Підсумки битви біля мису Стіло однозначно оцінити складно. З одного боку, британці ушкодили два італійських важких кораблі, не зазнавши при цьому серйозних втрат. З іншого – італійці змогли спокійно провести важливий конвой, а ушкодження «Джуліо Чезаре» й «Больцано» виявились значно менш серйозними, ніж видавалось спочатку. Більшість дослідників розглядають цю битву як перемогу Великобританії, але таке твердження видається нам необґрунтованим. Обидві сторони зберегли здатність ведення війни на морі. Тобто, перше велике зіткнення обох флотів, фактично, завершилось внічию.

Битва біля мису Стіло дозволила обом сторонам зробити кілька важливих висновків. Головним з них стало нове розуміння основного завдання флотів, яким на даному етапі війни стало забезпечення власних комунікацій з одночасним прагненням до порушення їх у противника. Панування на морі у списку пріоритетів перемістилось на друге місце. Італійці усвідомили важливе значення баз в архіпелазі Додеканес, з яких флот міг серйозно загрожувати британським комунікаціям у східній частині Середземномор’я. Однак на момент вступу Італії у війну тут не було значних сил італійського флоту. На порядку денному постало скерування у цю акваторію великих кораблів.

У середині липня 1940 р. командування ВМС Італії ухвалило рішення вислати на о. Лерос 2-гу ескадру легких крейсерів («Джованні делле Банде Нере» і «Бартоломео Коллеоні») під командуванням контр-адмірала Фердінандо Касарді. Командування сподівалось, що швидкісні й добре озброєні кораблі зможуть серйозно обмежити британське судноплавство у цьому районі.

Італійські крейсери вийшли з Триполі 17 липня, близько 22:00. Кораблі, дотримуючись режиму тиші в ефірі, на швидкості 24 вузли вирушили до Криту. О 6:00 19 липня вони підійшли до західного узбережжя цього острова, збираючись пройти протокою між Критом і острівцем Антікітіра, після чого взяти курс на Лерос. Італійці не сподівались зустріти на цих водах британські кораблі. Однак інформація їхньої розвідки виявилась хибною. Північніше Криту патрулювали чотири есмінці зі складу британської 2-й флотилії, а для підтримки цього загону на світанку 18 липня з Александрії вийшов легкий крейсер «Сідней» у супроводі есмінця «Хейвок» (з тієї ж 2-ї флотилії).

Ворожі загони йшли назустріч один одному, не підозрюючи про присутність противника. Вранці 19 липня британські есмінці перебували в районі мису Спада на північно-західному узбережжі Криту – власне, поблизу тієї вузької протоки, якою збирались пройти італійські крейсери. «Сідней» перебував за 40 миль на північ від есмінців.

Бій біля мису Спада

О 7:17 19 липня на одному з італійських крейсерів помітили чотири кораблі, розпізнані як британські есмінці. За п’ять хвилин італійські кораблі були помічені з есмінця «Хіроу». На кораблях обох загонів прозвучали сигнали бойової тривоги. Італійський командувач був впевнений у своїй перевазі, тому вирішив не відриватись від противника, а навпаки – відкрити вогонь головним калібром. Він міг цілком розраховувати на успіх з огляду на перевагу своїх кораблів у артилерії. Розумів це і командувач британським загоном коммандер Ніколсон. Він негайно повернув на північ, у бік крейсера «Сідней». Есмінці почали передавати радіограми, інформуючи про поточну ситуацію командира австралійського крейсера коммандера Дж. А. Коллінза. Той, не порушуючи зі свого боку режиму радіомовчання, міг вибрати зручний для себе момент вступу в бій, що мало стати цілковитою несподіванкою для італійців.

Тим часом британські есмінці на швидкості 30 вузлів йшли на північ, ліниво відстрілюючись з кормових гармат. Італійці намагались вести вогонь повними бортовими залпами, тому мусили постійно маневрувати. Вогонь обох сторін не був ані надто інтенсивний, ані точний. До 8:00 жодна зі сторін не здобула переваги. Британські снаряди просто не долітали до італійських крейсерів. Самі ж есмінці, вміло маневруючи і ставлячи димові завіси, змогли уникнути влучань. За цих обставин Касарді наказав збільшити швидкість до 32 вузлів і змінити курс на східний, щоб наблизитись до есмінців і знищити їх.

Однак ефект був далеким від очікуваного. Італійці випустили британські есмінці з поля зору і о 7:48 були змушені припинити вогонь, продовжуючи рухатись на великій швидкості у бік британських есмінців. На палубах італійських крейсерів ніхто не сподівався, що там їх чекає набагато сильніший противник. Раптом о 8:29 біля італійських кораблів піднялись фонтани води від вибухів снарядів калібру більшого від 120 мм. Це було однозначним свідченням того, що на горизонті з’явився значно потужніший корабель противника. Касарді усвідомив, якої помилки він допустився, відмовившись вранці 19 липня від проведення повітряної розвідки з використанням гідролітаків своїх крейсерів. Та робити було нічого – італійці негайно відкрили вогонь у відповідь, цілячись на спалахи залпів австралійського крейсера. Одночасно вони змінили курс на південний, до берегів Криту. Тепер обидва противники йшли паралельними курсами, ведучи вогонь повними бортовими залпами. Австралійський крейсер намагався пристрілятись по одному з ворожих кораблів, але безуспішно. Упродовж 45 хвилин тривав безрезультатний обмін залпами. Італійські крейсери по черзі ховались за димовою завісою, що змушувало «Сідней» постійно переносити вогонь з одного корабля на інший. Нарешті о 9:15 перший снаряд влучив в «Бартоломео Коллеоні». Крейсер змушений був зменшити швидкість. Дистанція між ним і британськими кораблями скоротилась до 16000 м і зменшувалась надалі. Тепер по «Бартоломео Коллеоні» вів вогонь не лише «Сідней», але й британські есмінці, чиї 120-мм снаряди спустошували палубу італійського крейсера. На кораблі спалахнула пожежа, яка охопила бойовий місток. Це унеможливило ефективне керівництво боротьбою за живучість. Черговий снаряд із «Сіднея» пробив палубу і здетонував у котельному відділенні «Бартоломео Коллеоні». Надходження пари до турбін припинилось. Корабель зупинився, на ньому зникла електрика. Фактично, доля «Бартоломео Коллеоні» була вирішена. Ситуацію не міг врятувати єдиний італійський снаряд, який, нарешті, влучив у передній комин «Сіднея» – ушкодження не були суттєвими, а втрати особового складу обмежились одним пораненим моряком.

Коммандер Коллінз залишив біля ушкодженого крейсера есмінці «Хайперіон», «Хейвок» і «Айлекс». Вони мали добити ворожий корабель, а згодом зайнятись порятунком його екіпажу. «Сідней» же разом з есмінцями «Хіроу» і «Хасті» продовжував погоню за «Джованні делле Банде Нере». Через вищу швидкість італійського крейсера і вичерпання боєзапасу носових башт «Сіднея» погоню о 10:37 довелось припинити. «Джованні делле Банде Нере» благополучно дістався до Бенгазі.

Три есмінці, які лишились біля ушкодженого «Бартоломео Коллеоні», продовжили артилерійський обстріл. Його екіпаж намагався відповідати з 100-мм зеніток (ці гармати мали ручні механізми наведення і могли працювати навіть за відсутності електрики). З кожною хвилиною на палаючому кораблі залишалось усе менше моряків, які намагались евакуюватись, використовуючи рятувальні плоти. Зрештою, британці припинили обстріл – вони бачили, що доля крейсера вирішена. О 9:35 «Хайперіон» випустив чотири торпеди по нерухомому кораблю, ще дві додав «Айлекс». Але крейсер вперто лишався на плаву. Тому о 9:52 «Хайперіон» випустив ще одну торпеду, яка й поставила крапку в кар’єрі крейсера. О 9:59 «Бартоломео Коллеоні» затонув за шість миль від узбережжя Криту. На кораблі загинуло 250 моряків, включаючи його командира, решту були врятовані британськими есмінцями.

Другий італійський крейсер – «Джованні делле Банде Нере» – отримав два влучання 152-мм снарядів з «Сіднея», внаслідок чого загинули вісім і були поранені 16 моряків. Однак сам корабель не потребував серйозного ремонту і після короткої стоянки в Бенгазі міг повернутись до Італії. Адмірал Каннінгем, знаючи, що крейсер відійшов у бік Лівії, вирішив, що він міг сховатись у порту Тобрук. За його наказом шість «Свордфішів» з «Ігла» перелетіли на аеродром Сіді Баррані, звідки здійснили наліт на Тобрук. І хоч крейсера там не було, «здобич» британських авіаторів виявилась непоганою: вони потопили есмінці «Нембо» та «Остро», а також транспорт «Серене».

Битва біля мису Спада завершилась цілковитою перемогою британського Королівського флоту. Він не допустив посилення італійської ескадри на Додеканесах, а також знищив сучасний легкий крейсер практично без втрат зі свого боку. Чинниками перемоги стало досконале керівництво боєм коммандера Коллінза, а також добра взаємодія крейсера «Сідней» з есмінцями. Однак, напевне, вирішальне значення мали помилки італійського командувача: відмова від повітряної розвідки, брак інформації про противника і надмірна віра в силу власного загону. Тобто успіх британців став наслідком помилок італійців. Битва мала велике пропагандистське значення: британські кораблі вітали в Александрії так, ніби вони здобули успіх рівня нового Трафальгару. Серед італійських же моряків поглиблювались песимістичні настрої: їхній флот все ніяк не міг здобути хоч маленьку перемогу над британським.

Італійська пропаганда намагалась компенсувати відсутність реальних успіхів вигаданими. В комюніке, яке підсумовувало результати першого місяця війни, відзначалось: «Втрати англійського флоту склали 32 потоплених і 58 ушкоджених кораблів. Потоплені: 2 легкі крейсери, 7 есмінців, 12 підводних човнів і 10 торгових суден, важко ушкоджені: 5 лінкорів, 13 крейсерів, 10 есмінців, 3 підводні човни, 3 авіаносці і 24 торгових судна. Італійський флот за вказаний період втратив крейсер «Коллеоні», 3 есмінці, 8 підводних човнів і три менших кораблі, у тому числі 2 торпедних катери».

19 липня, в той самий день, коли відбувся бій біля мису Спада, тривала чергова італійська конвойна операція між Бенгазі й Неаполем. Транспорти повертались до Італії після доставки до Лівії вантажів і поповнень. Їх перехід забезпечували два легкі крейсери і три есмінці. Жодної протидії з боку англійців не було, всі судна благополучно дістались до місця призначення. Британці наприкінці липня також без втрат провели конвой AN-2, який вирушив з Александрії до кількох портів Егейського моря.

30 липня з портів Південної Італії вийшов конвой у складі 11 швидкохідних транспортів, прикриття якого забезпечували 11 важких і легких крейсерів, 23 есмінці і 14 менших ескортних кораблів. Виділення такого потужного ескорту зумовлювалось повідомленнями про перебування британського з’єднання в морі між Критом і Мальтою. Побоювання виявились марними, й усі судна без проблем доставили свій вантаж до лівійських портів. Днем пізніше, 31 липня, з Неаполя вийшов конвой у складі десяти транспортів, які везли майже 50 тисяч тонн озброєння, боєприпасів і палива. Його прикривали два легких крейсери та кілька есмінців. Ця операція теж завершилась успішно. Однак італійці зіткнулись з іншою проблемою – недостатньою пропускною спроможністю лівійських портів. Порт у Триполі міг щомісяця приймати 45 тисяч тонн вантажів, у Бенгазі – 24 тисячі, у Тобруку – лише 18 тисяч. Тим часом, кожна італійська дивізія щомісяця потребувала близько 10 тисяч тонн різних вантажів. Накопичення відповідних запасів перед початком наступу було нелегкою справою, а наступне підтримання темпу постачання – ще важчою.

Британський флот тим часом відносно спокійно проводив конвої з Александрії до Мальти. 2 серпня з’єднання «Н» вийшло в море. Літаки з його авіаносця мали бомбардувати військові об’єкти в районі Кальярі. Одночасно лінкори «Ворспайт», «Реміллес» і «Малайя» з важким крейсером «Кент» вирушили в район Барді для обстрілу італійських берегових об’єктів. Усі ці акції не зустріли протидії з боку італійського флоту – його увага у той час була зосереджена на постановці нових мінних загороджень в Сицилійській протоці і довкола Мальти.

15 серпня в дію знову вступили крупні кораблі Середземноморського флоту – лінкор «Барем» обстріляв Барді і Форт Капуццо. 17—18 серпня ці ж об’єкти були обстріляні «Ворспайтом» та «Малайєю». Ці та інші операції Середземноморського флоту мали велике значення для поліпшення морально-психологічного стану населення Великобританії та її збройних сил – адже літо 1940 р. було для них дуже важким. Прем’єр-міністр В. Черчилль у своїй промові 14 липня говорив: «Все вказує на те, що війна буде довгою і важкою. Сьогодні не можна передбачити, як далеко вона сягне. Англія готова до німецької атаки. Ми не підемо на жодні перемовини з Німеччиною. Багато країн були отруєні й розкладені Німеччиною ще до того, як почались бойові дії. Так було у Франції. Ми в Англії не боїмося таких методів. Якщо справа дійде до вторгнення на Британські острови, запевняю, що ми будемо обороняти кожне село, кожне містечко, кожну садибу. Лондон швидше перетворимо в купу руїн, ніж дозволимо поневолити. З Америки надходить все більше допомоги. Англійський флот зараз є потужнішим, ніж на початку війни. Продовольства маємо більше, ніж будь-коли раніше. Озброюватись мусимо не лише на 1941 рік, але й на 1942 рік, коли війна з оборонної перейде в наступальну».

Італійці намагались активізувати дії на ворожих комунікаціях, скеровуючи для цього нові кораблі, а часом і цілі з’єднання свого флоту. Водночас вони мусили визнати, що спроба підводного наступу зазнала фіаско. Якщо на самому початку війни британці втратили кілька транспортних суден, то після запровадження на Середземному морі системи конвоїв італійські підводні човни вже не становили великої загрози – на відміну від німецьких «У-ботів» на Атлантиці. Італійські підводники не перейняли німецької тактики «вовчих зграй» – вони діяли індивідуально, що не сприяло результативності бойових походів. До того ж, торпеди італійського виробництва були далекими від досконалості. Тому основну загрозу для торгового флоту союзників становили не субмарини, а морська авіація та надводні кораблі.

Важливим засобом протидії ворожим конвоям італійське командування вважало встановлення мінних загороджень на їхніх трасах. Скажімо, в ніч на 6 серпня два легких крейсери виставили 394 міни в протоці Пантеллерія, а на початку жовтня есмінці виставили 350 мін у районі Мальти. Заходи ці дали результат. Зокрема, 23 серпня 1940 р. на одному з цих загороджень підірвався і затонув британський есмінець «Хостайл».

Суттєвим посиленням британського Середземноморського флоту став найновіший авіаносець «Ілластрієс», який прибув на ТВД у серпні. Крім власних літаків, він мав досконалий радар RDF, що суттєво підвищило можливості ППО. Саме вчасно – бо в другій половині серпня активізувались італійські торпедоносці. 15 серпня вони здійснили наліт на Александрію. Хоча жодна торпеда в ціль не влучила, сама поява італійських літаків над головною базою Середземноморського флоту стала для британців прикрою несподіванкою, змусивши переглянути погляди на організацію системи ППО.

Втрати союзників у перші місяці війни на Середземному морі були невеликими – лише 13 суден тоннажем 64 183 брт. Однак надалі вони суттєво зросли – в першому півріччі на дно пішло 131 судно союзників тоннажем 392 709 брт. На щастя для британців більшість – 124 одиниці – становили грецькі судна, втрачені під час кампанії в Греції. Після її завершення британцям вдалось обмежити втрати свого торговельного флоту, не допустивши колапсу системи постачання.

Морська війна на Середземноморському ТВД у перші місяці після вступу Італії у війну була «малою війною», де головну роль відігравали легкі й ескортні сили. Противники намагались забезпечити проведення без втрат власних конвоїв, а одночасно – перешкодити провести конвої противника. Єдине за цей період зіткнення головних сил флотів – битва біля мису Стіло – стала опосередкованим наслідком саме конвойних операцій.