– Ви також підійдіть, Свенсоне, – звернувся до нього Сігізмунд, – даруйте, я нічого вам не сказав. Але в мене, як і раніше, не буде від вас таємниць…

Вікінг і Христоф завмерли, чекаючи на продовження королівських слів. Той попросив дати йому води і, щойно Свенсон виконав його прохання, заговорив знову:

– Як бачите, панове, у вашого короля певні негаразди…

Тут він хрипло засміявся, проте піддані не підтримали його жарту.

– Тобто я помираю, – вже звичним своїм тоном проговорив Сігізмунд, – але це не найгірше, попри те що ця звістка зовсім не тішить мене. Найгірше полягає в іншому…

Він глибоко вдихнув і, трохи потримавши повітря в своєму хворому нутрі, зі свистом видихнув його назовні.

– В тому, що на троні я не залишаю нащадка, а на землі – законного сина, – продовжив Сігізмунд, – будь-де це стає причиною кривавого хаосу… Змов, інтриг, убивств, які нищать королівство зсередини. Бідна, бідна моя Річ Посполита!.. Але Бог свідок, вже нічим я їй не допоможу.

По обличчю короля потекли сльози. Можливо, тієї миті він також усвідомив, що гірку його передсмертну промову про долю Польщі мовчки вислуховують похмурий швед і Христофор, який був русином з походження.

Проте, після ще однієї паузи і ще одного важкого зітхання монарх заговорив про інше:

– Втім, сталося так, що, попри все, я залишаю по собі на цьому світі маленьке життя…

Христоф і навіть суворий вікінг здивовано звели брови, а король усміхався, і усмішка його була щасливою. Сігізмунд сповненим тепла поглядом дивився кудись у стелю, де, можливо, бачив щось, що приносило йому полегшення, або чийсь образ, який втішав його у ці останні болісні миті.

Минуло майже чверть години, перш ніж король заговорив знову:

– І от, мої дорогі друзі, перебуваючи на смертному ложі й терплячи несамовитий біль, я прошу вас зберегти чи порятувати мою дитину, яка ніколи й не бачила свого батька, – Сігізмунд перевів погляд на своїх мовчазних слухачів, – знайдіть це янголя і допровадьте у безпечне місце. А найголовніше – збережіть таємницю. Бачить Бог, життя цієї дитини перетвориться на пекло, щойно про наш кровний зв’язок дізнаються мої вороги…

Дихання короля стало важким і уривчастим.

– Свенсоне, – видавив з себе монарх, – поруч з вами відчайдух і сміливець родом з Лемберга. Довіряйте йому, наче собі. Після моєї смерті ви залишитесь розпорядником скарбу, то ж дайте цьому чоловікові стільки грошей, скільки йому знадобиться…

– Буде сповнено, ваша величносте, – невпевнено відповів той.

– Христофоре, вас я прошу виконати цю останню волю вмираючого короля…

Чоловік з Лемберга напружив слух і трохи подав голову вперед, щоб краще розчути слова монарха, однак той вкотре важко зітхнув і заплющив очі. Точніше, його важкі повіки скотилися вниз і не підіймались назад.

– Ваша величносте, – стривожено промовив Свенсон, – ваша величносте, ви чуєте мене?…

Не відкриваючи очей, Сігізмунд кивнув. Тоді Христоф підійшов до королівського ложа і, ставши на одне коліно, нахилився до страждальця.

– Скажіть мені, де знаходиться дитина, ваша милосте, – промовив львів’янин.

Король облизав сухі потріскані губи.

– В Познані, – прошепотів він ледь чутно.

– В Познані, – повторив Христоф.

– Це хлопчик? – знову запитав він.

– Так…

– Пам’ятаєте ім’я?

– Звісно, – навіть у слабкому голосі почулося щире обурення, – звісно…

Христоф замовк і став чекати, доки король назве ім’я сина.

– Звісно… – втретє сказав той, – його звати… Франциск, здається…

– Франциск, – Христоф повторював сказане, аби впевнитись, що розчув правильно.

– Йому має бути трохи більше року…

– Зрозумів, ваша милосте.

Христоф спробував підвестись, але король зупинив його легким холодним дотиком.

– В Познані знайдіть… абата Купідуру… Це наш друг. І він знає…

Сігізмунд, здавалося, заговорив з останніх сил.

– … мою таємницю.

– Лікарю! – тієї ж миті гаркнув Свенсон, бачачи, що король утратив свідомість.

Двері розчинились, і той, кого кликали, увірвався в покої. Опинившись біля ліжка, він сердито відштовхнув Христофа, на додачу змірявши його підозрілим поглядом.

– Забирайтесь звідси, – просичав ескулап.

Чоловік слухняно звівся на ноги й попрямував до виходу, жодним чином не відповівши на цю грубість. Лікаря в цю мить можна було зрозуміти.

Біля дверей його зупинив Свенсон.

– Де ви зупинились? – запитав вікінг.

– В постоялому дворі, в «Кривого Яцка».

– Це той гадючник на Клєпажу?

– Так.

– Я навідаюсь за декілька годин. Справа, як бачите, пильна.

– Буду чекати.

З цими словами Христоф вийшов з покоїв і, ледь не загубившись у безкінечних лабіринтах коридорів та сходів, подався геть з королівського палацу. Замок височів над містом, а під ним простягалась темна пелена нічного Підзамча, крізь яку то там, то там пробивалися вогні будинків і вулиць. Львів’янин спустився донизу, просто в обійми міської ночі, інстинктивно поклавши руку на ефес шаблі, що висіла в нього на поясі. Звідси до Клєпажу було не надто далеко, проте о такій порі неприємності могли спіткати на кожному кроці навіть озброєного чоловіка. Краще загорнутися у свій плащ і швидким кроком подолати цю відстань, не звертаючи уваги ні на кого і ні на що.

– Агов, любчику… – гукнула до нього якась шльондра.

– Гей, ти, к-к-курви с-с-сину, – ледве вимовляючи слова, озвався до нього п’яний солдат, якому, видно, хотілося бійцівських пригод, а проте не вистачало сил навіть на те, щоб підвестися з калюжі власної сечі.

Христоф, не повертаючи голови в їхній бік, вийшов на вулицю Канонічну. Тут він пішов ще швидше, але несподівано спіткнувся і простягся просто на загидженій темній бруківці. Почулася добірна львівська лайка, яку Христоф не зміг та й не прагнув стримати.

– Будьте обачнішим, добродію, – промовив хтось.

Ще кілька чоловічих голосів захихотіли.

– Спробуй тут… – Христоф хутко звівся на ноги і спробував розгледіти, хто перед ним.

Навпроти сіріло чотири силуети, один з яких видався йому знайомим.

– І що ж, вдалося потрапити на королівську службу? – запитав той самий голос, і львів’янин упізнав нарешті в цій постаті вельможного Яна Фірлея, власника замку, в якому вони зупинялися з Софією по дорозі до Кракова.

– Ваша милосте… – уклонився йому Христоф, – не сподівався зустріти вас ось так несподівано…

– Все земне наше паломництво – суцільна несподіванка, – по-філософському сказав Фірлей, – ти, либонь, і гепнутись посеред вулиці не сподівався.

Голоси за спиною маршалка знову захихотіли. Христоф стиснув зуби, бо відповісти хотілось зухвало й гостро.

– Не ображайся, – вгадавши його настрій, поспішив промовити вельможа, – жарти о такій порі – химерна річ. І не все слід сприймати близько до серця. То як, дорогий Христофе, вдалося тобі отримати бодай королівську аудієнцію?

– Ні, ваша милосте, – вирішив збрехати той.

– Не дивно… Зараз король допускає до себе тільки того Свенсона і лікарів. Втім, мені відомо більше…

Ян Фірлей раптом стишив голос і підійшов ближче до свого співрозмовника.

– Наш Сігізмунд навряд чи доживе до ранку, – промовив він.

Христоф змовчав.

– Ти чув мене? – перепитав маршалок.

– Чув, ваша милосте.

– І що ж?

– Ця звістка завдає жалю.

– Так, але я зараз про інше… Смерть короля передчувають усі. І з усієї Речі Посполитої до Кракова стікаються могутні вельможі. Ті, хто готовий ділити королівську спадщину. Не треба бути провидцем, аби передбачити, що як тільки закриються назавжди очі Сігізмунда, тут почнеться різанина. Це важлива ніч, Христофе. Бо вже в прийдешній полудень буде видно, хто матиме владу, а кого втоплять у Віслі чи втопчуть у краківські вулиці. Тому кожна вправна шабля і кожне хоробре серце зараз для мене на вагу золота…

Фірлей ухопив Христофа за плечі.

– Я заплачу тобі будь-які гроші, якщо станеш цієї ночі поруч і рубатимеш за моїм наказом. Ти згоден?

– Ваша милосте…

– Будь-які гроші, – перебив його маршалок, – всі патякають про мою скупість, але я доведу тобі інше.

– Я зв’язаний іншим обов’язком, вашмосць.

– Яким ще, в дідька, обов’язком?

– Це гонорова справа, – коротко відповів Христоф.

– Ти наживаєш собі ворога, – погрозливо сказав Фірлей.

– Господь милосердний, – покірно мовив львів’янин, ступивши, про всяк випадок, півкроку назад.

Йому не вдавалося розгледіти, як виглядають охоронці Фірлея, проте Христоф розумів, що королівський маршалок не ходив би в таку ніч по місту аби з ким. Найпевніше, там троє озброєних до зубів відданих своєму господарю міцних бійців, які кинуться на нього, мов пси, за першим наказом господаря. Шансів дожити до світанку тоді в Христофа буде небагато.

Проте, вельможа опанував свою злість і, глянувши на нього зверхньо, промовив:

– Не раджу тобі лишатися в Кракові довше, ніж до ранку. Задля твого ж добра.

– Я й не мав такого наміру, ваша милосте, – з деяким полегшенням відповів Христоф.

– От і правильно.

Стримано попрощавшись, ці нічні співрозмовники розійшлися, кожен відчуваючи, що в душі залишився гнилий неприємний осад. Ці двоє знайомі були ще з лівонських, коли служили в одному війську і билися з одним ворогом. Тепер же, за інших обставин, не могли знаходитись навіть в одному місті.

Христоф шкірою відчував, як у місті росте напруга. Не дивлячись на те, що король Сігізмунд був ще живий і ніхто не оголосив про його смерть, здавалось, кожен міщанин Кракова не спав, снуючи з площі на площу, з вулиці на вулицю, якимось потаємним чином переймаючись майбутньою долею держави. В різних місцях спалахували все нові вогні, освітлюючи дорогу невеликим групам, а то й цілим юрбам людей, що, ховаючи зброю під плащами, зближалися все ближче до Вавелю. Королівських солдатів поки що видно не було.

Христоф дістався нарешті свого помешкання на Казімєжу. В цій дільниці Кракова було спокійніше, хоч час од часу також з’являвся хтось зі смолоскипом в руках і стривоженою міною на обличчі.

Софія відчинила не одразу. Лишень зачувши за дверима голос Христофа, впустила його до помешкання, яке вони знімали. Вона також виглядала переляканою.

– Де ти був? Я вже гадала, що тебе вбили, – розпачливо промовила жінка.

– Це не так легко зробити, Софіє, – відповів той, нахиляючись над мискою з водою.

Вмившись, Христоф, на мить, заховав обличчя за сіруватим рушником.

– Ти не знаєш з ким маєш справу, – раптом промовила Софія.

– Поки що на вулиці тільки юрми міщан. Жодного солдата не видно, – промовив Христоф, відкидаючи вологого рушника геть, – хоч, безумовно, вони з’являться. Але згодом… Під ранок. Мене до того часу вже тут не буде.

– Ти… ти їдеш?

– Так, маю одне завдання, яке мені доручили у Вавелі.

– А як же я? Ти залишиш мене тут?

В голосі її чулося стільки благання, що, здавалось, не встояла б і кам’яна стіна.

– Я гадав, ти прямувала тільки до Кракова… – розгублено мовив чоловік.

– Хотіла, як і ти, підшукати тут для себе службу. Але ж сам бачиш, що коїться в цьому місті.

Христоф дивився на неї, намагаючись вирішити, що робити зі своєю супутницею надалі.

– Куди ти вирушаєш? – Софія першою порушила незручну мовчанку.

– До Познані.

– Візьми мене з собою… Прошу тебе. Я там залишусь і більше не буду тебе обтяжувати… А по дорозі дбатиму про тебе, мов дружина чи служниця, і не проситиму нічого, крім захисту.

Христофові раптом подумалось, що цим глибоким благальним очам, які дивились зараз на нього, не зміг би відмовити жоден чоловік. Він не надто багато знав про цю жінку, але найпевніше, так воно й було.

Відвернувшись, мовби для того щоб позбутися чар її погляду, львів’янин кивнув.

– Сьогодні ще чекаємо на гостя, – промовив Христоф за кілька хвилин, – власне того, хто нас спровадить у подорож.

– Хто цей гість? – перепитала Софія.

– Таємний розпорядник його величності, – відповів львів’янин, – забув або й не почув його ім’я. Однак людина поважна.

– І прийде сюди? – з недовірою кинула Софія.

– Атож, в цей гадючник.

За годину в двері справді рішуче постукали. До цього часу постояльці вже встигли зібрати свої речі в дві невеликі дорожні торби. Христоф схопився з місця і рушив відчиняти, по дорозі вдоволено потираючи долоні. В цей час, він, найпевніше, згадав наказ короля своєму розпоряднику видати Христофові стільки грошей, скільки той буде потребувати. Чоловік з Лемберга вирішив, що потребуватиме багато. Тим більше що дорога до Познані неблизька та справа, до якої він зголосився, важлива й по-своєму небезпечна. Адже невідомо, хто ще може дізнатись про існування королівського нащадка… А дізнавшись, чи бажатиме цьому нежданному спадкоємцеві добра? Словом, діло вартісне.

З такими думками Христоф прочинив двері нічному гостеві. Яким же великим було його здивування, коли замість високого благородного Свенсона, він побачив на порозі декілька миршавих постатей, що миттю заштовхнули його всередину кімнати, виставивши перед собою ножі, загострені палиці та уламки шабель.

– Вітаю вас, добродії, – Христоф вихопив з-за поясу свою карабелу і двічі, хрест-навхрест змахнув нею перед собою. Лезо зі свистом розсікло повітря, змусивши нежданних гостей позадкувати назад до дверей.

– Чого вам в біса треба? – запитав постоялець, відчуваючи, як потроху після здивування його переповнює злість і навіть кількість цих пройдисвітів не применшує бажання посікти їх на капусту.

– Ми шукаємо зра… зрадників… – пробелькотів хтось із них п’яним голосом.

– Яких ще зрадників? – гаркнув Христоф.

– Зрадників корони, – втрутився інший, – тих, що винні в занедужанні його величності…

«От і почалося, – подумав постоялець, – через таких п’яних недоумків і почалося… Вельможі порадили б між собою, не проливаючи міщанської крові. Тепер же непереливки буде і городянам».

– Від чийого імені ви тут? – хмикнув він, підступивши до них ще ближче.

– Від імені короля! – заволали вони в один голос.

– В короля немає на службі свиней! – почулося в них за спиною.

Горе-нападники озирнулися. До тісного покою, добряче пригнувши голову, зайшов розпорядник короля, Йон Свенсон. Коли він випрямився у повен зріст, очі його палали, а обличчя було багряним від гніву. За його спиною стояло ще троє жовнірів з королівської сторожі. Вони, в свою чергу, тільки криво всміхались, наполовину повитягавши шаблі з-за поясу.

– Випхати звідси цих волоцюг, – наказав своїм людям Свенсон і відступив убік від дверей.