Крісло зупинилося на початку рожевої стежки. Кліффорд обернувся до Конні:

– Стомилася? – спитав він.

– О ні! – відповіла вона.

Але вона була стомлена. Її мучило неспокійне виснаження, зневіра. Кліффорд не помітив цього: про такі речі він ніколи не здогадувався. А незнайомець про це знав. Для Конні все в цьому світі і в її житті ніби зносилося на мотлох, а її зневіра була старою, мов світ.

Вони підійшли до будинку, обминувши його ззаду, де не було сходів. Кліффордові вдалося переправити себе у низьке домашнє крісло на колесах: у нього були дуже сильні, вправні руки. Потім Конні переклала туди ж його мертві ноги.

Лісник, очікуючи, поки його відпустять, уважно спостерігав за всім і не пропускав жодної дрібниці. Він зблід, немов з остраху, дивлячись, як Конні своїми руками пересувала нерухомі чоловікові ноги до іншого крісла, а Кліффорд у цей час повернувся назад. Він виглядав злякано.

– Дякую за допомогу, Мелорзе, – недбало кинув він і спрямував своє крісло в коридор, що вів до помешкань прислуги.

– Більш нічого, сер? – пролунав байдужий голос, наче уві сні.

– Нічого, бувайте здорові!

– На все добре, сер.

– На все добре! Це так гарно з вашого боку, що ви вкотили крісло на отой пагорб. Сподіваюся, це було для вас не дуже важко, – мовила Конні, дивлячись услід лісникові, що виходив у двері.

Він зустрів її погляд з таким виразом, ніби раптово прокинувся. Він наче знав щось про неї.

– О ні, не важко! – швидко відповів він. І знов у його голосі забриніла протяжна тутешня вимова: – На все добре вашій світлості!

– Хто такий твій лісник? – спитала Конні за ланчем.

– Мелорз. Ти його бачила, – відказав Кліффорд.

– Так, але звідки він узявся?

– Та нізвідки! Він – тевершельський хлопець… я думаю, син шахтаря.

– А сам він теж був шахтарем?

– По-моєму, ковалем у кар’єрі… старшим над ковалями. Але перед війною він два роки працював лісником… поки його не взяли до війська. Батько завжди був гарної думки про нього, тому, коли він повернувся і знову хотів найнятись ковалем до шахти, я взяв його назад як лісника.

Я справді був дуже радий його взяти… тут взагалі неможливо знайти гарного лісника… і до того ж, потрібна людина, що знає місцевих жителів.

– А він одружений?

– Був. Але його жінка гуляла з… різними хлопцями… востаннє – з шахтарем у Стакс-Гейті, зараз вона з ним і живе.

– То він самотній?

– Більш-менш, так. Його мати живе в селищі… і дитина, по-моєму, також.

Кліффорд подивився на Конні своїми блідими, трохи випуклими блакитними очима, вираз яких був наче відсутнім і, хоча на перший погляд здавався навіть зосередженим, у глибині нагадував мідлендське повітря – смутний, туманний морок. І цей туман ніби розповзався все далі. Тому, коли він втупив у Конні свій прискіпливий погляд, даючи їй точну, вичерпну відповідь, вона відчула, що весь простір його мозку перетворюється на це туманне ніщо. І це жахало її. Він здавався їй збайдужілим ледве не до ідіотизму.

І підсвідомо вона збагнула один із великих законів людської душі: якщо вразлива душа тяжко поранена, а тіло залишилося живим, душа все одно не видужає разом із тілом. Її удаване одужання є лише даниною відновленій звичці. Поволі, дуже поволі душевна рана знову дає про себе знати, немов виразка, що лише згодом завдає нестерпного болю й проникає все глибше – аж доки цілком не підкорить собі душу. І коли ми вважаємо, що одужали й забули все, страшні наслідки проявляються якнайгірше.

Так сталося і з Кліффордом. Він вже ніби «одужав», повернувшись до Рагбі, і писав свої твори, і мав упевненість у житті, всупереч усьому, – здавалося, він забув усе й відновив рівновагу. Але тепер, коли помалу-помалу збігали роки, Конні відчула, що виразка жаху й відчаю знов ятриться і розповзається углиб. На якийсь час вона ніби загоїлася, її наче вже не існувало. Та поволі вона почала заявляти про себе нападами паралізуючого жаху. Розумово Кліффорд все ще був зосередженим. Але мертвотна виразка від надто сильного шоку поступово заволодівала його вразливим «я».

Й у міру того, як це змертвіння опановувало Кліффорда, Конні також відчувала на собі його владу. Внутрішній жах, порожнеча, байдужість до всього поволі підкоряли собі її душу. Коли Кліффорд був чимось захоплений, він ще міг блискуче говорити і, як деколи, розпоряджатися майбутнім: як тоді, коли в лісі говорив їй про дитину, про нащадка Рагбі. Але вже наступного дня ці блискучі промови нагадували мертве листя, що здіймається під поривом вітру і розсипається на порох, – нічого не варте, підвладне слабенькому вітерцеві. Ці слова не були листям справжнього життя, молодим, сповненим сили, живим породженням дерева. Вони були просто купою опалих листків, нікчемних та немічних.

Таке відчуття переслідувало її усюди. Шахтарі у Тевершелі знову говорили про страйк, і Конні здавалося, що це було не проявом їхньої енергії, – ні, це виразка війни, що заспокоїлася на деякий час, знову з’являється на поверхні й спричиняє страшний біль неспокою, заціпеніння, образи. Виразка була глибокою, такою глибокою… виразка брехливої, нелюдської війни. Ще багато років жива кров поколінь буде розсмоктувати цей чорний згусток усередині їхньої душі й тіла. І для цього потрібна нова надія.

Бідолашна Конні! Роки збігали, а її долав страх перед порожнечею власного існування. їхнє з Кліффордом духовне життя поступово перетворювалося для неї на якусь нісенітницю. їхній шлюб, їхнє спільне буття, засноване на звичній близькості, про яку він казав, іноді оберталося на очевидну пустку, на ніщо. Тільки одні слова, так багато слів. Єдиною реальністю була порожнеча, а над нею – словесна омана.

Кліффорд нарешті впіймав богиню успіху. Він був майже знаменитий, і його книги принесли йому тисячі фунтів. Його фотографії маячіли скрізь. В одній із галерей стояло погруддя, а його портрет помістили навіть у двох галереях. Його голос звучав серед наймодніших голосів сьогодення. У своїй страхітливій кульгаючій гонитві за визнанням він надибав-таки звання одного з найвідоміших «молодих інтелектуалів». Звідки тут узявся інтелект, Конні так і не збагнула. Кліффорд був справді розумним, аналізував людей та їхні вчинки з нищівним гумором, але це нагадувало забавки цуценят, що вовтузяться, розшматовуючи подушки на канапі, з тією різницею, що тут було не прудке грайливе коверзування, а стареча в’їдлива гризня. Все було чудне й безглузде. Це відчуття лунало й відлунювало знову й знов у душі Конні: все це – суцільне безглуздя, недоладна вистава з нічого. Вистава! Вистава! Вистава!..

Майкліс вчепився за Кліффорда як за головного персонажа своєї п’єси; він вже намітив сюжет і написав першу дію. Адже Майкліс ще навіть краще за Кліффорда вмів робити виставу з нічого. То було єдиним залишком пристрасті в обох чоловіків: пристрасть до створення вистави (сексуально обидва вони були безживні, навіть мертві). Майкліс тепер гнався уже не за грішми. Кліффорда ж взагалі ніколи надто не приваблювали гроші, хоча він і намагався отримати їх там, де міг, адже гроші – це печатка й клеймо успіху. Вони прагнули створити справжню виставу… виставу з самих себе, щоб показати себе публіці і хоч на деякий час завоювати її.

Це злягання з облудною богинею успіху було таке дивне. Для Конні, яка дивилася на неї збоку і залишалася цілком байдужою до її чарів, все взагалі було маячнею. Навіть злягання з облудною богинею – це маячня, хоча чоловіки раз у раз продаються їй, мов повії. Маячня навіть це.

Майкліс написав Кліффордові про п’єсу. Звісно, Конні знала про неї вже віддавна. І Кліффорд знову був зачарований. Він знову виставить себе напоказ, вірніше, хтось його виставлятиме, до того ж із вигідного боку. Він запросив Майкліса з першою дією п’єси до Рагбі.

Майкліс приїхав – у літньому світлому костюмі та білих замшевих рукавичках, з напрочуд гарними бузково-рожевими орхідеями для Конні. Перша дія була дуже вдалою. Вона схвилювала навіть Конні… схвилювала до глибини душі. І Майкліс, також піднесений своєю творчою наснагою, був просто чудовим… просто прекрасним як для Конні. Вона знову вбачала в ньому ту прадавню незворушність давньої раси, яку вже не можна розчарувати далі, – виняткову в своїй недоторканій чистоті. На відстані навіть його шалена розпуста з облудною богинею успіху здавалася безгрішною – безгрішною, немов африканська маска зі слонової кістки, що перетворює бруд на своїй різьбленій поверхні на чистий полиск.

Ця хвиля гострого збудження, що легко підхопила Кліффорда і Конні Чаттерлі, була однією з вершин Майклісового життя. Йому вдалося захопити їх. Навіть Кліффорд на мить закохався у Майкліса… якщо взагалі можна таке уявити.

Тому наступного ранку Мік почував себе неприродніше, ніж будь-коли; стривожений, знічений, він весь час тримав руки в кишенях. Конні не відвідала його вночі, і він не знав, де її шукати. Отаке кокетування під час його перемоги!..

Зранку він піднявся до її вітальні. Вона знала, що він прийде. Його збентеження кидалося у вічі. Він спитав її про п’єсу… як на її думку, чи вона гарна? Він мав почути від неї схвалення. Це завдавало йому гострішого збудження, ніж сексуальний оргазм. І вона гаряче хвалила п’єсу. Але весь час усвідомлювала в глибині душі, що загалом п’єса і шеляга не варта.

– Слухай, – сказав він раптом, – а чому б нам з тобою не прояснити іншу справу? Чому ми з тобою не одружуємось?

– Але ж я заміжня, – відповіла вона збентежено, не відчувши нічого.

– Ах це!.. Він дасть тобі розлучення, не сумнівайся. Чому б нам з тобою не одружитися? Я хочу одружитись. Я знаю, це буде для мене найкраще – одружитися і вести розмірене життя. Я живу чортзна-як, просто на шматки розриваюсь. Слухай, ми з тобою ніби створені одне для одного… як рука й рукавичка. Чому б нам не одружитись? Ти бачиш хоч якусь причину, щоб не зробити цього?

Конні з подивом глянула на нього – і знов нічого не відчула. Ці чоловіки, всі вони однакові, все пропускають повз вуха. В них у голові щось спалахує, мов ракета, і вони готові здійняти тебе у піднебесся на своєму кволому пломінці.

– Я вже заміжня, – повторила вона. – Ти знаєш, я не можу покинути Кліффорда.

– Та чому? Чому?! – вигукнув він. – Він за півроку ледве завважить, що ти пішла. Він і не підозрює, що існує ще хтось, окрім нього. Наскільки я можу побачити, ти йому взагалі не потрібна; він цілком занурений у себе.

Конні не могла не згодитись, що його слова є правдою. Але також вона відчувала, що й Майкліс навряд чи є взірцем безкорисливості.

– Хіба не всі чоловіки занурені в себе? – спитала вона.

– О, я припускаю, що майже всі. Чоловік повинен таким бути, аби вижити. Але це не суттєво. Головне те, яку долю може чоловік дати жінці. Може зробити її до біса щасливою чи ні? Якщо ні, то він і не має права на жінку… – він замовкнув і втупив у неї майже гіпнотичний погляд своїх випуклих карих очей. – Зараз я впевнений, – додав він, – що можу дати жінці найліпшу до дідька долю, якої тільки вона забажає. Я за себе ручаюся.

– А яка це найліпша доля? – спитала Конні, дивлячись на нього все ще здивовано, навіть бентежно, але так само без жодного відчуття.

– Та яка хочеш, чорти б її забрали, яка завгодно! Сукні, прикраси, будь-який нічний клуб, що тобі до вподоби… можеш заводити знайомства, взагалі відповідати вимогам часу… подорожувати і щось представляти з себе усюди, куди б ти не поїхала. Все що захочеш, трясця його матері!

Він переможно промовляв усе це, сяючи від самовдоволення, і Конні дивилася на нього, наче зачарована, але не відчувала взагалі нічого. На поверхні її душі не з’явилося щонайменшої хвильки від його славетних поривань.

Навіть її зовнішнє «я», що іншого разу могло б трохи схвилюватися, зараз мовчало. Все це не зачіпало її, вона не могла цим захопитися. Вона просто сиділа й дивилася на нього, і виглядала наче приголомшеною, і не відчувала нічого – тільки десь поряд їй вчувалося невимовно бридке смердюче дихання облудної богині успіху.

Мік сидів як на голках, виструнчившись у своєму кріслі, і позирав на неї з майже істеричним виразом. Хтозна, що його мучило найбільше, марнославне бажання її згоди чи панічний жах, що вона таки згодиться?

– Мені треба подумати, – сказала вона. – Я не можу зараз тобі відповісти. Ти, певно, гадаєш, що Кліффорда не слід брати до уваги, – але я так не можу. Як тільки подумаю, який він безпорадний…

– Чорти б його взяли! Якщо хтось так торгує своєю неміччю, тоді й мені треба почати жалітися, який я самотній і який я завжди був самотній… і розрюмсатися, щоб хтось витирав мені соплі! До дідька все це, якщо справді треба бути калікою, щоб тебе брали до уваги…

Він одвернувся, із люттю засунувши руки до кишень.

Того ж вечора він сказав їй:

– Ти ж сьогодні прийдеш до мене? Я не знаю, де в біса знаходиться твоя кімната.

– Добре, – відповіла вона.

Тієї ночі він був іще палкішим коханцем із його дивною, тендітною хлопчачою оголеністю. Конні не вдалося досягти оргазму до того, як він скінчив. І своєю ніжною дитячою голизною він збудив у ній несамовиту жагу; їй довелося продовжувати вже після того, як він скінчив, у дикому божевіллі судомних спазмів; а він героїчно утримувався в ній зусиллям самопожертви, аж доки вона, коротко, дико скрикуючи, не дійшла піку насолоди.

Коли вона нарешті відклякла від нього, він мовив гірко, навіть трохи глузливо:

– Ти не можеш скінчити водночас із чоловіком, правда ж? Ти маєш сама довести себе до цього, додивитись виставу до кінця?

Його коротка промова завдала їй одного з найбільших у житті ударів. Адже пасивна змога віддаватись була ніби єдиним, на що він здатний.

– Про що ти? – спитала вона.

– Ти знаєш, про що я кажу. Ти завжди ведеш далі, після того як я вже скінчив… і я маю, зціпивши зуби, чекати, поки ти задовольниш себе власними силами.

Вона була приголомшена його несподіваною брутальністю якраз тої миті, коли її сповнювала насолода, яку неможливо описати словами… і навіть любов до нього. Адже він, врешті-решт, як і більшість сучасних чоловіків, скінчав ледве не до того, як почне. І саме це змушувало жінку бути активною.

– Але ж ти хотів, щоб я продовжувала, щоб я була задоволена? – спитала вона.

Він похмуро всміхнувся.

– Хотів! – сказав він. – Оце добре! Я хотів лежати, зціпивши зуби, поки ти на мені вправляєшся!

– То ти не хотів? – наполягала вона.

Він ніби не чув її запитання.

– І так з усіма клятими жінками, – мовив він. – Або зовсім не ворушаться, наче вони там мертві… або чекають, поки ти скінчиш, і тоді починають самі собою займатися, а ти маєш терпіти. Я ще не зустрічав жінки, яка б скінчила одночасно зі мною.

Конні майже не слухала оті його чоловічі зізнання. Вона була вражена тим, що він відчуває насправді, і цією незбагненною брутальністю. Вона ж нічим не завинила.

– Але ж ти хочеш, щоб я теж отримала втіху? – повторила вона.

– Та звісно ж, хочу! Але будь я проклятий, якщо це не в біса забагато для будь-кого – терпіти, поки жінка сама себе задовольнить…

Ці слова стали однією з найгіркіших поразок у житті Конні. Вони вбили щось у ній. Вона не була в захваті від Майкліса; поки він не почав усієї цієї справи, вона його не хотіла. Взагалі вона ніколи не хотіла його по-справжньому. Але якщо вже він почав, то їй здавалося таким природним отримувати насолоду з його поміччю! Вона навіть кохала його за це… тієї ночі вона справді кохала його і хотіла вийти за нього заміж.

Мабуть, підсвідомо він усе розумів, і саме через це йому забаглося припинити цю виставу одним порухом, розкидати цей картковий будиночок. Її сексуальні почуття до нього, чи до будь-кого з чоловіків, тієї ночі загинули. Вона відтяла його від себе так, ніби він ніколи не існував для неї.

І вона знову тоскно пленталася дорогою днів. Тепер вже не було нічого, окрім машинального тупцяння на місці, яке Кліффорд називав упорядкованим життям, тривалим співіснуванням людей, що призвичаїлися жити під одним дахом.

Пустка! Єдиний вихід полягав у тому, щоб змиритися з цією великою пусткою, з безліччю клопітких дрібниць, які вкупі утворюють загальну величезну порожнечу.