Розділ третій

Конні, однак, помічала, що стає все більш знервованою. І в пустці, де вона існувала, цей неспокій часом переходив у справжній напад божевілля, що змушував її тіло мимоволі здригатись, а хребет – виструнчуватися в напрузі, навіть коли вона хотіла не сидіти із прямою спиною, а просто присісти перепочити. Це божевілля тріпотіло всередині, в її лоні, і вона ладна була кинутись у воду та пливти геть від цієї скаженої гризоти. Її серце починало раптом шалено калатати без жодної причини. Вона змарніла.

То була не звичайна стурбованість. Іноді вона стрімголов бігла через парк, покинувши Кліффорда, а потім лежала долілиць у папороті. Вирватися з дому… вона повинна вирватись із дому і взагалі від будь-кого. Ліс був єдиним її притулком, її сховиськом.

Але й він був не справжнім притулком, не справжнім сховиськом, оскільки й із ним вона не мала справжнього зв’язку. Він був просто місцем, куди Конні могла прийти відпочити. Вона ніколи не відчувала душі самого лісу – якщо взагалі існує така дурниця.

Десь у глибині душі вона знала, що кінець кінцем таке життя її згубить. Знала, що опинилася в пустці, втративши зв’язок з матеріальним, живим світом. Лише Кліффорд та його книги, що не існують насправді… і в яких нема нічого особливого! Порожнеча веде до порожнечі. Конні знала це. Але воно було все одно, що битись головою о стіну.

Батько застеріг її знову: «Чому ти не знайдеш собі кавалера, Конні? Живи собі на радість».

Тієї зими Майкліс заїхав до них на кілька днів. То був молодий ірландець, що вже досяг великого успіху в Америці завдяки своїм творам. Певний час від нього був у захваті вищий світ Лондону, оскільки він писав модні світські п’єси. Та поступово світське товариство зрозуміло, що цей голодранець, цей дублінський вуличний пацюк здійма його на глум, і не забарилося з віддякою. Майклісове ім’я стало останнім втіленням брутальності й розбещеності. Відкрилося, що він є антианглійцем, а для класу, що зробив таке відкриття, це було гіршим за наймерзенніший злочин. І його забили, а тіло жбурнули на смітник.

Незважаючи на це, Майкліс мав апартаменти у Мейфері і розгулював по Бонд-стрит, підтримуючи свій статус джентльмена, – адже не можна змусити кравців відмовитись від осоружного клієнта, якщо клієнт платить.

Кліффорд не вагався, запрошуючи цього тридцятирічного молодика у вельми невдалий момент його кар’єри. Майкліс був на слуху в мільйонів людей, а тепер, опинившись у ролі безнадійного вигнанця, він без сумніву мав бути вдячним за це запрошення до Рагбі – саме тому, що його цькували з усіх боків. Тому з вдячності він, безумовно, «постарається» для Кліффорда там, в Америці. Слава! Людина, чим би вона не займалася, здобуває славу лише тоді, коли про неї почнуть говорити, особливо «там». Кліффорд подавав надії, крім того, ним володів інстинктивний потяг до суспільного визнання. І ось нарешті Майкліс дуже благородно зобразив його в одній із п’єс, і Кліффорд відчував себе популярним героєм!.. Доки не настала реакція і він не збагнув, що з нього зробили посміховисько.

Конні трохи дивувало сліпе несамовите прагнення Кліффорда стати знаменитим, знаним у тому безладному мінливому світі, якого він і сам не знав і якого навіть боявся; визнаним як письменник, першокласний письменник сучасності. Конні знала від усіма шанованого, грубувато-добросердного старого сера Малкольма, що митці завжди рекламують самі себе й виставляють напоказ створене ними. Але її батько використовував стежки, вже протоптані всіма членами Королівської академії, які продавали свої картини. А Кліффорд шукав нових шляхів до популярності – якими б вони не були. Він запрошував до Рагбі найрізноманітніших людей, і це зовсім не означало для нього самоприниження. Просто він вирішив збудувати собі меморіал нашвидкуруч, от і хапався за будь-який камінець, що траплявся під рукою.

Майкліс прибув вчасно, в дуже елегантному автомобілі з шофером і слугою. Він був цілковитим породженням Бонд-стрит. Але при першому погляді на нього щось у Кліффордовій патріархальній душі запротестувало. Він не був зовсім… або не зовсім… врешті-решт, він взагалі не був тим, про що мала б свідчити його зовнішність. Для Кліффорда це був остаточний вирок. Однак він залишався дуже люб’язним із цим чоловіком – завдяки його вражаючому успіхові. Облудна богиня-запроданка на ймення Успіх, огризаючись і відважно боронячи Майкліса, так і вишмигувала посеред його чи то зухвалих, чи то запобігливих кроків і геть залякала Кліффорда: адже він і сам був не від того, щоб продатися цій богині, аби лишень вона згодилася його прийняти.

Майкліс так і не став англійцем, незважаючи на всіх кравців, капелюшників, перукарів і шевців найпрестижнішого лондонського кварталу. Ні, ні, аж ніяк не англієць: хирлявий, бліде пласке обличчя, неприємна поведінка, схильність ображатися. Його надмірна вразливість впадала у вічі кожному справжньому англійському джентльменові, який зневажає такі прояви невихованості й ніколи не дозволить собі опуститись до подібного моветону. Бідолашного Майкліса забагато лупцювали, і тому навіть тепер він тримався, ніби підібгавши хвоста. Він проклав собі дорогу до сцени і до її рампи завдяки влучному інстинктові і ще влучнішій настирливості. Він завоював публіку і думав, що дні його пригноблень скінчилися. Та, на жаль, це було не так… Вони не могли дійти кінця ніколи. Адже він, у певному розумінні, сам наразився на бійку. Він намагався вдертись поміж тих, до кого не належав… до вищих класів англійського суспільства. Як вони втішалися, надававши йому штурханів! І як же він їх ненавидів!

Попри все це, він подорожував із шофером і служником у вельми елегантному автомобілі, цей дублінський сіромаха.

Було в ньому щось, що сподобалося Конні. Він не пнувся догори, не плекав жодних ілюзій стосовно самого себе. Він розмовляв із Кліффордом розважливо, коротко й змістовно, обговорюючи все, що Кліффорд хотів знати. Він не витрачав зайвих слів і не дозволяв собі захопитись. Знав, що його запрошено до Рагбі, щоб отримати з нього деяку користь, і, як старий, хитрий, незворушний гендляр, чи то навіть неабиякий гендляр, він вислуховував запитання й відповідав на них, економлячи емоції.

– Гроші! – казав він. – Гроші – то свого роду інстинкт. І робити гроші – це просто риса людської натури. Це навіть не справа, не фокус, якого можна навчитись, а просто своєрідний потяг твоєї вдачі: як уже почав, то робиш гроші і прямуєш все далі, – аж до кінця, я думаю.

– Але треба ж почати, – вставив Кліффорд.

– Так, аякже! Треба туди влізти. Бо як залишишся зовні, не зможеш нічого вдіяти. Потрібно прокласти собі шлях всередину. Та коли вже туди вскочиш, все піде саме по собі.

– А ви могли б заробляти гроші чимось іншим, окрім п’єс? – спитав Кліффорд.

– О, певно, що ні! Я міг би бути гарним письменником або поганим письменником, – але тільки письменником, драматургом, тобто тим, ким я є і ким мені судилося стати. Про інше не може бути й мови.

– І ви думаєте, що вам судилося бути саме автором популярних п’єс? – спитала Конні.

– Тільки так! – відповів він, рвучко повернувшись до неї. – У цьому нема нічого особливого! Як і в популярності. Мої п’єси насправді не мають у собі нічого, що б робило їх популярними. Не в тім річ. Вони просто як погода… щось таке, що є очікуваним на даний момент.

Він звів свій повільний, пройнятий незбагненною зневірою погляд на Конні, і вона ледь здригнулася. Він здавався таким старим… безмежно старим, немовби зліпленим із прошарків різноманітних розчарувань, що відкладалися в ньому як геологічні пласти. І в той же час він був по-дитячому безпорадним. Певним чином, вигнанець, але відчайдушно мужній у своєму щурячому існуванні.

– Врешті, вражає й те, що ви стільки вже досягли як для свого віку, – розсудливо сказав Кліффорд.

– Мені тридцять… так, мені тридцять! – мовив Майкліс несподівано різко, з дивним смішком – глухим, переможним, гірким.

– Ви самотні? – спитала Конні.

– Що ви маєте на увазі? Чи живу я сам-один? У мене є слуга. Він грек, принаймні він так запевняє, – і повний невіглас. Але я його тримаю. А ще я збираюся одружитись. Так, авжеж, мені конче треба одружитись.

– Це звучить так, ніби ви збираєтеся вирізати гланди, – засміялась Конні. – То це буде насильство над собою?

Він захоплено позирнув на неї.

– Так, леді Чаттерлі, певною мірою так. Я зрозумів, – перепрошую, – зрозумів, що не зможу взяти за дружину англійку, навіть ірландку…

– Знайдіть американку, – порадив Кліффорд.

– О, американку! – він глухо засміявся. – Ні, я попрохав одного приятеля знайти мені туркеню чи щось таке… щось ближче до Сходу.

Конні справді зацікавилася цим дивакуватим, меланхолійним чоловіком, що досяг надзвичайного успіху; казали, що лише з однієї Америки він дістав п’ятдесят тисяч доларів. Іноді він був навіть гарним: коли дивився убік або опускав погляд, а світло падало на нього, то на його обличчі з’являвся мовчазний, покірний вираз, немов у вирізьбленої із слонової кістки негритянської маски з глибокими очима, міцними дугами допитливо зведених брів, непорушно стиснутими губами. Це була миттєва, але чітко виражена незворушність, незворушність поза межею часу, якої прагнув Будда і яку іноді, навіть не прагнучи цього, показують негри. Давня, давня покора цієї раси. Віки й віки схиляння перед власною долею, замість звичної для нас боротьби. А потім – неначе борсання пацюків у темній річці. Конні зненацька відчула дивний приплив симпатії до нього, симпатії, що межувала з жалем і, маючи присмак відрази, водночас майже сягала любові. Вигнанець! Вигнанець! А вони звуть його розбещеним! Наскільки ж розбещенішим і самовпевненішим виглядає Кліффорд! Наскільки дурнішим!

Майкліс знав від самого початку, що справив на неї враження. Він звів на неї відчужений погляд своїх глибоких, трохи випуклих карих очей. Він оцінював її та ступінь здійсненого на неї впливу. З англійцями ніщо не могло врятувати його від тавра вічного вигнанця – навіть любов. Але іноді жінки за ним упадали…. і англійки також.

При Кліффорді він добре знав своє місце. Вони нагадували двох псів, що радо погризлися б між собою, але змушені грати у дружбу. А щодо жінок він не мав такої певності.

Сніданок подавали у спальні. Кліффорд ніколи не показувався до ланчу, і в їдальні було трохи тоскно. Після кави Майкліс, турботна й непосидюча душа, роздумував, куди себе подіти. Був чудовий день листопаду… чудовий, як для Рагбі. Він зиркнув на смутний парк. Господи! Оце місцинка!

Він послав служника спитати, чи не потрібна від нього якась допомога леді Чаттерлі, оскільки він думає з’їздити до Шеффілда. Надійшла відповідь: чи не буде він ласкавий сам піднятись до вітальні леді Чаттерлі?

Вітальня Конні знаходилась на четвертому, верхньому, поверсі центральної частини будинку. Кімнати Кліффорда, ясна річ, були на першому поверсі. Майклісові лестило, що його запросили до особистих апартаментів леді Чаттерлі. Він наосліп прямував за слугою… Він ніколи не помічав речей навколо себе, не завважував, що його оточує. В її кімнаті він мазнув байдужим поглядом по німецьких копіях Ренуара і Сезанна^[17].

– Тут дуже мило, – сказав він, посміхнувшись своєю дивною посмішкою – так, наче йому було боляче всміхатися, показуючи зуби. – Ви вчинили мудро, видершись аж нагору.

– Так, згодна, – відповіла вона.

Її кімната була єдиним веселим, сучасним місцем у будинку, єдиною світлою плямою на тлі Рагбі, де повністю розкривалася її особистість. Кліффорд ніколи не бачив цієї кімнати, і Конні запрошувала сюди небагатьох.