Суть так званих «національно-визвольних змагань українського народу 1917—1920/21 pp.», або так званої «Української революції», – грабунок селянами чужої власності та фізичне винищення її власників.
Вся діяльність Скоропадського та його прихильників, спрямована на реалізацію їх проекту «Україна», була жорстко детермінована конкретними обставинами часу та місця, обставинами їх походження, народження, освіти та виховання. Вийти за ці межі вони фізично не могли. Свобода їх політичного маневру була вкрай обмеженою.
Перше обмеження стосувалося насамперед перебігу подій на Західному фронті Першої світової. Підписавши мир у Бресті, УНР формально вийшла з війни. Фактично війна для неї продовжувалася, але у складі ще вчора ворожої коаліції. Продовжувалася, ясна річ, не прямо – російські «українці», на відміну від «українців» австрійських, прямої участі у військових діях уже не брали. Територія більшої частини сучасної України розглядалася й використовувалася країнами Почвірного союзу як ресурсне джерело, покликане якщо не принести їм перемогу у війні, то принаймні значно полегшити становище голодуючого цивільного населення Австро-Угорщини та Німеччини і їх збройних сил. Отже, саме утилітарні обставини військового часу поставили на порядок денний питання про забезпечення економічних інтересів країн Почвірного союзу, насамперед в царині постачання продовольства з окупованих територій.
Обмеження друге було, якщо можна так сказати, «внутрішнього» походження. На комплексне його висвітлення наважився В. Скальський. Дослідник установив, що зміни у самосприйнятті тогочасних «українців» відбулися, головним чином, упродовж березня – квітня 1918 р. Причини такої зміни названі такі. Перша. «Після визволення Києва від більшовиків серед населення масово поширилися погромні настрої. І, звісно, вони були спрямовані проти євреїв. До єврейських погромів справа не дійшла, але випадки самосудів мали місце. За три тижні більшовицької окупації Києва у населення склався образ більшовика-єврея: «всі червоногвардійці були євреї…. Антиєврейські настрої, – пише він, – мали й інше джерело. Під час більшовицьких реквізицій майна буржуазії багато речей потрапило до єврейських дрібних підприємців. Погромники приносили викрадені предмети перекупникам чи у невеличкі магазини, які заробляли гроші в тому числі скупкою та перепродажем краму. Їх власниками у більшості випадків були, в силу різних історичних обставин, євреї. Після визволення від більшовиків колишні власники намагалися відшукати своє майно і знаходили його в єврейських магазинах та складах… У міському середовищі у березні – квітні 1918 року існувало дві тенденції суспільних настроїв: страх перед більшовизмом, бажання помститися своїм псевдопролетарським кривдникам, що легко набувало антиєврейського характеру, а також несприйняття Центральної Ради як серйозної, потужної політичної сили, яка здатна до якісного державотворення». Обмеження третє – радикальні соціальні та національні погромницькі практики села. Історична правда полягає в тому що вся історія так званих «національно-визвольних змагань українського народу», чи то «Української революції», є не чим іншим, як історією тотального погрому. Селянського погрому. Погрому соціального. Погрому економічного. Погрому політичного. Погрому культурного. Погрому духовного. Погрому інтелектуального. Історія так званих «національно-визвольних змагань українського народу», чи то «Української революції», є історією погрому, який за своїми масштабами та наслідками багатократно перевищив «Велику Руїну», організовану і втілену в життя Богданом Хмельницьким та його бандитською козаччиною. Слово – фахівцям:
– «селянство, яке віками було відсторонене від державно-політичного життя та у сфері юрисдикції відділене від інших шарів громадянства, фактично перебувало у стані війни проти держави та вищих верств суспільства (власників)»,
– «правосвідомість селянства в період Гетьманату визначалась, по-перше, ворожістю до держави та впроваджуваного нею правового порядку, по-друге, несприйняттям права приватної власності й активною боротьбою проти його відновлення»,
– «за Гетьманату селянство ще більш дистанціювалось від держави та решти суспільства і перетворилося у замкнуту, станову, корпоративну систему, яка захищала лише власні інтереси»,
– «в умовах занепаду адміністративних та судових структур і поширення анархії селяни стверджували, що «нема закону, а є тільки наша воля» (підкреслено нами. – Д. Я.),
– «гетьманська влада, яка проголосила законність нормою суспільного життя, намагалась юридично оформити свої дії, підвести правову базу під забезпечення потреб держави або інтересів певних верств»,
– «замість того, щоб унормувати відносини між селянами та поміщиками і встановити суспільний спокій, всі ці закони, навпаки, підвищували ступінь напруги»,
– «у багатьох виступах та рішеннях селян проглядається ностальгія за більшовиками, що за свого панування закликали ділити землю та розбирати поміщицьке майно Гетьманські діячі констатували втрату селянством усілякого поняття про право»,
– «органи гетьманської влади відзначали надзвичайно негативний вплив свавільних дій окупаційних військ на ставлення селянства до правових норм»,
– «гетьманській владі не вдалось повернути суспільне життя в русло державно-правових відносин, відновлення функціонування державного судочинства, наведення правового порядку, встановлення права приватної власності».[26]
Принципово важливі висновки знаходимо в іншого фахівця. Висновки такі. «У сільському середовищі, окрім соціальних суперечностей, існувала ще й маса інших – вікових, родинних, кланових тощо. Революція викрила ці різнопланові конфлікти та надала їм суспільно-політичного значення. Нескінченні «розбірки», «мужицькі війни» постійно відбувалися на сільських вулицях: між заможними і бідняками, «своїми» і «чужаками», старожилами і переселенцями… «Аграрна революція», різке падіння товарності виробництва на селі створили величезні труднощі, перш за все, в продовольчому забезпеченні міст, викликали загрозу голоду, посилили соціальне напруження. Неминуче наростав конфлікт між містом та селом. Ситуація катастрофічного посилення голоду в місті вимагала хліб від села. Вирішити продовольче питання суто економічними, ринковими заходами було неможливо», – прямо вказує сучасний дослідник.
Намагаючись розв'язати нерозв'язуване, а саме: якщо не вирішити (це було неможливо за визначенням), то, принаймні, хоч якоюсь мірою пом'якшити продовольчу проблему у країні, що воює; всі її уряди – царські, Тимчасовий, Генеральний секретаріат та Рада Народних Міністрів УНР і, звичайно, Рада Міністрів УД – мусили вдаватися до продовольчих реквізицій – ніякими іншими методами вирішити проблему було неможливо. Вже уряд Керенського запровадив на початку осені 1917 р. хлібну (але не тільки) монополію та продовольчу розверстку, виконання якої поклали на спеціально створені для цього випадку продовольчі загони. Застосування військової сили проти селянства при реквізиціях стає постійним з березня 1918 p., тобто з часів УНР. Село відповіло організованим спротивом: селяни не лише не здавали надлишки, але розкрадали зібране, припинили платити податки, відмовлялися виконувати будь-які повинності, чинили силовий опір продовольчим органам. Коло замкнулося: становий хребет УНР – селянство – зі зброєю в руках виступило проти неї. «Літо 1918 р. стало часом інтенсивного формування повстанських загонів, які в офіційних документах звалися не інакше як «більшовицькими бандами». Головнокомандуючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Г. Ейхгорн стверджував, що 10—12 % українських селян влилися до повстанських лав, чисельність яких таким чином сягала 2,5 млн чол.». У листопаді гетьманський уряд фактично перейшов до продрозкладки. «Продовольча кампанія своєю напруженістю лишає позад себе навіть часи продрозкладки 1920—1921 pp. Продовольчий режим, запроваджений гетьманською владою, поставив у скрутне становище навіть поміщиків». Завдяки зусиллям гетьманської адміністрації та окупаційного військового командування на кінець листопада вдалося заготовити майже 50 відсотків від запланованого об'єму хліба. Це «дозволило значно покращити стан постачання міст», але «основна проблема в той час полягала в незадовільному стані транспорту». В кожному разі, «конфлікт із селянством будь-якого режиму був неминучим – незалежно від того, яка партія мала владу і яку аграрну політику вона відстоювала».
Підсумок: першим і головним наслідком так званих «національно-визвольних змагань українського народу», тобто погромницького селянського руху, спровокованого та організованого Українською Центральною Радою, стала тотальна руйнація укладу життя мільйонів людей, укладу, який так-сяк складався впродовж попередніх століть.
Обмеження четверте, яке жорстко сковувало політичний маневр Скоропадського та його прихильників, – патологічна нездатність українських націонал-соціалістів до осмисленої державної діяльності, їх нездатність зрозуміти суть і призначення держави, їх тотальне, всеосяжне нехтування основами права та закону, критично низький рівень освіти й культури взагалі. Вакуум влади мав наслідком таке: «Міністерства зверталися до своїх співробітників через газети…Па місцях державний апарат був практично відсутній. Іноді всю владу УПР у повіті могла представляти одна людина – повітовий комісар. Цим скористалося чимало місцевих діячів. Вони встановлювали свою владу на невеличкій території, створювали збройні загони і забезпечували існування своєму селу, тероризуючи сусідні. Доволі часто це призводило до справжніх боїв між сусідніми селами. Березень та квітень 1918 року в українському селі – це час збройних сутичок між самими селянами та між селянами і великими землевласниками».
Головні прямі наслідки авантюрної, зрадницької, шахрайської та некомпетентної за своєю суттю й змістом зовнішньої та внутрішньої політики українських націонал-соціалістичних вождів були такими:
– тотальне відчуження населення від політики як такої. «Соціально-політичні настрої населення (29 квітня. – Д. Я.) характеризуються пасивним спогляданням за політичною ситуацією, намаганням не стати учасником політичної боротьби, роздробленістю та спробами локальної самоорганізації»,
– «повна дезорганізація транспорту, зв'язку та державного апарату лише поглиблювала цю ситуацію»,
– «основними ідентичностями серед населення українських земель були селянська («я – селянин»), українська національна (нечисленні прихильники Центральної Ради), великоросійська, єврейська, польська національні (як сторонні спостерігачі, але не активні учасники політичного життя), малоросійська (етнічні українці, що є лояльними до Росії), більшовицька (поширена серед зденаціоналізованого робітничого класу)»,
– селяни тепер воліли зосереджуватися на локальних питаннях і не озвучувати свою позицію щодо подій всеукраїнського рівня. Їх тепер турбували проблеми розподілу конкретної земельної ділянки у власному селі та недопущення до неї жителів сусідніх сіл. Оцінити гетьманський переворот вони були не спроможні».[27]
Павлові Скоропадському довелося мати справу і з таким суспільством, і з політиками, які довели це суспільство до такого стану. Стан цього суспільства, 90 % якого становили неписьменні в своїй абсолютній більшості селяни, котрим в один день подарували загальне виборче право, свободу слова, право об'єднуватись у політичні партії та громадські організації, описав сучасний дослідник П. Михайлюк. Українські селюки використали надані їм демократичною Лютневою революцією права тільки для всеохоплюючого грабунку: «У розгромній хвилі, що почалася весною 1917 р. і не припинялась до весни 1918 р., селяни захоплювали поміщицькі землі та реманент, грабували маєтки та економії, гуральні та заводи, земські установи, вирубували сади й ліси. Зазнало погрому велике сільськогосподарське виробництво, включно з багатьма рентабельними господарствами з високою культурою сільського господарства. Будівлі, сільськогосподарські машини, реманент були не стільки розподілені серед нових власників, скільки розграбовані, знищені, спалені під час погромів маєтків».
Наслідок аграрних інновацій, спровокованих та заохочених «законодавством» УЦР/УНР, був таким: «…наприкінці 1917 – на початку 1918 р. було розподілено 8 млн 991 тис. десятин, або 55,5 % приватної землі. Восени 1918 р. порівняно з 1913 р. посівні площі скоротилися майже наполовину. Були ліквідовані поміщицькі господарства – основні виробники товарної продукції. Послідовно відбувалася руйнація продуктивних силу сільському господарстві: спочатку знищення поміщицького, а потім і селянського рентабельного господарства». Це наслідок економічний.
А ось наслідок соціальний: «Аграрна революція не привела до соціального зрівняння села, вона лише надломила його психологію круговою порукою розкрадання: тепер часто одні селяни заздрили тим, хто ухитрився під час погромів схопити кращий шматок, і на цьому грунті виникали конфлікти. Від розгрому поміщицьких маєтків більш за все виграла заможна частина селянства, котра, маючи коней та підводи, вивозила майно поміщика. «Усе геть-чисто розграбовано, дужчі та багатші понабирали скільки влізло, а голоті майже нічого не дісталося, через що тепер один на одного шукає помсти».
Ситуацію змінила австро-угорсько-німецька окупація: правдоподібно це був єдиний позитивний наслідок Брестського миру. «З весни 1918р. в багатьох волостях України сільські сходи виносять рішення повернути награбоване, виплатити поміщикам збитки від погромів. Селяни посилали листи і ходоків до поміщиків, майно яких було знищено, прохали їх повернутися і братись за землю, при цьому подекуди обіцяли відбудувати розтягнуті будинки…. «Селяни очманіли від страху»… Селяни на сходах просили повітових старост відновити знищений революцією лад, повертали розграбоване під час розрухи майно власникам. Селяни, чи то боячись репресій, чи то відчуваючи провину, таємно або відкрито повертали награбоване поміщицьке майно, деколи навіть були задоволені подібними вимогами».
Ще одна довга цитата, запозичена з розвідки П. Михайлюка. Дослідник, у свою чергу, цитує німецького аналітика Росса, який у березні 1918 р. відзначав: «У країні (тобто на території сучасної України, окупованій Німеччиною та Австро-Угорщиною на запрошення керівництва УНР. – Д. Я.) немає ніякої центральної влади, яка б охоплювала більш-менш значну територію. Вся країна розділена на цілий ряд окремих областей, котрі обмежуються межами повіту, міста, а іноді навіть окремими селищами і селами. Влада в таких областях належить різним партіям, а також і окремим політичним авантюристам, розбійникам і диктаторам. Можна зустріти села, які оперізувались окопами і вели одне з одним війну через поміщицьку землю. Окремі отамани панують в областях, підпорядкування яких вони добиваються за допомогою своїх наближених і найманців. У їхньому розпорядженні знаходяться кулемети, гармати і броньовані автомобілі; як і взагалі багато зброї розтягнуто населенням. Селянство повністю ігнорувало органи влади й правопорядку та жило не державним, а регіонально самодостатнім життям. Повсякденне і всеохоплююче насильство стало пронизувати взаємини села із “зовнішнім світом”».
П. Михайлюк абсолютно справедливо наголошує: «Революція – це, передусім, соціальна катастрофа, злам життєустрою, розрив соціальних зв'язків, руйнація і деградація колишніх економічних, політичних, соціальних та ідеологічних систем, структур, норм, інститутів, цінностей. Зникнення звичної вертикалі державного насильства приводило часом до жахливих наслідків. Селянський досвід породжує протиріччя між уявленням про те, як повинен бути організований світовий порядок, і реальностями світу, що впав у розлад і безладдя. Населення схиляється до підтримки тієї політичної сили, в якій відчуває здатність зупинити розпад».[28]
Основна причина надзвичайно суперечливих «соціально-правових відносин пролягала у площині різного розуміння законності й застосування юридичних норм між «верхами» і «низами» українського суспільства, які існували у різних правових культурах. Перші,—справедливо відзначає інший дослідник, – жили за одними державними законами, другі – за цілком іншими, осібними, які фіксували значні станово-феодальні пережитки. На селі судочинство проводилось переважно за нормами усного звичаєвого права, яке відповідно до випадку набувало різного трактування, відтак у селянства не сформувалось поняття «про твердість права» взагалі. Особливо разюче це проявилось у відносинах власності. У звичаєвому праві не було того розуміння власності, яке давав державний закон. Селянське право не знало абсолютної власності особи, а визнавало лише сімейну власність. На відміну від офіційних поглядів панівних класів, основним джерелом власності і матеріального достатку селяни вважали особисту працю. На думку селян, народне судочинство базувалось на засадах «правди та справедливості», а державне право було витвором експлуататорських класів (панів) для забезпечення власного панування. Спроби Тимчасового уряду і Центральної Ради зламати становість селянської юрисдикції,– читаємо далі,– ввести селянство в орбіту державного права не мали значних успіхів. Оскільки в центрі селянських прагнень перебував земельний розподіл, селяни відкидали державні закони, які гарантували принцип непорушності приватної власності і стояли на заваді аграрній експропріації. Домінування в соціальній структурі українського суспільства селянства з його становою правосвідомістю, яке з підозрою, а то й вороже ставилось до заможних та освічених верств населення і державних інституцій, розкололо революційний соціально-правовий процес на селі на два напрями: ліберально-демократичний, прихильники якого намагалися ввести у правове життя державні модерно-цивілізовані норми, та анархічно-ліворадикальний, прибічники якого тяжіли до архаїчної бездержавної управлінсько-правової моделі через сільське громадське самоврядування та застосування звичаєвого права».
Центральна Рада та її політичні побратими – більшовики – лише каталізували процес, довели його до крайньої межі. Весь політичний вплив УЦР від квітня – травня 1917 р. спирався на мовчазний дозвіл селянам виступати проти держави та її інститутів, грабувати поміщицькі маєтки, майно та власність поляків і євреїв, «не дотримуватися якихось формально-юридичних умовностей, які вважали суто «панським» правом»… «Останнє,– звертає нашу увагу В. Лозовий, – виправдовувалось втіленням принципу соціальної справедливості. Більшовицький «Декрет про землю» та тимчасовий земельний закон Центральної Ради скасували приватну власність на землю та реально узаконили і так легітимний у селянській свідомості процес аграрного перерозподілу».
Ще один наслідок державотворчої діяльності доби УЦР/ УНР – захмарний рівень кримінальної злочинності. «У повітах перебувало багато амністованих урядом Керенського карних злочинців, які буквально тероризували населення. Фіксувалось багато грабунків та інших злочинів. Грабували не лише поміщиків, а й селян, священиків, інтелігенцію… В умовах зруйнованої економіки зростала спекуляція, що викликало озлоблення населення. Фактично в усіх селах гнали самогонку. Правоохоронні органи вживали заходів щодо припинення злочинних дій та притягнення винних до відповідальності. Незважаючи на намагання влади запровадити державне судочинство, щоб приборкати селянське свавілля, на місцях продовжувались самосуди»[29]….
Мати справу з усіма цими та іншими дуже важливими обставинами, із вчорашніми ворогами та сьогоднішніми окупантами/союзниками і судилося Павлові Скоропадському та його однодумцям і соратникам, яких сьогодні назвали б «політичною командою».
О проекте
О подписке