Коли не було ні неба, ні землі, іно тьма і вода, і Дух святий літав понад водою і безоднею, то побачив у воді тінь свою, і визвав її з води і нарік іменем Іл. І став він старшим слугою Богу, а через гордість свою став прозиватися Сатанаїл.
Послухай, чоловіче побожний: створив собі Бог слугу із води, то є Іла, а другого слугу із світлости і нарік його Михаїлом, третього із світлости, а нарік його Гавриїлом. Служили вони Богу достойно, якоже є писано: основав землю на воді, покрив землю небом, небо украсив сонцем, місяцем і звіздами, а землю украсив квітами, насадив рай, подля раю поставив сторожа, вужа золотого, котрого створив зі свого пальця. Рече Бог:
– Сотворю чоловіка по образу свому і подобію.
Сотворив Бог чоловіка з глини шостого дня, а день сьомий відпочивав Бог, Отець небесний. Узяв від облака кости Адаму, від моря – кров, від вітру – мисль. Потім Бог, Отець небесний, дмухнув на члонки глинянії Духом своїм Святим, уділив свого Духа Святого чоловікові і рече ім’я йому Адам. І був той Адам заввишки на сім ліктів і одну п’ядь.
Потім дав Бог Адаму рай, аби став паном у раю: дерева райськії, звірі, худобу, гади, пернаті і всяке диханіє. Потім рече Бог:
– Не добре чоловіку одному бути на землі! Се ж бо Адам сам один.
Потім наслав Бог сон на Адама і той заснув. А Господь узяв одно ребро з його боку лівого і створив із нього жону. Устав Адам і рече:
– Се нині кість від кости і плоть від плоті.
І рече Бог Адаму:
– Тобі даю під владу твою усяке диханіє райськоє, птиці, гади, дерева, худобу, пернатих. Тілько дерево одно, що є посеред раю, аби-сь із него овочі не їв, ані на лист йому не ступав. І даю тобі усі ріки райськії, а у раю чотири джерела: Физон, Геон, Тигрис, Ефратес – то є води солодкії.
Усі три Ангели служили Богу: Іл, що із тіні і з води Бог його визвав, Михаїл, воєвода небесний, і Гавриїл, що благовістив Діві Марії, жи породить Сина Божого.
Рече Бог до ангелів:
– Підімо на вселенную!
Понесли Бога Михаїл за правеє плече, Гавриїл за лівеє плече, а старший ангел Іл за ноги, як вельможного пана і князя, Створителя неба і землі, Бога Саваофа. Пішли Бог Отець із ангелами вселенную обзирати, як пан вітчизну свою. Сіли собі на пагорку: архангел Михаїл по правиці Бога сів, Гавриїл по лівиці, а Іл стояв перед паном своїм. Для тої-то причини із королем князі сидять, а слуги стоять, бо Михаїл і Гавриїл із світлого роду пішли, а старший слуга Іл із темности, з тіні, з води. Хоч же він був старший слуга, то тоє не помагало, бо Бог гнівен був на старшого ангела Іла. Коли іще Бог рай садив: овочі пречуднії, кедри, певги, циприси, дерева маслині та иньші, і послав Бог старшого слугу Іла до неба емпірейського по насіння, до неба одинадцятого по зернята, що мали ними рай садити. Той же слуга Божий Іл украв одно зерня і сховав його під язик, бо не мав де його инде сховати, не маючи на собі одіння. І тому то й тепер ангели не мають плоті, а й одіння не мають. Святий євангелист Лука свідчить: дух плоти і кости не має.
Посадив Бог насіння, а одного не дощитався і мусів Іл го вернути. Відоме пану стало то перше злодійство. Бог, Отець небесний, видячи його шаленство і злую мисль, узяв те зернятко і посадив його посеред раю. І сказав Бог до свого слуги:
– Темний бісе, тоє дерево тобі буде на прогнаніє, ти ся будеш сего дерева лякати.
А гордий слуга Іл не змовчав Пану своєму:
– Пане, коли мені буде сіє дерево на прогнаніє, на лякання, то тобі буде на розп’яття.
За то був Бог Отець не ласкавий до свого старшого слуги Іла. За то мусив він завше стояти перед паном своїм.
А коли ж Бог зоставив Адама у раю, пішов із ангелами оглядати вселенную, та сіли собі на горі Сигор Господь зі світлими ангелами, сказав Іл до Бога:
– Пане, он ту є купа камінная. Учини, Пане, з того каменя хліби, то буду вірити, жи ти єси правдивий Бог і Бог ангельський.
Рече до него Бог:
– Не хлібом єдиним жив чоловік, але всяким словом Божим, котре виходить із уст Божих.
Далі пішли з гори на вселенную, преч сіли собі на простореє місце, жи всю вселенную видати, на гору Арвань. Оглянули всеньку вселенную підсонячну, ріки, джерела, землю чисту, зелену, квітами украшену. Рече Іл Богу, Пану своєму:
– Пане, знаю тя, жи ти є Бог правдивий і Бог ангельський, відаю, жи створив-єс небо і землю, сонце, місяць, звізди, ріки, джерела і всякоє диханіє і чоловіка у раї. Ти є Бог правдивий, а я, Пане, старший слуга твій. А ми можемо рівнії собі бути. То твоє: небо, сонце, місяць, звізди, хори ангельські – маєш всього досить. А моєю буде земля.
Рече єму Бог:
– Не твоя, моя земля.
Рече Іл до Бога:
– Пане, поклонися мені: я тобі дам усю вселенную, а я тобі буду слуга предобрий.
Рече йому Бог:
– Іди за мною, сатано! Не будеш ти спокушати Бога твого во віки!
І враз усе тіло почорніло його як головня. І тоді то прозвали його ангели Сатанаіл. Бо той ангел мав мисль будувати собі столицю на землі і так мовив:
– А то є Бог на небі, має маєстат і престол, а я створю собі престолець на земли і буду подобен Вишньому.
Але того негоден був зробити.
Потім пішли до першого хору небесного. Сів Бог Отець на крилі небесному, тобто на краї хора небесного, на краї неба. Коли вийшов Бог Отець на небо з землі, зрадувалися йому всі ангели, архангели, херувими і серафими.
І от Сатанаіл у радости своїй, у пишній гордости свого пишного стану, рече до Бога Вседержителя:
– Я, Сатанаіл, котрого жахаються ангели і вся твар, Пане, просив-єм тебе, аби-сь учинив на землі хліби з каменя, коли ходили-сьмо по землі. Не хотів-єс. Просив-єм тебе, аби-сь мені ся поклонив за всю вселенную, щоби юж тобі віддав. Не хотів-єс. Пане, не хотів-єс то учинити, що-м тя просив на земли, але то учини – верзись долу, тобто скоч з високости, а голови не зломи! Отоді буду вірити, жи ти є Бог правдивий.
О злеє, злеє рік слово Пану Створителеви неба і землі! Ох, розгнівався Бог, Отец небесний, на слугу свого дуже. Пустив гнів свій строго на сатану, казав святому архангелу Михаїлу струтити його з небесної світлости і весь його полк шайтанський. І враз тоті вояки Сатанаілові усі почорніли, яко головня. А коли летіли додолу, то більше їх було як дощу і трави земної.
…Живучи там, оний Денниця[4], ангел пресвітлий, що світився у великой славі і повазі, которою його Бог був украсив, та увидівши такую свою красоту і свою зацність і ясність, міць і своє старшинство, своїх слуг красних і свою потугу, то ся єще піднесло серце єго у більшую пиху і гордість. Сидячи на своєму престолі, яко монарха, сказав до слуг своїх:
– Послухайте ви мене, що вам скажу.
Відказали йому ангели:
– Пане наш, ми єсте-сьмо завше готовії твій розказ чинити, що ти нам повелиш.
Сказав їм Денниця:
– Видите мою ясність, славу і красоту? Прето ж єще хочу бути у більшій славі. Возьміте престол мій і знесіте єго вище звізд небесних просто на північ, і поставте єго зо мною на повітряних горах, і сяду я на облаках небесних ко сіверу, і буду подобен небесному, і буду яко Бог.
І скоро тоє Люципер помислив у своєму пишному серцю, зараз ся став від Бога з високости голос:
– О злий і лукавий слуго наш, гордий, пишний і невдячний ласки моєї! Се так ти служиш правдиве? На що ся важиш, чого не можеш доступити? Чи не досить ті було од мене твоєї слави і поваги, красоти і розкоші? Але тепер за свою гордість і пиху і тоє утратив-єсь. Був її пресвітлим і прекрасним Денницею, а тепер став-єсь темним, страшним демоном, то єсть шатаном пекельним, проклятим бісом і шпетним, темним дияволом. А слуги твої, коториє були ангели світлії, тепер нехай стануть шатанами крилатими, хованцями і дияволами, чортами проклятими! І ти сам будь чорен, як головня, страшен і поган!
А тоє прорікши, Господь Бог небесний затряс небом і ударив громом великим. І так полетів Люципер із неба зо всім полком своїм у преісподнюю. І тоті дияволи летіли так густо, як дощ 40 днів і 40 ночей, бо той полк його був більший над усі полки.
І тоє нам потреба знати, мої наймильшії християне, іж то не всі тоті проклятії ангели упали у преісподнюю сторону, але ся о тім ваша милість послухайте, де которії ся зостали. Єдні переднії полетіли зі своїм пишним паном крізь землю до пекла і там будуть сидіти навіки, яко то вигнанці і проступці Божії, бо вони юж утратили ласку Божую на віки вічнії. Бо пиха наробила їм лиха, і тоті суть лютійшії дияволи, которії під землею, аби то люде не виділи їх лиця. Другії зась, середнії, упали на землю. Тоті ся часом являють людям і розмаїто, і пакості людям чинять, і приводять людей до розмаїтих гріхів і спокус, інші людьми обладають і в них ся уселяють, і гонять їх і, рощибаючи, мордують; уходять і у звіри, і в потята, і во пси, і в свині, і во скоти і пакості чинять.
Потреба нам і тоє знати, де який той дух злий на якому місці на землі упав, і коли ся трафить якому чоловіку на том місці уснути, там на него злий дух наїде. Альбо коли там, на том місці, учинить дім або гумно, або кошари, або огород, або сад, або якоє подвір’я, то юж там не буде щастя і добра тому чоловікові. Навіть хочай би на тім місці і церков стала або монастир, або город, то вони пакості чинять, бо то їх місце навіки.
А іншії позастрявали на повітрі, на облаках, у хмарах ся носять, позастромлювавшись у них коториє ногами, коториє крилами, коториє руками, коториє боком, коториє стрімголов. Бо тії повішалися самі на Божий розказ до Страшного суда Божого. І тоті дияволи пакості чинять людям бурею, тучею поганою, градом, вихром, і тії ся називають люнатики. І то єсть люнатик, которий місячник, которий ходить місяць жоною і другий місяць мужчиною. А хто ся під тоту планиту уродить, якщо хлопець і коли виросте, то буде той чоловік люнатик, а коли буде дівка, то люнатичка. Бо в такому диявол смертельний жити буде і мордувати і до єго смерти ізлічитися не може. І то єсть лютії шайтани, люнатиці, і тоті ся і тепер дияволи уривають із повітря небесного, а урвавшися, летять через оболок або огнем, або іскрами, або звіздою, і тоті то падають дияволи на землю.
Єще нам потреба і тоє знати о тих то злих духах, коториє ся уривають звізди і летять на землю звіздою. Тепер ся послухай пильно і бери собі кождий на розум.
О проекте
О подписке