З-над Вісли потягнуло прохолодою. Свіжий подих вітру пробивався до напівтемних затхлих покоїв крізь відчинені вікна, плутаючись і тріпочучи в довгих шовкових шторах, мов зграї птахів у сітях. Було досить пізно, але всередині ніхто не запалював свічок.
З глибини кімнати почулося чиєсь болісне зітхання, а потім кволі обережні кроки. Поступово звідти вийшов худий високий чоловік, що з усіх сил намагався триматися рівно. Вдавалося це йому ціною гострого болю в спині. Пройти з одного краю покоїв до іншого було несамовитою мукою. Чоловік ішов повільно, чередуючи кроки так, мовби ноги мав свинцеві. При цьому, послуговувався міцним різьбленим ціпком, що вдарявся час від часу в кам’яну підлогу.
– Доброго вечора, ваша величносте, – простір кімнати прорізав чийсь голос.
Кроки й удари ціпка стихли.
– Хто тут? – стривожено запитав король.
З протилежного кута вийшов невідомий у довгому плащі. Навіть у сутінках можна було розгледіти його моторошне обличчя, що нагадувало обтягнутий шкірою череп. За поясом незнайомець мав шаблю без піхов.
– Я той, з ким зустрічі не оминути, – відповів він.
В сутінках відчулось, як монарх стрепенувся.
– Хто… хто пустив тебе сюди? – кволо вигукнув король, і в голосі його звучало більше відчаю, ніж гніву.
Виходить, найкраща вавельська сторожа із загартованих та відданих вояків не здатна його вберегти.
– Візьміть себе в руки, ваша королівська милосте, – спокійно проговорив гість, – не треба кричати… Тим більше, що в світі не знайдеться такої сили, яка б мене стримала. Ваші охоронці ні в чому не винні.
Король Речі Посполитої Сігізмунд ІІ Август раптом відчув, що цей чоловік дивним чином має над ним владу і будь-що заперечувати йому немає жодного змісту. Монархові навіть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежі, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказові.
– Що тобі потрібно? – запитав Сігізмунд Август і тієї ж миті зрозумів, як сильно боїться відповіді.
– Твій час настав, – металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.
– Стривай, – благально вимовив король і виставив перед собою руку.
Жест його виглядав слабким і безнадійним, проте гість зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирішив, що поспішати нікуди і терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.
– Можливо, ми домовимось?… – звівши очі на співрозмовника, майже пошепки промовив Сігізмунд.
Той зайшовся гучним скрипучим реготом.
– Домовимось? – перепитав незнайомець і в голосі його було стільки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сігізмунд Август, – про що ви хочете зі мною домовитись, ваша королівська милосте?
– Дай мені ще трохи часу, – благально вимовив той.
– Твій час закінчується сьогодні.
– Будь ласка… Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?
– Можеш, – кивнув гість, – але навіщо це тобі? Завтра нічого не зміниться.
– Зміниться. Є одна справа, яку я мушу закінчити.
Біль та розпач пожирали короля, і він вже не міг триматися рівно. Монарх згорбився, важко спершись на свій ціпок. Цей чоловік, від якого досі залежала доля велетенської Речі Посполитої, викликав до себе тільки жаль.
– Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, – промовив гість, – а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно…
– Отже, це можливо? – з надією запитав Сігізмунд.
– Можливо, але доведеться заплатити жахливу ціну.
– Мені однаково. Я готовий.
– Навіть не почувши, що буде потрібно за це мені?
– Що ж, кажи…
Співрозмовник короля глибоко вдихнув повітря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потім зі свистом вирвалось назовні. Сігізмунд болісно зойкнув, ніби цим зусиллям у нього вже відібрали частку життя.
– По-перше, за це ти вмреш у страшних муках. Мені потрібен біль…
– Гаразд, – ані хвилини не сумніваючись, відповів монарх, – я згоден.
– Це ще не все, – перебив його гість, – мені мало твоїх тілесних мук. Знай, що за ласку, яку отримаєш від мене, заплатиш не тільки ти.
– Що це означає? – здригнувся король.
– Мені потрібне ще чиєсь життя.
Сігізмунд відчув, як горло його здавив пекучий гнів.
– Будь ти проклятий! – закричав монарх, – невже й краплини жалю не знайдеться в тебе до того, хто тяжко страждає?
– Ні, – урвав той, – не знайдеться…
– Чиє життя ти ще хочеш?
– Я сам вирішу… Ти про це не дізнаєшся. Але неодмінно вмре той, хто вірно тобі служив. Або той, кого ти любиш.
Після сплеску гніву настала слабкість, і король вже не міг триматися на ногах. Сігізмунд важко осунувся на підлогу…
– То що ж, ваша королівська милосте, – іронічно мовив гість, – скасовуємо угоду?
Монарх витер піт, який градом котився з його чола і заливав очі.
– Ні, не скасовуємо, – простогнав він, – мені потрібна ще одна доба… За будь-яку ціну.
Незнайомець раптом більше театрально, аніж учтиво вклонився.
– Як накажете, ваша величносте, – солодкаво і знущально водночас протягнув він, – буде сповнено.
Невідомий зробив крок назад і знову вклонився.
– Буде сповнено! – повторив він вже голосніше.
Дивний чоловік, ця жахлива з’ява болісної ночі, продовжував відступати, кланятись і без упину повторювати ту саму покірну фразу. Однак в його голосі чулося дедалі більше насмішки й знущання, доки врешті замість слів, десь у темній глибині королівських покоїв, пролунав пекельний регіт, який, проте, різко обірвався.
– Добу, ще тільки добу, я не прошу більшого… – шепотів король, метаючись на вологій від поту постелі.
– Ваша величносте, ваша величносте… – лікар щосили намагався упіймати його слизьку розтріпану голову, аби та не вперіщилась в залізне узголів’я.
Коли йому це вдалося, монарх одразу прокинувся і широко розплющив очі. Рот його також відкрився, як у рибини, і він почав жадібно хапати ним повітря.
Притримуючи хворого лівою рукою, лікар потягнувся до склянки з заспокійливою настоянкою і за мить приклав її монархові до вуст. Сігізмунд зробив один спазматичний ковток, проте невдало, від чого відчайдушно закашлявся. Майже вся рідина, яку той ковтнув, полетіла назад лікарю в обличчя, втім король таки прийшов до тями.
– Це був лиш сон, – якомога лагідніше сказав йому ескулап, – всього лиш поганий сон…
Голова Сігізмунда безсило впала на подушку.
– Сон, – кволо вимовив король.
– Сон і не більше, – підтвердив лікар, втираючи рукавом своє обличчя, яке обплював йому володар Речі Посполитої.
Після цього він взявся витирати хустинкою піт з обличчя короля. Якоїсь миті Сігізмунд зібрався з силами і скорчив обурливу гримасу. Лікар припинив свою процедуру.
– Покличте сюди… – почав говорити король, але дихання йому раптом забракло.
– Священника, ваша величносте? – спробував допомогти йому лікар.
– Дурню ти! – обличчя монарха налилося кров’ю. – Нехай до мене зайде Свенсон!..
Лікар підскочив так, мовби його вкололи розпеченою голкою. Незграбно вклонившись розпластаному і знеможеному королю, він чимдуж вибіг за двері.
Йон Свенсон, таємний королівський розпорядник, високий на зріст і дужий норман, зайшов до покоїв за кілька хвилин. Колись цей чоловік з похмурим і уважним поглядом, який сочився з-під густих сивих брів, служив особистим охоронцем його величності. З роками Свенсон постарів, але монарх, замість того, щоб відпустити його до рідної Швеції, лишив при собі й навіть збільшив платню. І справа тут була не лишень у вдячності, яка не завжди властива королівським особам, а в тому, що розум Свенсона не поступався його колишній та й теперішній силі. Сігізмунд цінував його вірність, як і те, що друзів цей похмурий швед при дворі не мав. І звісно ж умів тримати язика за зубами. Свенсону можна було довірити будь-яку таємницю і бути певним, що той швидше дасть відрубати собі руку, аніж зрадить довіру володаря.
Таємний розпорядник, зокрема, зберігав кореспонденцію короля. Отримував листи, адресовані його величності, уважно перевіряв, чи на папері не було отрути, і лиш тоді передавав секретареві або особисто монархові. Відправляв королівські листи Свенсон також сам. Спершу уважно приглядався до кур’єра, розпитував, чи добре знає шлях і, лише зачувши підходящу відповідь, спроваджував у дорогу. Розпорядник короля, мовби кожного разу забував, що всі кур’єри були людьми надійними і перевіреними безліч разів.
Звісна річ, охороняти життя та спокій короля Свенсон і надалі не полишав. Тепер не робив цього сам, але добирав у королівську сторожу тільки тих, кому довіряв і кого випробовував. Про випробування «старого вікінга» при дворі ходили легенди… Казали, що Свенсон змушував видертись без драбини на замкову стіну, а потім спуститися з іншого боку. Або ж перевіряв витримку тим, що міг змахнути своїм велетенським, вкритим рунічними написами мечем і зупинити його за якийсь цаль[6] від шиї претендента. Тільки якщо той лишився незворушним, йому випадала честь служити в королівській охороні. Зайве говорити, що в цьому «загоні Свенсона» служили тільки найкращі. Сігізмунд ще раз про це подумав, згадавши свій сон і візит незнайомця. В дійсності, такого ніколи б не сталося. Вартові нізащо б не пропустили зайду! Якщо тільки той смертний… З плоті і крові…
Свенсон мовчав, зупинившись за кілька кроків від королівського ложа. Монарх, зібравши докупи сили, сперся на лікті, щоб краще його бачити. Лікар, вигулькнувши з-за спини нормана, запопадливо підклав під королівську голову ще одну подушку.
– Залиш нас наодинці, – наказав йому Сігізмунд.
Той слухняно зник.
Король, ніби обдумуючи, що має сказати, добру хвилину не зводив зі Свенсона очей. Присутність цього грізного вікінга, схожого на одного з войовничих богів Півночі, заспокоювала його. Вселяла спокій і надію. Сігізмунду навіть здалося, що саме так буде виглядати ангел, який коли-небудь спуститься за ним з неба й покладе край його стражданням.
– Свенсоне… – видихнув нарешті монарх.
– Так, ваша величносте, – відповів той низьким рівним голосом.
Сігізмунду раптом подумалось, чи не безглуздо буде зізнаватися в тому, що він боїться власного сну? Як же так, король Речі Посполитої і раптом перелякався кошмару, мов малий хлопчисько? Хай навіть хворий король… Хай навіть король, якому лишилося небагато.
Монарх облизав пересохлі губи і промовив зовсім інше:
– Хочу знати, чи не прибували до мене кур’єри за останню добу?… Чи не було важливих послань?
Свенсон уклонився і дістав зі своєї важкої шкіряної сумки, що висіла на поясі, кілька згорнутих листів.
– Звістка зі Сходу: Девлет-Гірей іде на Москву.[7]
– Чув, далі…
– Секретар вашої королівської милості, Ян Замойський,[8] бажає вашій величності одужання і…
– Далі, – знову перебив Сігізмунд.
– Князь Острозький[9] пише, що війська наші в Лівонії[10] потребують харчів та пороху.
Сігізмунд важко зітхнув.
– Далі.
– Короткий лист з проханням про авдієнцію.
– Хто просить?
– Такий собі Христофор з Лемберга.
– Хто це?
– Не знаю, ваша милосте, – відповів Свенсон, – пише, що ви без сумніву згадаєте його.
– Я згадаю його? Якого дідька? Він додає якісь поважні факти?
– Ні.
– Тоді спаліть цей лист.
– Як скажете, ваша величносте… Хіба що.
– Що?
– Чоловік цей нагадує, що одного разу, ваша королівська милість потрапили у скруту.
– В скруту?
– В полон, якщо бути точнішим…
– В полон? Ніколи такого не…
Раптом запала тиша. Король наморщив чоло, вочевидь болісно щось пригадуючи.
– Ніколи такого не було, – продовжив він, – окрім одного разу…
Сігізмунд пригадав, як років десять тому втрапив у халепу на Волині, де князь Острозький полонив його в своєму замку. Власне, зробив це господар Вежі Мурованої[11] у непрямий і доволі підступний спосіб: знаючи про те, що король з дитинства має страх перед пишногрудими палкими жінками, приставив до дверей монарших покоїв гарячу волинську молодицю, якої Сігізмунд боявся, мов дідько ладану. Така «варта» справді виявилась надійною. Володар великої Речі Посполитої не наважився переступити поріг покою, аж доки від ганьби його порятував оцей самий Христофор з Лемберга. До того ж через короля накликав на себе гнів князя і заледве не поплатився головою.
– Де цей чоловік? – кволо запитав Сігізмунд.
– Від ранку в почекальні, – мовив Свенсон.
Король перевів погляд на вікно, за яким висіла глупа ніч.
– Від ранку, кажеш…
– Закликати його? – знову озвався розпорядник.
– Якщо він дочекався, то заклич…
Вікінг вклонився і вийшов за двері.
– Христофор… – повторив монарх ім’я прохача.
Королю пригадалась місячна ніч в полі, куди його вивів цей відчайдух. Замок Острозького, що був перед цим для Сігізмунда в’язницею, лишався за спиною, а попереду сіріла в темряві дорога, що провадила до загонів королівської армії. Це була дорога свободи. Тоді монарх запитав, чим може віддячити своєму рятівникові. Христоф попросив про помилування для якоїсь львівської дівчини, звинуваченої у відьмацтві. Сігізмунд просто в сідлі підписав документ і наостанок запросив сміливця до Кракова, до себе на службу… Видно, Христоф тільки через роки прийняв його запрошення.
Двері покоїв знову прочинились, і досередини зайшов спочатку Свенсон, а потім той, хто просив авдієнції. На стомленому обличчі прохача виднілася радість, очевидно від того, що прочекав він на прийом усього півдоби. Вклонившись королю, Христоф зачекав, доки той до нього озветься.
– Я згадав, де ми зустрічалися, добродію. Ви порятували мене від полону того схизмата Острозького, – вимовив монарх.
– Мав за щастя служити вашій королівській мосці, – вклонився Христоф.
– Ви не просто служили, ви ризикували життям.
– Ризикувати і, якщо буде потрібно, віддати життя за свого короля – це обов’язок кожного, хто називає себе людиною честі, – трохи улесливо, але твердо мовив прохач, – я, власне, прибув для того, щоб запропонувати вашій королівській милості свою шаблю і свою вірність.
Сігізмунд усміхнувся.
– Схоже, мені вони знадобляться, Христофе, – мовив він, – підійдіть ближче…
Чоловік зробив два кроки до ліжка, на якому лежав монарх. Розпорядник короля залишився на місці.
О проекте
О подписке