– Думаєш, пора? – запитав Алік, тепло і ледь-ледь запитливо дивлячись на давнього товариша. – Тобі ж тут ніколи не було тісно!
Він обвів поглядом свою маленьку кімнатку, в якій усі стіни нагадували про чудово-вільне хіпівське минуле. Минулого, звичайно, на стінах було набагато більше, ніж сьогодення, – воно завжди так. Просто минуле накопичується, а сьогодення, затримавшись на мить, туди ж, у минуле крапає. Людина – це ж узагалі звичайнісінький і елементарний живий «апарат» із переробки майбутнього на минуле. Алік, втім, не був одним із таких звичайних «апаратів». Його майбутнє завжди відзначалося допитливістю та яскравістю. Тому й минуле у нього виявилося відповідним – ніяких тобі піонерських галстуків і таборів чи жовтенятських зірочок і кісок однокласниць. Дитинство – окремо, котлети – окремо! Котлетами була юність і її продовження.
Аудрюс теж озирнувся, пройшовся примруженим поглядом по десятках старих чорно-білих фотографій, розклеєних на основній стіні над вічно розкладеною канапою. (Коли і для кого Алік її розклав – цього вже не згадати нікому.) Подивився на умивальник із наклейкою: «Amnesty International», на плакати, на любительський портрет Джона Леннона, на доісторичну піч, в топку якої була проведена дюймова газова труба, і тепер топилася ця піч не дровами чи вугіллям, а скандальним російським газом, який і горів, як годиться всьому скандальному, синім полум'ям. Горів, грів піч і кімнату, кип'ятив воду й підігрівав на ранок те, що виявилося нез'їденим напередодні.
– Я в туалет! – Аудрюс підвівся, вийшов у маленький коридорчик і відразу за двері, на вулицю.
Житло Аліка – кімнатка, в якій було не більше семи квадратних метрів, – відзначалося не лише розмірами, але й цілковитою відсутністю так званих зручностей. Але від цього вона не здавалася Аліку незручною. Усе своє життя він проводив у ній, хоча за стіною була територія набагато більша, хоча теж однокімнатна – територія його мачухи, що замінила йому матір за рішенням батька, коли хлопчикові не виповнилось і восьми років. Кімнатка Аліка здавалася прибудовою до будинку, дивною прибудовою, що відсунула задній від дороги кут будинку на добрячі півтора-два метри. Вийдеш із її окремого входу, тут тобі й зручності: ліворуч, метрів двадцять п'ять по стежині повз город, – туалет, праворуч, п'ять метрів по бетону, – колодязь із рекордно малою глибиною – не більше півметра. Це ж і не колодязь, а джерело, яке вибралося з-під землі, коли стара сусідка вирішила біля старої колонки свою веранду розширити. Вдарили ломиками по каменях, якими колись замостили дворик, і пішла вода. Вода виявилася смачною. Відвели її від веранди на метр, підкопали трохи й опустили згори колодязне кільце. Ось і вийшов колодязь. А колонка замовкла навіки, немов заспокоїлася, дізнавшись, що є тепер у дворі й інше джерело води.
На обличчі Аліка виникла усмішка, викликана думкою про те, що його дворик, практично останній на його вулиці, пережив таку велику країну, як СРСР. Ні, він ніколи не був бійцем із радянським режимом. Він ніколи з цим режимом не боровся. Він його просто ігнорував. За це режим ображався і не ігнорував Аліка і його друзів. Але вони, Алік і друзі, примудрялися співіснувати з режимом так близько і так довго, що навіть місце їх традиційних зборів, відоме кожному львів'янинові, як Святий сад, практично проглядалося з вікон обкому партії. І ніколи у тих, хто існував за цими вікнами, всередині сірих кабінетів, не виникло навіть думки про те, що всю цю територію поряд із гуртожитком, частково обгороджену стінами давнього монастиря, територію, з якої раз у раз, та до того ж і голосно завдяки протягнутому з гуртожитку подовжувачу, гуркотіла чужа обкомам партії музика з чужими, але слава Богу, незрозумілими іноземними словами, можна було б затягнути колючим дротом, забудувати закритими розподільниками або, в гіршому разі, пунктами прийому макулатури та металобрухту. Ні, ніхто не поспішав витягнути клаптик землі з-під ніг і дул довговолосої молоді з гітарами в руках! Тепер це здавалося гуманізмом або короткозорістю. Хоча, можливо, все це відбувалося внаслідок зниженого слуху у працівників обкому? От дільничний навідувався сюди часто, але розмови з ним зазвичай не закінчувалися прикрощами. Було видно, що не зі своєї волі він дратує молодь своєю присутністю, а про всяк випадок або за вказівкою.
– Про що замислився? – прозвучав над головою Аліка, що сидів у кріслі, голос Аудрюса.
– Не повіриш! – посміхнувся, задерши голову, хазяїн кімнатки. – Молодість згадав!
– А що ще згадувати? – здивувався Аудрюс. – Ну що, пора!
Алік підвівся з крісла, підвівся бадьоро, немов хотів показати, що він ще в гарній спортивній формі.
Вийшли у двір.
Навкруги темно. Гуркочуть поодинокі машини, проносячись по Замарстинівській. Зупинилися біля колодязя.
– Ну що, на доріжку! – Алік зачерпнув оцинкованим відром води, підніс холодний край відра до рота, відсьорбнув – на язиці легка солодкість заграла. Передав відро Аудрюсу. Той теж зробив кілька ковтків.
Скрипнула металева хвіртка, вони вийшли на вулицю і повернули ліворуч, у бік центру.
На небі оголився гострий кут жовтого місяця і тут же знову сховався, накрився хмарами. Різкий пташиний крик-регіт впав із неба просто у вуха тим, що йшли.
Алік зіщулився на ходу.
– Як у нас у Паланзі, – зі здивуванням видихнув Аудрюс.
– Що у вас у Паланзі? – не зрозумів Алік.
– Ну, теж чайки так кричать…
– У нас немає чайок, звідки тут? – знизав плечима Алік.
Аудрюс подивився в темне небо, звідки знову долинув той же пташиний крик-регіт, тільки тепер він був тихіший, мовби птахи вже обігнали тих, що йдуть по землі.
– У нас тут і моря немає, – з жалем сказав Алік, теж кинувши короткочасний погляд на небо. – Це те, чого тут не вистачає… Вода – тільки дощем або з джерела…
– Море є скрізь, – не згодним, але привітним тоном повідомив Аудрюс. – Іноді його видно, іноді ні… Іноді воно згори, іноді знизу…
– Так, із цим я згоден. – Алік кивнув. – Кажуть, що і Карпати раніше були дном моря і там можна знайти скам'янілих молюсків…
– У нашій північній глушині є море, ну і що? – посміхнувся Аудрюс.
– Той, хто виріс біля моря, не зрозуміє жителя пустелі! – Алік теж посміхнувся. – До речі, ми з тобою так і не побували в Сан-Франциско!
Аудрюс важко зітхнув. Через декілька кроків зупинився. Зупинився й Алік.
– Знаєш, – упевнено мовив литовець, – деякі міста існують тільки для того, щоб хтось мріяв до них потрапити. А мріяти іноді важливіше, ніж їхати…
За спиною зазвучала міліційна сирена, що наближалася. Алік і Аудрюс відійшли за край проїжджої частини, по якій щойно мирно і вільно крокували. Почекали, поки машина промайне мимо, і знову ступили на асфальт.
Через півтори години неспішної ходьби вони зупинилися на Ткацькій недалеко від воріт шоколадної фабрики. Повітря було тут важке і солодке. Говорити вже не хотілося, та й так останні хвилин десять шляху вони йшли мовчки.
Аудрюс дістав мобільник, набрав номер, поговорив із кимось по-литовськи. Потім обернувся до свого старого друга і кивнув:
– Хвилин через п'ять виїжджатиме. Вже завантажився.
– Хто? – не зрозумів Алік.
– Альгіс, приятель. У нього своя багатотонка, ну те, що ви тут називаєте хурою. Він львівський шоколад у Литву возить. Давно мені свої послуги пропонував. Ось і згодився!
Із високих воріт, що відчинилися, повільно виїхав довгий критий вантажний «вольво». Зупинився. Аудрюс і Алік обнялися.
– Ну що, Аліку, – закидаючи довге пряме волосся назад, заговорив Аудрюс сумним голосом. – Якщо все гаразд, то наступного року, вночі, там же…
Легко, мовби не діяв на землі у цей момент закон тяжіння, стрибнув Аудрюс на високі сходинки кабіни хури, зачинив за собою дверці, й поїхали сорок тонн львівського шоколаду геть від Аліка, що залишився стояти біля вже зачинених воріт, відвізши з собою і його приятеля-литовця в далеку північну «глушину біля моря».
Назад додому Алік теж вирушив пішки, зупиняючись на порожніх, безлюдно-безмашинних перехрестях на червоний колір світлофора і знову продовжуючи свій шлях при появі зеленого. Над головою його, в небі, ще кілька разів звучав різкий, раніше не чутий у Львові крик-регіт якихось птахів. У повітрі витав солонуватий запах.
«Може, Аудрюс має рацію? – подумав на ходу Алік. – Це чайки летять на південь, на зиму… А повітря здається солоним, тому що з нього пішла солодкість від близькості «шоколадки» – шоколадної фабрики «Світоч». Усе на цьому світі підлягає поясненню…»
І думки Аліка самі по собі повернулися на Личаківський цвинтар, на могилку з оновленим написом на залізному хресті, зробленим білою олійною фарбою: «Jimy Hendrix 1942–1970».
Синьо-бузкова «Таврія» на ім’я «Чебурашка» слухняно пригальмувала біля продуктового магазинчика на вулиці Гоголя. З машини вийшла Оксана. Акуратно зачинила за собою дверці та, прошепотівши машині: «Не турбуйся, я через п’ять хвилин повернуся!» – енергійною ходою вирушила за майбутньою вечерею. Вона ще не знала, що купуватиме, оскільки не мала звички заздалегідь складати власне меню. Їжа її тішила не лише смаком, але й несподіванкою появи. Зазвичай вона заходила до магазину, байдуже водила поглядом по полицях і прилавках, по всіх їстівних товарах, викладених, вивішених, висушених і висолених. Аж до того моменту, поки її погляд раптом не переставав бути байдужим. Це відбувалося спонтанно і ненавмисно, мовби незалежно від думок. Три дні тому її погляд ожив од абсолютно звичайних шампіньйонів, із купівлі яких вона тоді й почала. В результаті шампіньйони «обросли» цибулею, картоплею, грудинкою, морквиною та спеціями і вже вдома легко і ніби природно перетворилися на смачне рагу, яким Оксана харчувалася два з половиною дні, аж до сьогоднішнього ранку. Але нині її погляд прослизнув повз шампіньйони й зупинився на морозильнику зі скляною кришкою, під якою зберігалися, не втрачаючи своєї мінусової температури, тушки і філешки кількох видів риб. Оксана обстежила заморожену рибу й, незважаючи на власну до неї увагу, зробила крок назад і відвернулася. Згадала, як сьогодні годувала своїх акваріумних рибок. Замислилася. Знову ожила й кинула погляд на скляний прилавок із копченою та солоною рибою. Все-таки риба цього раннього вечора переслідувала її бажання! Вона придивилася до оселедця по 25 гривень за кіло. Оселедчик був товстеньким, жирненьким, напевно смачненьким, якщо його правильно обробити, очистити від кісток, полити нерафінованою соняшниковою олією, прикрасити кільцями цибулі, ну і, звичайно, обкласти відвареною картоплею, яку можна було й не купувати, позаяк удома її вистачало.
Незрозуміло яким чином, але між Оксаною та продавщицею виникла черга із двох бабусь. Не встигла Оксана здивуватись, як у потилицю їй почав дихати наступний покупець.
– Оцю, будь ласка! – показала пальцем і поглядом Оксана продавщиці на вибрану рибку, коли настала її черга отоварюватись.
– Сімсот грамів, берете?! – запитала продавщиця в білому фартусі, об який, схоже, вже кілька разів сьогодні витирала свої трудові руки.
– Авжеж, – Оксана кивнула. – І ще оцих, штучки три-чотири, – показала вона на маленьких, завдовжки з долоню, солоних мойвочок.
Заплативши, збиралася вже йти до виходу, як перед нею раптом виник худий чоловік у коричневому піджаку поверх синього светра з коміром під горло, в синіх штанях і з синюватим обличчям людини, що професійно п'є.
«Зараз проситиме гроші!» – подумки і вже заздалегідь незадоволено сказала Оксана собі, налаштовуючись на захисну грубість.
– Ой, вибачте! Ви мене впізнаєте? – чоловік розтягнув на худорлявому обличчі привітну усмішку.
– Я? Вас? – Оксана дивилася на нього й думала, що чоловіків із такими рисами обличчя можна знайти в будь-якій пивниці.
– Вас же це… Вас Оксаною звуть! – додав він.
Оксана починала нервуватися. Вона заглянула за спину цього причепи, туди, де мала стояти і чекати свою хазяйку «Чебурашка». Тим паче, що хазяйка обіцяла їй повернутися через п'ять хвилин!
– Ви, напевно, помиляєтеся! – мовила Оксана миролюбно, але твердо, й усе її тіло приготувалося до рішучого кроку вперед.
– Ми ж із вами разом пили! Ви мене за горілкою посилали! Що, не пам'ятаєте? – Чоловік підніс обидві долоні в якомусь прохальному жесті.
Оксана замість того, щоб зробити крок уперед, зробила крок назад. Обличчя виявляло невдоволену спантеличеність.
– Ви що, думаєте, я з усіма підряд горілку п'ю!? – обурилася досить голосно вона, і тут же закрутили головами у пошуках близького скандалу інші відвідувачі гастроному.
– У Тараса! Ну, пам'ятаєте, день народження в нього був… зовсім нещодавно! Навіть я пам'ятаю! – Чоловік опустив руки і перелякано озирнувся на всі боки, явно відчуваючи дискомфорт від спрямованих на нього поглядів сторонніх. – Давайте вийдемо! Я вже купив те, що хотів…
Вони вийшли на вулицю. Оксана почувалася незручно. Тепер вона вже згадала цього сусіда Тарасового, який приходив скандалити, а потрапив на день народження. Захотілося перед ним вибачитись і відразу піти, точніше – поїхати. «Чебурашка» ж бо чекає!
– Можна вас на каву запросити? – запитав несподівано чоловік, мовби осмілівши від прочитуваної на обличчі Оксани незручності. – Он! – зраділо показав він рукою на вивіску кав'ярні на іншому боці. – Ходімте! Я такий радий знову вас зустріти!
Оксана подивилася жалібно на свою «Таврію», потім перевела погляд на кав'ярню. До неї дійсно було метрів п'ятнадцять, і з її вікон напевно було видно її «Чебурашку».
– Гаразд, – видихнула Оксана. – Але в мене обмаль часу, хвилин десять…
– Ой, скільки там потрібно для філіжанки кави? – грайливо, з робленим єврейським акцентом мовив, осмілівши, чоловік. – Я – Єжи Астровський, пам'ятаєте?
Оксана стримано всміхнулась і закивала.
У кав'ярні Єжи замовив до кави по маленькій шоколадці. Поки пили-їли, він розповідав Оксані про те, як у нього стриглися кращі пані Пекарської вулиці й найближчих провулків, і про те, як він їх стриг удома, коли перукарню продали й відкрили в ній черговий магазинчик «Усе по 1 гривні!».
Оксана, допивши каву, подивилася на годинник і здивовано хитнула головою:
– Ви вибачте, Єжи, але я – жінка зайнята…
– Розумію, розумію, – закивав той і тут же обернувся до стойки. – Рахунок, будь ласка!
Хлопчина-офіціант відразу ж підлетів і опустив на столик перед Єжи аркушик рахунку.
– Тридцять п'ять?! – здивовано вирвалось у Єжи.
О проекте
О подписке