Розділ 1
Пітер Пен порушує спокій

Усі діти, окрім лише одного, Пітера Пена, рано чи пізно виростають. Наскільки швидко це стається, Венді з’ясувала самотужки. Якось, коли їй було всього два рочки, вона бавилася в садочку. Зірвала одну квітку і побігла з нею до мами.

Мабуть, Венді цієї миті була дуже гарненька, бо мама, пані Дарлінґ, поклала її руку на своє серце й аж заплакала:

– І чому ти не можеш залишитися такою назавжди?

Тільки й усього трапилося між ними, але відтепер Венді знала, що мусить вирости. Ви про це дізнаєтеся, щойно вам виповнюється два рочки. Два – це початок кінця.

Ця родина жила в будинку № 14 (таким був номер їхньої оселі на цій вулиці), і поки не з’явилася Венді, її мати була найголовнішою. Вона була справжньою леді з романтичним складом розуму і таким милим глузливим ротиком. Її романтичний характер нагадував крихітні коробочки, які привозять із загадкового Сходу. Відкриєш одну – а в ній інша, менша, а в тій ще одна, і так безперестану. Її солодкий рот міг дарувати поцілунок, якого Венді завжди прагнула, і його було добре помітно в правому куточку губ.

Життєвий шлях пані Дарлінґ був таким: багато джентльменів, які були юнаками, коли вона була дівчиною, виявили одночасно, що вони закохалися в неї, й усі рушили до неї додому, щоб запропонувати свої руку та серце, за винятком пана Дарлінґа, який гукнув візника й усіх випередив і таким чином став її обранцем. Він отримав від неї все, окрім внутрішньої коробочки і заповітного поцілунку. Він так і не дізнався про цю коробочку, а з часом відмовився від спроби отримати й поцілунок. Венді думала, що його міг би отримати лише Наполеон, але мені здається, що він пішов би, піймавши облизня, наостанок спересердя грюкнувши дверима.

Пан Дарлінґ вихвалявся перед Венді, що її мати не тільки кохала його, але й поважала. Він був одним із тих експертів, хто знає все про біржі й акції. Звісно, ніхто цього до пуття не знає, але чоловік знав більше за інших, тому часто повідомляв, що акції піднялися чи впали, з таким виглядом, що будь-яка жінка стала б його поважати.

Пані Дарлінґ виходила заміж уся в білому, вона ще якийсь час захоплювалася малюванням квітів, дуже тішилася тим, наче це була якась гра. Та часом їй це набридало, квіти гинули, а замість них з’являлися малюнки дітей без облич. Вона малювала їх, коли зрозуміла, що треба рухатися далі. Діти спочатку з’явилися в уяві пані Дарлінґ.

Першою народилася Венді, потім був Джон, а після нього – Майкл.

Через тиждень чи два після того, як Венді з’явилася на світ, батьки довго сумнівалися, чи зможуть вони її залишити, адже доведеться годувати ще один рот. Пан Дарлінґ страшенно радів, але він був дуже серйозний, сів на краєчок ліжка пані Дарлінґ, узяв її за руку і полічив витрати, в той час як вона благально дивилася на нього. Вона хотіла ризикнути: хай буде, що буде, але від свого не відступиться. Натомість чоловік озброївся олівцем та аркушем паперу, і якщо вона плутала його своїми зауваженнями, то доводилося починати все знову.

– Не перебивай, – благав він її. – У мене в кишені є фунт і сімнадцять шилінгів, а ще два шилінги шістдесят пенсів – в офісі. Я можу не пити каву на роботі, це заощадить десять шилінгів – тож виходить два фунти дев’ять шилінгів шість пенсів, та з твоїми вісімнадцятьма шилінгами і трьома пенсами це буде триста дев’яносто сім, п’ять із нульовим залишком у моїй чековій книжці становитиме вісімсот дев’яносто сім… Хто там бешкетує? Вісімсот дев’яносто сім, крапка і додати сім… Нічого не кажи! Та ще фунт ти позичила тому чоловікові, який приходив до нас… Тихіше, люба… Крапка… і завести дитину, але ти вже це зробила! Я сказав: дев’ятсот дев’яносто сім? Так, я сказав: дев’ятсот дев’яносто сім. Питання лише в тому, чи зможемо ми прожити на дев’ятсот дев’яносто сім фунтів на рік?

– Ще й як зможемо, Джордже, – запевнила дружина чоловіка. Бо вона була на боці Венді, яка була важливішою за них обох.

– Не забувай про свинку, – попередив він майже загрозливо і знову почав лічити. – На свинку – фунт, це те, що я відклав, але вважаю, що на це вдасться витратити тридцять шилінгів. На кір треба півтора, та й кашлюк обійдеться не менш ніж у половину цього.

І він продовжував, додавав і віднімав, аж поки нарешті кошти на свинку Венді не урізали до двадцяти шести, а два види кору вирішили розглядати, як один.

Такі ж переживання з’явилися, коли народилися Джон і Майкл, ліміт на них був навіть жорсткіший. Але їх також залишили, і незабаром можна було побачити всіх трьох дітей на вулиці, як вони поважно крокували у дитячий садок панни Фулсем.

Пані Дарлінґ любила, щоб все в будинку було, як належиться, а пан Дарлінґ прагнув, щоб було так, як в інших людей. Тому їм була потрібна нянька. А позаяк родина була бідна і майже всі гроші йшли на молоко для дітей, то нянькою стала велика чорна собака-ньюфаундленд, яку звали Нена і яка була нічиєю в той час, коли Дарлінґи забрали її в родину. Та вона дуже любила дітей. Дарлінґи знайшли собаку в Кенсінґтонському парку, де вона вешталася, зазираючи в дитячі візочки. Нену дуже не любили недбайливі няньки, яких вона супроводжувала додому і скаржилася на них їхнім господиням.

Нена виявилася справжнім скарбом. Вона завжди була присутня при купанні дітей і вмить вскакувала уночі, якщо хтось із її підопічних хоча б зойкнув. Звісно, її буда стояла прямо в дитячій кімнаті. Вона бездоганно відрізняла кашель, не вартий уваги, від кашлю, при якому горло треба було обв’язати шерстяною панчохою. Нена вірила в старі випробувані засоби, на кшталт листя ревеню, і не довіряла всім цим новомодним розмовам про мікроби і таке інше. Було чому повчитися, коли Нена вела дітей у дитсадок, ідучи статечно біля них, коли малі добре поводилися, і вмить повертала їх на місце, якщо хтось раптом відбігав убік.

На копанку Джона (в Англії футбол називають копаним м’ячем, копанка – так коротше) днями вона жодного разу не забула його светр і зазвичай носила парасольку в зубах на випадок дощу. В підвалі дитсадка панни Фулсем є спеціальна кімната, де дорослі чекали на своїх дітей. Усі сиділи на лавах, тоді як Нена лежала на підлозі, але це була єдина різниця. Люди намагалися ігнорувати собаку, як нижчу за соціальним статусом за себе, а тварина зневажала їхні теревені. Вона обурювалася візитами в дитячу кімнату друзів пані Дарлінґ, але якщо вони все ж приходили, то Нена вмить скидала нагрудник Майкла і надягала інший, нарядний, поправляла на Венді сукню і прилизувала Джону волосся.

Нена, що не кажи, була взірцевою нянькою, і пан Дарлінґ чудово це знав, хоча іноді і непокоївся через те, що пліткують про них сусіди.

Адже він мав пам’ятати про своє становище в суспільстві.

Нена також бентежила його, але інакше. У чоловіка іноді з’являлося таке відчуття, що вона від нього зовсім не в захваті.

– Я знаю, що вона дуже поважає тебе, Джордже, – запевняла чоловіка пані Дарлінґ і робила непомітний знак дітям, аби ті були особливо ласкавими з батьком.

Часом у дитячій кімнаті влаштовували танці, в них іноді брала участь і Ліза, єдина служниця в будинку. Як кумедно вона виглядала в своїй довгій спідниці і чіпці покоївки, хоча вона присягалася, коли танцювали, що більше ніколи цього не одягне. Якими веселими були ті гучні забави! А ще веселішою була пані Дарлінґ, піруети котрої здавалися настільки дикими, що все, що ви могли бачити, була її посмішка, а потім, якщо пощастить, то ви, можливо, отримали б і поцілунок. Отже важко було уявити собі веселішу та щасливішу родину, поки в домі не з’явився Пітер Пен.

Пані Дарлінґ вперше виявила його, коли наводила лад у думках своїх дітей. Таку звичку мають усі хороші матері. Коли їхні діти засинають, матері прибирають у їхніх думках, наводять там лад і розкладають по своїх місцях усі думки, що блукали там упродовж дня. Якби ви могли не спати (але, звісно, ви не можете), то побачили б, як рідна мати прибирає у ваших думках, і вам було б дуже цікаво спостерігати за нею. Це зовсім як наведення ладу в шухлядах. Ви б побачили її на колінах, гадаю, в хорошому гуморі, над деякими з ваших думок, здивовану, де на землі можна взяти таку річ, що робить відкриття солодкими і зовсім не гіркими, від чого з’являються ямочки на щоках. І це так приємно, як гладити кошеня, однак дуже важливе не може залишитись поза вашою увагою. Коли дитина прокидається, то всі примхи вже лежать складеними на дні її розуму, а згори лежать добрі почуття, добряче провітрені та вичищені за ніч.

Не знаю, чи доводилося вам колись бачити карту розуму людини. Лікарі іноді малюють карти інших частин тіла, і ваша власна може дуже вас зацікавити. Але вкрай важко намалювати карту розуму малої дитини, думки якої часто плутаються, і це не дозволяє зосередитись. Там є зигзагоподібні лінії, схожі на позначення стрибків температури на картці, а це, ймовірно, дорога на острів, бо Ніколандія – завжди якийсь острів, з дивовижними кольорами то тут, то там, з кораловими рифами, зі швидкохідним кораблем на горизонті, з дикунами в порожніх печерах і гномами, з яких виходять чудові кравці. Там є ще печери, на дні яких протікають річки, і принцеси, у яких є по шість старших братів, і занедбана хатинка в лісі, і ще – дуже стара бабця, а ніс у неї гачком. Із цим іще можна впоратися, якби це було все. Бо там є ще перший день у школі, релігія, батьки, круглий ставок, вбивства, фіранки, дієслова, що вимагають давального відмінка, шоколадний пудинг у неділю, взяття у фігурні дужки, балачки і розхитаний зуб («Три пенси, якщо вирвеш його самотужки»). Все це є частиною острова або іншої місцини із зазначенням конкретного місця, і все це доволі заплутано, тим більше що нічого не залишається без змін.

Звісно, що Ніколандія створена для добрих справ. Джон, наприклад, мав лагуну з фламінго, які літали над ним і яких він міг підстрелити. Джон жив у перекинутому човні, Майкл – у вігвамі, а Венді – в курені з міцно зшитого докупи великого листя. У Джона не було друзів, зате Майкл мав нічних друзів, а Венді дружила з вовченям, покинутим своїми батьками в дитинстві. Але в усій Ніколандії була родинна подібність, і якби всі стояли поряд, то можна було б сказати, що у них такий самий ніс абощо. На цих чарівних берегах діти, граючись, витягують на берег свої рибальські човни, сплетені з верболозу. Ми з вами також бували там. І досі вчувається нам шум прибою, хоча ми вже ніколи не висадимося на тому березі.

З усіх чудових островів Ніколандія найзатишніший і найкомфортніший, не надто великий і не задовгий, як ви знаєте, з незначними відстанями між однією й іншою пригодами і з чудовою природою. Коли ви граєтесь у Ніколандію щодня, створюючи з крісел і скатертини, то це жодною мірою не змушує когось тривожитись, але на дві хвилини перед тим, як ви лягаєте спати, острів стає дуже реальним. Саме для цього й створені нічні каганці.

Іноді, мандруючи думками своїх дітей, пані Дарлінґ наштовхувалася на незрозумілі слова, і найменш збагненним було слово «Пітер». Вона не була знайома з жодним Пітером, але в думках Джона та Майкла він траплявся дуже часто, а в голові у Венді зустрічався мало не на кожному кроці. Ім’я це було написано в неї більшими літерами, ніж усі інші слова. І пані Дарлінґ зауважила, що воно виглядає якось дуже дивно та зухвало.

– Так, Пітер дуже зарозумілий, – зізналася Венді зітхаючи, коли мама спитала її про нього.

– Але хто він, доню?

– Він просто Пітер Пен, ти ж знаєш, матусю.

Спочатку пані Дарлінґ ніяк не могла згадати, але потім, подумки повернувшись у своє дитинство, вона раптом згадала про такого собі Пітера Пена, про якого казали, що він живе там, де феї. Історії про цього хлопчика були зовсім дивовижні. Коли мама була маленька, то вірила в це, бо частину дитинства Пітер провів із нею, тому жінка не мала б злякатися. Вона вірила в нього у ті часи, однак тепер це була заміжня розумна жінка, яка наразі вже сумнівалася, чи існував цей персонаж насправді.

– Крім усього іншого, – зауважила матуся донечці, – йому вже давно час подорослішати.

– О ні, він не росте, – запевнила Венді. – Він на зріст такий, як я.

Вона мала на увазі, що він був подібний на неї розумом і зростом. Дівчинка не могла збагнути, звідки вона це знала, просто знала – та й по всьому.

Пані Дарлінґ вирішила порадитися з паном Дарлінґом, але той тільки поблажливо всміхнувся.

– Згадаєш мої слова, – казав він. – Це якась дурниця, яку Нена запхала їм у голови. Собаці цілком могла спасти на гадку така фантазія. Не звертай уваги, і воно минеться.

Але воно ніяк не миналося, і незабаром нестерпний хлопчисько тихо шокував пані Дарлінґ. У дітей трапляються дивні пригоди, які їх хвилюють. Наприклад, вони можуть згадати, що трапилося з ними тиждень тому, як пережили події, коли, перебуваючи в лісі, вони зустріли свого померлого батька й гралися з ним. Саме так одного ранку Венді випадково відкрила пані Дарлінґ щось, що вкрай її стурбувало. На підлозі дитячої кімнати з’явилося листя, якого там не було, коли діти лягали спати. Пані Дарлінґ безуспішно ламала голову над цією загадкою, аж тут Венді промовила з поблажливою посмішкою:

– Ну, звичайно, це знову був Пітер.

– Що ти маєш на увазі, Венді?

– Капосний хлопчисько! Ніколи не витирає ноги, – зітхнула Венді. Вона була дуже охайною дівчинкою.

Венді пояснила цілком буденним тоном, що, мовляв, Пітер іноді з’являється вночі в дитячій кімнаті, сідає на краєчок її ліжка і виграє на своїй сопілці. При цьому дівчинка не прокидається, тому невідомо, звідки вона про це знає, просто знає, і все.

– Що за дурниці ти кажеш, люба! Ніхто не може увійти в будинок, не постукавши.

– Гадаю, він приходить через вікно, – пояснила дівчинка.

– Люба, але ж це третій поверх!

– А хіба листя не лежало біля вікна, матусю?

Це була справжнісінька правда. Листя виявили неподалік від вікна.

Пані Дарлінґ не знала, що й думати, адже Венді промовляла з такою впевненістю, що їй неможливо було пояснити, що все це дівчинка бачила уві сні.

– Дитинко, – вигукнула пані Дарлінґ, – чому ти мені про це раніше не розповідала?

– Я забула, – відповіла Венді безтурботно і поспішила до сніданку.

О, то це все ж таки був сон?

А як же тоді бути з листям? Пані Дарлінґ роздивилася його дуже уважно. Це було висхле листя, та жінка була впевнена, що в Англії такі дерева не ростуть. Вона повзала по підлозі зі свічкою в руці, намагаючись виявити ще якісь сліди. Про всяк випадок жінка навіть подлубала кочергою в камінній трубі та постукала по стінках каміна. Вона спустила з вікна спальні мотузку до самої землі, але по ній ніхто не заліз.

Звісно, Венді все це наснилося.

Але їй нічого не наснилося, і це з’ясувалося вже наступного вечора. Про цей вечір можна сказати, що саме тоді й почалися надзвичайні пригоди цих дітей.

У Нени був вихідний, і пані Дарлінґ сама викупала дітей, поклала їх у ліжечка і кожному заспівала пісеньку. І співала, поки вони один за одним не відпустили її руку і не подалися у країну снів. Усе виглядало таким затишним і таким безпечним, що пані Дарлінґ усміхнулася своїм недавнім страхам і безтурботно сіла з шитвом біля каміна.