Зауваження автора

Отже, якщо Українська Держава була альтернативою Українській Центральній Раді та Українській Народній Республіці (а це ніяких сумнівів ніколи і ні у кого не викликало і не викликає), то звідси випливає: лідери УНР перелічені цінності ігнорували, на українські «традиційні» цінності не спиралися, культурно-історичну спадкоємність, примат еволюційності, поміркованості та правопорядку відкидали, тобто відкидали і поняття «право» як таке.

А оскільки УНР, згідно з поширеним поглядом, була «логічним завершенням українського демократичного руху XIX – початку XX ст.», то, відповідно, цей рух був «одномірним», неправовим, а не демократичним, легітимним. Адже саме поняття «демократії» несе в собі поняття «право», «багатовимірність», які вона, демократія, покликана плекати та захищати. Саме тому «демократія» і є альтернативою «недемократії», а право – беззаконню.

Звідси випливає: ті сучасні дослідники, що закривають очі на серйозну опозицію, яка існувала всередині україномовної спільноти Південно-Західного краю Російської держави, – внутрішній та зовнішній політиці УЦР/УНР та її націонал-соціалістичним вождям – є якщо не фальсифікаторами, то, як мінімум, вульгарними маніпуляторами. Попросту кажучи, спроби довести таку собі «одностайність» «українського руху» (принаймні в 1917 р.) в особі УЦР/УНР та витворених ними інституцій, які, мовляв, протистояли централістичним тенденціям загальноросійського демократичного руху, представленого Тимчасовим урядом та тими політичними силами, що висунули його на політичну авансцену, є примітивною брехнею.

Українська Держава/Гетьманат: стан розуміння проблеми – продовження

Такий висновок легко верифікується висновками інших дослідників, які були сформульовані незалежно від вищенаведених. Ось приклади:

«…існування Української Держави 1918 р. (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) – це якісно новий етап пошуку й реалізації іншої моделі державного управління», «…поява Української Держави 1918 р. зумовлена тим, що Центральна Рада УНР лише розпочала побудову органів виконавчої влади, приділяючи значну увагу законотворчій діяльності»^[18]. Якщо такі судження комусь не подобаються, можемо навести такі:

– «Гетьманат мав характер експерименту. Українська Держава базувалася на переплетінні монархічних, республіканських і диктаторських засад, що, в свою чергу, було виправданим»,

«до позитивного доробку… варто віднести те, що з перших днів було розпочато створення правових основ її функціонування»,

Гетьманат – «період справжнього розвитку української державності»^[19]. Або такі:

Гетьманат, на противагу режиму УНР, «з позицій розвитку української державності можна характеризувати як період справжнього розвитку», «режим диктатури був лише початком нової політики, спрямованої на стабілізацію життя в державі»^[20]. Або такі: особливостями Української Держави були революційний шлях приходу до влади її керівництва, опора на військові сили, особистий авторитет гетьмана, ієрархічний суспільний устрій із сильними традиціями, захист національної культури, соціально орієнтована економічна політика, захист прав і свобод громадян, рівність усіх перед законом^[21]. Або такі:

«Українська гетьманська держава 1918 р. – альтернатива «революційно-демократичному» шляху державотворення – не стала запереченням ідеї народного представництва»^[22], Гетьманат був державним утворенням, яке тільки складалося, і «об'єктивно не репрезентувало якоїсь конкретної форми правління».^[23]

Проміжні підсумки сформульовані в останньому за часом ґрунтовному докторському дослідженні В. Лозового. Це дослідження, попри його назву, власне, не про селянство неіснуючої до серпня 1917 р. «України», а про селян 9 російських південно-західних губерній. Та й то не всіх, а лише 8-ми з них – процеси у Волинській губернії, як це випливає з іншого дослідження^[24], мали дещо відмінний характер (але про це нижче). Згадувану розвідку з повним правом можна назвати «ревізіоністською» щодо існуючих сьогодні в науці та на рівні масової свідомості міфів, у ній сформульовані висновки, які від тих абсурдних тверджень та уявлень каменя на камені не залишають.

Висновок перший. Ні про яке національне відродження, або, тим більше, про створення «національної» держави, «українське» селянство ніколи не мріяло. «Володіти шматком землі, достатнім для забезпечення своїй родині економічної стабільності та добробуту, що було ознакою певного соціального статусу, – ось заповітне бажання кожного хлібороба… Селяни довго зберігали патерналістські ілюзії і прагнули своєї мужицької (підкреслено нами. – Д. Я.) держави із справедливим “батьком-царем”». Селянству «України» взагалі були притаманні «антиетатістські настанови політичної ментальності…, що виникли на підставі природної негації колоніальної (тобто російської імперської. – Д. Я.) влади…. коли свідомий протест проти поневолювачів трансформується у перманентне відчуження… від політичної влади загалом»…. «Ідеалом селянської адміністративної системи» був міфічний порядок, «у центрі якого перебував сільський сход, без наказів та опіки вищих інституцій». Ще одне селянське марення – це марення про можливість реалізації так званого «трудового принципу», за яким «кожен заслуговує на свою частку майна відповідно до внесеної праці». Саме це марення «визначило ідеологію будівництва національної державності у формі Української народної, тобто трудової, республіки та засади класової політики, що надалі остаточно розкололо суспільство на так звані трудові і нетрудові верстви». Саме спроби імплементації цього марення у поточну реальність призвели націонал-соціалістичну УНР до ганебного краху, наслідком якого стало встановлення людожерної комуністичної диктатури.

Висновок другий, сформульований В. Лозовим, – про «глибокий політичний та етнокультурний розкол… між містом і селом. У свідомості селян місто вважалося паразитичним наростом на тілі народу, місцем, де влада панів охороняє свої інтереси і власність (передусім земельну)».

Висновок третій звучить так: «Селяни залишалися носіями традиційної культури, складовою якої була патріархально-локальна свідомість, де через низьку соціальну мобільність (а також через «неписьменність селянства, загалом низький рівень національної і політичної свідомості») превалювали інтереси свого села, свого стану. У локальній обмеженості селянського сприйняття світу сільська громада розумілася як природна самоврядна інституція, що мала вищий авторитет на відміну від структур “великого суспільства”».

Висновок четвертий полягає в тому, що «аграрний спосіб буття», який сприймався як «природний та самодостатній», мав прямим наслідком «утопічні прагнення знищити владу ненависної держави, як паразитичного наросту на тілі народу, зажити у своєму локальному світі, згідно зі своїми(підкреслено нами. – Д. Я.) суспільними цінностями, своїм способом буття, селянською громадською моделлю управління… повсюдно сільське населення наполягало, щоб владу здійснював сам народ “без панів і буржуазії”». Власне, саме це і сформувало «соціально-економічне підгрунтя» так званих «національно-визвольних змагань» – «дезорієнтацію народу після різких політичних змін, десакралізацію та делегітимацію влади як державного інституту, ненависть народних мас до «панів», своєрідне «сп'яніння свободою», прагнення встановлення соціальної справедливості у формі зрівняльного землекористування».

П'ятий висновок В. Лозового сформульовано надзвичайно дипломатично: «…рівень національної свідомості широкого загалу українства був ще досить низьким».

Висновок шостий: селяни прагнули позбутися у судочинстві «державно-правових актів», керуватися нормами звичаевого права, тобто «демократичний всестановий принцип судочинства… змінявся суто селянсько-становим принципом», що мало призвести і призвело до «замкнутості та архаїзації» селянства. «Селянський рівень правосвідомості», – зауважив у зв'язку з цим науковець, – надавав резолюціям селянських з'їздів та організацій «статус місцевих (підкреслено нами. – Д. Я.) законів». І далі: «…серед широкого загалу селянства «воля» мала архаїчний вимір і розглядалася як втілення позадержавного (підкреслено нами. – Д. Я.) існування сільської громади…» Свобода, яку дав лютий 1917 p.,– констатує В. Лозовий, – «бачилась передовсім як втілення споконвічного селянського ідеалу волі не як базової цінності цивілізованого суспільства, яка грунтувалася на забезпеченні прав і демократичному волевиявленні громадян, а як відсутність контролюючих, стримуючих, соціально організуючих установ, будь-яких структур державної влади і судових органів…що мали право на легітимне насильство і обмеження сваволі натовпу»(підкреслено нами. – Д. Я.).

Висновок сьомий звучить як вирок – і селянству, і його тогочасним провідникам та сучасним ідеологам, і так званим «національно-визвольним змаганням», і Українській Центральній Раді, і її націонал-соціалістичним провідникам, і їх сучасним адептам та пропагандистам: «…селяни відкинули моральні і юридичні норми цивілізованого соціуму» і «почали керуватися архаїчними поняттями “правди та справедливості”».

Висновок восьмий. «Значний поштовх селянському екстремізмові, особливо з осені 1917p., дала більшовицька агітація», «у наростанні соціального екстремізму величезну роль відіграли солдати» (тобто ті самі селяни. – Д. Я.), «в їх наміри не входила свідома зміна суспільних та громадських порядків, а метою було привласнення або знищення чужого майна».

Висновок дев'ятий, якого дійшов В. Лозовий, полягає в тому, що від весни 1917 р. «майже повністю» озброєне сільське населення протиставило себе органам влади. «Анархія та деструкція влади… знівелювали будь-яку повагу до державної влади, ще більше посилили антиетатистські руйнівні тенденції, сформували правосвідомість, у якій впровадження юридичних норм, відновлення елементарної соціальної самоорганізації, наведення порядку і врешті саме поняття законності ототожнювалось з царським реакційним режимом», а якщо сказати прямо – просто зникли. Парадоксально, але факт: при цьому «репресивність влади була важливою складовою її авторитету» в очах селян, «влада, яка не могла впливати на громадян шляхом примусу, для селян не існувала». Саме ця обставина робила владу УЦР «неавторитетною і недієздатною».

Десятий висновок: внаслідок природних географічних та кліматичних особливостей «виробити єдиний підхід до вирішення аграрної проблеми щодо різних місцевостей» українські есери на чолі з Грушевським не спромоглися і тому «вирішили піти по накатаному шляху соціалізації» та «порівняння». Практично це означало тотальний розгром найбільш продуктивних – поміщицьких – господарств та торжество селянського принципу «захватного права». Наслідок не забарився – у «вирі анархії і беззаконня страждали не лише поміщики, але й самі селяни… На місцях не вщухали аграрні конфлікти між селами і навіть в межах одного села». При цьому офіційна селянська влада, тобто УЦР, а згодом УНР, намагалися «вирішити» аграрне питання «на законній підставі», а селяни – «явочним порядком на основі звичаєвого права».

Головний висновок, який випливає з докторського дослідження Віталія Лозового, є, на нашу думку, таким: формально скасувавши приватну власність на землю, УЦР не могла реалізувати своє аграрне законодавство, оскільки не існувало «повних відомостей про площі державного земельного фонду, землю не розбито за категоріями, а також не складено списки безземельних та малоземельних селян». Іншими словами, УЦР та УНР принципово не могли вирішити завдання, задля яких вони створювалися, заради яких зірвали теоретично можливі демократичні соціально-економічні та політичні перетворення в Російській державі, заради яких пішли на повномасштабну громадянську війну, переможцем в якій вийшла третя сила – російські більшовики. Останні врешті-решт змогли опанувати «українське» село лише впродовж наступних 15 років – вінцем цієї переможної стратегії став голодомор 1932—1933 pp.

Селянство мріяло ні про що інше, як тільки про те, аби «відособитись від інших верств суспільства і «законсервуватись» у своєму стані зі своїм народним судочинством «по правді і справедливості». Селяни відкидали державне право, оскільки ним гарантувався принцип непорушності приватної власності поміщиків», але не тільки поміщиків, а й заможних селян, та й взагалі всіх громадян Російської держави.

Увійшовши в «цивілізаційний конфлікт» з інститутом держави як такої (при цьому форма її політичного устрою значення не мала), село намагалося досягти своїх цілей також і шляхом бойкоту хлібних поставок. Це мало своїм наслідком запровадження адміністративних позаекономічних, а згодом і силових методів задля забезпечення збройних сил та несільського населення продовольством. Це, в свою чергу, спричинилося до розриву столітніх економічних зв'язків між містом і селом, до «натуралізації та архаїзації відносин в сільському господарстві».^[25]