Розділ 2. Смертельна хвиля

Коли ми заходили у вітальню, задзеленчав телефон, і ми стали мимовільними свідками бесіди, яку затіяв професор Челленджер. Кажу «ми», але впевнений, що крім нас будь-хто в окружності щонайменше ста ярдів не міг не чути його громоподібного голосу, який лунав по всьому обійстю. Репліки професора закарбувалися в моїй пам’яті.

– Так-так… звісно, це я… атож, певна річ… професор Челленджер… знаменитий професор… природно, хто ж іще?.. Звісно… кожне слово… інакше я б його не написав… Мене це не дивує – всі ознаки вказують на це… певна річ… Не пізніше, ніж через день… авжеж… Цьому я не можу зашкодити, чи не так?.. Природно… дуже неприємно… Але від цього постраждають і люди, значніші за вас. Бідкатися немає сенсу. Вам краще з цим змиритися… Ні, не можу… Вішаю слухавку… Сер! Годі молоти язиком! У мене справді є важливіші справи, ніж слухати ці дурниці!

Він спересердя кинув слухавку і повів нас сходами до свого кабінету – просторого світлого покою. На великому письмовому столі лежало сім чи вісім нерозпечатаних телеграм.

– Я реально міркую про те, щоб відкрити собі телеграфну адресу в інтересах моїх кореспондентів. Мені здається, що, наприклад, така адреса, як «Ной, Розерфілд», була б дуже доречною.

Як це бувало завжди, коли він невдало жартував, учений притулився до письмового столу і так затрусився від сміху, що його руки ледве могли розпечатувати телеграми.

– Ной! Ной! – мугикав він собі під ніс і при цьому клеїв мармизу, як у лісовика.

Тим часом лорд Джон і я обмінялися посмішками взаєморозуміння, а Саммерлі, на вигляд як коза, що страждає від різі, сардонічно хитав головою на знак несхвалення. Нарешті, все ще мукаючи і гудучи, Челленджер узявся читати телеграми. Ми троє стояли перед високими склепінчастими вікнами і милувалися чудовим краєвидом.

Пейзаж і справді був чудовий. Дорога, що м’яко здіймалася, все ж вивела нас на неабияку висоту. Ми перебували, як дізналися пізніше, приблизно на сімсот футів вище рівня моря. Будинок Челленджера стояв на крайньому виступі пагорбу, а з південного боку будинку, де саме містився його кабінет, відкривалася широка панорама на долину, в глибині обмежена м’якими хвилястими обрисами гряди пагорбів. Стовп диму, що здіймався із западини між пагорбами, вказував на місце розташування Льюїсу. Прямо перед нами простяглася квітуча долина з просторими зеленими майданчиками гольф-клубу Кровборо, і на них копошилися гравці. Трохи подалі на південь ми бачили за лісовою просікою частину залізничної колії, яка з’єднує Лондон із Брайтоном, а під нами, в безпосередній близькості, розмістився обгороджений парканом дитинець, де стояв автомобіль, який привіз нас із залізничної станції.

Челленджер гукнув гостей, і ми обернулися до нього. Науковець прочитав телеграми та педантично розклав їх поперед себе. Його широке обвітрене обличчя, або, точніше кажучи, та його незначна частина, яка не була вкрита диким наростом бороди, зарум’янилося, що вказувало на надзвичайне збудження професора.

– Отже, джентльмени, – сказав він так, немов звертався до зборів, – це напрочуд цікава зустріч. Вона відбувається за непересічних, можу навіть сказати, виняткових обставин. Дозвольте спитати, чи не помітили ви чогось надзвичайного дорогою сюди з міста?

– Я помітив лише одне, – оголосив Саммерлі з квасною посмішкою, – що ось цей наш молодий колега за останні три роки анітрохи не виправився. Мушу, на превеликий мій жаль, констатувати, що мав у дорозі серйозні підстави бути невдоволеним його поведінкою, і було б нещиро з мого боку стверджувати, що він справив на мене порядне враження.

– Ну-ну, всі ми часом буваємо трохи безцеремонні! – зауважив лорд Джон. – Молодик не мав, звісно, на увазі нічого лихого. Врешті-решт він – учасник міжнародних змагань і, якщо півгодини дошкуляв нам описом футбольного матчу, то має на це більше права, ніж будь-хто інший.

– Я вам півгодини описував матч?! – отетерів я. – Та ви самі впродовж півгодини торочили мені якусь нескінченну історію про буйвола. Професор Саммерлі може це підтвердити.

– Мені важко вирішити, хто з вас обох був нуднішим, – відгукнувся Саммерлі. – Заявляю вам, Челленджере, що все життя буду затискати вуха, як тільки при мені згадають про буйволів або футбол.

– Та я ж сьогодні жодного слова не промовив про футбол! – обурювався я.

Лорд Джон пронизливо свиснув, а Саммерлі пригнічено похитав головою.

– Та ще й такої ранньої пори! – правив він далі. – Це кого завгодно могло б вивести з рівноваги. У той час, як я сидів, занурившись у замислене мовчання…

– Мовчання? – вигукнув лорд Джон. – Та ви ж на всю дорогу влаштували нам виставу в стилі вар’єте в ролі імітатора голосів тварин, і були скоріше схожі на навіжений грамофон, ніж на людину.

Саммерлі випростався. Його добряче зачепило.

– Вам забаглося показати відсутність свого смаку, лорде Джон, – сказав він із кислою, як оцет, пикою.

– Але дідько забирай, це вже межує з божевіллям! – вигукнув лорд Джон. – Кожен точно знає, що робили інші, і ніхто не може згадати, що виробляв сам. Почнімо із самого початку. Ми сіли в купе першого класу для курців, це не підлягає сумніву, чи не так? Потім почалася суперечка з приводу листа в «Таймсі» нашого приятеля Челленджера.

– О, то ви справді сперечалися через нього? – гнівно спитав наш господар і насупив брови.

– Ви, Саммерлі, сказали, що в усій цій історії немає ні слова правди.

– Ого! – сказав професор Челленджер і погладив свою бороду. – Ні слова правди? Пригадую, я вже чув колись цю фразу. Чи можу я дізнатися, якими аргументами спростував великий і знаменитий професор Саммерлі ствердження тієї скромної персони, котра насмілилася висловити свою думку про наукові можливості? Чи не опуститься він усе ж до того, щоб подати якісь аргументи на захист своєї протилежної думки, перш ніж остаточно убити цього жалюгідного нікчему?

Він вклонився, стенув плечима і розчепірив пальці, вимовляючи цю тираду з бундючним і слоноподібним сарказмом.

– Аргументі ці вельми доступні, – відповів упертий Саммерлі. – Я встановив, що якби ефір, що оточує землю, був в одній своїй частині настільки отруйний, аби викликати небезпечні симптоми, то навряд чи він помилував нас трьох під час нашої подорожі залізницею.

Ця заява невимовно звеселила Челленджера. Він реготав без угаву, то ж уся кімната, здавалося, почала тремтіти та гриміти.

– Наш високоповажний Саммерлі не цілком, мабуть, втямив ситуацію, що, втім, трапляється з ним не вперше, – озвався нарешті науковець і витер спітніле чоло. – Джентльмени, я краще ознайомлю вас із станом речей, якщо репрезентую докладний звіт про мої власні вчинки за сьогоднішній ранок. Вам легше буде вникнути в усі ваші духовні аберації, про які ви розповідаєте, якщо покажу вам, що в якісь миті я помічав, як порушувалася навіть моя душевна рівновага. У нашому будинку вже кілька років служить економкою Сара, запам’ятати її прізвище я ніколи навіть не намагався. Ця надміру скромна особа має сувору та непривабливу зовнішність. Вдачу має цілком байдужу, і ми ніколи, наскільки пригадую, не помічали за нею якихось душевних розладів. Коли я сьогодні вранці сидів сам за сніданком (дружина вранці зазвичай не виходить зі своєї кімнати), то раптом у мене промайнула думка, що було б кумедно і водночас повчально перевірити межі незворушності Сари. Я обрав для цього настільки ж простий, наскільки надійний засіб: перекинув маленьку вазу з квітами, яка зазвичай стояла посеред столу, подзвонив і сховався під стіл. Сара входить, бачить, що кімната порожня, і думає, мабуть, що я в кабінеті. Як я й очікував, вона підходить ближче, нахиляється над столом і хоче поставити вазу на місце. Перед очима у мене стирчать вовняна панчоха і черевик на гумці. Я висовую голову та кусаю її за щиколотку. Успіх перевершив мої найсміливіші очікування. Кілька секунд вона стояла тихо, ошелешена, і розглядала згори донизу мій череп. Потім пронизливо зойкнула й кинулася з кімнати. Я – за нею, щоб трохи заспокоїти жінку, але вона нічого не чує, кулею вилітає на дорогу, і за кілька хвилин бачу в далекогляд, як вона зі швидкістю кур’єрського потяга мчить у південно-західному напрямку. Розповідаючи вам цей жарт, я утримаюся від будь-яких пояснень. Я засіваю зерна в ваші мізки і чекаю врожаю. Чи не осяває вас здогад? Чи не спадає вам щось на гадку з цього приводу? Що на це скажете ви, лорде Джон?

Той глибокодумно похитав головою.

– Ви накличете на себе великі неприємності, якщо не будете стерегтися, – мовив він.

– Чи не могли б ви, Саммерлі, зробити якесь зауваження з цього приводу?

– Вам варто тимчасово відмовитися від будь-яких розумових занять, Челленджере, і пройти тримісячний курс реабілітації на якомусь німецькому курорті, – відгукнувся професор.

– Вражаюча глибокодумність! – вигукнув Челленджер. – Ну, юний мій друже, невже мені чекати від вас мудрого прозріння після того, як ваші попередники так влучно схибили?

І мудрість цю прорік справді я. Кажу це з усією можливою скромністю. Звісно, тепер, коли будь-хто достатньою мірою обізнаний із цими подіями, вся ця історія здається ясною та зрозумілою, але тоді вона реально не була такою доступною внаслідок своєї новизни. Як би там не було, мене раптом осяяла думка, що все пояснює.

– Отрута! – заволав я.

І в той час, як я вигукував це слово, мені пригадалися всі ранкові події: розповідь лорда Джона про буйвола, мої істеричні ридання, зухвала поведінка професора Саммерлі. Згадав я й про дивні події в Лондоні, хвилювання в парку, шалену їзду водія, сварку на кисневому заводі. Тепер мені все стало зрозумілим.

– Однозначно! – вигукнув я ще раз. – Це отрута. Нас усіх отруїли.

– Саме так! – підтвердив Челленджер і потер свої руки. – Ми всі отруєні. Наша планета потрапила в отруйну ефірну зону та занурюється в неї все глибше зі швидкістю багатьох мільйонів миль на хвилину. Наш юний приятель тільки-но сформулював причину всіх цих дивних явищ одним словом: отрута!

Усі ми витріщалися один на одного, занімівши від страху. Ніхто не зважився на заперечення.

– За допомогою психічного самовпливу можна придушувати в собі ці симптоми і наглядати за ними, – продовжував Челленджер. – Але я не можу припустити, що ця здатність розвинена у вас усіх так само сильно, як у мене, позаяк тут позначається відмінність наших талантів. У будь-якому разі ця властивість спостерігається неабиякою мірою у нашого молодого товариша… Після короткого спалаху темпераменту, яким я так налякав свою служницю, я сів і став докладно міркувати сам із собою. Передусім узяв до уваги, що ніколи раніше ще не відчував ані найменшого бажання кусати за ноги когось із моїх домашніх. Отже, цю потребу треба було визнати ненормальною. І мені відразу ж відкрилася вся істина. Я кілька разів помацав собі пульс і констатував перевищення норми на десять ударів і прискорення моїх органічних рефлекторних рухів. Мені вдалося, коли моя дружина підіймалася сходами і я вже було збирався сховатися за дверима, щоб налякати її диким ревінням, кажу, мені вдалося придушити в собі це бажання і привітатися з нею пристойно та спокійно, як звичайно. Тим же способом вдалося мені впоратися з дивною потребою заґелґотати гусаком, коли пізніше вийшов із дому, щоб звеліти подати автомобіль, і застав Остіна за його мастилом, то вчасно помітив, що вже підняв п’ястук, аби викинути таку ж штукенцію, від якої він, без сумніву, подався б за доморядницею. Тоді я поклав йому руку на плече та просто наказав вчасно подати автомобіль, аби відвезти мене до прибуття вашого потяга. Ось і тепер відчуваю непереборне бажання схопити професора Саммерлі за його недоречну, безглузду бороду та щодуху смикнути його голову вперед і вниз, а між тим, як бачите, я здатен ідеально себе стримувати. Беріть із мене приклад!

– У мене це, мабуть, виразилося в оповідці про буйвола, – зронив лорд Джон.

– А у мене – про футбольний матч.

– Ви, мабуть, маєте рацію, Челленджере, – спокійно зауважив Саммерлі. – Змушений погодитися, що моє покликання – швидше критикувати, ніж констатувати, і що мене не так легко схилити на бік нових поглядів, особливо коли вони такі ж нереальні та фантастичні, як у цьому випадку. Однак, обміркувавши як слід ранкові події та згадуючи безглузду поведінку моїх супутників, я готовий повірити, що в цьому винна якась тонізуюча отрута.

Професор Челленджер весело поплескав свого колегу по плечу.

– Ми робимо успіхи, – втішився він. – Ми справді робимо успіхи!

– А тепер, колего, – скромно спитав Саммерлі, – скажіть, якої ви думки про теперішній стан речей?

– Якщо дозволите, я виголошу з цього приводу кілька слів.

Він сів на свій письмовий стіл і, звісивши вниз свої короткі товсті ніжки, захитав ними.

– Ми стали свідками страшної катастрофи. На мою думку, настав кінець світу.

Кінець світу! Ми мимоволі звернули погляди в бік великого арочного вікна та побачили чарівний ландшафт річки, квітучу долину, що широко розкинулася, гарні вілли, затишні селянські будиночки та спортсменів на майданчиках для гольфу. Кінець світу! Як часто ми чули це слово! Що воно може перетворитися в реальність, що воно означає не лише цілком невизначений у часі момент, а навпаки – теперішній, наше сьогодення, – це була нищівна, відчайдушна думка. Нас усіх немов паралізувало, і ми мовчки чекали продовження промови Челленджера.

Його надзвичайно визначна особистість і зовнішність додали його словам такої ваги, що ми на цей час забули всю його свавільність і дивакуватість, а він у своїй величі, здавалося, стоїть осторонь від звичайних смертних. Потім повернулося (принаймні, мені так здалося) втішне враження, що двічі з того часу, як ми увійшли до кімнати, він корчився від сміху. Я подумав уже, що навіть у психічного розладу мають бути межі. Катастрофа не могла бути настільки грізною та такою близькою.

– Уявіть собі виноград, – сказав професор, – укритий мікроскопічними шкідливими бацилами. Й ось садівник кропить його дезінфікуючим засобом. Можливо, він хоче очистити виноград. А, може, йому потрібне місце для нової, менш шкідливої бацили. Як би там не було, він занурює фрукти в отруту – і бацили зникають. Доля так само поводиться із Сонячною системою, і незабаром бацила-людина, маленька смертна комаха, яка звивається та корчиться на поверхні земної кори, буде видалена з буття за допомогою стерилізації.

Знову все стихло. Раптом пронизливо задзеленчав телефон.

– Одна з наших бацил пищить про допомогу, – всміхнувся він понуро. – Вони починають тямити, що продовження їхнього існування не є однією з головних умов буття Всесвіту.

Вчений вийшов із кімнати на кілька хвилин. Пригадую, що за час його відсутності ніхто не промовив жодного слова.