Запала тиша. Четверо чоловіків курили. І Конні також сиділа там, і робила черговий стібок у своєму вишиванні… Так, вона сиділа там! Вона повинна була мовчати, ні пари з вуст. Вона мала бути тихою, як мишка, і не втручатися в страшенно серйозні теревені високомудрих мужів. Але вона мала бути тут. їм не так гарно велося без неї; їхні думки не текли з такою невимушеною вільністю. Кліффорд ставав запальним і нервовим, в нього мерзли ноги, і йому було не до розмови. Томмі Дьюкс вправлявся краще, проте і його трохи надихала її присутність. Хемонд їй не подобався: він був такий закоханий у власний розум. А Чарлі Мей, хоча й приваблював її чимось, здавався дещо грубим і неохайним, незважаючи на свої зірки.

Скільки вечорів Конні сиділа отак, слухаючи балачки чоловіків! Цих чотирьох, або ще одного, або двох інших. Те, що вони рідко доходили згоди, її не турбувало. їй подобалося слухати їхні розмови, особливо якщо серед них був Томмі. Це було так смішно. Чоловіки, замість того щоб тебе цілувати і пестити твоє тіло, розкривають перед тобою свій розум. От сміхота! Але який же він холодний, цей розум!

І все ж таки вони трохи її дратували. Вона більше поважала Майкліса, при згадці про якого їх сповнювала така лють до цього вискочки, до цього заброди, до цього неотесаного хама. Заброда й хам чи ні, він, однак, жив на свій власний розсуд. Він просто не пішов за ними у словесні хащі, на парад досконалих розумів.

Конні подобалося духовне життя – воно її хвилювало, але вона подумала, що все це заходить надто далеко. їй подобалося бути тут, у тютюновому диму цих славних вечірок давніх друзів, як вона їх для себе називала. Вона тішилася, навіть пишалася тим, що вони не можуть розмовляти без її мовчазної присутності. Вона шанувала мислення… а ці чоловіки, врешті-решт, намагалися мислити чесно. Та певною мірою все це нагадувало кота, що не може стрибати. Всі вони про щось говорили, а яке значення це мало для її життя, їй важко було сказати. Навіть Мік не міг їй того пояснити.

Але Мік взагалі не намагався нічого робити, він просто хотів плисти за течією власного життя і, де вдасться, перетинати шлях іншим людям – так само як вони це робили щодо нього. Він був справді поза суспільством, і саме це настроювало проти нього Кліффорда й «давніх друзів». Кліффорд і «давні друзі» не протиставляли себе суспільству; вони хотіли рятувати людство або принаймні повчати його.

Під час однієї з піднесених розмов недільного вечора бесіда знову торкнулася любовної теми.

– Благословенний будь зв’язок, що поріднив серця в чомусь там…^[20] – сказав Томмі Дьюкс. – Хотів би я знати, що це за зв’язок… Зв’язок, що поєднує нас із вами, – це наші розумові сутички. І незважаючи на це, ми все ж таки справді пов’язані одне з одним. Ми розбігаємося в різні боки і говоримо дошкульні речі одне про одного, як і всі кляті інтелектуали в цьому світі. Як і всі кляті людці в цьому світі, якщо хочете, – адже всі так роблять. Ми розбігаємося в різні боки й прикриваємо свої лихі думки одне про одного солоденькими лестощами. Цікаво, що духовне життя квітне наче тільки тоді, коли сягає корінням у злість, невимовну і незбагненну злість. Так було завжди! Погляньте на Сократа, Платона і усе це кодло. Скільки у них неприхованої злості, скільки радощів, коли доведеться розірвати когось на шматки… Протагора^[21] чи кого там іще! А Алківіад^[22] і всі оті його учні – малі цуцики, що ладні гризтись без упину! Зізнаюся, що все це схиляє мене надати перевагу Будді, який спокійно сидить собі під священним деревом, або Ісусові, що розповідає учням маленькі недільні притчі, мирно, без усяких розумових вибухів. Ні, щось справді негаразд із нашим духовним життям, у самій його основі. Воно коріниться у злості й заздрощах. А дерево пізнається з його плодів.

– Я не думаю, що всі ми такі злі, – заперечив Кліффорд.

– Любий Кліффорде, поміркуй про те, як ми розмовляємо один з одним, – усі ми. Я сам набагато гірший за будь-кого. Я віддаю перевагу невимушеній злості над солоденькими лестощами, бо вони отруйні; і коли я починаю говорити, що за гарний хлопець цей Кліффорд і так далі, – бідолашному Кліффордові можна тільки поспівчувати. Заради Бога, кажіть про мене капосні речі, – тоді я знатиму, що чогось вартий. Не вдавайтесь до солоденьких лестощів, а то мені кінець.

– О, та я справді гадаю, що ми гарно ставимось одне до одного, – сказав Хемонд.

– Я ж кажу тобі, ми повинні… ми говоримо дошкульні слова один одному та один про одного поза очі! І в цьому я гірший за всіх.

– А я вважаю, що ти плутаєш духовне життя з критичною діяльністю. Я згодний, Сократ дав критичній діяльності гарний початок, але він досяг навіть більшого, – повчально мовив Чарлз Мей. «Давні друзі» завжди ховали під удаваною скромністю отаке пишномовство. Все це було ніби виголошеним ex cathedra^[23], хоч і претендувало на невимушеність.

Дьюкс відмовився обговорювати Сократа.

– Це правда, критицизм і знання – не одне й те саме, – сказав Хемонд.

– Звісно, ні, – підтакнув Беррі, смуглявий, сором’язливий хлопець, що заїхав побачитись із Дьюксом і залишився на ніч.

Всі подивилися на нього так, ніби раптом заговорила віслиця^[24].

– Я не казав про знання… Я казав про духовне життя, – засміявся Дьюкс. – Справжнє знання виходить з усієї нашої особини – із шлунка або з пеніса – тією ж мірою, що з мозку й розуму. Розум може тільки аналізувати й раціоналізувати. Поставте розум і глузд заправляти над усім іншим, і все, що вони можуть вдіяти, – це критикувати й змертвлювати усе. Більше вони ні на що не здатні. Це дуже важливо. Господи, цей світ потребує критики щодня… він докритикується до смерті. Тому давайте жити розумним життям і уславлювати свою злість, і здирати завісу з отих давніх, струхлявілих баєчок. Але завважте: поки ми просто живемо, ми якось органічно поєднуємося з усім навколишнім життям. А почавши духовне життя, ми зриваємо яблуко. Ми розриваємо зв’язок між яблуком та деревом, органічний зв’язок. І якщо в нас нема нічого, окрім духовного життя, тоді ти сам – зірване яблуко… ти впав з дерева. І тоді з’являється логічна потреба бути злим, оскільки природна потреба зірваного яблука – це гниття.

Кліффорд округлив очі: все це здавалося йому маячнею. Конні тихенько всміхнулась сама до себе.

– Ну тоді ми всі – зірвані яблука, – мовив Хемонд досить в’їдливо й розлючено.

– То давайте зробимо з себе сидр, – сказав Чарлі.

– А якої ви думки про більшовизм? – докинув смуглявий Беррі, так, ніби все до цього велося.

– Браво! – рикнув Чарлз. – Якої ви думки про більшовизм?

– Вперед! Рознеси більшовизм на друзки, – заохотив Дьюкс.

– Боюся, більшовизм – це надто велике питання, – серйозно сказав Хемонд, похитавши головою.

– Більшовизм, я гадаю, – сказав Чарлз, – це просто найвищий ступінь ненависті до того, що вони звуть буржуазністю. А що таке буржуазність, досі не визначено. Крім усього іншого, це капіталізм. Почуття й емоції також є, безперечно, буржуазними, тому доводиться створювати людину, яка буде їх позбавлена.

Тоді індивід, кожна окрема особистість – це також буржуазне, отже, воно має бути задавлене. Ти повинен розчинитися в чомусь більшому, радянсько-соціалістичному. Навіть організм є також буржуазним; ідеал повинен бути механічним. Тому залишається лише певна одиниця, неорганічна, складена з багатьох інших, але однаково важливих частин – машина. Кожна людина – частка цієї машини, а її рушійна сила – це ненависть… ненависть до буржуазії. Оце і є для мене більшовизм.

– Абсолютна правда! – сказав Томмі. – Але він також здається мені досконалим зображенням індустріальної ідеї. Стисло кажучи, це ідеал власника фабрики за винятком того, що він заперечує ненависть як рушійну силу. Але ненависть є тією ж самою, ненависть до життя як такого. Гляньте лишень на оцей Мідленд, хіба він не жалюгідний?.. Але це також частина духовного життя, вірніше, його логічний розвиток.

– Я не думаю, що більшовизм є логічним, він відмовляється від основної частини своїх передбачень, – сказав Хемонд.

– Любий мій, він припускає тільки матеріальні передбачення, а так робить лише голий розум… винятково.

– Принаймні, більшовизм міцно стоїть на ногах, – сказав Дьюкс.

– На ногах? Та він взагалі ні на чому не стоїть! Так. Більшовики невдовзі матимуть найкращу армію в світі, з найкращим озброєнням. Але ця річ довго не протримається… бо вона базується на ненависті. Повинна бути реакція… – заперечив Хемонд.

– Ну, ми чекали протягом років, почекаємо ще. Ненависть зростає, як усе інше. Це невід’ємний наслідок впровадження ідей у життя або пригнічення глибинних людських інстинктів; ми задавлюємо свої найглибші почуття, приводячи їх у відповідність з ідеями. Ми керуємо собою за якоюсь формулою, наче механізмом. Логічний розум хоче задавати тон, а цей тон переростає в голу ненависть. Ми всі більшовики, тільки приховані. А росіяни – більшовики без лицемірства.

– Але існує стільки інших шляхів, – сказав Хемонд, – окрім радянського. Більшовики не є по-справжньому розумними.

– Звичайно, ні! Але іноді є розумним вдавати із себе недоумка, – якщо хочеш чогось досягти. Щодо мене, то я вважаю більшовизм недоумкуватим; але таким самим я вважаю наше суспільне життя на Заході. Так само мені здається недоумкуватим наше славетне духовне життя. Ми всі холодні, немов кретини, позбавлені емоцій, як ідіоти. Всі ми – більшовики, тільки дали цьому іншу назву. Ми вважаємо, що ми боги… або нарівні з богами! А це – те саме, що більшовизм. Треба бути людяним, мати серце і пеніс – для того, щоб уникнути перетворення на Бога або на більшовика… оскільки це одне й те саме: обидва вони надто гарні, щоб бути правдою.

В осудливій мовчанці пролунав збентежений голос Беррі:

– Але ж ти віриш у кохання, Томмі, хіба не так?

– Ах ти гарнюній хлопчику! – сказав Томмі. – Ні, янголятко ти моє, в дев’яти випадках із десяти – ні! Кохання – це ще одна з недоумкуватих забавок сьогодення. Хлопці, вихляючи стегнами, трахають малих худозадих шльондрочок, немов гвіздки забивають. Ти це називаєш коханням? Або спільну власність, засіб для досягнення успіху під назвою: «мій чоловік, моя жінка?» Ні, мій хлопчику, я не вірю у все це!

– Але ж у щось ти віриш?

– Я? О, розумом я вірю в добре серце, у жвавий пеніс, природну інтелігентність і мужність сказати «лайно» в присутності леді.

– Ну, все це ти маєш, – сказав Беррі.

Томмі Дьюкс заревів від сміху.

– Ти справжнє янголятко! Якби лишень я це мав! Ні, моє серце задубіло, немов картоплина, пеніс падає і не може підняти голівку, і я б скоріше згодивсь його геть відтяти, аніж сказати «лайно» в присутності моєї матері чи тітки… Повір, вони – справжні леді. І я не справжній інтелігент, я просто кохаюся на «духовному житті». Бути інтелігентом – це прекрасно: тоді ти живеш всіма згаданими частинами… Член зводить свою голівку і каже: «Ну як ся маєш?» кожній по-справжньому інтелігентній пані… Ренуар сказав, що він малює свої картини членом… Так воно і є – картини чудові! Я б теж хотів робити щось подібне. О Боже! Ми здатні лише розмовляти! Ще одна пекельна мука… І все це почав Сократ.

– У світі є гарні жінки, – сказала Конні, піднявши голову і нарешті заговоривши до них.

Чоловіків це обурило… Вона мала б нічого не чути. Вони ледь не зненавиділи її, збагнувши, що вона весь час так пильно прислухалася до їхньої бесіди.

«О Боже! Якщо вони не ласкаві до мене, яке мені діло, чи хороші вони?»^[25]

– Ні, це марна справа! Я просто не здатний вібрувати в унісон з жінкою. Немає жодної жінки, яку б я справді бажав, опинившись із нею віч-на-віч, і я не можу силувати себе до цього… О Боже мій, ні! Я лишатимусь тим, ким я є, і вестиму духовне життя. Це єдина чесна річ, яку я можу зробити. Я можу бути цілком щасливим, розмовляючи з жінкою, але це чисте, безнадійно безгрішне щастя. Безнадійно безгрішне! Що ти скажеш, Хільдебранде^[26], курчатко моє?

– Це набагато простіше – залишатись безгрішним, – сказав Беррі.

– Так, життя взагалі занадто просте!