Розділ 3
«Виходь! Виходь!»

Ще якусь мить після того, як пан і пані Дарлінґ пішли з дому, каганці біля ліжок трьох дітей продовжували світити яскраво. Це були дуже симпатичні вогники, та ніхто не може допомогти тим, хто не хоче спати, щоб побачити Пітера. Але каганець Венді затріпотів і так солодко позіхнув, що двійко інших позіхнули також, і, перш ніж вони спромоглися стулити свої роти, всі вогники згасли.

Тепер кімната була освітлена зовсім іншим світлом, у тисячу разів яскравішим за каганці. І в той час, коли ми розмовляємо про нього, хтось нишпорить по всіх шухлядах креденса, порпається в шафі, вивертає там усі кишені навиворіт у пошуках тіні Пітера. Це була дівчинка, яку звали Тінкер Белл. Вона була одягнена у витончену одіж із листя, порізаного квадратиками, за допомогою яких її фігуру можна було представити якнайпривабливіше. Вона була трохи схильна до повноти (і нагадувала пухкий силует пісочного годинника).

Через якийсь час після того, як фею закинуло у вікно подихом маленьких зірочок, у помешкання влетів і Пітер. Частину шляху він ніс Тінкер Белл, і його рука все ще була оповита чарівним пилом.

– Тінкер Белл, – покликав він тихесенько після того, як переконався, що хлопці сплять. – Тінк, де ти?

А та сиділа в глечику, і, маю сказати, їй це дуже подобалося, бо досі їй ніколи не доводилося потрапляти у глечик із водою.

– Ох, та вилазь ти вже з того глечика! Краще скажи, що знайшла, куди вони сховали мою тінь?

Ніжний дзвін був йому відповіддю. Це була чарівна мова фей. Звичайні діти її не чують, але якщо ви хоча б один раз це почуєте, то обов’язково впізнаєте.

Тінк сказала, що тінь захована у великій коробці. Вона мала на увазі креденс, і Пітер підскочив до нього, висунув одну за одною всі шухляди і викинув їхній вміст на підлогу. В одну мить він знайшов свою тінь і так цьому зрадів, що не помітив, як засунув шухляду разом із Тінкер Белл, яка загаялася там.

Хлопчик був упевнений, що як тільки він виявить свою тінь, то зіллється з нею в єдине ціле, як зливаються воєдино дві краплі води. Але нічого такого не сталося, і Пітер страшенно перелякався. Він приніс із ванної кімнати шматок мила і спробував приклеїти ним тінь. Але у нього нічого не вийшло. Тоді він сів на підлогу і заридав.

Він так плакав, що розбудив Венді, і та сіла на ліжку. Однак вона зовсім не злякалася, побачивши хлопця, який рюмсав, сидячи на підлозі. Їй просто стало цікаво.

– Хлопчику, – сказала вона ввічливим голосом. – Чому ти плачеш?

Пітер також умів бути ввічливим, він трохи навчився манер у фей. Тому він встав і вишукано вклонився. Венді це дуже сподобалося, і вона йому вклонилася у відповідь із ліжка.

– Як тебе звати? – спитав він.

– Венді Мойра Енджела Дарлінґ, – відповіла вона з явним задоволенням. – А як тебе звати?

– Пітер Пен.

Дівчинка не сумнівалася, що його звали Пітером, але це ім’я здалося їй занадто коротким.

– І це все?

– Так, – відповів він дещо різко. Уперше в житті йому здалося, що його ім’я й справді закоротке.

– Даруйте, – сказала Венді Мойра Енджела.

– Немає проблем, – втішив її Пітер.

Дівчинка спитала гостя, де він живе.

– Другий закрут праворуч, – пояснив Пітер, – а далі прямо аж до самого ранку.

– Яка смішна адреса!

Пітер зашарівся. Вперше він відчував, що, можливо, ця адреса й справді була кумедна.

– І зовсім ні, – заявив він.

– Я маю на увазі, – спробувала реабілітуватися Венді, згадавши, що вона все ж таки господиня, – як же її написати на конверті?

Вона зразу ж таки пошкодувала, що згадала про листи.

– Мені не пишуть листів, – відповів Пітер презирливо.

– А твоїй мамі пишуть листи?

– У мене немає мами, – зауважив він.

У нього не просто не було мами, але йому мама і не була потрібна. Він узагалі вважав, що мама людині ні до чого. Але Венді, однак, одразу відчула, що стала свідком якоїсь трагедії.

– О, Пітере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, – сказала дівчинка, зістрибнула з ліжка і підбігла до гостя.

– Я плакав не через маму, – обурився він. – Я плакав тому, що моя тінь не хоче до мене прилипати. Й узагалі, я зовсім не плаксій.

– Вона що, відірвалася?

– Так.

Тут Венді побачила, що тінь валяється на підлозі зморщена й жалюгідна. Їй стало шкода Пітера.

– Який жах! – сказала вона, але зараз же всміхнулася, бо помітила, що хлопчик намагався приклеїти її милом. Як справжнісінький хлопчисько.

На щастя, вона відразу збагнула, що треба робити.

– Її слід пришити, – сказала вона трохи по-дорослому.

– Що таке «пришити»? – спитав він.

– Ти занадто неосвічений!

– Ні, я не такий.

Але дівчинка раділа невігластву гостя.

– Зараз пришию її тобі, мій малий хлопчику, – заспокоїла його Венді, хоча на зріст він був нітрохи не нижчий за неї. Дівчинка витягнула свою торбинку для шиття і пришила тінь до ніг Пітера.

– Попереджаю, що буде трохи боляче, – турбувалася вона за «пацієнта».

– О, я не буду плакати, – запевнив Пітер, який уже вважав, що ніколи раніше не плакав. Він зціпив зуби і не видав жодного звуку, аж поки його тінь не була міцно до нього пришита, хоч вигляд у неї і був дещо пом’ятий.

– Її належало б випрасувати, – задумливо сказала Венді, але Пітер, ще той хлопчисько, був іншої думки. Він із дикою радістю застрибав по кімнаті. Бо вже й забув, що тінь йому пришила Венді.

– Який я розумний! – репетував він захоплено. – Ох, який я розумний, просто жах!

Доводиться визнати, що це марнославство Пітера було однією з його найбільш захоплюючих принад. І кажучи правду з жорстокою відвертістю, він ніколи не був скромним хлопчиком.

Але це неабияк вразило Венді.

– Ти хвалько! – вигукнула вона з крижаним сарказмом. – А я, звісно, нічого не зробила?

– Трішечки зробила, – зронив Пітер недбало, продовжуючи гарцювати.

– Трішечки! – відповіла дівчинка з гідністю. – Якщо я не можу бути корисною, то можу принаймні піти. – Вона знову залізла в ліжко і накрилася ковдрою з головою.

Для того щоб розбурхати Венді, Пітер прикинувся, що вже йде, але це не допомогло, тоді він сів на краєчок ліжка і поплескав по ковдрі босою ногою.

– Венді, – сказав він, – не уникай мене. Я не можу утриматися від кукурікання, якщо задоволений собою.

Проте вона не визирала назовні, хоча й жадібно слухала.

– Венді, – продовжив хлопчик голосом, якому жодна жінка ніколи не змогла б опиратися, – Венді, від однієї дівчинки більше користі, ніж від двадцяти хлопчиків.

Тоді Венді, як і будь-яка інша жінка, хоча інших там і не було, визирнула з-під ковдри:

– Ти справді так гадаєш, Пітере?

– Саме так.

– Мабуть, ти таки хороший! – оголосила дівчинка. – Тоді я знову встаю.

І вона сіла з ним поряд на краєчку ліжка.

Венді навіть пообіцяла подарувати йому поцілунок, але Пітер не знав, що це таке. Тому простягнув руку долонею назовні.

– Ти не знаєш, що таке поцілунок? – приголомшено спитала Венді.

– Я буду знати, коли ти зробиш це, – відповів гість сухо, і щоб не зачепити його почуття, Венді дала йому наперсток.

– А тепер, – сказав Пітер, – я поцілую тебе?

Венді відповіла трохи манірно:

– Якщо бажаєш…

Вона переконала себе досить вимушено нахилити своє обличчя до нього, але той просто відірвав жолудь, що слугував ґудзиком на його куртці, і вклав у руку дівчинки. Вона повільно випросталася і ввічливо сказала, що носитиме його поцілунок на ланцюжку на своїй шиї. Дуже пощастило, що вона справді повісила жолудь на той ланцюжок, бо пізніше трапилося щось таке, що врятувало їй життя.

Коли люди одного кола знайомляться, то в них прийнято цікавитися віком один одного. Позаяк Венді завжди любила робити правильні речі, то й спитала Пітера, скільки йому років. Це було не зовсім доречне запитання, і питати про це не слід було. Так іноді буває на іспиті, коли тобі пропонують питання з граматики, тоді як тобі хотілося б написати, які королі правили в Англії.

– Я не знаю, – відповів він неохоче, – та я ще занадто молодий.

Він справді нічого не знав про свій вік, лише мав підозри, але сказав зовсім інше.

– Венді, я втік із дому того ж дня, коли народився.

Дівчинка була вельми здивована та заінтригована, і вона показала це в чарівній світській манері, поляпавши по своїй нічній сорочці, пропонуючи підсунутися ближче.

– Я почув, як мама і тато, – Пітер знизив голос, – балакали про те, ким я буду, коли виросту і стану чоловіком. – Він дуже хвилювався цієї миті. – А я не хочу стати колись чоловіком, – сказав він пристрасно. – Я хочу завжди бути маленьким і розважатися. Тому й утік і оселився в Кенсінґтонському парку серед фей.

Венді кинула на нього дуже захоплений погляд, і Пітер подумав, що це тому, що він утік, але насправді її захопило його знайомство з феями. Венді прожила таке тихе сімейне життя, що знатися з феями їй здалося чимось дивовижно чудовим. Вона почала закидати співрозмовника запитаннями, і це трохи його здивувало. Бо феї були для Пітера швидше якоюсь неприємністю, що трапляється на його шляху, і нічого більше. Насправді він іноді любив давати їм прочуханку. Проте загалом їх любив і тому розповів про те, як феї з’явилися.

– Розумієш, Венді, коли в світі народилася перша дитина і вперше засміялася, її сміх розсипався на тисячу дрібних шматочків і з кожного з’явилося по феї. З того часу вони й живуть.

Балачка добряче втомила дівчинку, але те, що відбувалося у неї вдома, малій подобалося.

– Отже, – продовжував Пітер розважливо, – вирішили, що у кожного хлопчика і дівчинки має бути своя окрема фея.

– Обов’язково має бути? Саме так?

– Ні. Діти зараз дуже розумні стали, лиш трохи підростуть, то більше не вірять у фей. І варто лише якомусь малюкові сказати: «Я у фей не вірю», й умить якась із них падає мертвою.

Пітеру вже набридло теревенити лише про фей, і хлопчик прислухався, чому ж затихла Тінкер Белл.

– Не розумію, куди вона поділася, – зауважив він, підвівся і промовив ім’я Тінк.

У Венді затріпотіло серце від захвату.

– Пітере! – заволала вона, хапаючи співрозмовника за руку. – Невже у цій кімнаті є справжня фея?

– Вона тільки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти нічого не чуєш, еге ж?

Вони разом прислухалися.

– Я щось чую, – повідомила Венді. – Наче якісь дзвіночки дзеленчать.

Той звук чувся з креденса, і Пітер звеселів. Ніхто не міг виглядати таким веселим, як Пітер. Він умів сміятися, як сміються вперше в житті.

– Венді, – прошепотів хлопчик тріумфуючи, – здається, я засунув її разом із шухлядою!

Він нарешті випустив на волю бідолаху Тінкер Белл, і та заметушилася в повітрі, волаючи від люті.

– Тобі не можна казати такі речі, – повчав Пітер. – Звісно, мені дуже шкода. Але звідки ж я міг знати, що ти там сидиш?

Та Венді більше не слухала хлопчика.

– О, Пітере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу її розгледіти!

– Вони майже ніколи не залишаються на одному місці, – зауважив Пітер.

Однак на одну мить Венді таки побачила романтичний силует, що присів відпочити на годиннику із зозулею.

– Ой, яка гарненька! – здивувалася Венді, хоча обличчя у Тінк все ще було спотворене злістю.

– Тінк, – сказав Пітер доброзичливо, – ця леді хоче, щоб ти стала її феєю.

Тінкер Белл відповіла щось зухвало.

– Що вона каже, Пітере?

Йому довелося пояснити:

– Вона не дуже вихована. Каже, що ти велике потворне дівчисько. І що вона – моя фея.

Хлопчик спробував вгамувати Тінкер Белл.

– Ти ж знаєш, що не можеш бути моєю феєю, Тінк, бо я – чоловік, а ти – жінка.