Розділ 3. Занурення

Покій, якому призначалося стати ареною цієї незабутньої події, був чарівним будуаром, обставленим із жіночим смаком, розмірами приблизно чотирнадцять на шістнадцять футів. До нього примикала, будучи від нього відокремлена червоною оксамитовою завісою, невеличка кімнатка, що слугувала професорові гардеробною. Звідти двері вели в простору спальню. Запинало продовжувало висіти, але для нашого експерименту будуар і гардеробна складали спільне приміщення. Одні двері та віконні рами були суцільно обклеєні смужками лакованого паперу, так що стали в буквальному сенсі непроникними. Над другими дверима, що провадили в передпокій, була віддушина, яку можна було відчинити, смикнувши за мотузок, якби знадобилося дати доступ свіжому повітрю. По кутах кімнати стояли в діжках великі листяні рослини.

– Особливо делікатне та важливе питання полягає в тому, як нам позбуватися зайвої вуглекислоти, яку ми видихаємо, не витрачаючи якимось чином кисню, – промовив Челленджер і задумано поглянув на п’ять приставлених до стіни резервуарів із киснем. – Якби я мав для цих приготувань більше часу, то міг би зосередити весь свій розум на вирішенні цього завдання. Але якось буде і так. Ці рослини також підуть нам на користь. Два резервуари з киснем готові і можуть за кілька секунд бути запущені в справу. Таким чином, нас не захопить зненацька. У кожному разі нам буде корисно не надто віддалятися від цієї кімнати: критичний момент може настати раптово та несподівано.

Низьке, широке вікно виходило на балкон. Звідси нам відкривався той самий краєвид, яким ми вже милувалися з кабінету. Я поглянув у вікно, але ніде не помітив чогось незвичайного. Переді мною м’якими вигинами пагорбу спускалася дорога. По ній повільно повз тарантас – один із тих допотопних пережитків, які ще можна знайти лише в небагатьох селах. Внизу віддалік я помітив няньку, котра пхала перед себе дитячий візочок і вела поруч із собою за руку іншу дитину. Над дахами здіймалися синюваті клуби диму, надаючи широкому ландшафту відбиток заспокійливого ладу та затишного добробуту. Ніде, ні на синьому небі, ні на залитій сонячним світлом землі не видно було ознак катастрофи, що насувалася. Женці знову з’явилися на полях, а гравці у гольф групами по двоє і по четверо метушилися по майданчиках. У моїй голові відбувалося таке дивне сум’яття, а роздратовані нерви були настільки напружені, що байдужість цих людей здалася мені вражаючою та незбагненною.

– Ці люди, здається, чудово почуваються, – зауважив я, вказуючи на майданчик для гольфа.

– А ви ніколи не грали в гольф? – перепитав лорд Джон.

– Ні, не грав.

– Ну, юначе, якщо вам колись доведеться грати в гольф, то ви дізнаєтесь, що справжнього гравця, якщо він уже почав гру, можуть зупинити хіба що труби архангелів до Страшного суду. Чуєте? Телефон знову дзеленчить!

Час від часу, поки ми їли й опісля, пронизливий дзвіночок закликав професора до апарата. Кількома фразами він після цього повідомляв нам новини, про які дізнавався. Ще ніколи не доводилося чути про такі надзвичайні події. З півдня підкралася гігантська тінь, подібна жахливій нищівній хвилі. Єгипет пройшов через безумство і заснув. В Іспанії та Португалії шалені бої між клерикалами й анархістами стихли в тиші смерті. З Південної Америки вже не приходило жодних телеграм. У південних частинах Північної Америки населення після жахливих битв на ґрунті расової ненависті вимерло від отрути. На північ від околиць Меріленду її дія наразі ще проявлялася незначною мірою, проте в Канаді майже зовсім не була відчутна. Зате Бельгію, Нідерланди та Данію хвиля накрила одну за одною. Відчайдушні волання про допомогу мчали з усіх боків до наукових центрів, до знаменитих хіміків і лікарів, благання порадити й урятувати. Астрономів також засипали запитаннями. Але нічого вже не можна було вдіяти. Це явище було тотальним і перебувало за межами людської науки та влади. Це була смерть – безболісна, але невідворотна, для старих і молодих, для хворих і здорових, для бідних і багатих, і не було від неї порятунку. Ось такими були новини, які ми дізнавалися з уривчастих і відчайдушних повідомлень телефоном. Великі міста вже знали про долю, що їх чекала і, наскільки ми могли зрозуміти, готувалися до неї смиренно та гідно.

Ми все ще бачили внизу перед собою селян і спортсменів, котрі переймалися власними справами, безтурботних, як барани під ножем різника. Це здавалося неймовірним. Але звідки вони могли б знати?

Відтак на всіх нас хвиля насунулася з жахливою, велетенською швидкістю, тільки-но вдарило третю годину пополудні.

У той час як ми витріщалися у вікно, поширилася якась чутка, бо женці повтікали з полів, а гравці в гольф сховалися в будівлях клубу: вони метушилися, немов рятувалися від грози, що насувалася. Хлопчаки, які підбирали м’ячі, мчали за ними. Кілька людей все ж іще продовжували гру. Нянька повернула назад і квапливо штовхала свій візочок під гору. Я помітив, що вона притиснула до чола свою руку. Дрожки зупинилися, втомлена коняка опустила морду. Так вона, здавалося, й заснула.

Над нами простягалося темно-синє небо в літній сяючій красі, кілька легких білих хмаринок пливли неосяжним склепінням. Якщо людський рід був приречений сьогодні померти, то це була, в будь-якому разі, смерть, овіяна красою. Втім, якраз ця лагідна принада природи своїм контрастом із страшною подією, що насувалася, залишала на всьому особливий відбиток. Адже життя, з якого нас так скоро і безжально погрожував вирвати фатум, було таким мирним і радісним!

Я вже казав, що телефон знову задзеленчав. Раптом до мене долинув із вітальні громовий голос Челленджера.

– Мелоуне! – гукнув він. – Вас просять до апарата.

Я швидко підбіг до телефону й упізнав голос МакАрдла. Той викликав мене з Лондона.

– Це ви, пане Мелоун? Тут, у Лондоні, діється щось неймовірне. Заради Бога, спитайте професора Челленджера, що він пропонує задля порятунку.

– Він нічого не може вам запропонувати, – відповів я. – Він вважає кризу загальною та невідворотною. Ми тут трохи запаслися киснем, але це може відтермінувати для нас катастрофу лише на кілька годин.

– Кисень! – злякано видихнув він. – Уже немає часу діставати кисень. З часу вашого від’їзду редакція перетворилася на справжню божевільню. Половина службовців знепритомніла. Я сам від утоми насилу можу пересуватися. З моїх вікон бачу купи людських тіл, що валяються на Фліт-стрит. Рух у місті припинився повністю. Судячи з останніх телеграм, весь світ…

Його голос стишився до шепоту і завмер, нарешті, абсолютно. За мить я почув у телефоні глухий удар, немов його голова з грюкотом впала на письмовий стіл.

– Пане МакАрдл! – ридав я. – Пане МакАрдл!

Жодної відповіді. Вішаючи слухавку, я знав, що почув його голос востаннє.

Тієї миті, коли я зробив крок у бік від телефону, це звалилося і на нас. Ми були, наче плавці, котрі по плечі стоять у воді, коли їх раптом досягає набігла хвиля і вони в неї занурюються з головою. Немов незрима рука повільно вхопила мене за горлянку, стиснула її м’яко, але невблаганно і взялася вичавлювати з мене життя. Я відчував у грудях неймовірний тиск, голову буцімто стягував обруч, у вухах гуділо, а перед очима пролітали страшні блискавки. Похитуючись, я поплентався до поручнів сходів. Тієї ж миті повз мене кинувся Челленджер, шаленіючи та сопучи, як поранений віл. Він справляв жахливе враження своїм багряним опухлим обличчям, виряченими очима та скуйовдженим волоссям. Свою тендітну дружину, котра, мабуть, зомліла, він ніс на плечі і так збігав, спотикаючись і хитаючись, сходами. Підіймаючись і ковзаючи, просуваючись уперед лише завдяки своїй силі волі, він вибрався, нарешті, із смертоносної атмосфери та прибув у гавань тимчасового добробуту. Наслідуючи його приклад, я також зібрався з останніми силами. Хитаючись, падаючи та чіпляючись за перила сходів, я тягнув уперед, поки не впав непритомний ниць на останньому щаблі. Лорд Джон ухопив мене залізною рукою за комір, і миттю пізніше я вже лежав на килимі в будуарі, на спині, нездатний ворухнутися чи промовити хоча б слово. Поруч зі мною лежала дружина професора, а в кріслі біля вікна дрімав Саммерлі, зіщулившись і схилившись головою майже до колін. Немов уві сні я бачив, як Челленджер повільно повз по підлозі навкарачки, схожий на гігантського жука, і наступної миті я почув тихе шипіння, що виходить із резервуара кисню. Челленджер узявся його жадібно вдихати, затягуючись глибоко та довго; з гучним бульканням його легені поглинали живодайний газ.

– Діє! – вигукнув він із тріумфом. – Моя гіпотеза виправдалася!

Він знову стояв на ногах, прямий і дужий. Підбіг до дружини з гумовим шлангом у руці та підніс рурку до її рота. За кілька секунд молодиця застогнала, заворушилася і, нарешті, підвелася. Професор кинувся до мене, й я відчув, як життєвий струмінь знову тече моїми жилами. Розум підказував мені, що це лише короткий перепочинок, і все ж, хоча ми й легковажно теревенимо зазвичай про ціну життя, тепер мені кожна зайва година здавалася безцінною. Ніколи я ще не відчував такої напруженої чуттєвої радості, як при цьому пожвавленні. Важкість покидала мої груди, обруч навколо черепа розтискався, солодке відчуття спокою та звільнення опановувало мною. Я лежав і спостерігав, як Саммерлі починав приходити до тями під впливом цілющого повітря. Нарешті очуняв і лорд Джон. Він схопився і подав мені руку, щоб мене підняти, а Челленджер підхопив і поклав на канапу свою дружину.

– О, Джордже, як шкода, що ти мене розбудив! – сказала вона, тримаючи чоловіка за руку. – Брама смерті справді затягнута чудовими, блискучими запонами, як ти й казав. Тільки-но проходить відчуття задухи, все стає неймовірно прекрасним і заспокійливим. Навіщо ти мене розбудив?

– Тому що хочу разом із тобою ще помандрувати. Адже стільки років ми були вірними супутниками один одному! Сумно було б нам розлучитися тепер, у цю останню мить.

На хвильку мені примарився незнайомий досі образ м’якого та ніжного Челленджера, настільки відмінний від того галасливого, пихатого та зухвалого чолов’яги, котрий по черзі дивував та ображав своїх сучасників. Тут, осяяний смертю, випірнув на поверхню той Челленджер, котрий ховався в найглибших надрах цієї особистості, чоловік, котрому вдалося завоювати й утримати кохання своєї дружини.

Раптом його настрій змінився, і професор знову перетворився на енергійного лідера.

– Я один із усіх людей усе це передбачив і передрік, – заявив він, і в голосі вченого звучала гордість наукового тріумфу. – Ну, милий мій Саммерлі, тепер, сподіваюся, розсіялися ваші останні сумніви щодо зникнення спектральних ліній, і ви, ймовірно, не будете більше вважати результатом помилки мого листа до «Таймс».

Наш завжди готовий до бою товариш уперше нічого не відповів. Він сидів, хапав ротом повітря і простягав свої довгі кінцівки, немов насамперед хотів переконатися, чи він насправді ще перебуває серед живих на цій землі. Челленджер підійшов до балонів із киснем, закрутив кран, і гучне шипіння змінилося тихим гудінням.

– Нам треба обережно ставитися до наших запасів, – пояснив він. – Повітря в цій кімнаті достатньо тепер насичене киснем, і гадаю, що ніхто з нас більше не відчуває якихось гнітючих симптомів. Відтак можемо дослідним шляхом встановити, яку кількість кисню потрібно додавати, щоб нейтралізувати дію отрути. Треба трохи зачекати.

Ми мовчки прочекали п’ять хвилин у нервовій напрузі, стежачи за своїм самопочуттям. Як тільки я помітив, що обруч знову починає стягувати мої скроні, пані Челленджер гукнула нам із тапчана, що відчуває наближення непритомності, й її чоловік знову відкрутив кран.

– У давнину, коли наука ще не стояла на такому високому рівні, як зараз, – сказав він, – на кожному підводному човні команда тримала переважно білих мишей, оскільки їхній ніжніший організм швидше сприймав вплив шкідливої атмосфери, ніж організм моряків. Ти, моя люба, будеш відігравати для нас роль тієї білої мишки. Я знову пустив газ, і ти, сподіваюся, почуваєшся краще.

– Авжеж, мені стало легше.

– Можливо, ми тепер натрапили саме на відповідний склад суміші. Як тільки встановимо, на скільки часу вистачає нам певної кількості кисню, будемо також знати, скільки нам залишилося жити. На жаль, ми витратили значну частину першого балона на наше оживлення.

– Чи не байдуже? – спитав лорд Джон, котрий стояв біля вікна, сховавши руки до кишень. – Якщо ми все одно помремо, то немає й сенсу віддаляти смерть. Адже ви не вірите в можливість порятунку?

Челленджер усміхнувся та похитав головою.

– Чи не вважаєте ви в цьому випадку гіднішим самому зістрибнути в безодню, ніж чекати, щоб тебе в неї штовхнули? Якщо вже нам доведеться померти, то я виступаю за те, щоб ми зупинили газ і відчинили вікна.

– Ще б пак, – сміливо зауважила дружина професора. – Послухай, Джордже, лорд має цілковиту рацію, так вчинити буде краще.

– Я проти цього енергійно протестую, – роздратовано перебив її Саммерлі. – Якщо смерть прийде, ми помремо. Але люб’язність щодо смерті уявляється мені безглуздою і нічим не виправданою витівкою.

– А що думає з цього приводу наш юний приятель? – поцікавився Челленджер.

– Я за те, щоб дочекатися кінця.

– Й я рішуче підтримую цю думку, – сказав він.

– У такому разі й я, звісно, стаю на його бік, – вигукнула молодиця.

– Ну, гаразд, я ж тільки поставив питання на обговорення, – виправдовувався лорд Джон. – Якщо хочете чекати смерті, то я з вами. Це буде, безперечно, вельми цікаво. Багато було в моєму житті пригод, і я був очевидцем стількох сенсаційних речей, але цей кінець моєї земної подорожі, либонь, перевершить усе інше.

– Якщо припустити, що існує життя після смерті… – почав було Челленджер.

– Сміливе припущення! – вигукнув Саммерлі.

Челленджер глипнув на нього з німим докором.

– Отже, припускаючи, що життя по смерті існує, – повторив він вельми менторським тоном, – ніхто з нас не здатен сказати заздалегідь, яка нам випаде можливість спостерігати матеріальний світ із так званої духовної сфери. Навіть найбільшому упертюху, – при цьому він зиркнув на Саммерлі, – має бути ясно, що поки ми самі складаємося з матерії, нам найлегше спостерігати матеріальні явища й аналізувати їх. Тільки тому, що ми ще будемо чекати кілька годин, що нам залишилися, матимемо можливість забрати із собою в майбутнє життя чітке уявлення про найвеличнішу подію з усіх, які, наскільки знаємо, сталися в світі або й у Всесвіті. Я вважав би безглуздим вчинком скоротити хоча б на хвилину настільки дивовижне переживання.

– Я такої ж думки, – нарешті вигукнув Саммерлі.

– Прийнято одноголосно! – резюмував лорд Джон. – А чи знаєте, той бідолаха, ваш водій, котрий лежить у дворі, справді здійснив сьогодні свою останню поїздку. Чи не слід було б нам зробити вилазку та затягти його сюди?

– Це було б явним божевіллям! – заперечив Саммерлі.

– Маєте рацію, – зауважив лорд. – Йому, вочевидь, уже неможливо допомогти, і навіть хай би ми сюди повернулися живими, знадобилася б непомірна витрата кисню. Але лишень погляньте: всюди під деревами валяються мертві пташки!