– Щодо вас, лорде Рокстон, – каркнув він, – то вашій думці в наукових питаннях я надаю точно такого ж значення, скільки ви надавали б моїй думці, наприклад, щодо нової мисливської рушниці. У мене є своя думка, прошу пана, і я вмію її обстоювати. Невже через те, що я одного разу помилився, маю на віру приймати все, чим цей чоловік бажає нас гостити, хоча б це була повна нісенітниця, і не маю права на власну думку? Чи не потрібен нам такий собі науковий Папа, чиї непогрішні просторікування мали б сприйматися ex cathedra^[2] бідною та смиренною паствою? Заявляю, панове, що й сам маю голову на плечах і що вважав би себе снобом і рабською душею, якби не ворушив власними мізками. Якщо вам приємно, то зробіть милість, вірте в лінії Фраунгофера і в те, що вони тануть в ефірі, і на всю решту дивовиж, але не вимагайте, щоб люди, старші та досвідченіші за вас, шаленіли разом із вами. Хіба не ясно, як свічка, що якби ефір змінився, як він вирішив, то це згубно відбилося б на здоров’ї людей та позначилося також і на нас самих? – професор засміявся, галасливо тріумфуючи з приводу власних аргументів. – Атож, панове, в такому випадку ми б не сиділи тут у вагоні потяга, мирно обмірковуючи наукові питання, а помічали б явні ознаки отруєння. Але скажіть, будь ласка, в чому ви вбачаєте ознаки цієї «отрути», цього «космічного розкладання»? Чекаю на відповідь, панове! Скажіть! Ні, попрошу вас не ухилятися, я наполягаю на відповіді!

Я невимовно розсердився. У поведінці Саммерлі було щось зарозуміле та зухвале.

– Переконаний, що ви були б дещо стриманішими в своїх зауваженнях, якби були точніше поінформовані про актуальний стан речей.

Саммерлі вийняв люльку з рота та витріщився на мене.

– Даруйте, шановний, що ви хочете сказати цим безсумнівно зухвалим зауваженням?

Я коротко повідомив про дивну епідемію серед тубільців Суматри, а також про те, що на Зондських островах раптово згасли маяки.

– Є ж межі і для людської тупості! – вигукнув Саммерлі, все більше впадаючи в шал. – Невже ж ви не можете втямити, що ефір, якщо ми навіть на мить погодимося з дебільною теорією Челленджера, є речовина рівномірної консистенції і що її склад на іншому краю землі не може бути іншим, ніж тут, у нас? Невже ви могли хоч на мить припустити, що існує окремий ефір для Англії й окремий для Суматри? Чи не думаєте ви, з якогось дива, що ефір Кенту чимось кращий, ніж ефір графства Саррей, яким ми зараз проїжджаємо? Реально легковірність і невігластво профанів не мають меж. Чи мислимо взагалі, щоб ефір на Суматрі мав згубні властивості, які позбавили глузду населення цілої країни, тоді як ефір наших зон не має навіть найменшого впливу на наше самопочуття? Про себе, в будь-якому разі, можу лише сказати, що тілесно та духовно ніколи не почувався краще, ніж тепер.

– Я ж не кажу, що я вчений, – заперечив я, – але мені часто доводилося чути, що наукові досягнення одного покоління часто визнаються помилковими вже наступним. І врешті-решт не обов’язково володіти надто гострим розумом, аби збагнути, що ефір, про який ми, по суті, дуже мало знаємо, в різних частинах світу міг би відчувати на собі вплив місцевих умов і що через це у віддаленому кінці землі проявляється дія, яка лише пізніше проявиться, ймовірно, і у нас.

– «Міг би» і «ймовірно» – це не докази! – заверещав розлючений Саммерлі. – Так і свині могли б літати. Авжеж, сер, вони могли б літати, але не літають. Сперечатися мені з вами – дурна робота. Челленджер заразив вас обох своїм шаленством, і ви розучилися тверезо мислити. З таким самим успіхом я міг би бесідувати з подушкою в цьому купе.

– Мушу вам сказати цілком відверто, професоре Саммерлі, що з часу нашої останньої зустрічі ваші манери анітрохи не покращилися, – різко зауважив лорд Джон.

– Ви, титуловані особи, не дуже любите правду, – дошкульно відрубав Саммерлі. – Чи не правда, що не дуже приємне відчуття, коли тобі вказують, що гучне ім’я не заважає бути повним невігласом?

– Слово ґонору, – серйозно і стримано зазначив лорд Джон, – якби ви були молодші, то не наважилися б балакати зі мною таким чином.

Саммерлі задер догори підборіддя з маленькими гострими клаптиками своєї цапиної борідки.

– Радив би взяти до відома, шановний, що як у поважному віці, так і замолоду я ще жодного разу в житті не вагався казати те, що думаю, прямо в обличчя неосвіченим дурням, атож, сер, неосвіченим бовдурам. І цю звичку я не зміню, хоча б ви носили всі титули, які тільки можуть винайти раби та привласнити собі віслюки.

Очі лорда Джона миттю спалахнули, але він із помітним зусиллям опанував себе і з гіркою посмішкою відкинувся на спинку сидіння, схрестивши руки на грудях. Весь цей вибух справив на мене надзвичайно гнітюче та неприємне враження. Хвилею промайнули у моїй голові спогади про сердешну дружбу, про часи радісної жаги пригод, про все, за що ми страждали, чого домагалися і чого досягли. Й ось до чого дійшло тепер – до нападок і образ! Я раптом розплакався, голосно та нестримно схлипував, і ніяк не міг заспокоїтися. Мої супутники з подивом глипали на мене. Я затулив обличчя руками.

– Мені вже легше, – сказав я. – Але все це настільки нестерпно сумно!

– Ви хворі, друже мій, – зауважив лорд Джон. – Ви мені відразу здалися якимось дивним.

– Ваші звички, пане, за останні три роки анітрохи не покращали, – мовив Саммерлі. – Мені також впала в вічі ваша поведінка вже при нашій зустрічі. Не витрачайте на нього даремно своїх співчуттів, лорде Джон: походження цих сліз – суто алкоголічне. Цей чоловік явно перепив. Утім, лорде Джон, я вас щойно назвав неосвіченим дурнем, і це не зовсім добре з мого боку. Це мені нагадало, однак, про один із моїх талантів, який я раніше мав, доволі кумедний, незважаючи на його буденність. Ви знаєте мене лише як серйозного вченого. Чи повірите, що я колись мав репутацію ідеального імітатора голосів тварин? Мені вдасться, сподіваюся, приємно вас розважити. Чи не потішило б вас, наприклад, якби я закукурікав когутом?

– Ні, сер, – заперечив лорд Джон, усе ще засмучений, – це б мене не потішило.

– Квоктання квочки, що тільки-но знесла яйце, також завжди викликало бурхливе захоплення. Ви дозволите?

– Ні, сер, будь ласка… Я проти цього.

Незважаючи на таке заперечення, зроблене із серйозною інтонацією, професор Саммерлі відклав убік файку й упродовж подальшої подорожі розважав нас, точніше, намагався, наслідуванням цілої низки пташиних і тваринних голосів, і це було настільки комічно, що мій сльозливий настрій раптом перейшов в свою повну протилежність. Коротко кажучи, я реготав без угаву і не міг зупинитися, сміявся судомно, істерично, сидячи перед цим зазвичай винятково статечним ученим і дослухаючись, як він передражнює величавого, самовпевненого півня або песика, якому прищемили хвоста. Лорд Джон простягнув мені газету, на полях якої написав: «Бідолаха! Зовсім із глузду з’їхав!».

Усе це було, звісно, дуже дивним, проте ця вистава видалася мені дуже милою та цікавою. Тим часом лорд Джон схилився до мене й узявся розповідати нескінченну історію про якогось буйвола й індійського раджу, в якій я не міг вловити жодного сенсу. Професор Саммерлі тільки-но защебетав канаркою, а лорд Джон досяг, здавалося, кульмінаційної точки в своїй оповідці, коли потяг зупинився в Джарвіс-Бруку, на станції Розерфілд.

Тут нас уже чекав Челленджер. Він насправді справляв грандіозне враження. Всі індики Всесвіту не могли б крокувати пихатішою ходою, ніж він, коли йшов пероном назустріч нам, і божественною була прихильна, поблажлива посмішка, з якою він зиркав на кожного, хто проходив повз нього. Якщо науковець хоч трохи змінився з часу нашої останньої зустрічі, то зміна полягала головним чином у тому, що його непересічні риси тепер виступали ще різкіше, ніж колись. Потужна голова з опуклим чолом і спадаючим на очі чубом, здавалося, ще збільшилася. Чорна борода величаво лягала на груди, і ще наказовішим став вираз світло-сірих очей, в яких вгадувалася зухвала сардонічна посмішка.

Він привітався зі мною жартівливим рукостисканням і заохочувальною посмішкою викладача, котрий зустрів свого вихованця. Привітався і з іншими, допоміг нам винести багаж і балони з киснем і закинув усіх і все в свій великий автомобіль, водієм якого був наш старовинний знайомий, мовчазний Остін, людина, якій, здавалося, були недоступні жодні емоції. Коли я востаннє приїжджав сюди, він виконував обов’язки дворецького.

Наша дорога потяглася вгору пологим пагорбом, по гарній і приємній місцевості. Я сидів попереду, поруч із шофером, а три моїх супутники, котрі сиділи за мною, гомоніли, як мені здавалося, всі водночас. Лорд Джон, наскільки я міг збагнути, все ще зав’яз у своїй історії з бугаєм. Перебиваючи його й один одного, звучали низький бас Челленджера і писклявий дискант Саммерлі. Останні затіяли якусь наукову суперечку. Остін раптом обернув до мене своє смагляве обличчя, все ж скоса стежачи за дорогою.

– Мене звільнили, – поінформував він.

– О Боже! – вигукнув я.

Цього дня мені все здавалося таким незвичайним. Усі повідомляли найнесподіваніші речі. Я ніби бачив сон.

– У сорок сьоме! – додав у задумі Остін.

– Коли ж покинете роботу? – спитав я, бо мені нічого іншого не спало на гадку.

– Ніколи, – відповів він.

На цьому бесіда, здавалося, скінчилася, але за якийсь час Остін повернувся до неї.

– Якщо я піду, хто ж подбає про нього? – при цьому водій кивнув головою в бік свого господаря. – Хто ж стане йому тоді служити?

– Ймовірно, хтось інший, – зронив я глухо.

– Це неможливо. Ніхто тут не протягне більше тижня. З моєю відставкою всьому будинку гаплик, як годиннику, в якого луснула пружина. Кажу вам це тому, що ви його приятель і маєте це знати. Якби я схотів спіймати його за язика… Але мені на це духу не стало. Вони обоє – господар і господиня – були б, як покинуті діти. Я в будинку все, й ось тобі маєш, він мене звільняє!

– Чому ж ніхто не може тут ужитися? – поцікавився я.

– Бо не всі настільки розважливі, як я. Господар чоловік дуже розумний, такий мудрий, що часом навіть аж занадто. Мені здається, втім, він не зовсім при своєму розумі. Як гадаєте, що він викинув сьогодні вранці?

– І що?

– Вкусив економку.

– Вкусив?

– Аякже, сер, за ногу. Я бачив це на власні очі, як вона потім, як куля з пістолета, вилетіла за браму оселі.

– О Боже!

– Ви б іще не те сказали, якби побачили, що у нас діється. Він не перестає сваритися із сусідами. Дехто з них каже, що він ніколи не був би у більш відповідному товаристві, якби опинився серед допотопних почвар, яких ви описали. Ось що вони думають. Я ж працюю в нього вже десять років і прикипів до нього, до того ж, зауважте, він великий чоловік, і жити в його будинку – честь. Правда, часом він трохи шаленіє. Погляньте-но, сер, ось хоча б на це! Навряд чи це можна назвати звичайною гостинністю. Як гадаєте? Прочитайте-но самі!

Я звів погляд. Автомобіль якраз повертав по крутому підйому, і я побачив укріплену на паркані дошку з таким коротким і виразним написом:

«Застереження! Відвідувачам, журналістам і волоцюгам вхід заборонено!

Дж. Ед. Челленджер»

– Це насилу можна визнати привітним поводженням, – зауважив Остін, хитаючи головою. – На вітальній листівці такий напис виглядав би не надто мило. Даруйте мені, пане, я вже давно так багато не патякав, але не можу стриматися. Щось на мене найшло. Хай йому грець, але я не звільнюся, будьте певні. Він мій господар, а я його слуга, нехай так воно і залишається до кінця нашого життя.

Ми в’їхали в ворота, пофарбовані в білий колір, і помчали звивистою алеєю, обсадженою кущами рододендрону. Наприкінці алеї ми побачили білу цегляну споруду, гарної архітектури та приємну на вигляд. Пані Челленджер, маленька, тендітна жіночка, стояла й усміхалася у відчинених дверях, вітаючи нас.

– Ну, моя люба, – кинув Челленджер, вистрибуючи з автомобіля, – ось я й привіз тобі наших гостей. Для нас незвично приймати гостей, чи не так? Ми і наші сусіди не надто толеруємо один одного, еге ж? Якби вони могли нас позбутися за допомогою щурячої отрути, то зробили б це, мабуть, уже давно.

– Це жахливо, просто-таки жахливо, – вигукнула напівсміючись-напівридаючи його дружина. – Джорджу завжди є потреба з кимось сваритися. Тут не маємо жодного приятеля.

– Саме тому я можу дарувати нероздільну увагу своїй незрівнянній дружині, – мовив Челленджер і обхопив її ніжну постать своєю короткою грубою рукою. Якщо уявити собі горилу поруч із газеллю, то можна уявити собі це подружжя.

– Ходімо, сніданок готовий, і гості, мабуть, зголодніли. Сара вже повернулася?

Дружина професора пригнічено похитала головою, а він сам гомерично зареготав і погладив себе по бороді.

– Остіне, – гукнув він, – коли поставите машину в гараж, допоможіть господині подати сніданок. Тепер, джентльмени, ходімо до мого кабінету, я маю повідомити вам деякі дуже важливі речі.