Пекло

Батьківщиною чорта, як і місцем призначення для всіх його слуг, приятелів і жертв є пекло. Місце його є третє з ряду по небі. Докладно означити тепер годі, де воно лежало, бо компетентні люди в поглядах на се розходяться; одні означують повітря, другі сонце, інші нутро землі, якісь острови і т. д., і т. д. Тому-то й годі знати, де лежать ті славні ворота пекельні; ті, що звідували пекло, не подали докладно місця. Показувано різні входи до пекла. Там глибоко й темно. Пекло мусить бути величезне, коли може змістити стілько людей. Один єзуїт (Корнель а Ляпіде, 1566–1637) каже, що пекло не ширше як 200 італійських миль. Були й інші, що докладніше обчислювали. Данте описує його як геометрично збудовану яскиню з горами, пропастями, лісами, ріками, навіть замками і містами, тілько що все темне і страшне. Така сама флора і фавна. Сюди діставалися люди всяких станів і верств, віку, пола. Після обчислення теологів день у день втручують чорти в пекло стілько душ, що піску в морі. Цікаво б знати, кілько йде в рай!..

Чорти звичайно несуть душі повітрям, часом разом з тілом. Інколи везуть в образі чорних коней або їздців на таких же конях. Легко було душі увійти в пекло, але живому трудно. Та все-таки були такі, що оглядали пекло: одні фактично ходили там, другі у видіннях духа, інші завмерши. Розумієсь, що кождий інакше описував, що бачив і чув. Найстаршими такими описами користувався Данте. Чорт в пеклі є чимсь більшим, як на землі; там він повнить ролю справедливого судді і карає грішника. За кождий, хоч би й найменший гріх, є тамки заплата. Чорти навіть мали, як упевнює святий Авґустин, великі книги, де записувано гріхи людські.

Кари пекельні, по думці теологів, однаково тяжкі як щодо часу, так і щодо місця. Головна часть муки – огонь. Деякі отці церкви беруть сей огонь ідеально і метафорично, але більшість конкретно, а свята Тереса виділа ціле огняне море. До огню долучавсь лід, бурі, тучі, страшні звірі, тортури і т. д. А вже ж найтяжча кара грішникам є та – на се годяться всі знавці – що грішники не можуть бачити Бога. Супроти сеї кари нічим має бути праження в гарячій оливі, в смолі та сірці… Чорти мали уряд наглядачів і катів. Для ліпшого ладу панував тут навіть поділ праці.

Чи чорти самі терплять чи ні? Тут гадки поділені, одні автори кажуть, що вони вільні від мук, інші противно. Та хоча б і терпіли, то все-таки вміють собі знайти доволі віддиху, вганяючи поміж людьми. Також непевна річ, чи чорти повнили ролю суддів чи катів у чистилищі.

Часом ціле пекло відбувало ночами прогульки в повітрі або лісами. Догматична теологія, за Апокаліпсою святого Івана, означує кари пекельні яко вічні, і то безоглядно однаково гострі для всіх. Одначе поза догмою панує інша, більше людська думка. Християнський поет Аврелій Пруденцій (348–408) говорить в однім гимні про супокій, який мають грішники в пеклі під час Великодня. Сюди відноситься найкраща може легенда християнська, котрої годі тут не навести. Апостол Павло в товаристві архангела Михаїла зступає в «світ болів» і бачить тяжкі кари грішників. Сльоза жалю і милосердя покотилася по його лиці. Вже хоче відходити, коли грішники одноголосно кличуть до нього: «О Михаїле, о Павле, вмилосердіться над нами! Просіть Спасителя за нами!» Архангел на се: «Плачте всі і я буду плакати, також і Павло, і хори ангельські будуть з нами плакати; хтозна, чи Бог не буде вам милостивий». І грішники кличуть: «Будь нам милостивий, сину Давидів!»

Тоді сходить Христос з короною з неба і пригадує грішникам свою дармо пролиту за них кров. Але архангел, і Павло, і тисячі ангелів падають на коліна перед Сином Божим і благають милости, і зрушений Христос дав їм тридневу свободу від мук.

Думка деяких учителів церкви про колишній кінець мук пекольних і поворот до Бога підпала вкінці анатемі. Звісно, вона не надавалася для деспотичної політики церкви. Тому- то Данте бачив на воротах, що вели до пекла, напис: «хто сюди ввійшов, покинь усю надію».

Побіда над чортом і кінець його

Зі всього, доси сказаного, видко, що чоловікові дуже тяжко приходилось боротися з чортом. На се треба було величезної енергії та сили волі. Кілько ж то тих сил марнувалося задля безкорисного діла! Тим легко пояснити такий брак поступу у всіх напрямах в середніх віках.

Оборонялися від чорта молитвою, святими тайнами, постом, знаком святого хреста, свяченою водою і т. д. Навіть дзвони мали власть над чортами. Тут треба ще зачислити реліквії святих та ріжні інші амулети, яких було повно. Святі в небі – се також вороги чорта і завсігди уявлялись в боротьбі з ним.

Чорт в боротьбі зі святими бував не раз і побитий дуже погано. Святий Антін плюнув йому раз в очи і він зараз забрався. Деякі святі ще дітьми відносили блискучі побіди над чортами, а що дивніше, на вид образу Льойолі (так упевняють єзуїти) чорти стрімголов давали драла в пекло. Багато було святих, що ловили чортів, в’язали і били, кілько влізлось. А святий Аполлоній одного чорта (він виглядав, як мурин) живого закопав… До таких належали й святі жінки, як Юліяна, Ґертруда та ін.

До зброї на чорта зачислити належить і екзорцизми. Була се залежно від обставин довга або навіть коротка і проста операція, бо деякі чорти були вперті і мали тверду шкуру супроти мечів екзорцизму, – інші ж від першого візвання полишали чоловіка. Між численними приписами щодо способів, як виганяти чорта з чоловіка (а такі книги списувались ще при кінці XVI ст.), до найуспішніших зачислювано… палку. Але хто тут більше терпів, біснуватий чи біс? Найтяжча боротьба була чортови зі святими небесними, в тому числі з Матір’ю Божою. Вони завсігди поконували чорта, часом сама їх поява вистарчала, щоби нечистий утік. Тому-то й найліпше було в спокусах просити о поміч мешканців неба. З тим всім, одначе, остаточної побіди святість небесна над чортом не віднесла, бо, як пересвідчилися ми, в християнстві один світ доповнює другий. Саме небо – просто немислима річ. Пальма побіди над чортом мусіла дістатись кому іншому, тому, хто майже однакове зайняв становище супроти пекла, як і супроти неба.

Тут ще мусимо сказати кілька слів про смішних і добродушних чортів. Річ природна, що як чорт-побідник для всіх страшний, так побіджений викликує погорду і сміх. Навіть ті, що дрожали давніше перед ним, жартують собі опісля з нього. Вкінці мусимо зробити увагу, що чорта з веселого боку представила більше фантазія людова; чорт релігійний в деяких легендах зм’як власне під впливом народніх поглядів. Фантазія людова пристосовує обставини небесні, Бога, Христа, Марію до обставин земних, чому ж би й чорт не мав стати більше людським? Тому-то й виходить він часто таким, що має свою хату, свої клопоти, що їсть, п’є, вбирається, хорує, а часом навіть і довги робить. А вже між собою чорти зовсім не страшні, вони справдешні веселуни. Один аскет бачив, як чорт на ціле горло сміється. На запит чоловіка, чому смієсь, говорить чорт, що ось-то його товариш сів собі на хвіст сукні одної жінки, а коли вона на мокрім місці піднесла сукню вгору, чорт упав у болото… З такого сміхованця буває іноді звичайнісінький дурень, що його на кождому кроці можна ошукати. Хлоп каже собі йому се а се зробити, заким когут запіє, а дасть йому душу. Чорт уже кінчить роботу, а хлоп штучним способом примушує когута піяти… Інший разом зобов’язуєсь чорт збудувати міст, а за те дістане першу душу того, хто перейде тим мостом. Коли міст готовий, люди наганяють пса або свиню…

Бувало навіть, що чорт, принцип зла, був добрий. Навіть теологи знають про таких чортів, що активно не згрішили в небі, лишень були покарані за невтральність. Данте помістив їх перед властивим пеклом. Такий добрий чорт помагає людям в небезпеках і бідах зовсім безкорисно. Одного лицаря визволяє чорт з неволі за те, що той його колись приодів, як він дуже був змерз. Були й такі чорти, що зовсім добровільно служили людям, навіть монастирям. Один чорт побився об заклад з архистратигом Михаїлом, хто гарнішу церков збудує, інший учив святого Бернарда псальму, який напевно веде у рай, а згадуваний уже Цезарій розказує про одного чорта, що за кошик ягід сторожив у винниці. Були також такі, що повнили практики релігійні.

Чи чорти ніколи не жалували за утраченим раєм? Здаєсь, що так, одначе вони не каялися своїх гріхів. Амбіція їх оказуєсь із ось якої легенди: чорт жалуєсь перед Христом, що Христос нужденного чоловіка полюбив дужче, ніж його, ангела, і не хоче його спасти. Христос на се: «Коли я тобі не помагаю, се тому, що ти сам собі помогти не хочеш. Треба жалувати, молитись, просити о милість, як люди»… На се каже чорт: «Мені жаль, що я втратив небо, але тобі молитись і признавати свій гріх не буду. Радше нехай вічно живу в найглибшім пеклі». Авжеж були й такі, що сповідались, звичайно, по-свойому… Та се мабуть з тих – добродушних дурнів. За те ось як говорить Люцифер Байронів:

 
Ні! Небом сим кленусь, де він панує,
Життям, що спільне є йому й мені
І тими вічними зірками – ні!
Нехай є надо мною переможець,
Та він не пан мій! Хай весь світ йому
Поклониться, – я ні!
….Лютувати буде боротьба,
Хитатись щастє в сей бік або той,
Аж з нас один розсиплеться в ніщо.
 

І справді, чорт розсипався в ніщо, заким здужав навернутись.

Як то було із первовіку

У Густинському літопису ХVII ст. читаємо: «Два суть бози: Єдин Небесний, другий во аді». Фраза ця – залишок дуалістичного вірування, яке тривалий час ще побутувало в народі. Згідно з нашою мітольогією Господь і Сатанаїл творили світ разом, і всі тварини і рослини чітко поділені на Господні й диявольські. За найдавнішими уявленнями, Сатана створив усе видиме і матеріальне – землю, тварин, рослини, ба навіть людей. Оповідання про створення світу знаходимо вже у Початковому літопису: «Мився Бог в мовниці (лазні) і воспотився, отерся віхтем і сверже з небеси на землю. І распреся (посперечався) Сатана з Богом, кому в нім (себто у віхті) створити чоловіка. І створи диявол чоловіка, а Бог душу в онь (в нього) вложи, тим же, аще умреть чоловік, в землю ідеть, а душа к Богу».

У цьому розділі запізнаємося переважно із давніми творами, які оповідають про походження злих духів, бунт Люципера, участь диявола у творенні світу та про те, якими чорти бувають і в чому полягає їхня трудова діяльність. Це своєрідна народна Біблія, яка по-своєму трактує усі популярні біблійні сюжети, зазвичай з гумором та іронією. Завершує розділ похмура оповідь Олександра Плюща про демона-творця, балада Юрія Липи про лови на бісів архистратига Михаїла та пригодницьке оповідання Ростислава Єндика про Святу Ватру, яку одвіку намагається загасити нечиста сила.

Анонім

«Kазаннє руське» – вперше надруковано у книзі «Dawna facecja polska (XVI–XVIII)» (Варшава, 1960). На думку публікаторів, твір було транслітеровано латинкою із кириличного тексту. У зворотній транслітерації «Казання» вміщено у книзі Л. Махновця «Сатира і гумор української прози XVI–XVIII ст.» (К., 1964). Подається за цим виданням.

Твір виник найімовірніше в греко-католицькому середовищі у XVII ст. як пародія на проповіді малоосвічених православних священиків, а може, є виплодом мандрованих дяків.

Казаннє руське

Перед початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали – то б не тресло.

Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розділі 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латинниками: Ex nihilio nihil^[1].

Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, где на той час Господь Бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого Господь Бог світ сотворив?

Наперед сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнії, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки – ворони, сороки, круки, кавки, вороб’ї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і иньшії преутішнії звірята.

І побудував їм Господь рай, плотом моцним огородив і податтю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свікли, ріпи, редьки, моркви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.

І ходить собі Господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло. Коли одним оком гляне на небо, аж ся небо засолопіло, сонце вуха спустило і звісило.

І рече Господь сам до себе:

– Ой, не дармо! Ах, Бог мя, не дармо!

А то таки-м, мої дітуньки, преподобенством на небі било. Аж Люципер, найстарший архангил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба-два з собою робляли, пивали і, як роднії браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur^[2] знати, же ся і побили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерігши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликне на нього один ангел:

– Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!

А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:

– А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти підносиш? А чім ся ти, пане-брате, не контентуєш тим, що тобі Господь надав?

На що Люципер рече:

– А ось бо я собі збудую другий варштат і буду подобен Господу!

На що Михайло рече:

– Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобі чортом – не попом! Їсти тобі говно – не проскури!

А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив. Порветься Михайло і кликне:

– Ей! Тепер же не бивши кума – не пити пива!

Кинеться до оружжя – до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав – зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його потім то по руках, то по ногах, то по плечах. Посік, порубав, покалічив і к чорту за землю струтив. А других побратимів його так же покалічив, порубав, постинав. Там же, діру в небі продравши, за першим Люципером до пекла скинув.

І стоїть собі Михайло з мечом, стурбований, задихався, утомився. Аж сунеться Господь і рече до Михайла:

– А що, Михайле, чи гаразд ті ся діє?

На що Михайло одказав:

– Ой, Господи! Все не гаразд, коли тебе в дому немаш!

І рече до нього Господь:

– Не фрасуйся, диваку! Уже я знаю, що ти Люципера і других побратимів його поскидав к чорту на землю, за що я тебе уконтетую.

І, взявши його за руку, як веде, так веде. І завів його на найвищую гору. І рече до нього:

– Ото ти, Михайле, будеш найстаршим ангелом і трубачом, і в трубу затрубиш на онії суди.

Казав ся йому вертати до неба, а сам пішов до раю.

Коли прийде до раю – аж там свині морков викопали, вороб’ї просо виклювали, зайці щепи поламали.

Розсердився Господь і, не знаючи, що далей чинити, ходить собі од стіни до стіни, од кута до кута.

Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як ліпить, так ліпить. Уліпив руки, уліпив ноги, уліпив голову з очима. І, уліпивши чоловіка, крикне на нього:

– Адаме, встань!

Аж Адам, як на тоє, встав.