свою величінь під світлом місяця, то розпливаючись невиразною масою в легенькому мороці, що оповивав річку. Дівчині здавалося, що вона бачить струнку постать купця, який стоїть, випроставшись, на кормі, але незабаром усе притьмарилось і зникло, розтанувши в білих пасмах туману, що заховав середину річки.

Олмейр наблизився до дочки й спинився, спершись обома руками на бильця веранди й похмуро дивлячись униз на купу сміття й порозбиваних пляшок.

– Що то був за гармидер? – роздратовано пробурчав він не обертаючись. – Як вам з матір’ю не соромно? Чого вона хотіла? І навіщо ти вийшла?

– Мати не хотіла, щоб я виходила, – відповіла Ніна. – Вона дуже розгнівалася. Каже, що чоловік, який допіру пішов, – раджа. І тепер, я вважаю, вона мала рацію.

– Ви обидві несповна разуму, – буркнув Олмейр. – Що вам до цього чоловіка? Він хоче збирати трепангів та пташині гнізда на острові, оцей ваш раджа. Прийде ще і взавтра. Я хотів би, щоб ви з матір’ю тримались десь поза домом і дали мені можливість спокійно провадити свої справи.

Дейн Марула прийшов другого дня й держав довгу розмову з Олмейром. З цього часу поміж них почалася приязнь, на яку спочатку населення Самбіру звернуло велику увагу, а потім звикли, часто бачачи, що в садибі Олмейровій палає сила багать, біля яких люди Марули гріються холодними ночами під час північно-східних мусонів, тоді як господар їхній веде довгі наради з туаном Путай, як вони називали Ол-мейра. Новий купець викликав величезну цікавість у Самбірі. Чи бачив він султана? Що йому султан сказав? Чи давав він які подарунки? Що він купуватиме? Що продаватиме? Такі питання палко обговорювали мешканці бамбукових халуп понад річкою. Навіть у солідніших будівлях, як оселя Абдули, що правила за резиденцію головним купцям – арабам, китайцям і бугісам, панував піднесений настрій, який тривав багато часу. З властивою їм підозрілістю вони не йняли віри тим звичайним поясненням, які завжди готовий був дати сам молодий купець. Хоч усе видавалося дуже ймовірним. Він казав, що продає рис. Гутаперчі або воску купувати не хотів, бо мав намір доручити численному своєму екіпажеві збирати трепангів на коралових рифах поза гирлом річки, а також і пошукати пташиних гнізд на острові. Оцей крам він залюбки купить, якщо хто має його на продаж. Казав, що він з Балі, брамін, і це останнє доводив тим, що завжди відмовлявся від їжі, частенько одвідуючи Лакамбову та Олмейрову оселі. До Лакамби ходив переважно ввечері, маючи довгі наради. Балабатчі, що завжди був третьою особою в цих нарадах владаря з купцем, умів одвадити всіх цікавих, що хотіли довідатися про зміст цих частих довгих нарад. Коли поважний Абдула з лінькуватою цікавістю питав його, він, уставившись у просторінь єдиним своїм оком, надавав собі придуркуватого виразу.

– Я лише раб своєму господареві, – бурмотів він, ніби вагаючись, а тоді, немов раптом зважившись на безоглядну щирість, повідав Абдулі про якусь торговельну справу з рисом, повторюючи слова: «Сто великих чувалів купив султан, аж сто, туане», – таємничо-урочистим голосом. Абдула, твердо переконаний, що відбулися далеко крупніші операції, приймав, проте, ці інформації з усіма ознаками чемного здивування. Тоді обидва розходились, араб – кленучи в душі хитрого собаку Балабатчі, а сам Балабатчі простував далі запорошеною стежкою, похитуючись і задравши догори ріденьку сиву борідку та скидаючись на цікавого цапа, що вирушив кудись у шкоду. А за кожним його рухом стежили цікаві очі. Джім Енг, угледівши здалека Балабатчі, струшував з себе апатію, властиву затятому курцеві опію, і шкандибав назустріч значній цій особі, гостинно запрошуючи завітати до його оселі. Але стриманості Балабатчі не могла навіть подолати мішанина міцного джину з запевненнями в щирій приязні простодушного китайця, і Джім Енг, так і не дізнавшись новин, мусів визнати себе переможеним і сидів, сумно дивлячись на порожню пляшку та на постать самбірського державного мужа, який похитуючись простував своїм шляхом, що звичайно доводив його до Олмейрової садиби. З того часу, як Дейн Марула замирив білого свого приятеля з раджею, одноокий дипломат знов зробився частим гостем у оселі голландця. На величезне незадоволення Олмейрове, він здибував його повсякчас, або як він з байдужим виглядом шкандибав верандою, або прокрадався передпокоєм і взагалі несподівано з’являвся у різних кутках, завжди готовий розпочати конфіденційну розмову з місіс Олмейр. Боявся лише самого господаря, ніби непевний, чи не виллються почуття до нього білої людини несподіваним стусаном. Та кухонне накриття було улюбленим його місцем, і він зробився звичайним гостем там, цілими годинами сидячи навпочіпки поміж заклопотаних жінок, спершись підборіддям на коліна й обхопивши тонкі ноги худими руками, тоді як єдине його око неспокійно позирало навкруги – справжнє втілення сторожкої потворності. Не раз хотів Олмейр поскаржитись Лакамбі на настирливість першого його міністра, та Дейн Марула розраджував його.

– Ми слова не можемо промовити, щоб він не чув, – нарікав Олмейр.

– Тоді приходь розмовляти до мене на бриг, – говорив зі спокійною посмішкою Дейн. – Але краще хай він залишається тут. Лакамба вважає, що він багато знає. Можливо, султан гадає, що я можу втекти.

Краще хай уже одноокий крокодил гріється на сонечку в твоїй садибі, туане.

І Олмейр незадоволено поступався, бурмочучи невиразні загрози, що колись таки викине геть нахабу, й зі зненавистю дивлячись на старого дипломата, що з спокійною настирливістю сидів біля його родинного огнища, де варився рис.