Про те, як Соломон закопав бісів у одній бочці тьмами тем і тисячами тисяч

Оповідання вперше опублікував І. Франко за рукописом із с. Іспаса на Буковині, писаним у 1732 р.

Цар Соломон Єрусалимський влаштував вечерю велику і пішов на безводне місце, гукаючи:

– Сатано, прийди до мене на вечерю.

І з’явився йому сатана і пішов з ним. Рече же Соломон:

– Аз єсьм цар над царями, а пан над панами, й нема іншого під сонцем окрім мене.

Рече же диявол:

– Що ж із того, що ти великий цар, коли жодного предивного знаменія не учиниш? Іно я цар над царями й пан над панамн, й нема іншого окрім мене. Знаю таке дерево, що вищого за нього ти не маєш в свому панстві, і тоє дерево є вельми далеко. Але якби я двічі по нього сягнув, а за третім разом звелів, аби стало тут, то й було б так.

Рече на те Соломон:

– Я є моцніший король над королями й пан над панами і я маю царство від сходу сонця до заходу, а якби захотів, то враз мої піддані із усього панства мого стали би переді мною.

Й рече диявол:

– Але я ще заможніший і моцніший і над тебе, і над всі королі, й нема иньшого другого як я. Аз маю множество слуг, а тільки би захотів, то стали би враз передо мною всі. І таку я маю силу, що міг би всіх моїх слуг перетворити на мак, аби ся вмістили в одну-єдину бочку.

І посміявся Соломон і рече:

– Не вірую я тому, аби-сь міг слуги свої на мак перетворити і в одну бочку помістити.

Тоді повелів сатана всій преісподній своїй, аби враз вона стала перед ним. Він же перетворив їх на мак, й висипав усіх у бочку. Тоді став Соломон буцім до того чуда ся придивляти, а тоді непомітно взяв чопа і забив їх добре у тій бочці та запечатав знаменієм. І сказав їм таке пророцтво:

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Не вийдете звідси ніколи, хіба силою і велінням царя.

А тоді закопав ту бочку у полі.

І пішов старший сатана, ридаючи і плачучи, у пекло своє. А як помер Соломон, то почав Ірод царювати. Диявол же тільки й думав про те, як би то слуги свої визволити. І прийшов він у царство Ірода, коли ще він молодим був, та почав майструвати пищалі (дуду). Спочатку вистругав дудки, а потім узяв цапа проклятого зі стада Іродового й зробив міх. Одного дня сів собі на ринку та почав пискати (на дуді грати). Зачули люди і розповіли Іродови цареві, яка то музика пречудна. Тоді послав цар слуги свої увидіти, що то таке.

Привели вони сатану до царя, і глянув цар на такого пречудного воїна й питає:

– Хто ти єси і з якого краю?

Й рече диявол:

– Аз єсьм хитрець над всіма майстрами й ігрець над ігрецями.

– Прошу тя, – рече йому цар, – живи у домі моїм й весели дім мій по всі дні, аз же воздам ти мзду твою і сотворю тя великим у царстві моїм.

І дав йому покій дуже гарний поруч із покоєм своїм. Потому влаштував Ірод бенкет великий на рождество своє, та покликав усіх вельмож із царства свого, і повелів у бубни бити й грати гудницям у сурми та іншим різним музикам. Але жоден не міг догодити Іродіяді, дочці Филипа, брата Іродового. А як почав диявол грати всякі пісні і танці на пищалі, котра просто нарікаєся дуда, тоді возвеселилася Іродіяда й стала скакати й плясати, й тим догодила сильно Іродови.

Рече же їй:

– Доню, що хочеш проси у мене, дам ти й пів царства мого.

Вона ж хутко до матері своєї підбігла й питає:

– Що б то мені попросити в царя? Чи обіцяні пів царства, а чи щось інше, що мені захочеться?

Рече їй мати:

– Проси на блюді голову Іоанна Хрестителя, то все буде наше.

Підійшла дівиця й рече царю перед всіма вельможами:

– Дай ми, царю, голову Іоанна на блюді.

Почув то цар і засмутився дуже, бо мав його за учителя великого. Але, не бажаючи переступити слово своє при всіх, що зібралися тут, послав у темницю мучителя, а той відрубав голову Хрестителя й підніс дівиці на блюді. Вона ж те блюдо возложила, наче вінець на голову свою, та почала плясати перед всіма. Але дивноє чудо! Усі страви й напої многоціннії, що перед гостями стояли, на кров перетворилися.

Потім рече диявол:

– Царю, не печалуйся намарне смутком своїм, а пошануймо іще пам’ять отця твого. Ходімо на поле, возвеселімося там іще.

І пішли вони, а диявол попереду скаче і танцює. І коли прийшли вони в поле, наблизився диявол до того місця, де закопав Соломон бісів, і питає в царя:

– Що то за могила?

Рече цар:

– Чув я, що ніби тут мій отець закопав бісів.

І рече диявол:

– Неправда, царю. Аби-сь знав, жи отець твій закопав тут золото й срібло та каміння дорогоцінне. І сказав тоді так: якщо буде хтось із синів моїх мудрим, то добуде цей скарб.

Втішився цар і повелів копати, і знайшли бочку дуже велику. Рече же диявол:

– Накажи, царю, усім відійти від нас.

Вельможі відійшли, залишивши їх самих. Та щойно Ірод вибив чоп, то враз усі біси чорною імлою вилетіли звідти, а диявол тільки посміявся з дурости Іродової. І розступилася земля, і провалився Ірод у пропасть зі всім домом своїм. А біси звідтоді знову взялися людей спокушати.

Самійло Величко

Народився у 1670 р. на Полтавщині в козацькій сім’ї. Вчився в Києво-Могилянській колегії. Був канцеляристом у генерального військового писаря, потім генерального судді В. Кочубея, служив у військовій канцелярії. У 1708 р. Іван Мазепа усунув його з посади. Після Полтавської битви жив у маєтках Кочубеїв у с. Диканьці, а згодом у с. Жуках під Полтавою. Автор літопису, який охоплює події на Україні 1648–1700 рр. Помер після 1728 р.

Історія про сатира походить з 17 розділу літопису Самійла Величка і публікується у перекладі Валерія Шевчука.

Сатир

1676 року один сатир, що начебто довго жив у подільському лісі Недоборі^[6], був перестрашений демонським збором і втік геть із Недобора. А прибігши у Великоскитську пустиню^[7] і зустрівши там іншого сатира, сказав йому таке:

– Оцими днями, опівночі, як мені здається, спав я в своїй темній, зарослій густим і непрохідним лісом та терном, нікому не відомій дебрі та яскині, коли це сильно здригнулася піді мною земля і не знаю, чи вона, чи нечисті духи викинули мене вихором угору від землі з моєї яскині. Я ж був геть од страху збезумілий і, не знаючи, що чинити, втиснувся в дуплясте від кореня дерево, яке мені там трапилося. Отак я стояв, тісно огорнений, і відчував, що всі чуття мої змертвіли, а зір та слух мало мені служать.

Дивлюся я крізь щілину того дупла, що в ньому був, і бачу відразу князя тьми і стародавнього начальника злих духів Люципера з іншими його старшинами, що незвідь-звідки прийшли. Сів він недалечко від мене, як на престолі, на великому дерев’яному пеньку, гнилому й повному мурашви, маючи в руках іржаве, погнуте, залізне сцептро (скіпетр), на бридкій голові багато рогів, а на чолі один – найбільший.

Був він дуже великий, чорний, як вугілля, від голови до ніг, вуса мав паскудні – довгі, пом’яті, бороду – криву, густу, покошлану, що покривала й пелехаті груди. Очі він мав, як розпечені на вогні сковороди, – випускали вони від себе синій сірчистий вогонь, як стовпи чи комети. Губи були криваві, як пухирі, довгі, надуті, а рот і горлянка були наче яка прірва, що випускала з себе сморідну пару. Коли ж мурашва, що на ній він сидів, його допікала, він хитав своєю головою так, що з ніздрів його на лоно, наче смердючі остюки, сипалися стоноги. Більше його сатанинських прикмет не міг я зі страху добачити. А коли князь пекельних темнот сів на гнилому пеньку, сіли з ним й інші його начальники, старі по праву руч, а молоді по ліву руч. Були серед них різної постави і страшних ґатунків демони і ніколи не бачені мною бридкі лярви; одні мали верблюжі і козині, а інші курячі ноги, а на голові й роги мали. Інші ж замість волосся мали вужів та зміїв і всілякі інші змішані злі дивовиська та злющі вогні. Він, отой старий сатана Люципер, заговорив до них, що отак порозсідалися, бридким і верескливим голосом:

– Принесіте мені отой мій ріг, що його був зламав я з великим болем з голови моєї об Іорданську скелю, коли йшов хреститися християнський Бог Христос, а я був скинутий з небес і з невимовною швидкістю летів з вами до пекла.

А коли йому відразу його принесли, повелів він затрубити в нього. Коли ж пролунав бридко гаркітливий голос того рогу, тоді всі недоборські дерева захиталися і моє зі мною мало не впало. Була відразу після того по всьому Недобору велика буря, шум, невимовне сум’яття і вихори, від яких всі звірі побігли й полетіли з великим поспіхом геть з Недобора, а з ними мало не вилетів із мене мій дух. Тоді злетілося туди, де був їхній начальник, незчисленне множество демонів, наче темна хмара смердючої сарани, і весь ліс Недобор, освітлений тоді місячним світлом, затемнивсь і спохмурнів. Побачивши їх, Люципер похвалив їхнє старання і сказав до них таке:

– Друзі й чесні мої князі, що провадите свій рід з небес і гідні жити в них більше, ніж сонце, Бог несправедливо випхнув од себе вас разом зі мною у пекло із тих небесних держав, до яких належите так само, як і він. Мабуть, боявся він нас, коли бачив, що мужність наша протистоїть йому. Нині ж він сам, як усемогутній, володіє небом і зорями, а нас має за своїх ворогів і, замість світла денного, всім приємного, замкнув нас нездоланною узою в темряві, позаздривши нам неба – першого нашого щастя – і ясного сонця, віддавши нас безмежній і постійній тьмі. А що найгірше – коле й пронизує мене люттю, гризе і додає до давнього болю більший жаль – це мука, що низьку людину, створену з болота й глини, кличе до неба замість нас і, як батько синові, зичить їй вічного гаразду і нашого найпершого щастя. Але й того маючи замало, послав був у світ і видав на тиранську смерть, на більшу нашу біду свого єдинородного сина. Він же, самі добре знаєте, з якою небезпекою і великою тривогою нашою, виломив пекельні двері і, порвавши вічні зав’язі, відняв у нас ґвалтовно дорогі наші здобичі й користі – душі вірних своїх рабів – і на більшу нашу печаль виставив на весь світ тріумфальну хоругву, що звоював пекло. Але залишимо геть стародавні наші шкоди й кривди від нього, – вони завжди були і є славні: він постійно допомагав людині супроти нас і робив та робить силу нашу нікчемною і бездіяльною, віддавши нас на посміх і наругу тому, хто мав би перед нашим лицем як слуга схиляти свою шию. А пригадаймо недавні образи, і як хоче нас від віку обернути він унівець, а силу нашу зробити безвісною, коли забере від нас усіх людей і приведе до себе; до того ж він приніс таку честь і дав силу хрестному дереву (яке здавна служило для безчестя й смертної кари злочинцям і на якому зволив розіп’ястися й сам Христос), проти якої ми зовсім не можемо стояти і мусимо, безчесно і всепереможно гнані, тікати й зникати. Що ж маємо чинити, чи тільки будемо дивитися крізь шпару? А він натискає сильно – ото бачите, що люд його віри поширюється і змножує свої церкви не тільки по всій Європі, а вже і в Азії, і в Палестині! І приходить до того, що не тільки в християнських церквах, але й повсюди поміж невірними поганинами, зловленими у віру Христовими апостолами, буде зображене й пошановане на стовпах і колонах, мідних і мармурових, Христове ім’я, а наші хвали й офіри через те цілком згинуть і загаснуть. Божниці наші порожнітимуть, а ідоли впадуть ув остаточну згубу. Йому ж самому, як єдиному Богові, всі народи воздадуть хвалу і принесуть офіри, а нас до своїх церков і входити не пустять. І чим раніше хвалилися ми, те тепер мусимо відстраждати так, що душ, підданих гріхові, не буде і за них перестане платитися Плютонові^[8] трибут (контрибуція). Чуєте ж бо, не допустимо до того, візьмемо перед себе давню свою мужність; коли ми вергали в небо вогнем і докучали мечем небесному князівству – тоді ми, либонь, програли й лишилися переможені, однак сміливість серця нашого і справність нам признавано.

Гадаю, що й вам відомо добре, як зависний на добро наше християнський князь і гетьман Гофред^[9], воюючи в Азії й Палестині наших слуг магометан, скинув багато ідолів із наших божниць і знищив твориму в них нашу хвалу; та й саме велике місто Єрусалим він здобув і зробив те саме, встановивши в ньому хвалу Христу, назорейському Богові, своєму спасителеві. Оце християнське щастя і божественна над ними милість найбільше нас тоді долягали і гризли великим жалем та болем, пронизуючи як стрілою наші серця; ви були послані від мене перешкоджати християнам у їхніх замислах, і їхні війська, що стояли тоді під Єрусалимом, мали порозрізнювати всілякими способами і спритами, змішати і припровадити їх до крайньої руїни, чого, либонь, цілком не досягли, але й досягли немало, вчинивши значний ущербок у тих військах своїми спритами. Хвалю отож вірну вашу службу, завдяки якій ми погубили, почавши від синів Володимира, того другого після Андрія^[10] християно-руського апостола та хрестителя, аж дотепер, чварними війнами і сум’яттями множество християнського люду і приводите багатьох інших з православної віри до інших різних вір. Але ще немає кінця моєму бажанню. Хочу я винищити й вигубити отих кам’яносердих і у віках непохитних у своїй православній вірі русо-козарів, що більше інших народів важкі й невиносні нам своїм благочестям та лицарством. І це я вчиню незгодами й чварами такими ж, як були раніше в колишніх властолюбців і начальників, – так знищите ви в землі українській і славу Христа, їхнього Бога й спасителя, нашого ж губителя. Адже вже була на цьому боці Дніпра пошкоджена й спустошена їхня земля з багатьма міцними містами і багатолюдними селами спершу через вірного нашого слугу Батия, потім і через їхніх же братів-християн поляків, а потім знову-таки через наших слуг сарацинів і агарян^[11]. Одначе з бусурман, вірних наших слуг, гине від мужньої їхньої зброї більше людей, як у них. І це належить нам, коли Христос допустить, відомстити і їхню землю зі столицею їхніх гетьманів Чигрином та іншими містами, що лишилися, до решти розорити і цілком порожньою та нікчемною зробити. Ідіте ж, мужні мої лицарі, у всесвіт і збирайте свою силу на вигублення того затверділого козаро-руського народу, вжийте до цього всіляких спритів і хитрости вашої, і коли в тому один з вас кволий і невправний, то хай допоможе йому в початій справі другий. Напровадьте мені в’язнів, чи силою, чи радою, чи умітністю, будьте їм завадою і шкодьте всюди, вловіте їх у сітки вашого сприту. Нехай одні волочаться по світу, як заблуклі без пастиря вівці, другі затягаються на службу всіляким чужим монархам і там гинуть за гроші, треті в п’янстві топляться, четверті в усіх світових розкошах, як свині, нехай плещуться, п’яті у плотській похоті нехай паскудяться і ображають на себе Бога, шості нехай бунтуються на своїх гетьманів і начальників зі своїми роздвоєннями і внутрішніми чварними незгодами – хай викорінюють себе самі, нехай військо згине, нехай йому те станеться, що пам’яті козарів не останеться!»

Гнівалися нечисті духи, чуючи ту Люциперову мову і, вже більше її не дослухаючися, з великим шумом і вихором, як незліченна саранча і темна хмара, полетіли геть із Недобора на свої справи. Потім одразу блиснула блискавка, а після неї вдарив міцний і нестерпучий Перун, від якого й багаторогий їхній сатанинський король зі своїми князями, лишивши після себе плюгавий і невиносний холод та сморід, пішов із тим пнем, що сидів він на ньому, в землю, покинувши по собі тільки малі челюсті бездонної прірви, що почали потроху випускати із себе гіркий сірчистий дим. Од того Перунового грюкоту не лише завалилася і зрівнялася з землею моя дебра й улюблене моє житло, що було там близько з харчем моїм і дерев’яними та терновими хащами, але й численні великі дерева, що були поблизу, й моє, в якому був я, вирвалися з корінням й упали на землю; і все листя в усьому тому лісі з усіх дерев, хоч і не час іще був, упало на землю і, наче спалене з усіма травами та лісовим биллям, послалося по землі одним шаром пічного попелу, а ліс лишився на землі без листя, неначе сухий.