Хто такий Павло Скоропадський?

Павло Петрович Скоропадський – прямий нащадок одного з найшляхетніших українських родів. Цей рід упродовж кількох століть грав провідні ролі у вітчизняній політичній та культурницькій історії, був пов'язаний шлюбними зв'язками з українськими козацько-шляхетськими родинами Апостолів, Закревських, Кочубеїв, Лизогубів, Лисенків, Маркевичів, Милорадовичів, Полуботків, Розумовських.

Народився 3(15) травня 1873 р. у Вісбадені в родині Петра та Марії (з дому Міклашевських). Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. Освіту розпочав зі Стародубської гімназії. 1893 р. закінчив Пажеський корпус і розпочав службу в Кавалергардському полку. З 1895 р. – полковий ад'ютант, з 1897-го – поручник цього полку. Учасник російсько-японської війни: командир сотні Читинського козачого полку, ад'ютант командувача військами на Далекому Сході. З грудня 1905 р. – полковник, флігель-ад'ютант імператора Миколи II. З вересня 1910 р. – командир 20-го драгунського Фінляндського полку. 3 1912 р. – генерал-майор.

Гетьман України Павло Скоропадський.

Учасник Першої світової війни: командир полку, командир дивізії. З 1916 р. – генерал-лейтенант, із січня 1917 р. – командувач 34-го армійського корпусу. В серпні 1917 р. перетворив корпус на 1-й Український. У жовтні на з'їзді в Чигирині обраний отаманом Вільного козацтва. Взяв участь у війні з більшовиками, зокрема в боях проти 2-го гвардійського корпусу.

Генерал Павло Скоропадський, командир Українського корпусу, 1917 р.

Після нагородження орденом Червоного Орла.

В березні 1918 р. сформував опозиційну до Української Центральної Ради «Українську громаду» (пізніше – «Українська народна громада»), яка разом із демократично-хліборобською партією та партією земельних власників сформувала ліберально-демократичну альтернативу націонал-соціалістичній УЦР 29 квітня за згодою керівництва німецьких окупаційних військ на з'їзді Всеукраїнського з'їзду хліборобів був проголошений гетьманом Української Держави. Зрікся влади 14 грудня.

В еміграції в Німеччині взяв участь в організації Українського союзу хліборобів-державників, після розколу якого його прибічники об'єдналися у Союз гетьманців-державників, філії якого утворюються також в Австрії, Канаді, Сполучених Штатах Америки, Чехословаччині, Франції. Заснував Український науковий інститут при Берлінському університеті.

Загинув 16 квітня 1945 р. під час бомбардування Берліна, похований в родинному склепі м. Оберсдорф.

Нагороди: Св. Анни IV ст. (1904), Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1904), Св. Станіслава II ст. з мечами (1905), Св. Володимира IV ст. з мечами та бантом (1905), Св. Анни II ст. з мечами (1906), Св. Володимира III ст. (1909), Золота Георгіївська зброя (1905), Св. Георгія IV ст. (1914), Червоного Орла (Пруссія, 1918).

Гетьман із сім'єю.

Перспективи Почвірного союзу після Бреста

Генерал Еріх Фрідріх Вільгельм Людендорф, голова германського генерального штабу.

Фактичний розвал російського фронту, який стався наприкінці 1917 – на початку 1918 p., здавалося б, надав ворожій Антанті коаліції, насамперед Німеччині, унікального шансу. «Ми знову, як у 1914 та у 1916 роках, могли ставити перед собою завдання вирішення війни шляхом наступу на суходолі,– писав генерал Еріх Людендорф. – Співвідношення сил складалося для нас так сприятливо, як ніколи»^[30]. І це були не порожні слова: Німеччина мала перевагу над союзниками в 20—30 дивізій. Вирішальний удар Антанті планувалося завдати між Арасом та Ла-Фером. Мета – роз'єднати англійські та французькі армії і відкинути їх до узбережжя Ла-Маншу. Держави Антанти, зі свого боку, на закінчення війни в 1918 р. ніяк не розраховували, їхні плани передбачали здобуття перемоги хіба в 1919 р. Однак Людендорф і Гінденбург у цій ситуації припустилися серйозного стратегічного прорахунку. По-перше, хоча Східний фронт і був формально ліквідований, там усе ж таки доводилося тримати кількасот тисяч вояків. По-друге, не вдалося розв'язати проблему більш ефективної участі у війні австро-угорських збройних сил – її можливості продовжувати активні дії були вичерпані. Лише цих двох обставин було достатньо для стратегічного провалу Німеччини на Західному фронті навесні—влітку 1918 р. Перші великі операції німців у Пікардії (р. Сомма, 21 березня – 4 квітня) та у Фландрії (р. Ліс, 9—20 квітня) не привели до розгрому антантівських вояків. Більше того, внаслідок наступу утворився широкий дугоподібний «виступ» у бік противника, який зв'язав значні німецькі сили, призвів до подальшого виснаження їхніх і без того обмежених сил та ресурсів, які танули, мов сніг на сонці.

У червні населення Німеччини отримувало щодня 1250 грамів хліба-сурогату та 62 грами сурогату жирів на 1 людину. «У продовольчому питанні,– говорив міністр закордонних справ Німеччини, – ми стоїмо безпосередньо перед катастрофою. Стан жахливий, і я побоююсь, що вже занадто пізно перешкодити повному краху, якого слід очікувати найближчими днями»^[31]. Відчувалася різка нестача стратегічної сировини для промисловості, зокрема кольорових металів, марганцю, пального, мастильних матеріалів тощо. В аналогічному становищі перебували і німецькі союзники. Отож, якщо називати речі своїми іменами, то головна мета перебування німців в Україні полягала, на думку сучасних дослідників, у вирішенні триєдиного завдання.

Перше: ліквідація одного з фронтів та демобілізація мільйонного війська супротивника.

Друге: подальше послаблення російської моці за рахунок посилення української самостійності.

Третє: організація «правильних реквізицій», тобто «найбільш простого і дійового засобу постачання сировини й продовольства, яке лежить в основі всіх сучасних воєн». В основі «правильної (за Карлом Клаузевіцем) реквізиції» – залучення до цієї більш ніж благородної справи місцевої влади та запровадження так званої «розумної розверстки», яка, в свою чергу, може бути виконана «тільки місцевою владою»^[32]. Засіб цей, за твердженням німецького воєнного теоретика, не має ніяких інших обмежень, крім «виснаження, зубожіння та плюндрування країни». У повній відповідності із вченням генерала Клаузевіца, німецький експедиційний корпус, спрямований до України, мав установити контроль над найбільшими транспортними комунікаціями, містами, фарватером та прибережною смугою Дніпра і чорноморськими портами.

Підготовка перевороту

23 квітня в Києві, за п'ять днів до розгону націонал-соціалістичної Української Центральної Ради, вожді якої ініціювали підписання зрадницького миру в Бресті, відбулася нарада, на якій начальник штабу групи армій «Київ» генерал-лейтенант Вільгельм Ґренер, посли Німеччини та Австро-Угорщини в Україні барон Фрайгер Мумм фон Шварценштайн, граф Йозеф Форгач та інші погодилися з тим, що подальша співпраця із соціалістичною УЦР неможлива. «Київський уряд не має ні сили, ні авторитету, здатних до управління партій, – констатували вони. – Нічого іншого не залишається, як вирішити питання виключно військовою силою».

Відкритим залишалося, власне, одне-єдине запитання: як вести війну всередині чужої, але офіційно дружньої країни, не порушуючи суверенітету цієї країни та інтересів громадян^[33]? Компетентні військові та дипломати добре розуміли: усунення українського уряду силою може стати початком повномасштабної партизанської війни. Тому ухвалили захід паліативний: звернутися до урядових кіл УНР з низкою вимог ультимативного характеру. Вимоги були такі: відновити приватну власність на землю та виплати селянами вартості отриманих у результаті перерозподілу земельних наділів; розпустити земельні комітети; запровадити на території України дію німецьких та австрійських військових законів, скасувати всі обмеження свободи на торгівлю, передовсім харчовими продуктами та сировиною для індустрії, експортні обмеження; запровадити спільний митний контроль; відмовитися від створення українських регулярних військових частин; усунути з державних установ усі «неблагонадійні» елементи» та ін. Розуміючи, що мати справу з діячами УНР – справа дурна, заходилися обговорювати кандидатури нового керівника держави. Якщо вірити В. Солдатенку, німецьке військове командування розглядало кандидатури Івана Луценка, Миколи Міхновського, Івана Полтавця-Остряниці, того ж таки Скоропадського, Євгена Чикаленка. Союз земельних власників, у свою чергу, лобіював кандидатуру Бориса Ханенка^[34]. З очевидних міркувань зупинилися на генеральській кандидатурі…

Увечері 24 квітня в будинку Бродського на Єкатерининській вулиці, де розмістилося командування німецьких збройних сил в Україні, генерал Ґренер представив Скоропадському проект угоди між ними.^[35]

Парад українських частин у Києві.

Хто такий Вільгельм Ґренер?

Ґренер Вільгельм – німецький воєначальник, генерал-лейтенант. Народився 1867 р. в сім'ї полкового скарбника. З 1912 р. – начальник відділу залізниць Великого генерального штабу. З серпня 1914 р. – начальник польового управління залізниць Верховного головнокомандування, керував перевезенням німецьких військ на Східний фронт. 1916 р. – керівник служби постачання Збройних сил. З листопада 1916 р. – заступник прусського військового міністра та начальник військового управління («кріґсамт»). У 1917 р. – командир XXV дивізії, з серпня – начальник штабу групи армій «Україна». З вересня 1918 р. – 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. В 1920—1923 pp. – міністр транспорту, в 1928—1932 pp. – військовий міністр, у 1931—1932 pp. – одночасно міністр внутрішніх справ. Помер у 1939 р.^[36]

Ніде правди діти: «на Україну дивився Ґренер (як і всі взагалі німецькі представники в Україні) не з погляду якихось широких і далекосяжних політичних планів і комбінацій, а просто як на тимчасовий епізод, що має виключно стратегічне значення. До українців і українських політичних діячів ставився Ґренер з ледве прихованим презирством». Та й взагалі «це була військова комбінація, вигідна німцям для даного моменту»^[37],– зауважив сучасник.

Вільгельм Ґренер.

Німецько-австрійська окупація: pro et contra

Оцінка австро-німецької окупації УНР/УД, так само як оцінка будь-якого аспекту діяльності обох державних утворень, по сьогодні жорстко детермінована політичними поглядами дослідників, об'єктивної картини – якщо така взагалі можлива – наразі не існує. Причина – тодішні німецькі документи загинули під час Другої світової. Отже, кожен воліє писати, що кому заманеться. Наведемо для прикладу дві полярні точки зору, які належать людям, в об'єктивності та особистій порядності яких сумніву немає.

A. Марголін: «Справедливість вимагає визнати, що протягом усієї німецької окупації України в містах та містечках спостерігався зразковий порядок, життя та майно знаходилися в повній безпеці».^[38]

B. Вернадський (квітень 1918 p.): «Німці все йдуть і йдуть. Вони йдуть – їх замінюють інші. І серед українців усе сильніше йде сумнів. А в народі глухе незадоволення. Німці нерідко грубі – очевидно, і в їхньому середовищі роздратування: їх запросили, а тим часом вони як би серед ворогів. У селах, через які вони проходять, вони практично грабують, подекуди гвалтують жінок».^[39]