Вони з Майклісом сіли по різні боки каміна і розговорилися. Вона розпитувала його про нього самого, про його батька й матір, про братів… Люди завжди чимось її цікавили, а коли вони ще й пробуджували симпатію, вона зовсім забувала про класові розмежування. Майкліс відверто розповідав про себе, дуже відверто, без усякої гри на публіку, – просто відкривав їй свою згірклу, збайдужілу душу безпритульного собаки, а іноді в його словах світилася мстива гордість за свій успіх.

– Але чому ви – така самотня пташка? – спитала Конні, і він знову кинув на неї отой свій глибокий допитливий погляд.

– Так вже воно в деяких птахів ведеться, – відповів він. І додав з відтінком дружньої іронії: – А ви гляньте-но на себе, хіба ви не живете, як самотнє пташенятко?

Конні, трохи збентежена, якусь хвилю мовчала. Потім промовила:

– Лише частково. І все одно не зовсім самотньо, як ви.

– Отже, я – зовсім самотній птах? – перепитав він, знову всміхаючись, ніби його мучив зубний біль, – такою кривою була ця посмішка, а очі лишалися незмінно смутними або покірними, зневіреними та зляканими.

– А що? – спитала вона, затамувавши подих. – Ви ж такий і є, хіба ні?

Вона відчула його шалене бажання, що линуло до неї, і ледве опанувала себе.

– О, ви маєте рацію, – відповів він, відвертаючись та опускаючи погляд з тією незворушністю прадавньої раси, що майже не зустрічається нині. І саме це позбавило Конні останньої змоги опиратися. Вона більше не відчувала себе окремо від нього.

Він подивився на неї проникливим поглядом, який усе бачив, усе міг зрозуміти. Водночас з його грудей щось квилило до неї так відчайдушно, немов дитина, покинута десь уночі, і сколихнуло глибини самого її єства.

– Це страх як люб’язно з вашого боку отак дбати про мене, – стримано мовив він.

– А чого б то мені про вас не дбати, – озвалася вона, тяжко зітхнувши.

Він криво всміхнувся:

– Он як!.. Можна мені хвильку потримати вас за руку? – раптом спитав він, втупивши у неї погляд майже гіпнотичної сили і звертаючи до неї заклик, що долинав до самого її лона.

Вона дивилася на нього, зачарована, застигла, а він ступив до неї, опустився поруч на коліна і, охопивши руками її ноги, притуливсь лицем до її колін і так завмер. Зовсім розгублена, вона зачаровано дивилася вниз на його ніжну шию, відчуваючи, як його обличчя притискається до її стегон. Палаючи у нестямі, вона не змогла втриматись і у пориві ніжного співчуття поклала долоню на його беззахисну шию, і він затремтів, немов у пропасниці.

Потім він подивився на неї з тим самим бентежним покликом глибоких, сяючих очей. Вона більше не могла стримуватись. Із її грудей линуло зустрічне нездоланне бажання: вона мала віддати йому все, все.

Він виявився цікавим і дуже ніжним коханцем, надзвичайно уважним до жінки; хоча безвладно здригаючись, він водночас був ніби відчуженим, ловив кожен звук довкола.

Для неї все це нічого не важило, окрім того, що вона віддалася йому. Через деякий час він скінчив здригатись – і лежав тихо, дуже тихо. Вона легко, співчутливо погладила його по голові, що лежала в неї на грудях.

Звівшись, він поцілував їй обидві руки, потім обидві її ноги у замшевих пантофлях, мовчки відійшов у бік кімнати і стояв, повернувшись до неї спиною. Кілька хвилин панувала тиша. Потім він повернувся і підійшов до неї, коли вона сіла на своє колишнє місце біля вогню.

– А тепер, я думаю, ви мене зненавидите, – сказав він тихо і кволо. Конні швидко глянула на нього.

– Чому? – спитала вона.

– З ними завжди так, – мовив він. Потім схаменувся: – Я… я кажу про жінок.

– За це останнє я просто повинна вас зненавидіти, – обурено сказала вона.

– Я знаю! Знаю! Так і повинно бути! Ви страшенно добрі до мене! – знічено вигукнув він.

Її здивувало, чому він так принижується.

– Чому б вам не присісти? – спитала вона. Майкліс глянув на двері:

– Сер Кліффорд, – сказав він, – не буде… не буде?…

Конні на мить замислилась.

– Мабуть, що так, – сказала вона і знову подивилась на нього. – Я не хочу, щоб Кліффорд знав… або навіть здогадувався. Це так глибоко його поранить. Але я не думаю, що ми вчинили зле, а ви?

– Зле? О Боже мій, звісно, ні! Ви просто занадто добрі до мене… Мені цього не витримати.

Він одвернувся, і вона побачила, що наступної хвилі він розридається.

– Але ж ми не дамо йому взнати, так? – вела вона далі. – Це завдало б йому болю. А якщо не знаєш, не підозрюєш, тобі й не болить.

– Щодо мене, – мовив він майже грубо, – то від мене він нічого не дізнається. Ось побачите. Щоб я та себе занапастив! Ха-ха! – він глухо, цинічно засміявся з цієї думки. Вона з подивом спостерігала за ним. Він спитав:

– Можна мені поцілувати вашу руку й піти? Я думаю проїхатися до Шеффілда, там поснідаю, якщо можна, і повернуся сюди до чаю. Чи можу я щось для вас зробити? Чи можу бути впевненим, що ви не ненавидите мене – і не зненавидите згодом? – В останніх його словах забриніли нотки відчайдушного цинізму.

– Ні, я не зненавиджу вас, – відповіла вона. – Я вважаю, що ви дуже милий.

– Ах, – гарячково промовив він. – Мені так приємно, що ви сказали саме це, а не те, що ви мене кохаєте! Це важить набагато більше… Тоді до вечора. Мені треба добре все це обмізкувати.

Він покірно поцілував їй обидві руки й пішов.

– Я не думаю, що зможу витерпіти цього молодика, – зізнався Кліффорд за ланчем.

– Чому? – спитала Конні.

– Він – просто хам, позолочений ззовні… Тільки й вишукує, чим би ще похизуватись.

– Я думаю, люди були такі жорстокі до нього, – сказала Конні.

– А тебе це дивує? Ти думаєш, він марнує свою квітучу юність, щоб вершити благі діяння?

– Я думаю, в ньому є якась великодушність.

– До кого?

– Точно не знаю.

– Звичайно, не знаєш. Боюся, ти помиляєшся, приймаючи за великодушність звичайну розбещеність.

Конні промовчала. Помиляється? Можливо, й так. Але навіть розбещеність Майкліса таїла в собі деяку принаду. Він ішов до кінця там, де Кліффорд наважувався ступнути зо два непевних кроки. І він у свій спосіб завоював світ, а саме цього жадав Кліффорд. Шляхи й засоби? Хіба ж у Майкліса вони були більш варті зневаги, аніж ті, до яких вдавався Кліффорд? Хіба шлях бідолашного вигнанця, пробитий його власним тілом, був чимось гірший за шлях Кліффорда, який рекламує свою незрівнянну особу? За облудною богинею Успіху женуться, висолопивши язика, тисячі захеканих хортів. І той, хто першим її схопить, і є справжнім хортом, гончаком з гончаків, – так воно завжди буває посеред тих, хто прагне успіху! Так що Майкліс міг походжати із гордо задертим хвостом.

Але, на диво, він не робив цього. Він повернувся до чаю з величезним оберемком фіалок і лілій, з тим самим виразом бездомного собаки. Конні іноді замислювалася, чи не є це своєрідною маскою для введення в оману ворогів, яка просто злилася з його подобою? Чи насправді він такий сумирний песик?

Сумний вираз побитого собаки залишався на його обличчі протягом усього вечора, але Кліффордові ввижалася в тому прихована зухвалість. Конні ж не відчувала подібного, напевне, тому, що ця зухвалість не була спрямована проти жінок, – лише проти чоловіків та їхніх претензій на владу. Саме таке непереможне нахабство цього неотесаного сіромахи розлючувало чоловіків, – Майкліс, дарма що поводивсь ґречно, кидав виклик будь-якому світському джентльменові вже однією своєю присутністю.

Конні відчувала кохання до нього, але якось спромоглася сидіти за вишиванням і не втручатись у чоловічу розмову. Вона нічим себе не викрила. Що ж до Майкліса, то він був неперевершений: так само меланхолійний, уважний, відчужений, як і минулого вечора, безмежно далекий від господарів будинку, він терпляче підтримував звичайну гру, але ні на мить не наближався до них. Конні здалося, що він забув про сьогоднішній ранок. Але він не забув. Просто він знав своє місце… те саме довічне місце надворі, відведене для вічних вигнанців. Тому він не приймав цю любовну історію надто близько до серця. Він знав, що це не перетворить його з безпритульного пса, хай навіть у золотому нашийнику, на зручного домашнього песика.

Річ у тому, що десь у глибині душі він справді був вигнанцем, був поза суспільством і усвідомлював це, тому не мало значення, що зовні він був витвором Бонд-стрит. Самотність була йому потрібна, так само як зовнішнє благополуччя і спілкування зі світськими людьми.

Але випадкова любовна пригода – як відпочинок, як втіха – теж непогана річ, і він не хотів бути невдячним. Навпаки, він відчував за цю несподівану частку природної доброти таку розпачливу, болючу вдячність – аж до сліз. За блідим, незворушним, зневіреним обличчям його дитяча душа схлипувала від вдячності жінці й палко бажала знов притулитись до неї. І так само ця знедолена душа знала, що він все одно залишиться вільним.

Він знайшов можливість підійти до неї, коли в залі запалювали свічки.

– Можна, я прийду?

– Я сама прийду до тебе, – відповіла вона.

– О так!..

Він ждав її досить довго… але вона прийшла.

Він належав до того типу збуджених, палких коханців, які швидко досягають вершини насолоди і одразу ж кінчають. Було щось дивно дитяче й беззахисне у його оголеному тілі – голизна дитини. Єдиним його захистом були іронія та хитрість, інстинктивна хитрість; а без них він здавався ніби двічі оголеним, немов дитина з незрілим, ніжним тілом, що безпомічно тремтить.

Він збуджував у жінці дику пристрасть і жагу, і нестямну, несамовиту тілесну жадобу. Проте її тілесного бажання він не задовольняв; він завжди дуже швидко доходив до кінця, а потім безсило падав їй на груди, намагаючись відновити бодай частку своїх сил, поки вона лежала застигла, розчарована, розгублена.

Але скоро вона навчилася стримувати його, утримувати його там, всередині, коли його оргазм уже минув. І тоді він виявився щедрим і навдивовижу сильним, твердо стояв у ній і віддавав їй себе, поки вона активно, пристрасно, шалено досягала вершини власної насолоди. І, відчуваючи, як вона божеволіє на шляху до того, насолоджуючись його міцною напруженою пасивністю, він також відчував дивну гордість і задоволення.

– О, як гарно! – тремтячи, шепотіла вона, а потім заспокоювалась і замовкала, притулившись до нього. Він же лежав, як завжди, відсторонений від усього, але певною мірою гордий.

Майкліс залишався в них цього разу лише три дні і до кінця поводився з Кліффордом точнісінько, як першого вечора, з Конні також. Ніщо не здатне було вивести цього унікума з рівноваги.

Він писав Конні листи, сповнені все тієї ж жалібної меланхолії, а іноді – дотепні й пройняті спокійною, чистою ласкою. Здавалося, він відчував до неї безнадійну ніжність, але разом з тим був звично віддалений. Безнадія ховалася в самій його серцевині, бо він не хотів ні на що надіятись. Він ненавидів надію. «Une immense esperance a traversé la terre»^[18], – прочитав він десь – і прокоментував ці слова: «і втопивши у своєму клятому колодязі все, що мало хоч якусь цінність».

Конні ніколи по-справжньому не розуміла, але по-своєму кохала його. Проте вона весь час відчувала на собі відбиток його безнадії. А він, ні на що не сподіваючись, хіба міг когось любити взагалі?

Так продовжувалося деякий час, вони листувалися й часом бачились у Лондоні. Конні все ще прагнула тілесної, сексуальної втіхи, якої досягала з ним завдяки власній активності, після того як його стрімкий оргазм минав. І він все ще хотів їй це давати. Того було цілком досить для їхнього зв’язку.

І досить, щоб дати їй хистку віру в себе, сліпу й трохи самовпевнену. Це була майже підсвідома довіра до самої себе, що супроводжувалася дивним пожвавленням.

В Рагбі вона була страшенно жвавою й веселою. І використовувала своє нещодавно отримане задоволення для того, щоб надихати Кліффорда, бо він у цей час написав свій найкращий твір і був майже щасливий у власному засліпленні. Він збирав урожай чуттєвої насолоди, отриманої нею від Майклісової пасивної мужності. Але, звичайно, він ніколи не дізнався б про це, а дізнавшись – навряд чи став би дякувати.

Та коли ці дні радісної бадьорості й натхнення залишились позаду, скінчились назавжди, а вона стала пригніченою й дратівливою, – як тужив за ними Кліффорд! Напевне, якби він про все дізнався, то навіть побажав би, щоб Конні та Майкліс знов були разом.