Той миттю опинився перед господарем і глянув на нього відданими, як у пса, очима. Це був уже літній чоловік, трохи згорблений і сивий. Пересувався він так безшумно, що, здавалось, ключником у цьому замку насправді служив привид.

– Нашим гостям потрібні покої, – коротко сказав Фірлей.

Той вклонився у відповідь.

– Ходіть, прошу, за мною, – запросив їх ключник.

Мандрівники попрощалися з господарем і рушили слідом за слугою, який повів їх добряче стертими сходами кудись нагору.

– Йдіть поволі й обачно, – застеріг їх той, – тут можна впасти й добряче забитися.

Сам він, проте, подався попереду так швидко і бадьоро, що гості ледве за ним встигали, одразу ж і порушуючи засторогу. На щастя, до відведених їм покоїв вони дісталися цілими. Всередині кожної з двох кімнат було сиро і відгонило погано вичиненими шкурами. Ключник пояснив, що це від того, що там довго ніхто не мешкав. Кожен новий постоялець втягує в себе і сморід, і сирість, а потім виносить їх назовні під час прогулянок. Тож чим довше їхні гості тут пробудуть, тим краще для них самих, бо з часом побут їхній ставатиме все приємніший. Христоф відповів, що вони планують залишитися тут лише на одну ніч.

– Тоді ви, можливо, й не побачите її… – пробурмотів тихо ключник.

Втім, гості добре почули його слова.

– Кого «її»? – першою перепитала Софія.

Той затнувся і прикусив безкровну старечу губу.

– Не зважайте, – спробував відговоритися ключник.

Це ще більше підігріло інтерес прибулих.

– Кого чи що пан має на увазі? – запитав тепер уже Христоф.

Відвівши погляд, ключник неохоче промовив:

– Челядь бачить іноді величезну рись з вогненними очима, що гуляє вночі по замкових стінах і подвір’ї… Кажуть, це демон, що приходить сюди з пекла…

– А ви її бачили? – з цікавістю мовила Софія.

– Так, декілька разів… Інакше не повірив би і сказав, що все це вигадки.

– І що потрібно цьому демонові в подобі рисі?

– Невідомо.

– Тобто він не чинить жодного зла?

– Ні, лише лякає челядників до смерті.

– Гадаю, дурня якась, – несподівано сказав Христоф.

Йому пригадалася зустріч з дивакуватим й моторошним на вигляд вершником, що показав їм сьогодні шлях. Для одного дня здавалось забагато чортівні. Від такої раптової різкості з вуст гостя ключник згорбився і замовк, озвавшись після цього лише раз:

– Вечеря о дев’ятій в комендантській трапезній. На вас чекатиме єгомосць Фірлей.

Відкланявшись, він з такою ж спритністю збіг донизу по сходах, з якою піднявся сюди. Залишалося тільки здогадуватись, звідки в такому геть немолодому тілі стільки спритності.

– Ти міг би бути з ним гречніший, – дорікнула Софія, щойно кроки ключника затихли десь унизу сходів.

– Так, міг би, – Христоф і сам це розумів, проте втома далася взнаки і не сприяла ввічливому поводженню.

Хотілося чимшвидше і хоч ненадовго простягнутись на якійсь лежанці. Хай навіть у смердячому замковому покої. Він мовчки повернувся до неї спиною і рушив до своєї кімнати. Всередині, лиш знявши з поясу шаблю, чоловік ліг горілиць на низьке трухляве ліжко і з насолодою заплющив очі.

Сон прийшов до нього миттєво. Спершу липкою темною пеленою застелив йому очі, а потім крізь неї почало пробиватися світло. Врешті воно зібралося у два яскраві вогники, які пломеніли на відстані руки від нього. Придивившись до них, Христоф зрозумів, що насправді це пара чиїхось очей. Вони дивились пильно, мовби прагнули спопелити його. В цю мить чоловік з жахом відчув, що тіло його сухе, наче папір. Отже, як тільки ті вогники до нього наблизяться, він спалахне. Та ще раніше всередині загорілось відчуття страху. І яким же був його подив, коли разом зі страхом він почав відчувати дивну насолоду. Вона огортала його і пульсувала в ньому, мовби замість крові в жилах розтікався божественний нектар. Слідом за страхом і насолодою Христоф відчув над собою тепло і вагу чийогось тіла. Воно було гнучке і пругке. Добре відчувалися натягнуті, мов струни, м’язи та живіт, що пульсував пришвидшеним диханням.

Раптом трохи вище грудей його пронизав різкий біль, мовби хтось увіткнув йому в тіло одночасно десяток ножів. Христоф різко стрепенувся і від того зникла з-перед очей пелена… Тепер він побачив, що болю йому завдають не ножі, а пазурі. А на ньому сидить, широко розкривши пащу, велетенська рись. Він бачив її жовтаві зуби, що от-от, слідом за кігтями, мали вп’ястися в його плоть.

– Не смій відвертатись від мене, коли я тебе хочу… – раптом почув він жіночий голос.

Замість розлюченої тварини чоловік побачив над собою Софію, яка міцно стиснувши стегнами його боки, знімала з себе сорочку. Груди її вистрибнули з полону одягу і хтиво затріпотіли під здійнятими руками. Коли сорочка полетіла вбіг, він побачив її обличчя, перекошене від люті й бажання.

– Сучий виродку, не смій…

Вона різко подалася вперед, і він відчув на своєму животі її гаряче лоно.

– Тепер начувайся!.. – знову озвалась жінка і конвульсивно зарухалась на ньому, мовби частинка якогось точного і відлагодженого механізму.

Вона скаженіла й завивала, мовби та рись не зникла, а поселилася всередині неї і тепер керувала її діями. Коли насолоди їй ставало замало, жінка щосили била його по обличчю, хапала за волосся і, нахилившись, до крові кусала йому вуста. Коли терпіти стало вже несила, Христоф, ухопивши її за стан, зняв із себе, мовби розлючену кішку. Тієї ж миті всі його почуття змінилися на якесь дике блаженство, після якого настало знесилення, а далі безпам’ять.

Прийшовши до тями, він відчув, що лежить на кам’яній підлозі, а одяг його розкидано по кімнаті. Звівшись на ноги, підійшов до дверей і смикнув за ручку. Двері виявились замкнені.

– Що за чортівня…

Христоф зібрав свій одяг і якось непевно одягся. Такі бісові сни, та ще й не посеред ночі, йому ще ніколи не снились.

У двері голосно постукали, і з коридору долинув голос ключника:

– Пане Христофе, за чверть години вечеря. Єгомосць не любить, коли спізнюються. Навіть якщо це гості…

– Іду, – роздратовано буркнув чоловік і пристебнув до поясу шаблю.

За мить він вже був готовий. В коридорі Христоф рушив у протилежний бік від сходів, що вели донизу.

– Куди це ви? – здивувався ключник.

– Хіба ми не покличемо Софію? – запитав Христоф. – Я йду сказати їй.

– Пані Софія вже в трапезній, – сухо відповів той, – ходімо.

Христоф підкорився і слухняно пішов за ним.

Ян Фірлей сидів у голові столу, вдягнений у зовсім інший, значно багатший одяг, як і личило коронному маршалкові. Софія була по праву руку від нього, і господар, тримаючись на своєму місці штивно й рівно, мов свічка, вів із нею якусь неспішну розмову, прагнучи, вочевидь, дещо згладити первинне враження, яке справив на цю жінку. Софія стримано та прихильно усміхалась йому, уважно вислуховуючи розповідь.

Зайшовши до зали, Христоф перепросив за своє спізнення і сів з іншого кінця столу. Між ним і Фірлеєм сиділо ще двоє мовчазних чоловіків. Найпевніше – бурграф і замковий скарбій. Невдовзі подали наїдки.

Господар, схоже, вирішив почастувати гостей найкращим, на що була здатна замкова кухня. Подали дичину в гірчичному соусі та свинячу шию з кислою капустою. Після цього на столі з’явилася птиця з лісовими ягодами, а після птиці – жирні печені коропи. Потім настала черга пирогів і кнедлів, а згодом і солодких фруктів. До наїдків гостям подали відмінне пиво та витримане не менш як десять років (так здалося Христофові) добре вино. Христоф також подумав, що Фірлей навряд чи старався б так для нього. Очевидно, маршалок прагнув вразити Софію. Зрозумівши це, чоловік усміхнувся і з неабиякою охотою кинувся обгризати запечене до скоринки дрібне пташине тіло. Після вечері Софія першою підвелася з-за столу і, подякувавши за частунок, попросила господаря дозволу піти до свого покою. Ян Фірлей учтиво підвівся й також висловив їй подяку за те, що погодилась розділити з ним цю скромну трапезу. Після цього додав, що, звісно, вона може йти до себе, хоч відпускає її маршалок вкрай неохоче. Ще за чверть години відкланялись дещо захмелілі бурграф і скарбій.

Христоф і господар замку залишились наодинці.

– То що ж, тепер ти поясниш мені той бісовий софізм, який я почув від тебе вдень? – запитав маршалок.

– Який? – здивовано перепитав гість, справді забувши про що йде мова.

Фірлей хрипло захихотів.

– Я ж казав, бісові русини… – промовив він, втираючи сльози, що виступили на його очах від сміху, – пригадай, що ти говорив про свою службу в мене. Мовляв, і служитимеш і ні. То що ти мав на увазі, скурвий сину?

– От дідько, справді забув, – Христоф ляснув долонею по стільниці й також розсміявся, – тепер пригадую.

– То кажи, – посерйознішав господар замку.

– Мав на увазі, вашмосць, що прямую до Кракова, – відповів гість, – а в столиці збираюся стати на службу до короля. І оскільки вашмосць, як відомо мені, один із найвідданіших слуг його величності, то я одночасно служитиму й вам.

– Он як, – веселощі раптом зникли з обличчя Фірлея, – що ж, тоді ти маєш рацію. На службі в короля служитимеш одночасно і мені.

– Прошу вибачення, якщо чимось засмутив вашмосць… – спробував виправити ситуацію Христоф, проте господар знаком його зупинив.

– Все гаразд, – мовив Фірлей і зморщив чоло, ніби від болю, що закрадався десь з глибини мозку.

Насправді це був неприємний для нього спомин.

– Його Королівська Мосць хворий, – важко зітхнувши сказав Фірлей, – важко хворий… І, курва, добром це не закінчиться.

– Що не закінчиться? – чомусь перепитав гість.

У відповідь той сердито зиркнув на співрозмовника, мовби його дратувало те, що гість не зрозумів одразу.

– Король хворіє не на застуду чи пердячку, – вимовив маршалок, і слова його були важкими, мов камені, – єгомосць майже весь час лихоманить, і на додачу цей бідолашний чоловік провалюється у безпам’ять, щойно лихоманка трохи відступає. Згодом він повертається до тями, але всі побоюються (хоч декотрі з нетерпінням чекають), що одного разу він не прокинеться… Не уявляю, що буде коїтися в бідолашній Речі Посполитий, якщо король зараз віддасть Богові душу.

– У короля немає наступника, – з розумінням справи сказав Христоф.

– Та отож бо… – ще раз і ще важче зітхнув Фірлей.

Він звівся на ноги, сіпнувшись від несподіваного болю в спині, що викликало чергову хвилю брутальної лайки з його вуст.

– Чи можу я звернутися ще з одним проханням до вашої мосці? – також встаючи, запитав Христоф.

– Кажи, – прокректав маршалок.

– Це щодо Софії…

На цих словах господар замку вирівнявся і пильно глянув на гостя.

– Так, – мовив він, – слухаю тебе.

– Чи не знайшлося б тут для неї якої-небудь служби? – запитав Христоф.

Фірлей усміхнувся.

– Служби, кажеш, – сказав він, – хочеш в мене її залишити?

– Хочу знайти їй добре і безпечне місце, – відповів Христоф, – часи непевні.

– Треба подумати, – протягнув власник замку, хоча видно було, що він прийняв рішення одразу, як лиш почув це прохання, – перебудемо ніч, а вранці поговоримо.

Христоф уклонився на знак згоди, і вони попрощалися. Гість повернувся до свого покою і, роздягнувшись, вдруге вклався спати. Поспати йому вдалося не більше двох годин, коли в двері знову постукали. Стукіт цього разу був впевненіший і гучніший, ніж попереднього разу. Чоловік неохоче звівся на ноги і подався відчиняти. За дверима виявився господар замку у нічному одязі. Поряд з ним непевно тримався ключник зі свічкою в руках. Рідкувата чуприна на голові Фірлея була скуйовджена, а у вирячених очах читався страх.

– Вашмосць… – здивовано промовив Христоф.

– Ходи зі мною, – прохрипів маршалок.

– Куди?

– Побачиш. Ходи, кажу…

– Гаразд.

І, не дозволивши гостеві навіть як слід одягнутись, Фірлей потягнув його за собою. Вони спустилися тими ж стертими сходами донизу, а потім знову піднялися вгору. Після вузького, як мишача нора, коридору, усі троє вийшли на галерею замкової стіни, що була призначена для тутешньої сторожі. Замок Фірлея був давнім, то ж стіна мала характерні мерлони,^[4] як будували в часи, коли артилерія ще була зовсім слабкою і недієвою. За одним з таких мерлонів Фірлей зупинився і знаком зупинив інших. Потім підкликав до себе Христофа і обережно вказав пальцем на сусідню з ними, дещо нижчу стіну, що знаходилась на першій лінії укріплень. Придивившись, Христоф побачив там величезну рись з вогненними очима, яка нещодавно являлась йому у сні. Втім, ця тварина, справжня чи примарна, знаходилась там не сама. Поряд з нею виднілася жіноча постать в білому. Жінка, присівши навпочіпки, гладила цю велетенську кішку по голові. Без жодного страху чи бодай побоювання… Вони виглядали, мов демонські сестри, що зустрілись вирішити долю довколишніх людських душ.

– Тобі видно, хто це там? – тремтячим голосом перепитав господар замку.

Христоф кивнув. Ясна річ, він упізнав Софію…

– Навряд чи їй знайдеться служба в мене, – продовжив Фірлей, – завтра попрошу вас звідси поїхати…