На це Тінк відреагувала спересердя: «Ти дурний віслюк» – і зникла у ванній кімнаті.

– Зазвичай вона спокійна фея, – пояснив Пітер винувато, – її назвали Тінкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англійською – дзвіночок).

Вони всілися разом у кріслі, й Венді продовжувала чіплятися до Пітера з розпитуваннями:

– То ти більше не живеш у Кенсінґтонському парку?

– Іноді буваю там…

– А де ж ти тепер живеш?

– Із загубленими хлопцями.

– А хто вони?

– Це дітваки, які випали з візочків, поки їхні няньки витрішки продавали. Якщо їх за сім днів ніхто не знайде, то вони вирушають у країну Ніколандію, щоб жити там. А я – їхній ватажок.

– Як це чудово виглядає!

– Так, – погодився Пітер, – але дуже нудно та самотньо. Розумієш, у нас там немає дівчат.

– Зовсім немає дівчат?

– Та немає, бо дівчатка занадто розумні, щоб випадати зі своїх дитячих візочків.

Це дуже втішило Венді.

– Я думаю, – сказала вона, – що дуже гарно так відгукуватися про дівчат. Бо, наприклад, Джон просто зневажає нас.

Замість відповіді Пітер підвівся й одним ударом ноги скинув сплячого Джона разом із ковдрою з ліжка. Цей зухвалий вчинок не сподобався Венді, і дівчинка різко заявила, що він не господар у її будинку. Проте Джон продовжував спати на підлозі настільки безтурботно, що вона не стала його турбувати.

– Я знаю, що ти хотів зробити мені приємне, – сказала Венді заспокоївшись, – тому можеш подарувати мені поцілунок.

Вона зовсім забула про його невігластво, коли йшлося про поцілунки.

– Я так і думав, що ти захочеш забрати його назад, – сказав він трохи з гіркотою і простягнув їй наперсток.

– О, любий, – сказала Венді приязно, – я не мала на увазі поцілунок, а лише наперсток.

– А це що таке?

– Щось таке, – і Венді поцілувала його в щоку.

– Весело, – визнав Пітер серйозно. – То тепер ти хочеш, щоб я тобі подарував наперсток?

– Якщо тобі так хочеться, – зауважила Венді, тримаючи цього разу голову прямо.

Пітер поцілував її, і тієї ж миті дівчинка злякано заверещала.

– В чому річ, Венді?

– Хтось боляче смикнув мене за волосся!

– Це, мабуть, Тінк. Ніколи не знаєш, що їй заманеться.

Це справді була фея, яка вовтузилася в повітрі і знову вдалася до лайливих слів.

– Вона каже, що буде смикати тебе за волосся, Венді, щоразу, як ти будеш дарувати мені наперсток.

– Але чому?

– Чому, Тінк?

І фея повторила:

– Бо ти дурний віслюк.

Пітер не збагнув чому, зате Венді втямила і трохи засмутилася. Бо він сказав, що прилітав до них у дитячу кімнату зовсім не заради неї, а щоб послухати казки.

– Розумієш, я ж не знаю казок. І ніхто із загублених хлопців не знає навіть однієї казки.

– Який жах! – зітхнула Венді.

– Знаєш, – вів далі Пітер, – чому ластівки будують гнізда під стріхами будинків? Щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама розповідала тобі таку чудову казку.

– Це яку ж?

– Про принца, який шукав дівчину, що загубила кришталевий черевичок.

– Пітере, – пояснила Венді азартно, – це ж Попелюшка, і він потім її знайшов, і вони жили після цього дуже щасливо.

Пітер так зрадів, що зразу ж схопився з крісла, в якому вони сиділи, і поквапився до вікна.

– Куди ти йдеш? – закричала Венді, передчуваючи щось недобре.

– Розповісти іншим хлопцям.

– Не треба, Пітере, – попросила вона. – Я знаю ще й купу інших казок.

Вона промовила саме ці слова, тому не може бути жодних сумнівів, що таким чином вона випробовувала Пітера. Він повернувся, і в його очах промайнув якийсь жадібний погляд, що мав би стривожити дівчинку, але цього не сталося.

– А скільки казок я б могла розповісти хлопцям! – замріяно сказала Венді, і Пітер умить схопив її та потягнув до вікна.

– Відпусти мене! – наказала вона йому.

– Венді, летімо зі мною, розповідатимеш моїм хлопцям казки.

Звісно, їй було приємне таке прохання, але дівчинка заперечила:

– О, любий, та я не можу. Подумай про мою матінку! До того ж я не вмію літати.

– Я тебе навчу.

– О, як гарно було б уміти літати.

– Я тебе навчу застрибувати вітру на спину, і тоді ми полетимо разом.

– О! – вигукнула дівчинка захоплено.

– Венді, Венді, та замість того, щоб спати в своїх ліжечках, ми могли б літати по небу і теревенити з зірками!

– Отакої!

– І, Венді, там є русалки.

– Русалки? З хвостами?

– З дуже довгими хвостами.

– Ой, – зойкнула Венді, – я зможу побачити русалок!

Пітер намагався пустити в хід всі свої хитрощі.

– Венді, – сказав він, – а як би ми всі тебе поважали.

Венді губилася в сумнівах. Здавалося, що вона з усіх сил намагається залишитися в дитячій кімнаті.

Але Пітер не знав жалю.

– Венді, – наполягав він, – ти підтикала б нам ковдри ночами.

– Ой!

– Адже нам ніхто ніколи не підтикав ковдри.

– Ой! – і її руки простяглися до гостя.

– Ти б зашивала наш одяг і зробила б нам кишені. Бо в нас немає навіть однієї кишені.

Ну, і як тут встояти?

– Звісно, що це дуже цікаво, – захопилася дівчинка. – Пітере, а ти міг би навчити також літати Джона та Майкла?

– Якщо бажаєш, – сказав він байдуже, підійшов до Джона та Майкла і почав їх трясти.

– Прокидайтеся! – кричала Венді. – Пітер Пен прийшов сюди і навчить нас літати.

Джон протер очі.

– Тоді я встаю, – оголосив він.

І миттю опинився на підлозі.

– Привіт, – повідомив хлопчик. – Я вже тут.

Майкл також схопився, наче сну й не було, ніби він і не лягав. Але Пітер раптом зробив їм знак замовкнути. В їхніх очах мелькнуло те жахливе лукавство, як у дітей, коли вони намагаються вловити звуки з дорослого світу. Начебто стояла мертва тиша. Буцімто все гаразд. Ні, стривайте. Все було не так. Нена, яка відчайдушно гавкала весь вечір, раптом принишкла. Саме цю тишу вони і вловили.

– Гасіть світло. Ховайтеся! Хутко! – скомандував Джон вперше і востаннє за всю цю пригоду.

Коли в спальню увійшла Ліза, тримаючи Нену за нашийник, кімната здалася їй такою, як завжди, дуже темною, і якщо прислухатися, то можна було почути, як сопуть трійко янголяток уві сні. Насправді вони майстерно імітували це, сховавшись за фіранками біля вікна.

Ліза була сердита на Нену, бо збивала вершки для різдвяного пудингу на кухні, трохи закалякана, навіть із родзинкою на щоці. Підозри Нени здалися їй абсурдними. Дівчинка вирішила, що найкраще – це привести зараз собаку в дитячу кімнату, але ж не залишати її тут.

– Твої підозри безпідставні, – сказала служниця, не маючи наміру вибачатися перед Неною. – Всі твої янголята сплять у своїх ліжечках. Послухай, як гарно вони соплять.

Тут Майкл, вирішивши закріпити успіх, засопів так старанно, що мало не зіпсував усю справу.

Нена знала ці витівки, тому намагалася вирватися з рук Лізи, але та тримала міцно.

Проте Ліза була не надто розумна.

– Ну годі, Нено, – сказала вона строго і виштовхала собаку з кімнати. – Якщо не припиниш гавкати, то я поскаржуся панові та пані, коли вони повернуться з вечірки, і тоді, так чи інак, але ти отримаєш прочуханку.

Вона знову прив’язала нещасну собаку надворі, та ви гадаєте, що Нена заспокоїлася? Кличте сюди пана і пані з забави! Це саме те, чого вона прагне. А може, ви думаєте, що собака непокоїлася за себе, а не за дітей? Але Ліза повернулася на кухню до своїх пудингів, і Нена збагнула, що їй уже ніхто не допоможе. Тоді вона стала рватися з ланцюга, і нарешті їй вдалося порвати його. Вже за мить вона увірвалася у вітальню будинку № 27, махаючи лапами мало не до неба, щоб якнайвиразніше попередити про небезпеку. Пан і пані Дарлінґ втямили, що в їхній дитячій кімнаті сталося щось жахливе, і, навіть не попрощавшись із господинею, поквапилися на вулицю.

Минуло цілих десять хвилин з того часу, як трійко шибеників сопли за фіранкою, але Пітер Пен може багато чого вчинити за десять хвилин.

Та повернімося в дитячу кімнату.

– Все гаразд! – оголосив Джон, виходячи зі схованки. – Скажи, Пітере, а ти справді вмієш літати?

Не переймаючись відповіддю, Пітер облетів кімнату, зробивши кілька піруетів.

– Як круто! – закричали Джон і Майкл.

– Як це гарно, – відгукнулася Венді.

– Так, я гарний, о, який я гарний, – лементував Пітер, знову забувши про манери.

Здавалося, що літати зовсім неважко, і вони спробували, підстрибуючи спочатку на підлозі, а потім і на ліжках, але марно.

– Ви просто подумайте про щось хороше, – пояснив Пітер, – ваші думки стануть легкими і підіймуть вас у повітря.

Він знову показав їм, як треба робити.

– У тебе спритно виходить, – захоплювався Джон, – та чи не міг би ти повторити це дуже повільно разочок?

Пітер показав усе спершу повільно, а потім швидко.

– Я вже збагнув, Венді! – закричав Джон, хоча нічого не втямив.

Ніхто з них не міг зрозуміти, як треба літати, хоча Майкл умів читати навіть двоскладові слова, а Пітер не відрізняв А від Я.

Певна річ, Пітер їх дурив, адже ніхто не зможе злетіти, поки фея не посипле його чарівним пилом.

На щастя, його руки були забруднені таким пилом, він просто подув на всіх трьох, і результат не забарився.

– Тепер треба стенути плечима, – скомандував він, – і це станеться.

Вони всі ще були на своїх ліжках, тому галантний Майкл першим виконав цю вправу. Не встиг він скінчити, як тут же вихором понісся через усю кімнату.

– Я літаю! – верещав він від захвату.

Джон полетів і зустрівся з Венді біля ванної.

– О, як це чудово!

– Просто приголомшливо!

– Погляньте на мене!

– Погляньте на мене!

– Погляньте на мене!

У них виходило не так елегантно, як у Пітера, бо вони ще не вміли допомагати собі ногами, а їхні голови іноді мало не торкалися стелі, та це були дрібниці порівняно з отриманими відчуттями. Пітер спочатку тримав Венді за руку, але їй довелося відмовитися від його допомоги, бо Тінк дуже лютувала.

Вони літали догори й униз, від кутка до кутка, кружляючи кімнатою.

– Я б спитав, – зронив невинно Джон, – чому б нам не політати назовні?

Звісно, це було те, чого домагався Пітер.

Майкл уже був готовий: він хотів з’ясувати, за який час він пролетить мільярд миль. Але Венді досі сумнівалася.

– Русалки! – нагадав Пітер.

– О!

– А ще – пірати.

– Пірати! – зарепетував Джон, надягаючи свій капелюх для недільних прогулянок. – Летімо негайно туди!

Цієї самої миті пан і пані Дарлінґ вискочили за Неною з брами будинку № 27. Вони зупинилися посеред вуличної бруківки, щоб зазирнути у вікно дитячої кімнати. Та воно було зачинене, хоча в кімнаті й палахкотіло світло, але найжахливіше полягало в тому, що вони розгледіли на фіранці тіні трьох силуетів, що кружляли по кімнаті із закутка в куток, але не по підлозі, а в повітрі. Та ні, не три силуети, а чотири!

Тремтячими руками вони відчинили вхідні двері. Пан Дарлінґ хотів було кинутися нагору сходами, але пані Дарлінґ зробила йому знак, щоб він підкрався потихеньку. Вона навіть намагалася змусити своє серце стукотіти тихіше.

Чи встигнуть вони вчасно дістатися до дитячої кімнати? Якщо так, то буде просто чудово для них, і ми зможемо зітхнути з полегшенням, але тоді не буде ніякої казки. З іншого боку, якщо вони не встигнуть, то я урочисто обіцяю, що все закінчиться добре.

Батьки дісталися б вчасно до дитячої кімнати, якби зіроньки не стежили за ними. Вони знову подули на вікно і відчинили його, а найменша зірочка пискнула:

– Виходь, Пітере!

І Пітер збагнув, що не можна більше гаяти ні секунди.

– Гайда! – гукнув він наказовим голосом і тут же виплив повітрям у ніч, за ним подалися Венді, Джон і Майкл.

Пан і пані Дарлінґ, а також Нена вбігли в дитячу кімнату занадто пізно. Пташки випурхнули з гнізда.