Розділ п’ятий

Морозного ранку, при світлі кволого лютневого сонця, Кліффорд і Конні подалися через парк на прогулянку до лісу. Кліффорд дирчав у своєму кріслі з мотором, а Конні йшла поруч.

Задушливе повітря, як завжди, тхнуло сіркою – але вони обоє звикли до цього. Лінія обрію ховалася в мерехтливому мареві морозної пари, а нагорі лежало мале блакитне небо; тому вони відчували себе ніби ув’язненими всередині огорожі. Життя – це завжди сон або мана в ув’язненні.

Вівця пирхнула у шорсткій, висохлій траві парку, пасма якої на галявинах були вкриті блакитнуватою памороззю. Крізь парк бігла стежка до лісової брами – гарна рожева стрічка. Кліффорд нещодавно наказав вкрити її дрібною жорствою з шахтового кар’єру. Коли підземні породи й шлаки згоряли, виділяючи сірку, вони ставали яскраво-рожевими: кольору креветок в сухі дні й темнішими, кольору крабів – у дощові. Зараз це був блідий креветковий колір з біло-блакитним морозним відтінком. Вона завжди подобалася Конні, ця стежка з дрібних рожевих камінців.

Кліффорд помалу почав з’їжджати вниз пагорбовим схилом, а Конні притримувала крісло рукою. Попереду лежав ліс: спочатку – зарості густої ліщини, а далі темно-червоний присмерк діброви. З узлісся вишурхували й гасали туди-сюди кролики. Зграя круків раптом знялася вгору і, мов чорна жалобна процесія, потяглася через маленький клаптик неба.

Конні розчинила лісову браму, і Кліффорд поволі проїхав на широку дорогу, що бігла вгору поміж голого пруття ліщини. Цей ліс був рештком тієї величезної діброви, де полював Робін Гуд^[27], а дорога являла собою давній, дуже давній битий шлях, що колись перетинав усю країну. Але зараз, звичайно, це була просто дорога через приватний ліс. Дорога з Менсфілду звертала убік, на північ.

У лісі все наче завмерло, опале листя на землі вкрилося памороззю. Пронизливо лементувала сойка, злетіла зграйка дрібних пташок. Але тут не було дичини, фазани тут не водилися відтоді, як їх постріляли під час війни. Ліс залишався без нагляду, поки Кліффорд не взяв лісника.

Кліффорд любив ліс, любив старі дуби. Він відчував, що володіє ними, як спадщиною від багатьох поколінь предків. Хотів захистити їх. Хотів, щоб це місце лишалося недоторканим, відрізаним від усього світу.

Крісло неквапно чмихкало вгору по пагорбу, хитаючись і підстрибуючи на мерзлих земляних грудках. І раптом зліва відкрилася просіка, на якій не було нічого, окрім заростей сухої папороті. Довгі й тонкі молоді деревця стирчали то тут, то там, велетенські викорчувані пеньки безживно випинали догори свій тупий гладкий верх або зажерливо розчепірене коріння. Та ще виднілися чорні плями там, де лісоруби спалювали хмиз і сміття.

Це було одне з тих місць, які сер Джефрі вирубав під час війни для будівництва траншейних укріплень. Весь пагорб, що полого здіймався справа від дороги, був спустошеним і давно занедбаним. На вершині пагорба, де колись височіли дуби, тепер була пустка; звідти над верхів’ям дерев можна було побачити залізницю, якою перевозили вугілля, і нові промислові будівлі у Стакс-Гейті.

Конні стояла й дивилася у цю прогалину посеред затихлого мовчазного лісу, що вела у живий світ. Але вона не сказала цього Кліффордові.

Це оголене місце завжди незбагненно дратувало Кліффорда. Він пройшов крізь війну і знав, якою вона є насправді. Але він ніколи так не лютував, як тоді, коли побачив цей голий пагорб. Він засадив його знову. Але зненавидів за це сера Джефрі.

Поки крісло неспішно повзло вгору, Кліффорд сидів із напруженим обличчям. Діставшись вершини пагорба, він зупинився; він не хотів ризикувати, спускаючись униз довгим і дуже вибоїстим схилом. Він сидів, дивлячись на зеленкувату в’юнку стрічку дороги, що спускалася вниз, торуючи собі шлях поміж папороті й дубів. Вона звивалася біля підніжжя пагорба і далі зникала; але її вигин був таким чарівно легким, що викликав в уяві гарцюючих на конях лицарів і дам в амазонках.

– Я вважаю, що це і є істинне серце Англії, – сказав Кліффорд, сидячи в кріслі під променями тьмяного лютневого сонця.

– Ти так гадаєш? – обізвалася вона, вмощуючись у своїй блакитній в’язаній сукні на пеньку біля стежки.

– Так! Це стара Англія, самісіньке її серце; і я намагатимуся вберегти його від усіляких втручань.

– О так! – погодилась Конні. Але, вимовивши ці слова, вона почула гудок на шахті Стакс-Гейт, що лунав об одинадцятій. Кліффорд вже надто звик до нього, щоб його почути.

– Я хочу, щоб цей ліс залишався так само гарним… і недоторканим. Я нікому не дозволю сюди вдертися, – сказав Кліффорд.

У його словах пролунав певний пафос. Але ліс справді все ще зберігав таємницю дикої старої Англії, хоча вирубки сера Джефрі й завдали йому страшного удару. Якими незворушними були дерева, що простирали до неба свої звивисті віти: їхні сірі непохитні стовбури здіймалися вгору з бурої папороті! Як весело пурхали навколо них пташки! А колись тут були олені й лучники, і ченці неквапно проїжджали тут на своїх віслюках. Це місце пам’ятало їх… все ще пам’ятало.

Кліффорд сидів під блідим сонцем, що світило на його гладке світле волосся; його рум’яне повне обличчя було непроникним.

– Я шкодую, що в мене нема сина… коли приходжу сюди, шкодую більше, ніж будь-коли, – мовив він.

– Але цей ліс старший за твою родину, – обережно відповіла Конні.

– Так! – сказав Кліффорд. – Але ж ми зберегли його. Без нас його було б знищено… його б звели нанівець, як усі інші ліси. Ми ж мусимо пильнувати частку старої Англії.

– Мусимо? – перепитала Конні. – Якщо її треба пильнувати, то від нової Англії… Це сумно, про мене.

– Якщо частку старої Англії не буде збережено, то не стане Англії як такої, – сказав Кліффорд. – І ми, ті, хто володіє такою власністю й відчуває відповідальність за неї, повинні її зберегти.

Запала сумна тиша.

– Так… на якусь хвилю, – озвалася Конні.

– На хвилю! Це все, що ми можемо вдіяти. Ми здатні тільки зробити свій внесок. Я відчуваю, що кожен із членів моєї родини зробив його. Можна чинити всупереч правилам, але традиції треба підтримувати.

Знову запала мовчанка.

– Які традиції? – спитала Конні.

– Традиції Англії!

– Так, – спроквола промовила вона.

– Тому потрібно мати сина; коли ти один, ти – лише ланка у ланцюгу, – сказав він.

Конні не вабили ланцюги, але вона не відказала нічого. Вона подумала про дивну абстрактність його мрії – мати сина.

– Мені шкода, що нам не можна мати сина, – сказала вона.

Він твердо подивився на неї своїми блідо-блакитними очима.

– Це була б загалом гарна річ, якби ти народила дитину від іншого чоловіка, – сказав він. – Якщо ми її виростимо в Рагбі, вона належатиме нам і цій землі. Я не дуже вірю в батьківство. Якщо ми поставимо на ноги дитину, вона буде нашою власною, і вона продовжить рід. Тобі не здається, що варто поміркувати над цим?

Конні нарешті подивилася на нього. Дитина, її дитина була для нього просто «вона». «Вона»… «вона»… «вона»!..

– А як же з тим іншим чоловіком? – спитала вона.

– А хіба це так важливо? Хіба ці речі справді так глибоко нас зачіпають? Ти мала коханця в Німеччині… і що далі? Та нічого. Мені здається, ці акти та короткі зв’язки важать дуже небагато. Вони минають, і де вони потім? Де торішній сніг?.. Тільки те, що триває протягом життя, чогось варте. Моє власне життя є значущим для мене у своєму існуванні й розвиткові. А що значить якась випадковість? А особливо випадкові сексуальні зв’язки? Якщо люди не роздмухують це до сміховинних розмірів, вони минають, немов парування у птахів. І так і повинно бути. Яке це має значення? Важливою є лише та єдність, що триває все життя. Це значить – жити поруч з людиною день у день, а не переспати раз або двічі. Ми з тобою – подружжя, і байдуже, що б не сталося з нами, – ми звикли один до одного. А звичка, на мій погляд, є змістовнішою за будь-який випадковий сексуальний досвід. Поступова, неспішна, тривка звичка… ось завдяки чому ми живемо, а не завдяки якимось випадковим корчам. Потроху, живучи разом, двоє людей утворюють своєрідний союз, тонко відчувають одне одного. Оце – справжній секрет шлюбу, а не секс, у всякому разі, не проста функція сексу. Ти і я поєднались у шлюбі. Якщо ми стоїмо за це, ми повинні сприймати ці сексуальні питання так, як сприймаємо, наприклад, візит до зубного лікаря; оскільки доля поставила нам тут шах і мат.

Конні сиділа й слухала його дещо здивовано – і навіть перелякано. Вона не знала, чи має він рацію. Був Майкліс, якого вона кохала, – так вона казала сама собі. Але її кохання було лише втечею від шлюбу з Кліффордом, від їхньої тривкої, повільної звички до близькості, що формувалася роками страждань і терпіння. Напевне, людській душі потрібні отакі прогулянки назовні, її не можна цього позбавити. Але суть кожної прогулянки в тому, що ти знову повертаєшся додому.

– І тобі все одно, від якого чоловіка я матиму дитину? – спитала вона.

– Чому ж, Конні, я довіряю твоєму природному інстинктові, твоїй гідності й здатності вибирати. Ти просто не дозволиш якомусь негідникові доторкнутись до тебе.

Конні подумала про Майкліса. Він повністю відповідав Кліффордовому уявленню про «негідника».

– Але в жінок і чоловіків можуть бути різні погляди на те, хто є негідником, – заперечила вона.

– Ні, – відповів він. – Ти ж любиш мене. І я не вірю, що ти колись змогла б зацікавитись чоловіком, який є повною моєю протилежністю.

Він замовчав. Вона могла не відповідати йому, бо його логіка була абсолютно хибною.

– І ти б хотів, щоб я тобі розповіла?.. – спитала вона, крадькома поглянувши на нього.

– Ні, мені краще було б не знати… Але ж ти згодна зі мною – чи не так? – що випадкові сексуальні стосунки – це дріб’язок у порівнянні з довгим життям, прожитим разом? Тобі не здається, що треба просто підкорити сексуальний бік справи потребам спільного життя? Або лише просто використовувати його, якщо вже так необхідно? Врешті-решт, хіба ця тимчасова втіха щось значить? Хіба сенс життя полягає не в тому, щоб будувати власну цілісну особистість протягом років? Не в тому, щоб жити цілісним життям? Нема ніякого сенсу в невпорядкованому житті. А якщо відсутність дітей змушує тебе жити невпорядковано, тоді треба мати дитину – звичайно, якщо можеш. Але треба робити все це так, щоб життя було впорядкованим, щоб воно підкорялося гармонії. І ми з тобою можемо досягти цього… чи не так?… Якщо ми пристосуємося до наших потреб і водночас своїм розміреним життям зведемо їх докупи в одне гармонійне ціле. Ти згодна?

Конні була трохи приголомшена його словами. Вона знала, що теоретично він має рацію. Але, уявивши собі довге розмірене життя з Кліффордом, вона завагалася. Невже справді така її доля – назавжди присвятити себе його життю? І більше нічого?

Невже тільки це? Вона має вдовольнитись розміреним спільним життям, плести це прядиво, лише деінде прикрашене випадковою квіткою любовної пригоди. Але звідки їй знати, що вона відчуватиме за рік? Хіба хтось може таке знати? Як можна сказати «так», коли йдеться про довгі роки? Це маленьке «так», що вимовляється на одному подихові! Нащо ж зв’язувати когось цим летючим словом-метеликом? Адже воно здатне будь-якої миті спурхнути в повітря і зникнути разом з іншими «так» або «ні»… мов зграйка метеликів.

– Я думаю, ти правий, Кліффорде. Мені здається, я згодна з тобою. Хоча життя може повернути все це в інший бік.

– Але поки воно не повернуло в інший бік, ти згодна?

– О так! Я думаю, що згодна… Правда.

Вона дивилася на коричневого спанієля, що вискочив з бічної стежки і позирав на них, задерши носа, глухо, хрипко гавкаючи. Чоловік з рушницею, що швидкою, безшумною ходою йшов за ним, заступив їм шлях з таким виглядом, ніби збирався на них напасти; та замість цього він зупинився, привітався і повернувся до схилу. Це був усього лише новий лісник, але він налякав Конні своєю несподіваною появою. В його раптовому вторгненні їй вбачалося щось загрозливе.

Це був чоловік у темно-зелених вельветових штанях і гетрах… вдягнений трохи старомодно, з червонуватим обличчям, рудими вусами і холодним поглядом. Він швидко спускався вниз.

– Мелорз! – гукнув Кліффорд.

Чоловік, напівобернувшись, відповів ледь помітним жестом, в якому відчувалася солдатська виправка.

– Ви б не могли розвернути крісло і підштовхнути його? Так мені буде легше, – мовив Кліффорд.

Чоловік одразу ж повісив рушницю на плече і рушив до них все тією ж незвичайно швидкою, плавною ходою – в ній було щось таке, ніби він хотів залишитись невидимим. Він був досить високий, худий і мовчазний. Він навіть не глянув на Конні, дивився тільки на крісло.

– Конні, це новий лісник, Мелорз. Ви ще не розмовляли з її світлістю, Мелорзе?

– Ні, сер!

Чоловік зняв капелюха, показавши густе, майже біляве волосся. Він втупився прямо в очі Конні незворушним, спокійним і байдужим поглядом, так, ніби хотів розгледіти, що вона собою являє. Цим він змусив її дещо засоромитись. Вона знічено кивнула йому, а він, переклавши капелюха в ліву руку, злегка вклонився, як джентльмен, але так і не промовив ні слова. Якусь мить він стояв нерухомо із капелюхом у руці.

– Але ви вже якийсь час працюєте, чи не так? – звернулася до нього Конні.

– Вісім місяців, мадам… Ваша світлість! – він спокійно виправив себе.

– І вам тут подобається?

Вона дивилася йому в очі. Його очі трохи звузилися, іронічно, навіть з легкою зухвалістю.

– Авжеж, так, дякую, ваша світлосте! Я виріс тута… – він знову злегка вклонився, відвернувся від неї й відступив убік, щоб узятись за крісло. Коли він вимовляв останні слова, його голос раптом зазвучав по-тутешньому протяжно, – мабуть, він зробив це, глузуючи, оскільки до того в його вимові не було й тіні місцевого діалекту. Він виглядав майже як джентльмен. У будь-якому разі це був незвичайний чоловік – меткий, спритний, але відчужений і досить самовпевнений.

Кліффорд завів свій маленький мотор, Мелорз обережно розвернув крісло і скерував його у бік схилу, що полого спускався до темних заростей ліщини.

– Це все, сер Кліффорд? – спитав він.

– Ні, ви краще проведіть нас, на той випадок, якщо крісло застрягне. Мотор не досить потужний для підйому.

Мелорз зиркнув довкола, шукаючи свого собаку… Промовистий погляд. Спанієль глянув на нього і приязно ворухнув хвостом. Легка посмішка, глузлива, трохи в’їдлива, але й ласкава водночас, промайнула в чоловічому погляді, потім зникла, і його обличчя знову стало непроникним.

Вони швидко йшли вниз пагорбовим схилом, лісник тримав руку на поруччі крісла, скеровуючи його. Він скидався радше на вільного солдата, а не на слугу. І щось у ньому нагадало Конні про Томмі Дьюкса.

Підійшовши до заростей ліщини, Конні раптом вибігла уперед і відчинила паркову браму. Коли вона стояла, підтримуючи хвіртку, двоє чоловіків мимохідь подивилися на неї: Кліффорд – трохи несхвально, а той чоловік – з холодною цікавістю, знову ніби вирішуючи, чого вона варта. І вона побачила в його блакитних спокійних очах не тільки тінь страждання і самотності, але й несподіване тепло. Чому ж він такий самотній, ніби покинутий?

Кліффорд зупинив крісло, тільки-но вони опинилися за брамою, і чоловік швидко, чемно повернувся, щоб її зачинити.

– Чого ти побігла відчиняти? – спитав Кліффорд спокійним холодним тоном, показуючи, що він невдоволений. – Мелорз сам міг це зробити.

– Я думала, ви підете прямо вперед, – сказала Конні.

– І залишимо тебе бігти позаду? – спитав Кліффорд.

– О, та я люблю часом побігати!

Мелорз знову взявся за крісло з тим самим незворушним виглядом, але Конні відчула, що він усе помітив. Штовхаючи крісло вгору на пагорб, яким починався парк, він дихав дуже часто, ледь відкривши рота. Він, напевне, був досить кволим. Зовні ніби пашить здоров’ям, але хворобливий і ослаблений. Її жіночий інстинкт відчув це.

Конні відступила назад, щоб дати кріслу проїхати. День зовсім згас – мале блакитне небо, що висіло впритул над туманним обрієм, затяглося хмарами, вічко зачинилося, повіяло холодною вогкістю. Збирався сніг. Усе було сіре, сіре! Світ виглядав геть зношеним.