– Керівник департаменту охорони здоров’я у Брайтоні, – повідомив він, коли повернувся. – Симптоми дужче проявляються чомусь біля моря. Ми на висоті 700 футів, отже, маємо перевагу. Люди, вочевидь, второпали, що в цій царині я фахівець № 1. Ймовірно, це результат мого листа до «Таймс». До цього я спілкувався з мером одного містечка у глушині. Ви ж чули цю балаканину. Він, мабуть, дуже переживає за своє життя, і мені довелося поставити його на належне місце.

Саммерлі піднявся та підійшов до вікна. Його худі, кістляві руки тремтіли від хвилювання.

– Челленджере, – наполегливо сказав він, – становище занадто серйозне для суперечок. Не думайте, що я маю намір якось дратувати вас запитаннями. Та все ж їх задам, бо в ваші гіпотези й аргументи, можливо, все ж закралася помилка. Сонце світить ясно, як ніколи, в небесній блакиті. Ми бачимо луки та квіти та чуємо пташине щебетання. Люди розважаються на майданчиках для гольфу, а селяни в полі молотять пшеницю. Ви стверджуєте, що їх і нас чекає знищення, що цей літній день є, можливо, останнім днем, якого чекає людство вже настільки давно. На чому ж базується таке жахливе ствердження? Наскільки ми знаємо – на незначному відхиленні від норми спектральних ліній, на чутках про епідемію на Суматрі, на незвичайних відхиленнях, які ми начебто помітили один в одного. Цей останній симптом проявляється не так потужно, щоб ми не могли його здолати силою волі. Маєте порозумітися з нами по-товариськи, Челленджере. Адже ми вже якось стояли разом перед обличчям смерті. Скажіть тоді прямо, які наші справи і яким малюється вам наше майбутнє.

Це була хороша, сердечно виголошена промова, і в ній відчувався стійкий, вольовий характер, який ховався за незграбністю та різкістю старого зоолога. Лорд Джон піднявся та потиснув йому руку.

– Так думаю й я, – сказав він. – Тепер маєте сказати нам, Челленджере, яка доля нас чекає. Ми не страхопуди, як ви, мабуть, знаєте. Але позаяк ми приїхали з наміром трохи у вас пожити, а дізналися, що на космічній швидкості мчимо назустріч Страшному суду, то не завадило б нам дещо пояснити. Яка нам загрожує небезпека, наскільки вона велика і що ми зробимо, щоб їй запобігти?

Освітлений сонячними променями, що зазирали у вікно, науковець виструнчився, поклавши руку на плече Саммерлі. Я лежав у фотелі з недопалком цигарки в зубах і перебував у тому сутінковому стані духу, коли особливо чітко сприймаються враження. Ймовірно, це також було новою стадією отруєння – всі несвідомі імпульси зникли, поступившись місцем надзвичайно тьмяному й одночасно пильно спостережливому психічному станові. Я був лише глядачем. Почувався так, немов усе, що відбувається навколо, анітрохи мене не стосується. Я опинився в товаристві трьох могутніх, відважних чоловіків, і спостерігати їхню поведінку було надзвичайно цікаво.

Челленджер насупив густі брови та погладив себе по бороді, перш ніж приступити до пояснення. Було помітно, що він ретельно зважує кожне своє слово.

– Якими були останні новини в час вашого від’їзду з Лондона? – спитав він.

– О десятій годині я був у редакції «Ґазетт», – розповів я. – Тоді тільки-но прийшла телеграма агенції «Рейтер» із Сінґапуру про те, що хвороба поширилася по всій Суматрі і що саме тому не були навіть засвічені маяки.

– З того часу становище значно погіршилося, – зауважив Челленджер і вказав на стосик телеграм. – Я весь час підтримую зв’язок як із владою, так і з пресою, тому знаю, що відбувається в усіх частинах світу. Всі висловлюють наполегливе бажання, щоб я повертався до Лондона. Але це було б, на мою думку, безвідповідально. Судячи з повідомлень, отруєння насамперед проявляється в психічному збудженні. Наскільки я збагнув, сьогодні вранці в Парижі відбулися дуже велелюдні заворушення. Якщо можна вірити матеріалам, які маю в своєму розпорядженні, то слідом за цим станом збудження, який набуває вельми розмаїтих форм, залежно від раси й індивіду, настає активізація життєдіяльності та загострення духовних здібностей, ознаки чого я, здається, спостерігаю тепер у нашого юного приятеля. Далі настає, після достатньо тривалого проміжку часу, сонливість, яка веде до смерті. Гадаю, що мої знання з токсикології дають мені право дійти висновку, що існують відомі рослинні отрути, які діють на нервову систему аналогічним чином…

– Дурман! – вирвалося у Саммерлі.

– Чудово! – вигукнув професор Челленджер. – Заради наукової точності, дамо назву цій отруті… а саме: дурман, datura^[3]. За вами, мій милий Саммерлі, буде, утім, після вашої смерті, на жаль, визнана честь встановлення назви для руйнівника Всесвіту, дезінфекційного засобу, яким користується доля. Отже, ми приймаємо, що вплив дурману такий, яким я його описав. Для мене не підлягає сумніву, що весь світ зазнає його на собі і що жодна жива істота не залишиться неушкодженою, бо ефір заповнює собою весь світ. Досі це явище виявлялося непланомірно, але відмінність у часі складає всього кілька годин, що можна уподібнити приливу, який вкриває одну смугу землі за іншою, прямуючи то сюди, то туди, поки, нарешті, залитим не виявляється все без винятку. Всі ці явища, вплив і розподіл дурману, керуються певними законами, встановити які було б надзвичайно цікаво, якби ми мали для цього час. Наскільки мені вдалося простежити, – професор зазирнув у телеграми, – менш розвинені раси виявилися першими жертвами. З Африки приходять дуже тривожні вісті, австралійські ж тубільці, здається, вже винищені поголовно. Північні народи поки що виявляють більшу опірність, ніж населення півдня. Ось це повідомлення відправили сьогодні з Марселя о дев’ятій сорок п’ять. Прочитаю вам його від початку до кінця:

«Цілу ніч у всьому Провансі населення перебуває в шаленому збудженні. Раптові спалахи недуги з подальшою сонливістю спостерігалися сьогодні вранці. Епідемічна смертність. Безліч трупів на вулицях. Життя зовсім завмерло. Загальний хаос».

Годиною пізніше той самий інформатор телеграфує:

«Нам загрожує повне знищення. Церкви та собори переповнені більше мертвими, ніж живими. Жах і незбагненність! Смерть настає, невидима, безболісна, але швидка та невідворотна».

Така ж телеграма прийшла з Парижа. Індія та Персія, здається, вимерли вщент. Слов’янське населення Австрії охоплене епідемією, германських же народів вона майже не торкнулася. На підставі своєї неповної інформації я можу в загальних рисах встановити, що жителі рівнин і приморських областей швидше підпали під вплив отрути, ніж жителі гористих країн. Будь-яка нерівність ґрунту відіграє тут роль, і якщо справді комусь пощастить пережити людство, то він би мав перебувати на шпилі гори, високої, як Арарат. Навіть невеличкий пагорб, на якому перебуваємо ми, може на короткий час стати острівцем порятунку в морі загибелі. Але при таких темпах за кілька годин затопить і нас.

Лорд Джон витер собі чоло хустинкою.

– Я неспроможний збагнути, як ви могли сидіти тут і сміятися, тримаючи в руках ці телеграми. Я вже доволі часто зазирав у вічі смерті, але те, що приречене на смерть усе, мене дуже лякає.

– Що стосується моїх веселощів, – зауважив Челленджер, – то ви маєте зважати на те, що й я не залишився осторонь від впливу ефірної отрути на людський мозок, так само, як і ви. Що ж до відчаю, до якого вас, либонь, доводить загальне вмирання, то вважаю це почуття перебільшеним. Якби вас самого на зовсім маленькому човнику змусили пливти у відкрите море, то у вас були б усі підстави журитися. Невідомість і самотність домінували б над вами. І навпаки, коли вирушаєте у плавання на великому кораблі, коли вас супроводжують близькі та друзі, то, незважаючи на невизначеність мети, черпаєте розраду в зв’язку та спілкуванні з ними. Самотня смерть, мабуть, страшна, але загальна погибель, особливо якщо вона настає так хутко та безболісно, нічого жахливого, як мені здається, не спричиняє. Я швидше погодився б із тим, для кого найстрашніше пережити все піднесене, грандіозне та велике.

– То що ж ви пропонуєте? – поцікавився Саммерлі, котрий, як виняток, схвально кивав під час промови свого колеги.

– З’їсти ланч, – запропонував Челленджер, оскільки в цю мить якраз пролунав ґонґ. – У нашої куховарки кулінарне мистецтво приготування омлету затьмарюють лише шницлі її ж виробництва. Будемо сподіватися, що її кухарські таланти не постраждали від космічних впливів. До того ж необхідно врятувати від загального знищення моє шварцберзьке вино 1896 року, наскільки це вдасться нашими спільними зусиллями. Було б прикро через марнотратство дати загинути цьому шляхетному напою.

Він важкувато скотився з письмового столу, на якому сидів, коли патякав про майбутню загибель планети.

– Ходімо, – запросив професор, – часу у нас справді обмаль, тому скористаємося ним за можливості раціонально та розумно.

Ланч минув дуже весело та жваво, хоча ми весь час усвідомлювали своє жахливе становище й урочиста серйозність господаря миролюбно впливала на наш настрій. Тільки ті, хто ще ніколи не опинявся в смертельній небезпеці, сахається перед кончиною. Тим часом кожен із нас мав у своєму житті нагоду освоїтися з цією думкою, а дружина Челленджера знаходила опору в своєму могутньому чоловікові. Їхні шляхи були спільними. Наше майбутнє було вже визначене, але теперішнє ще належало нам. Час, що залишився в нашому розпорядженні, ми гаяли в приязній і багатослівній бесіді. Наш розум працював, як я вже казав, надзвичайно гостро. Навіть я інколи відзначався дотепністю. А Челленджер був просто чудовий. Ніколи ще не була мені такою зрозумілою стихійна велич цього чоловіка, всебічність і міць його розуму, як цього дня. Саммерлі провокував його своєю їдкою критикою. Лорд Джон і я розважалися, слухаючи її. Дружина Челленджера, поклавши руку на плече чоловіка, стримувала ревіння філософа. Життя, смерть, фатум, доля людства – такими були теми нашої розмови цієї пам’ятної години, значення якої ускладнювалося тим, що дивна та раптова активізація нашої життєдіяльності і легкий свербіж у тілі свідчили про повільне та поступове наближення до нас смертельної хвилі. Я помітив, що лорд Джон раптом затулив рукою очі на мить, що Саммерлі на таку ж мить відкинувся на спинку свого крісла. Кожен подих був заряджений дивними силами. І все ж нам було весело та радісно на душі.

Остін поклав на стіл цигарки й уже хотів було піти.

– Остіне! – гукнув його професор.

– Що накажете, пане?

– Дякую вам за вірну службу.

Посмішка ковзнула по обвітреному обличчі слуги:

– Я лише виконував свій обов’язок, – зронив він.

– Сьогодні загине світ, Остіне.

– Слухаюсь, сер. О котрій годині, сер?

– Не можу вам точно сказати, Остіне. Ще до вечора.

– Дуже добре.

Неговіркий Остін вклонився і вийшов. Челленджер закурив цигарку, підсунувся ближче до дружини й узяв її руку в свою.

– Знаєш, моя люба, що відбувається? – зазначив він. – Я вже пояснив це нашим друзям. Адже ти не боїшся?

– Не буде боляче, Джордже?

– Не більше, ніж якби ти дала себе приспати дантистові. Щоразу, піддаючись дії наркозу, ти помирала.

– Але ж це було дуже приємне відчуття.

– Настільки ж приємна, мабуть, і смерть. Неоковирна машина людського тіла не здатна утримувати сприйняті враження, але ми здогадуємося, яка духовна насолода криється в стані сну чи трансу. Можливо, природа побудувала чудові ворота і спорядила їх безліччю запашних і мерехтливих покривал, аби створити нам переддень нового життя. Щоразу, коли я глибоко досліджував буття, то знаходив в основі лише добро та мудрість. І якщо боязкий смертний інколи потребує особливої ніжності, то таким моментом, безумовно, є небезпечний перехід від буття до вічності. Ні, Саммерлі, нічого не хочу я знати про ваші закони, бо я, принаймні, здаюся собі занадто потужним явищем, аби мені загрожував суто фізичний розпад на жменьку солей і три відра води.

– Якщо ми вже згадали про смерть, – озвався лорд Джон, – то я вам ось що скажу. Я чудово розумію наших пращурів, котрі заповідали ховати себе з сокирою, сагайдаком, стрілами й іншими речами, ніби їм належало продовжувати свій звичайний триб життя. Не знаю, – при цьому він зніяковіло поглянув на нас, – мабуть, і мені було б затишніше, якби мене поховали з моєю мисливською рушницею, з тією, що коротша і забезпечена прогумованим ців’ям, і з патронташем… Це, певна річ, безглузда примха, але я маю її висловити. Що скажете на це, Herr Professor?

– Ну, – відказав Саммерлі, – якщо вам заманулося знати мою думку, то це мені видається безперечним пережитком кам’яного віку, а, може, ще й більше віддаленої ери. Я особисто належу до двадцятого століття і хотів би померти як справді культурна людина. Я не зміг би сказати, що боюся смерті більше за вас усіх, тому що жити мені в будь-якому разі залишається недовго. Але я не в змозі спокійно сидіти і чекати її без спроб до опору, як баран чекає на різника. Вочевидь, ви знаєте, Челленджере, що порятунку немає?

– Порятунку немає, – підтвердив той. – У кращому випадку нам вдасться продовжити наше життя на кілька годин і безпосередньо спостерігати розвиток цієї величної трагедії, перш ніж ми самі станемо її жертвами. Це, мабуть, мені до снаги. Я вдався до певних запобіжних заходів.

– Кисень?

– Саме так. Кисень.

– Але як допоможе нам кисень, коли отруєний весь ефір? Між киснем і ефіром так само мало спільного, як, скажімо, між цеглою й якимось газом. Це зовсім різні речовини. Одне ж не може впливати на інше. Челленджере, ви ж не можете стверджувати це серйозно!

– Мій милий Саммерлі, на цю ефірну отруту, без сумніву, впливають елементи матерії. Ми бачимо це за характером і розподілом її дії. Апріорі ми, звісно, не могли цього передбачити, але тепер це факт, проти якого сперечатися немає сенсу. Тому я твердо впевнений у тому, що газ, подібний до кисню, що підвищує життєздатність і опірність організму, здатен послабити дію отрути, настільки влучно названої вами дурманом. Можливо, я помиляюся, але я завжди твердо покладаюся на правильність своїх припущень.

– Ну, знаєте, – кинув лорд Джон, – якщо ми сядемо і почнемо, як немовлята, смоктати кожен свою пляшечку, то дуже дякую, я від цього відмовляюся.

– У цьому не виникне потреби, – спростував Челленджер. – Ми подбали про те, – і маєте бути вдячні за цю ідею головним чином моїй дружині, – щоб її кімната стала за можливості повітронепроникною. За допомогою грубих ковдр і лакованого паперу…

– О, небо, Челленджере, чи не вважаєте ж ви можливим відгородитися від ефіру лакованим папером?

– Вчений друже мій, ви дали маху. Адже не проникненню ефіру, а зникненню кисню мають на меті завадити ці запобіжні заходи. Я впевнений, що ми не втратимо свідомості, поки повітря буде перенасичене киснем. У мене було два балони з киснем, а ви привезли ще три. Правда, це небагато, але все ж краще, ніж нічого.

– Чи надовго нам його вистачить?

– Цього не можу сказати. Ми не відкрутимо балонів, поки повітря не стане нестерпним. А потім почнемо випускати газ у міру потреби. Можливо, доля нам подарує кілька зайвих годин, а може, навіть днів, упродовж яких ми будемо дивитися на згаслий світ. Таким робом віддалимо власну кончину, наскільки зможемо, і наш незвичайний жереб полягатиме в тому, що ми вп’ятьох ніби опинимося ар’єргардом людства на шляху в невідоме. Але чи не будете ви ласкаві трохи допомогти мені впоратися з балонами? Повітря стає ніби трохи спертим.