5

Чийсь грубий і хриплий голос над самим його вухом змусив Северина зупинитися і вмить протверезіти.

– Ну, що вилупився? Позатикало? Колєги, а жеби-сь ви знали, що як будете подавати співочий голос, то будете при тім глухі на всі вуха! Га-га-га!!!

Регіт, який швидше нагадував бичаче ревіння, що вибухнув за сусіднім столиком, на мить заглушив загальний гамір зали. З відвідувачів ніхто особливо не здивувався і не звернув на то жодної уваги – такі вибухи реготу не дивина в «Лябіринті». Але тільки не для Северина. Для нього ті слова і той сміх були, як удар по карку старою штахетою з іржавими цьвєками!

– Та що ти вилупився, як баран на нові ворота, колєго?! Не впізнав? – Той нарваний штріх і далі зачіпав Северина, а його п’ятеро нетверезих кумплів тулилися за маленьким столиком і тужилися, бо мовчки дерли лаха, аж душилися.

Северин дещо відхилився назад і напружив свій погляд. Тільки тепер в тих збуях він упізнав нарешті ватагу личаківських батярів на чолі не з будь-ким, а з самим Орестом Щипом.

Северин ще раз, уже безнадійно зиркнув у бік переповненої, метушливої та гамірної зали, але вже не поривався кудись бігти. Й без того було видно, що він знову, цього разу вже завдяки тим личаківським засранцям, втратив свою незнайомку. Вона знову зникла і тепер її вже можна не шукати. А була ж майже на відстані витягнутої руки!

Северин у відчаї намагався зробити ще кілька кроків поміж скупчених столиків й щільної публіки. Та всі його зусилля виявилися марними. Він приречено зупинився, опустив голову, а потім повернувся до столиків з личаківськими збуями. Наближався до них з дурнуватою посмішкою, театрально простягнувши руки вперед, експромтом граючи зварйованого сліпого.

– Йой! Куго я виджу! Ку-у-урва ті маць бу-у-ула! Яке то щисьтє вас туткай-во всіх видіти, кулєґі! Ану, дай-но спробую, хто ту є? Йой! Та туткай одні рідні батяри!

Северин хіхікав, божевільно дивився кудись вбік, чи вгору, ляпав долонями личаківських батярів по головах, крутив їм вуха, щипав і тарбав їх за щоки, носи, підборіддя, плямкав пальцем по їхніх губах.

Личаківські збуї спершу невимовно тішилися з такого Северинового моцного кавалу. Реготали, жартівливо й грайливо відбивалися від його рук, навіть підігрували. Але щодалі, тим більше ті його жарти трималися на межі. Пробираючись так по головах батярів між їхніми столиками, Северин затримав свої руки на плечах самого Ореста Щипа – Орка Щипавки, як його поміж собою називали всі личаківські. Він єдиний з-поміж своєї батярської компанії навіть не посміхнувся. Він мовчки, похмуро і незадоволено спостерігав за всіма Севериновими цирками. Невисокий на зріст, непримітний і невиразний, він був надзвичайно жорстоким та безжальним, справжньою грозою усього Личакова і вважався старшим понад усіма личаківськими збуями-батярами.

– А ту хто є? Ану-ану, дай-но впізнаю, хто то такий!

Несподівано рвучко Северин підняв за плечі Орка з-за столика.

Всі личаківські батяри за сусідніми столиками принишкли, мовчки спостерігали, чим то все скінчиться, і напружено-дурнувато посміхалися. Але й за багатьма іншими столиками в залі уважно стежили, що там той Северин витворяє. А він, незважаючи ні на що, захоплено грав далі зварйованого сліпого, дивився кудись вбік, а руками обмацував плечі та голову Орка.

– Йой! А хто ту є? Хто ту такий? Йой! Щось ніяк не впізнаю! Йой, а шо то таке? Хто ту такий? Гі-і-і! Йой! Ледве впізнав-єм! Га-га-га! Та то є той шпиндель личаківський!

І Северин грубо провів відкритою долонею з розчепіреними пальцями по обличчю Орка, від чола до самого підборіддя.

А то вже була страшна образа, настільки страшна, що за львівським батярським кодексом в життю ніколи і нікому не прощалася, хто б не посмів таке вчинити. Личаківські підірвалися зі свої місць. Зала затихла і на секунду завмерла від гуркоту перекинутих столиків та незрозумілих криків. У ту ж мить, як по команді, чоловіки з публіки гуртом кинулися розбороняти розлючених батярів. Бо якби того не зробили, сталась би велика біда.

Той раптовий спалах люті між Северином і личаківськими у приміщенні «Лябіринту» вдалося загасити одразу ж. Щойно ватажок личаківських, грізний Орест Щип, якого боялися і поважали всі львівські батяри, грубо відштовхнув Северина, усі довкола вже були напоготові, бо дуже добре знали можливий розвиток сценарію «дружньої» зустрічі між клепарівськими та будь-якими іншими батярами, особливо личаківськими, його кульмінацію і фінал, тобто чим усе могло скінчитися.

І самого Северина, і клепарівських, і личаківських вмить з усіх боків обступили моцні хлопи з постійних завсідників «Лябіринту» і відсунули по різних кутках. А то вже називалося – ситуація! Щойно градус розмови між батярами наближався до критичного ступеню, стурбований Зеник занепокоєно замахав руками до свого оркестру з вимогою негайно грати щось гучне, бадьоре і жваве!

Батяри, грізно відмахуючись від чемних та поважних клієнтів «Лябіринту», які все намагалися заспокоїти, урезонити їх, неохоче, та все ж повільно розійшлися по своїх місцях.

Та ненадовго.

У гострій словесній сутичці вони все ж домовилися стрінутися опісля десь на затишній вуличці, коли їм жодна курва не заважатиме принципово полагодити поміж собою деякі делікатні питання.

Такий, на початку затишний, майже домашній вечір у «Лябіринті», що передбачав приємне і радісне розгортання чарівного торжества доброї музики і співу, в одну секунду був зірваний. Тепер жорстока непередбачуваність розвитку наступних подій загрожувала будь-кому з відвідувачів дансингу. І в залі запанувала загальна напруга та неспокій. Публіка, особливо жінки та дівчата, раптом забажали чимшвидше повертатися домів. І хоч як бідний Зеник Смага не намагався заспокоїти, розвеселити публіку дотепними віцами або ж новими піснями, йому то ніяк не вдавалося. Бо то вже був не його вечір!

Слава «Лябіринту» як про нейтральну територію, а тому цілком безпечне місце для всіляких забав, вмить розсипалася на порох, неначе то був простий фокус, придуманий невправним цирковим ілюзіоністом.

Справді, з настанням ночі, неподалік «Лябіринту», в затишному скверику навпроти залізничної колії, все найцікавіше тільки-но зароджувалося.

Сходилися клепарівські на чолі з Северином і личаківські, яких грізно вів за собою відчайдушний Орко Щипавка. На підступах до визначеного місця пальці, кулаки, руки та плечі аж до хрускоту в суглобах розминалися ланцюгами, солдатськими ременями з важкими пряжками, стеками та кастетами. Справжня, моцна батярська забава щойно починалася, а в Севериновій голові все крутилися знову і знову слова з дурнуватої батярської пісеньки: «Там на розі, на Яновській, при вулиці Клепаровській».

Місяць був уповні. Висів непорушно у нічному небі, неначе гігантський цирковий прожектор, освітлюючи все довкола фантастичним, мерехтливим сріблястим сяєвом. Електричні вуличні ліхтарі своїми плямами світла лише додавали містичного відчуття атракціону, окреслюючи окремі відтинки вулиці на Підзамчі, неначе арену, де ось-ось мала розгорітися принципова сутичка двох непримиренних львівських батярських дільниць.

Вочевидь та зустріч мала повне право назватися історичною, бо такої кількості батярів, які підтягнулися звідусюди взяти участь у виясненні стосунків, Львів ще не бачив і, мабуть, не зміг би пригадати, чи коли-небудь ще таке траплялося в його історії.

Моторошні сутінки звідусіль повнилися зловісними тінями. Понад мовчазними натовпами батярів у такій чисельності, що це схвилювало їх самих і не в одного засмоктало десь в дупі, змушуючи її мимовільно втягнутися глибше досередини, Северин виділявся і своїм зростом, і кремезною статурою. Вів клепарівських сміло, впевнено, без жодної тіні страху. Та й хто би з клепарівських тої ночі ховався по кущах і відмовився стати під оруду Северина? Та з таким – хоч на край світу, в Гамерику, хоч до пекла!

А личаківські, на чолі з Орком Щипавкою, все гуртувалися на віддалі і чекали підходу клепарівських. Той Орко не виділявся з-поміж інших ні ростом, ні статурою, навпаки, серед своїх був найбільш непоказним, низькорослим, щуплим, кривобоким і згорбленим. Зате Орко Щипавка віддавна був ще тим чортякою, який сам вартував десятьох, а то й сотні мурових батярів. І Северину в інші секунди по-справжньому холоділо на душі, коли він раптом згадував, проти кого йому нинька доведеться стояти.

Ніщо не порушувало благодатну тишу теплої літньої ночі. Лише на схилах Високого Замку голосно заливалися своїми безконечними співами, не відаючи ні про що інше у світі, щасливі і закохані солов’ї. Та ось зачовгали по гравію немощеної вулиці сотні кроків. Біжучи назустріч одні одним, дві групи батярів здійняли густу хмару куряви, яка в місячному світлі та променях вуличних ліхтарів виблискувала мільярдами грайливих діамантових іскор.

І коли відчайдушно, без зайвого шуму, аби не полохати сплячих міщан і не піднімати їх на непотрібний ґвалт, лише у супроводі окремих звуків ухкання, гупання, ляскання, шипіння, сичання, шепотіння прокльонів та тихих зойків поранених в акомпанементі з дзенькотом та брязканням кримінальної зброї розпочалося основне батярське дійство, як одночасно з кількох вузеньких бічних вуличок несподівано для всіх різко залунало різноголосе сюрчання поліцейських свистків. Але найгірше було те, що одночасно з пронизливим сюрчанням залунав грізний гавкіт, може, з десятка німецьких вівчарок.

Що тут почалося! Хтось одразу ж кинувся навтьоки невідомо куди! А деякі навіжені батяри у шаленому захваті продовжували духопелити один одного. Вікна навколишніх будинків, неначе за порухом чарівної палички, вмить загорілися вогнями. З усіх кутків, будинків, вікон одразу ж залунали на все Підзамче крики, свист, голосіння. З дзенькотом відчинялися, та одразу ж зачинялися вікна довколишніх помешкань у супроводі ґвалтовного верещання жіночок, ніби їх усіх одночасно різали.

Рейвах починався знаменитий, якого сонний Львів давно вже не бачив! І описати тото всьо не спроміг би ся жоден з більш-менш обдарованих львівських літераторів. Та тут би й таланту самого Івана Франка забракло! Хіба би порадити всім охочим читачам самим побувати у тому пекельному місиві. Ото би їм щось дало! Ото би їм щось прояснило! Та, на жаль, молоді і модні літератори того часу в ту знамениту ніч тихо й мирно спочивали собі в чистих і м’яких постелях десь на зовсім іншому кінці Львова.