Тарас кинув погляд на обличчя Льоні, уявив це обличчя в момент фізичного болю, уявив і його голос у момент крику. Відразу розхотілося займатись цим клієнтом.

– Ну шо? – запитав Льоня, опускаючи на столик останню чарочку, яка ще хвилину тому була повною.

Тарас важко зітхнув.

– За одну ніч не вийдуть, – сказав він.

– Навіть якщо всю ніч їздити? – Льоня нахилився вперед, і тут же запах кави був на мить перебитий запахом бензину.

– Усю ніч ви не витримаєте, – м'яко мовив Тарас.

– Я ж заплачу, – вперто сказав Льоня і скривив губи. – Чи ти хочеш сказати, шо буде дорожче?

– Гаразд, спробуємо, – заспокоїв Тарас Льоню. – О дванадцятій я вас підберу там же, біля Опери! А зараз мені треба у справах…

Льоня задумливо кивнув. Прослідкував, як Тарас підійшов до барменші та розплатився за випиту каву. Потім сам підійшов до стойки і замовив іще три чарочки лікеру.

Опівночі Тарас знайшов Льоню біля оперного театру. Той стояв, притулившись до лівої колони. Козирок його сірої кепки був збитий наліво. Світло-сірий плащ розстебнутий, руки в кишенях плаща. Поглядом Льоня впирався у тротуарну плитку.

– Ну що, ви готові? – ввічливо запитав його Тарас.

– Шо? – Льоня різко підвів голову, обернувся. – А! Так, завжди напоготові!

Місто затихало. Віяв несильний вітерець. Гасли вікна будинків.

– Ми спочатку проїдемося по Личаківській двічі, щоб камені ваші розбудити, а потім по Городоцькій – вона жорсткіша, – почав пояснювати Тарас уже в машині. – А потім, якщо не…

– А мені хоч по Дерибасівській, – махнув рукою клієнт напідпитку. – Аби вийшли вони на хер!

Тарас замовк і вирішив більше нічого не пояснювати Льоні. «Опель» рушив із місця. Звичні вібрації налаштували водія на робочий лад. Він озирнувся на пасажира – той позіхав.

– Ви тільки не засніть, – сказав йому Тарас. – А то все буде марно!

– Ну, тоді музику ввімкни! – відповів пасажир.

Тарас увімкнув радіо, й вони виїхали на Личаківську під пісню «Бумбокса».

Назустріч машині помчала нерівна, укладена дрібним кругляком вулиця. Замигтіли обабіч сірі будинки, зачинені магазинчики та перукарні. Тарас усім тілом прислухався до вібрації машини, щоб зрозуміти: яка швидкість скоріше «розбудить» і приведе в рух камені клієнта. Клієнт тупо дивився вперед. Тішило одне – він не спав, його очі були розплющені. Не тішило те, що по його обличчю було неможливо зрозуміти: слухає він своє тіло чи думає про щось зовсім стороннє.

– Ви що-небудь відчуваєте? – врешті-решт запитав Тарас.

– Га? Шо? – Пасажир обернувся до водія.

– Камені! Відчуваєте що-небудь?

Вираз обличчя Льоні змінився. Він тепер явно намагався прислухатись до того, що відбувається в його нирках. Навіть почав мацати живіт рукою.

– Можете помасажувати, – кивнув Тарас. – Теж корисно!

Підбадьорений порадою фахівця, Льоня почав масажувати низ живота обома руками. Масажував хвилини три, підстрибуючи на нерівностях дороги разом із машиною. Потім ойкнув і завмер.

– Ну як? – запитав його Тарас.

– Шось сталося, – приголомшено прошепотів Льоня і спрямував переляканий погляд уперед, на дорогу, що летіла йому назустріч.

– Розслабтесь! – сказав Тарас. – Зараз переїдемо на Городоцьку! Перевіримо…

Тарас звернув із Личаківської, й машина завиляла по вузьких темних вуличках. Об'їхавши стару частину центру, «опель» вирвався на широку вулицю і знову помчав уперед з не дуже-то й великою швидкістю.

– Стій! – закричав Льоня, схопившись за живіт. – Боляче!

– Процес пішов, – із усмішкою мовив Тарас. – Тепер зупинятися не можна! Потерпіть!

У Льоні очі на лоб полізли від болю, він кинув на водія збожеволілий погляд, але рота не розкрив – не хотів розціплювати зуби, затиснуті від болю. Нагнувся вперед, до панелі, не прибираючи рук від низу живота. Біль, колючий і навіть дряпучий, ніби повільно переповзав із місця на місце. Льоня виразно відчував його рух.

– І довго так? – здавлено запитав він хвилини через три-чотири.

– Хвилин п'ятнадцять, – відповів Тарас. – Потім, якщо не вийде, перерва, і продовжимо.

Ця ніч здалася Тарасу нескінченною. Після чотирьох повних дистанцій вулиці Городоцької, а це мало не тридцять кілометрів, Льоні стало зовсім зле. І тут на дорозі промайнула підсвічена зсередини смугаста палиця даішника. Тарас зупинився. Даішник ввічливо попросив документи і з підозрою втупився на Льоню, точніше, на його скорчене від болю обличчя.

– До лікарні везу, – знайшовся Тарас. – Товаришеві погано.

– Щасливої дороги! – даішник повернув права і документи на машину.

Через три години, вже відмовившись від довгих «вібрацій» Городоцької та Личаківської вулиць, переїхав Тарас на «короткі вібрації» вулиці Лісової. Лісова була дійсно коротенькою та крутою вуличкою з такими дірками в дорозі, що машину підкидало там майже на півметра. Вулиця Лісова і допомогла витрусити з Льоні перший камінчик, який дзвінко вдарився об дно літрової скляної банки під дзюрчання власної сечі, що не порадувало у цей момент Льоню. Він стояв скорчившись, спиною до машини і лицем до сходів, які ведуть на гірку, до парку «Знесіння». Коли дзенькнув об скло камінчик, Льоня завмер і так нерухомо, розкарячившись, простояв кілька хвилин, осяяний розсіяним жовтим світлом самотнього вуличного ліхтаря.

Тарас подивився на годинник – майже пів на п'яту. Незабаром світатиме. Позіхнув. Замислився. Організм звично налаштовувався на вранішній сон.

– На, тримай! – здавлено мовив Льоня, що повернувся до машини, простягаючи водієві банку з камінчиком і жовтою рідиною.

Тарас мовчки взяв банку, відчинив дверці зі свого боку й акуратно злив сечу на дорогу.

– Наступним каменем займатися будемо? – запитав він Льоню.

Голова Льоні сіпнулася. Його переляканий погляд скоріше говорив про цілковите небажання спілкуватися на цю тему.

– Вас куди відвезти? – трохи тихіше запитав Тарас.

– До Опери, туди ж, – вичавив із себе Льоня. – Я вдень подзвоню… ще не знаю.

Його права рука полізла до кишені розстебнутого світло-сірого плаща. Витягла звідти три доларові десятки, пом'яті й потерті. З доларами в руці він спочатку всівся на переднє пасажирське сидіння. Тарас узяв долари, засунув до кишені куртки. Машина рушила, покотилася вниз по вулиці тихо, з вимкненим двигуном. Тарас просто зняв її з ручника. Мотор завів уже внизу.

Висадивши клієнта біля Опери, поїхав далі до обмінника на Івана Франка. Маленьке віконце обмінника, освітлене зсередини, втішило Тараса. Навіть якби не було чого міняти, він однаково сюди під'їхав би. Заради одного лише погляду на симпатичну дивну дівчину, що працює тут ночами, завжди в довгих, під старовину, матер'яних рукавичках на руках.

– Доброго ранку! – Він просунув у нішу віконця зароблені тридцять доларів. – Як у вас нічка пройшла?

Рука в довгій рукавичці смарагдового кольору елегантно забрала долари.

– Щось ви пізно сьогодні, – сказала дівчина.

– Клієнт важкий трапився, – відповів Тарас.

– Ви що, в нічному клубі працюєте?

– Ні… я в медицині. – Розповідати детальніше Тарасу не хотілось, і він нахилився ближче до скла. – Ви обіцяли зі мною на каву піти!

– Я? Не може бути! Я з незнайомими чоловіками по кав'ярнях не ходжу! – смішливо відповіла вона, відлічуючи гривні.

– Так давайте познайомимося! Мене звуть Тарас! А вас?

– Дарка, – відповіла дівчина. – Але однаково до кав'ярні не піду. А ось якщо ви принесете, то вип'ю! А то я вже засинаю… Роботи майже не було.

– Я принесу! – пообіцяв Тарас. – Привезу буквально через десять хвилин!

– Всі ви тільки обіцяєте! – дівчина посміхнулася.

Сьогодні вона була в напрочуд гарному настрої. Ще ніколи не розмовляла з Тарасом так охоче, як сьогодні на світанку. І він підбадьорився, зрадів. Його організм забув про наближення часу виконання гімну України по радіо, про той момент, коли він заплющував очі й поринав у сон.

Тарас, заховавши гривні в кишеню, повернувся до машини. Перевірив, чи не забув свій дорожній термос – термос був на місці. Тепер залишалося тільки знайти каву. І він поїхав, намагаючись на ходу пригадати, де йому вдавалося в цей дивний час доби випити гарної міцної кави.

Поки їхав, помітив освітлений зсередини кіоск. Пригальмував.

– Каву робите? – запитав він у жінки, що відчинила на його стук «продажне віконце».

– «Якобс», «Нескафе»? – запитала вона сонно.

– А натуральну?

– Натуральну в такий час не п'ють, – зі знанням справи мовила вона.

– Гаразд. – Тарас просунув свій термос у віконце. – Зробіть і налийте сюди! Дві чашки! І без цукру!

Знову всівшись за кермо й акуратно, якщо не сказати – ніжно, опустивши термос на сидіння поруч, Тарас зняв «опель» із ручника. Машина «відчалила» від бровки неквапом, як човен від причалу.

Хвилин через п'ять його очі зраділи знайомому квадратику освітленого віконця обмінника, за яким, як у темниці-вежі, потерпала загадкова дівчина.

– Ось, – нахилившись до скла, солодко мовив Тарас, притискаючи сріблястий термос до лівої щоки і відчуваючи його прохолоду. – Каву подано! Даруйте, що не в ліжко!

– Я думала, ви жартуєте! – посміхнулася за склом і ґратами Дарка.

– У вас своя чашка? Чи вам у ковпачок термоса?

Дарка обернулася, в руках у неї з'явився керамічний кухоль, але на личку раптом проступила дитяча наївна розгубленість.

– Він не пролізе, – мовила дівчина, показуючи Тарасу кухоль.

– А що, віконце не відчиняється? – здивувався він.

Вона заперечливо хитнула головою. Потім просунула праву руку в смарагдового кольору рукавичці у нішу для обміну купюрами, доторкнулася тильною стороною долоні до верхньої межі прорізу і сумно підібгала нижню губку.

– А двері? – запитав Тарас. І тут же зробив крок назад, намагаючись знайти її поглядом.

Ліворуч виднілося ще одне, більшого розміру віконце цієї дивнуватої цегляної «зашубленої» та пофарбованої в мишачий колір будочки. Над ним напис: «Ремонт годинників». Дверей Тарас не побачив. Знову припав до віконця обмінки.

– Двері зачинено, – мовила Дарка жалібно. – До ранку. Проти бандитів…

– А якщо пожежа?

– У мене тут червона кнопка і телефон, – пояснила дівчина серйознішим голосом. – Наряд міліції приїжджає через п'ять хвилин!

– І що, вже приїжджав?

– Так, двічі. Всяке вночі буває.

Тарас замислився, відкрив термос, налив у ковпачок кави, випив. Смак був мерзенний. Може, саме тому в цей момент осяяла його несподівана думка, і він, попросивши Дарку почекати і залишивши термос на обмінному прилавку, повернувся до машини. Витрусив усе з бардачка, але того, що він хотів там виявити, не знайшов. Розчарований повернувся до віконця.

– Я що-небудь придумаю, – пообіцяв дівчині.

Вилив недопиту каву з ковпачка-кришки термоса, закрутив його на місце. Попрощався з Даркою ніжно й водночас дружньо. І повернувся до машини.

«Добре, що їй ця кава не дісталася», – думав, поглядаючи на термос, який лежав на сусідньому сидінні.

Думав-думав, а потім раптом загальмував різко біля бровки, відхилив свої дверці й вилив коричневу гарячу рідину з термоса на дорогу. Дзюрчання нагадало йому про літрову банку під сидінням, в якій борсався в залишках іншої, настільки ж «привабливої» рідини, як щойно вилита з термоса «кава», сірий камінчик, з такими труднощами добутий із ниркових надр приїжджого, що пахне бензином, із якоїсь там Ворожби. Дістав Тарас із бардачка паперові носові хустки, вміло витрусив камінчик із банки на розгорнуту серветку-носовичок, протер акуратно, і вже без усякого роздратування, немов зміна думки виявилася найкращим заспокійливим, опустив підсушений нирковий камінчик у пластиковий «гомеопатичний» тубус, який тут же закрив і повернув на його місце в ближньому кутку бардачка.