Олексій Плющ

Народився 25.V.1887 р. в с. Оленівка коло Борзни на Чернігівщині в сім’ї учителя. Закінчив Першу російську гімназію у Варшаві. З осені 1906 р. вчився в Ніжинському історико-філологічному інституті. Був книгарем і писарем ніжинської «Просвіти», виступав з рефератами на зборах чернігівської «Просвіти». Покінчив життя самогубством 24.VІ.1907 р.

Писати почав у 1902 р. Автор повісти «Великий в малім і малий у великім» (1903), з якої й походить уривок «Страждання демона». Сучасне видання: Олексій Плющ. Сповідь. – К.:, Дніпро. – 1991.

Страждання демона

Коли нічого не було, коли царювало скрізь повне таке й вічне ніщо, вічно спокійне, безсмертне ніщо – от, наприклад, таке, як на тім світі буває з кожною людиною, – коли був безкраїй спокій небуття, неіснування повного і тихого, коли було так тим хороше, – то посеред сього невиразного, вічного спокою безформеного пробував не дух, не мисль, а щось таке, чого обхопити розум мій нездатен, але яке владно наповняло ввесь той спокій неіснування й страждало воно… Се був демон.

Страждав демон, і безконешність своїми частками, довгі, тягучі ночі для стражденної людини, минала для нього, а він страждав, бо, повний надзвичайного зла, повний смертного жадання, пекельної жадоби вічної втішити: зло незмірне, погріти його на нещастях та стражданнях другого, він нічого не мав довкола себе, опріч тихого, лагідного спокою неіснування милого, який ще більше дратував його зло, розвивав йому пекельність і силу того неосяжного зла безсмертного…

І от, повний страждання від немочі завдовольнити сього надзвичайного, вічного й, головне се, вічно зростаючого зла, сей демон мав уже зникти, розпливтися у власнім злі, згоріти в нім і згинути, зникши частками… І тоді було б вічне неіснування, вічний спокій небуття, тим і вічне щастя… Хороше тоді було б!.. Але раптом демона осяяв творчий порив, мисль, якась спочатку вельми неконкретна, вельми невизначена обняла його, і він, пірнувши в себе, аби ніхто не перешкоджав йому творити вічний спокій, затих і причаївся. І тоді на мить, яка була, порівняно з нашим уявленням часу, довга-предовга, постав такий повний спокій нічого неіснування!..

Хороше, так незмірно, на уяву неможливо хороше було тоді, така розкішна була та єдиная мить у всій довгій вічності безкраїй, що без початку, без жадного кінця!!!

Коли мій розум вельми хвилинами вироста, коли він робиться, як та всесвітня просторінь, широким і, як джерелова вода, прозорим і, як криця найкраща, твердим, тоді лише трохи я можу уявити собі, що то був за безкраїй спокій неописано прекрасний!..

Довкола всюди-всюди – значить у необмежності – нігде не було ні протилежности, ні плями, бо не було навіть згадки про світ, не було нічого, що ми можемо собі уявити, а було повне ніщо, повне тихости. Усе, що оточує людину, все без вийнятку, все цілком умовне: умовне світло, тьма умовна, умовна краса, існування умовне, мабуть, очі й ввесь напрямок розуму людського, ввесь він вповні вміє уявляти собі лиш умовне. Але ж та тиша, повна тихости, без жадної плями, навіть згадки про згук, була вповні безумовна, глибока тиша цільна. Всюди та скрізь був спокій неіснування…

І все складало той приємний, собою самим завдовольнений вповні, цільний спокій неіснування, ідеальний спокій!..

Раптом, як із ракети виліта сніп іскр, так з демона вилетів вічний сміх, широкий, як всесвіт, міцний і колючий, як всесвітнє страждання, голосний, як безкрая кількість згуків найдисгармонійних, найдиких своєю безконешно зростаючою силою, сміх, повний такого владного, такого низького й вічного завдоволення, сміх радости демона, такої ж безконешно злої, демонічно прекрасної навіть, бо безкрайо вільної в своїм злі, якому ніщо не могло й помислити протистати, радости, що він, демон, має силу вічно жити, має силу зруйнувати сей ненависний, остогидлий йому лагідний спокій прекрасний, і викликати з неіснування вічне страждання глибоке всесвіта, яке буде йому повним задоволенням ріжноманітним!..

І от демон почав єдиною мислю своєю творити собі світ… І зло його росло, зло його, повне натхнення й творчого пориву, в кожну цяточку того, що творило, вкладало безліч суперечів, аби тому, що воно творило, страждання зробити вічним!..

Юрій Липа

Народився 15.V.1900 р. в Одесі в родині відомого письменника і політичного діяча Івана Липи. 1920 р. емігрував до Польщі. Закінчив 1929 р. Познанський університет, 1931 р. – курси військових лікарів у Варшаві. Очолював літературну групу українських поетів «Танк». 1943 р. повернувся в Україну, працював лікарем у Яворові. Арештований органами НКВС і страчений 20.VІІІ.1944 р., в с. Бунів Яворівського повіту на Львівщині.

Автор поетичних збірок «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), історичного роману «Козаки в Московії» (1935), кількох збірок оповідань та публіцистичних праць «Союз визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Гетьман Іван Мазепа» (всі – 1917), «Бій за українську літературу» (1936), книг із медицини «Фітотерапія» (1933), «Цілющі рослини в давній і сучасній медицині» (1937), «Ліки під ногами» (1943).

Біси і ловець
^{(Балада)}

 
Архистратиг Михаїл метне ясним,
Метне ясним, а з того блиск і грім,
Сизо-сині хмари розходяться кругами.
Архистратиг Михаїл б’ється з ворогами.
Ішов ловець,
Його силам кінець,
Під деревом став: – Ох, Ти, Мати Божа,
І ніч, і дощ, і бездоріжжя, –
Тільки перегрімлює-гримить
Ярослива блакить!
Став під деревом, глядить,
Дивиться – перебігає
Там, де темний ліс, –
За бісом біс:
 
 
Один – товстий, пикатий, жовтозубий,
Витягає масні губи, плямче, смокче,
Живіт показує, слину розмазує,
Все хотів би їсти, їсти, їсти…
 
 
Другий – говорить без кінця, лає всіх і отця,
Нечистоти скидає, проклинає, як грає,
Все чорним словом називає, блює,
Все хотів би очернити, змісити, загнити…
 
 
Третій – безчолий, товстопикий, розігрітий,
Широколапий, одноокий, лапи витягає,
Поживи теплої шукає, душі і крови,
Все хотів би душити, давити, приземнити…
 
 
Четвертий – тонконогий, в кущах потороча,
Тонкорукий, павутинний, має тільки очі,
На все гиддя дивився б і плямам молився б,
Все хотів би найгірше, що ґанч, плюгавіше…
 
 
П’ятий – тіло одно, голе, біле, що дише,
Безголове, любашне, дриготливе і мразне,
Аж трясеться, як вій-солодій, у трусійстві, у поті,
Скрізь шукає і п’є, мов смолу, насолоду…
 
 
Шості – йдуть, колихаються, в’ють хороводи,
Все у них від вина пороздулось, піднеслось, трясеться.
Очі сині, як ніс, і розтріпану бороду смокче,
І втіка, ригає блювотиння винне довкола.
 
 
Сьомий– страшний, він пнеться з землі і спадає,
Небо льже язиком, безнастанно хулою кидає,
Все найвище обвив би кільцями слизькими своїми,
І пливе за всіма по землі, наче вуж неспокійний…
 
 
– О, – каже ловець, –
Недобрий то ралець,
Ні, не дам я вам гуляти,
Лад Божий перекривляти!
 
 
Фузію перехрестив,
До плеча приложив,
Бив, бив, бив,
По черзі положив, –
Під лісом
Біс лежить за бісом.
 
 
Зупинилась буря, стихли стріли громові,
Стали хмари, як сходи, сині, гранітові.
Сходить по них архистратиг до ловця,
Біле світло сліпуче б’є з його лиця:
 
 
– Спасибі, брате людський, вбив ти бісовіння,
Які ж твої за це хотіння?
– Мої хотіння – Божі веління!
 
 
Одно тебе прошу,
Святий Михаїле,
Дозволь людям ходити, –
Вічно біса бити!..
 
 
І він ходить між нами
В погоні за бісами,
І як, чоловіче, в душі легко стане, –
То вбив біса твого
    По слову від Бога
    Ловець безустанний.
 

Ростислав Єндик

Народився 28.05.1906 р. на Гуцульщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-х роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропології: «Антропологічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографії про Адольфа Гітлера, збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін. Після війни мешкав у Німеччині, помер 15.02.1974 р. в Мюнхені. Оповідання походить з однойменної збірки.

Регіт Арідника

І

Гей, що ж то за краса Красноіля. Розляглося село над річками, над їх зеленими беріжками, грунями обвилося, лісами закосичилося, царинками усміхнулося. Потоки шепотом-шелестом пригадують давно забуте, верхи шумами-думами перекидуються, синиці свистом-посвистом цівкають і на когось кличуть, викрикають.

З Широкого викочується сонячне ядро і лагідно гладить Магурки; вони усміхаються, кивають привітно зеленими крисанями і жартом переморгуються з Широким. Широке хмуриться, чорніє і зганяє з своїх плечей сонце, що сіло на нього, але золотити його не хоче. Добродушне сонце зсувається і відходить, на прощання розгладжує брови розгніваному Плаєві, пригладжує розвихрене волосся і він з сорому червоніє, рум’яниться.

Міняються світла, тіні, півтіні, повітря міниться шовкотканими пружками і на золотих струнах гомонить…

– Не вслухуйся в ці голоси, бо в пошумах верхів і в посвистах Синиць почуєш не буйнодзвінний голос Довбуша, що юнацьких леґінів до себе кличе, але стогони ранених гір.

– Не віриш?

– Слухай!

Сонце конало, закриване густими мряками і темрявою ночі, останніми зусиллями викидало з себе недавно ще смертоносні для ночі стріли, що палючими снопами розсипалися у просторах. Та сила його ослабала з кожною хвилиною і соняшний вогонь замінювався в холоднаве світло, що не в’їдалося в бурунні мряки, які зліталися з усіх сторін, щоб його задушити, тільки золотило їх. Вал за валом насувалися мряки на сонце й обливали його кров’ю. Розтоптуючи перші ряди своїх пробоєвиків, другі та треті, темнава сила мряк затоплювала сонце у безмежних кривавих морях, щораз густішою заслоною омотувала його, щораз грізніше збирала в могутньому напруженні розчухрані брови. В останніх судорогах задрижало сонце, побіліло душене чорнотою і згасло.

Зареготалася темінь довгим спазматичним сміхом від заходу на північ, війнула полум’ям із зашкірених зубів і вмовкла, розкинувши кадовб по склепінні неба й опустивши волохаті кінцівки по небосклонах, неначе б побіда знесилила її.

Насувалася ніч з кривавим ковніром на заході.

З переляком розглядалися довкола себе розмріяні смереки, глухли дзвіночки, розсипані по барвистих полонинах, насторожилися гуки потоків і річок. Повітря кам’яніло зловісною непорушністю, вагітне жахливими несподіванками.

Тишина. Природа слухає з запертим віддихом. Тиша. Ша…

На далекій півночі забовванів хребет велетенської звірюки і сховався за обрієм. Звірюка блиснула вузькою щілиною ока, ліниво клацнула рідкими кливаками та широко позіхнула.

І знов тишина. Природа слухає з запертим віддихом. Тиша. Ша…

Незабаром друга потвора замайоріла на обрії, стрясла шкурою, блиснула кривими кливаками і глухо забурмотіла.

І крилата потвора за потворою, звірюка за звірюкою підносили кудлаті голови у своїх північних леговищах, вилізали на небо, пожирали розкривавленого велета та розтирали його своїми чорними клубами, мов млинськими каміннями, на ніщо. Повітря стало густе і чорне, мов смола, що булькотить і клекотить та горючими шматками розприскується з відкритого казана.

Це потвори розпочали свій танок, опираючись на грудях гір.

Зойкнуло самітне Сокільське і протяжним свистом попрохало помочі в Писаного Каменя, в Лелькова і в Скупови.

– Рятуй, – пронеслося долиною Білої Ріки, Річок і загубилося в Пробійній,

І знову тишина. Природа вслухується з запертим віддихом. Тиша. Ша…

І той вітрець, що перед хвилиною, скрившися за Груником, легенько віддихав, нараз завертівся в дикому аркані на місці, зірвався з землі, відбився від верхів і вдарив у темінь неба та клубовище потвор розбив, розтер, розігнав і відслоненому небові післав жагучий привіт.

Заклубилися потвори і гаркнули на зірки. В потоках води втопили вітер, одним помахом зжерли зірнички, потім самі спустилися на верхи і їх перевертали, перемішували, вирівнювали.

– Рятуй, – застогнали Біла Кобила, Великий і Малий Погар та Магура і, вирвавши кількасот смерек, перекинули їх через Кринти, мов великанську розсипану китицю, прохаючи помочі в Чорногори і приносячи їй дар.

Зникали верхи за верхами, топилися долини за долинами, роздушувані страшними стопами потвор. Тільки Говірля, Петрос і Мунчел, піднісши гордо свої широкі чола, дерли шпицями волохаті лаби на шматки і кидали їх поза себе.

Злісно заскавуліли ранені потвори і з усієї сили наперли на чорногірські верхи. Мов велетенським кресалом черкнув би хто об чорний кремінь, так сипнули вони на гори градом іскор і небо запалили. Страшенний грохіт потряс підніжжям, розколов небо надвоє і розкотився на північ і південь, схід і захід. В розколеному небі розпукувалися серед розшалілих гуків кремені за кременями, кам’яними ріками спливали по обочах Чорногір та стирали їх сірі гребені. Всі дикі потвори збиралися в одно місце, дикими вигуками до нього накликувалися, в боротьбі з Чорногорами напружувалися, крилами їх розшарпували, дзьобами закльовували і як Говірля, Петрос, Мунчел і Піп Іван знеможені лягли, з усієї сили кинулися в Несамовите Озеро і пірнули в ньому на дно.

Чорт за чортом, щезник за щезником плили в божевільному поспіху темними підземними ріками, густими, мов дьоготь морями, одну землю за другою минаючи, до Тридев’ятої Землі прямуючи, в якій Арідник, найстарший Сатана, що чортює над чортами і щезниками, очікує кожного року своїх підвладних зі звідомленням.