Розділ 5

Алік і Аудрюс прокинулися ще перед заходом невидимого цього дня сонця. За вікном квартирки Аліка в самому кінці Замарстинівської вулиці намагався ще бадьоритися день, насуплений низькою хмарністю. У голові в обох трохи шуміло – мабуть, через чарку «Немирова» і кількох чарок литовського бальзаму «Три дев'ятки», випитих на пам'ять про Джимі Хендрікса. Спали вони одягненими.

Алік на своїй вічно розкладеній канапі поверх ковдри. Аудрюс заснув, не підводячись із крісла.

– Ти надовго? – запитав, протираючи очі, Алік.

– Не знаю, – Аудрюс знизав плечима. – Я ж переїхав. У мене тепер хутір кілометрів за сорок од Вільнюса. Поблизу – нікого.

– Це добре, – закивав Алік. – Мені теж іноді хочеться, щоб поблизу – нікого! Але є своя привабливість і в зворотному… Хоча в мене тут поблизу тільки мачуха та кілька миролюбних сусідів. Щось у мене в животі нудно…

– Я б теж з'їв… і випив би…

– Випити легше. – Алік підвівся з канапи, розім'яв плечові суглоби. – Коли людина п'є, в неї тільки слух працює! А от щоб жувати, потрібна енергія…

– А в тебе є що пожувати? – поцікавився Аудрюс.

Алік заперечливо хитнув головою.

– Був хліб, було масло, але я щороку під вісімнадцяте вересня пощуся… скидаю вагу…

– Ну так давай куди-небудь сходимо, – запропонував литовець.

Алік замислився.

– Можна було б у круглу чебуречну біля озера… Але чебуреки без пива не можна… А я… я ще не готовий до об'їдалівки. Як ти думаєш, наш кадебешник правду сказав? Це ж при тобі було…

– У мене пам'ять на порожню голову і тверезий шлунок не працює, – видихнув Аудрюс.

– Ти нічого не переплутав? – утупився в товариша Алік.

– Що переплутав? – здивувався Аудрюс.

– Ну… порожня голова… тверезий шлунок…

– А-а! А що я сказав?! Російську забуваю потихеньку, на хуторі по-російськи говорити ні з ким.

– Так ти так і сказав, що навколо нікого і що ти на хуторі сам.

– От і кажу, що ні з ким! – Аудрюс для переконливості своїх слів закивав. – Може, в тебе ризькі шпроти є? – запитав він. – Раніше в кожному будинку був запас ризьких шпротів!

– Звідкіля в мене ризькі шпроти? Ходімо! – Алік заклично махнув рукою.

На вулиці пахло сирою лісовою прілістю. За негустим частоколом соснових стовбурів мелькали машини, що мчали у бік Брюховичів.

За спиною у досить струнких для свого віку хіпі завелася машина. Алік обернувся, побачив за лобовим склом жовтого «москвича» обличчя сусіда по двору. Махнув йому рукою – чи то вітально, чи то запитально.

– Підвезти? – ввічливо поцікавився сусід, опустивши донизу півскла дверець.

– Угу, – кивнув Алік.

Вони всілися на заднє сидіння, жорстке і трохи колюче через пружини, що випиналися знизу.

Машина виїхала на дорогу й повернула ліворуч, у бік міста.

– Вам куди? – обернувся водій.

– Та думали в Брюховичі… у чебуречну…

– Ні, я на Повітряну, – мовив сусід і натиснув на гальмо.

– Паняй, паняй! – підбадьорив його Алік, що не бажав виходити з «москвича» і знов опинитися на вулиці перед вибором, який починав дратувати. – Там, здається, теж кафешка є!

– Еге, – пожвавився сусід. – «Кафе» на Повітряній, 24! Там такі смішні ціни! Зеник із Ткацької там нещодавно на п'ятнадцять гривень так напився, що два дні на роботу не ходив. Його там і спати залишили, от який сервіс! Спробуй у «Макдональдсі» засни! Нізащо в світі! Викинуть, як… як… – сусід-водій чи то втратив нитку, чи то просто одне потрібне слово і знову озирнувся до своїх пасажирів.

– …як тварюку останню? – запропонував свій варіант кінцівки Аудрюс із м'яким литовським акцентом.

– Ага, – кивнув погоджуючись водій.

Біля будинку номер 24 по вулиці Повітряній Алік і Аудрюс вибралися з жовтого «москвича».

– Я як назад їхатиму – загляну до вас, – напучував їх сусід-водій. – Коли що, додому підвезу!

Аудрюс, побачивши перед собою вивіску «Гастроном», одразу попрямував до входу.

– Гей, нам не туди, правіше! – крикнув йому в спину Алік і, коли литовець обернувся, вказав йому рукою на малопримітну, але багатообіцяючу, особливо на порожній шлунок, вивіску «Кафе».

Усередині було гамірно й накурено, а значить – затишно. За кожним столом гула розмова, пилося пиво, душевно хрускотіла на недоглянутих, але гострих зубах сушена риба. Легкий мат додавав енергії цьому хору вповільнених алкоголем чоловічих голосів.

– Он, – Алік ткнув пальцем у правий далекий кут.

Там дійсно за столом сиділи тільки двоє, а могли до них сісти ще не менше чотирьох.

– Ти йди сідай! Я візьму! – скомандував Алік і відійшов до прилавка, під склом якого, прикрашені цінниками, що викликали посмішку, лежали продукти, які рідко псуються.

Двоє сусідів по столу, один у свіжовипраному ватнику, другий у костюмі з краваткою, шанобливо приглушили свою розмову, коли Алік поставив на стіл два келихи пива і тарілку, на якій безсоромно вмостилися дві котлети по-домашньому, два солоні огірки та дві тарані розміром з долоню.

– Ти мені все-таки скажи, що думаєш! Наш кадебешник сказав правду? – запитав Алік, уже всівшись навпроти литовського друга.

Аудрюс знизав гострими плечима. Його куртка лежала поруч на лавці, а синій поношений светр видавав недостатність м'язового і жирового покриву кісток.

– Ти обидві їж! – Алік недбало, але шанобливо кивнув на котлети. – Ти тепер в Європі… Там вижити складніше…

Аудрюс узяв котлету пальцями, підніс до носа, понюхав і посміхнувся.

– Може, і справді, – сказав він, дивлячись на котлету в руці. – Сам подумай! Розкопати могилу в Штатах, відрізати у небіжчика кисть, запакувати, щоб не просмерділася, перевезти через Атлантику в Литву і звідти потягами до Львова… Хіба хіпі коли-небудь знали слово «логістика»?

– А що це? – запитав, зупинивши ковток пива, Алік.

– От бачиш, – сказав Аудрюс. – Не могли ці хлопці самі таке прокрутити.

– Це в корені змінює багато чого, – задумливо мовив спроквола Алік і продовжив перерваний ковток.

– Що змінює? – Аудрюс втупився в очі давньому другові.

– Ну… картину нашого всесвіту… Джимі Хендрікс був ворогом капіталізму, і при цьому його цінували в КДБ?

– Послухай, збоченці є скрізь! Мій знайомий голубий ді-джей із Каунаса якось так запав на одну барменшу, що трохи не поміняв орієнтацію! З кожним може статися! Не лише з кадебістами! Та й цей твій капітан… він якийсь м'який…

– Ти що, думаєш, він дотепер за нами…

Аудрюс заперечливо хитнув головою, через що довга шевелюра ледве не зійшлась, як завіса, на його обличчі, залишивши тільки ніс і частину очей.

– Ні. – Він поправив рукою волосся. – Він романтик. Видно, випадково до органів потрапив.

– Так, але він сказав, що їх там багато було, тих, хто допоміг Москву обдурити й за гроші Москви привезти нам його геніальні пальці…

– Охолонь! – Литовець узяв у руку другу котлету по-домашньому. – Ти живеш у прекрасній країні, у прекрасному місті, де навіть у радянські часи кадебісти любили Джимі Хендрікса! Та їм пам'ятник треба поставити, вашим кадебістам!..

– Ну, ти теж романтик! Може, ще поряд із могилою Джимі такий пам'ятник увіткнути?!

– Старий. – На обличчі Аудрюса розпливлася злегка зарозуміла посмішка. – Ти що, забув? Make love, not war! Головне в нашому житті – любов. І якщо нас колись любили кадебісти і при цьому старалися не трахати? Хіба це не прекрасно?

– Так. – Алік пожував губами, посвердлив поглядом два огірки, що самотньо лежали на тарілці. – Бачиш, огірочки я взяв, а до пива вони ніяк… Не гармоніюють! Я зараз!

Алік підвівся, відійшов до прилавка. Аудрюс задумливо спостерігав за барменшею, що з уважною усмішкою на обличчі вислуховувала високого довговолосого клієнта. Потім вона зняла з полиці за своєю спиною рифлену пляшку з прозорою горілчаною рідиною. І полилася ця горілка в чарочки, що голодно втупилися своїм розкритим оком у сіру стелю.

– Гей, друже, ти не з Винників? – запитав несподівано Аудрюса чоловік у чистому ватнику.

– Ні, я з Литви.

– О! – Чоловік у ватнику підніс вказівний палець перед своїм співрозмовником. – Я ж говорив, вони не наші… вони котлети пальцями їдять! Інша культура!..

Розділ 6

В'їзд до двору будинку з боку вулиці Федорова знову був закритий – цього разу якийсь недотепа залишив перед воротами свій «жигуль» кольору мокрого асфальту.

Оксана, оглядівшись, втиснула свою «Чебурашку» між двома іномарками, припаркованими під Старопігійським інститутом, і, зачинивши машину, ввійшла до двору. З боку Федорова на цьому будинку номера не було. Може, саме тому автолюбителі з завидною регулярністю кидали свої машини під воротами.

Піднімаючись по дерев'яних сходинках на свій другий поверх, Оксана прислухалася до їх поскрипування. Сходинки в її парадному відзначалися тихістю й податливістю.

Стягнувши з ніг високі осінні чобітки, хазяйка пройшла в єдину кімнату маленької та затишної квартири, всілася на канапу. Перевела подих. Прислухалася до легкого шуму втоми в голові. Вчорашній вечір затягнувся до першої години ночі, вона з подругами веселила корпоратив страхової компанії. За столом, як, мабуть, і в самій страховій компанії, заправляли жінки. Декілька тихих переляканих чоловіків серед розслаблених, прикрашених алкогольним рум'янцем пані. Скоріше за все, ці чоловіки не були навіть співробітниками страхової компанії, а всього лише чоловіками тих, хто святкував.

Усмішка, викликана думками про минулий вечір, протрималася на обличчі Оксани недовго. Згадався відразу і цей ранок, і вдалий сюрприз у Тараса, що завжди забував про свій власний день народження. Згадалися подаровані йому рибки. І тут же згадалися такі ж рибки, подаровані вчорашнім днем собі самій!

Оксана підвела погляд на підвіконня, де тепер стояв невеликий акваріум, такий же, який вона купила Тарасові.

Підійшла, відсунула фіранку, нахилилася над своїм власним маленьким водним світом. Рибки мирно плавали навколо зелених водоростей.

Оксана витрусила з коробочки на воду трохи сухого корму. Рибки тут же спрямували свої погляди вгору.

– Пригощайтеся, їжте, гості дорогі! – мовила жартівливо хазяйка і залишила рибок за фіранкою на підвіконні. Через маленьку кухню пройшла у ванну, вмилася.

Холодна вода не додала бадьорості. Й тоді вирішила Оксана трохи відпочити. Повернулася до кімнати і здерлася по крутій дерев'яній драбинці на своє ліжко, що одночасно було дахом зробленої на замовлення одежної шафи. Тут же, на висоті майже трьох метрів, у неї й лампа настільна стояла для читання, і журнали лежали.

Прилягла на спину, голова на подушці. Очі самі заплющилися. Задрімала вона, настроюючи себе, одначе, на дуже коротку дрімоту, може, на кілька годин відпочинку, не більше. Адже день у розпалі. Поблизу шумить площа Ринок, дзюрчить на ній фонтан, їздять трамваї та цокають по мокрій бруківці каблуки жіночих чобітків.

Розділ 7

Життя Тараса по кілька разів на день давало тріщину, мовби він навчився у свого старенького комп'ютера «зависати». Саме у ці моменти порожнечі, що несподівано виникала в голові, він автоматично натискав кнопку «старту» і переводив свій приморожений погляд на монітор. Стежив байдуже за процесом оживання екрана, слухав таємничі звуки, що супроводжували запуск комп'ютерних програм. Коли монітор прикрашався «дозрілими» «іконками», Тарас підводився і приносив із підвіконня два-три кактуси у пластикових кубиках-вазонах. Ставив їх під монітором, аби вони перехоплювали та втягували у себе всю шкідливу комп'ютерну радіацію. їм-то що? Вони, як і будь-які рослини, створені, щоб фільтрувати повітря, переробляти вуглекислий газ на кисень! Тарас не знав, на що кактуси переробляли шкідливе комп'ютерне випромінювання. Він не був упевнений, що це випромінювання шкідливе, і навіть іноді сумнівався, що воно взагалі існує. Але ігнорувати народні мудрості було безглуздо. І якщо одного дня хтось вирішив, що перед працюючим монітором треба ставити кактус, то Тарас пішов іще далі й почав ставити не один кактус, а три! «Комп'ютерні кактуси» Тараса ніякої ботанічної цінності не мали. Цінність мали інші кактуси, що росли в маленькій теплиці під лампами денного світла. Це були кактуси, над якими він старанно проводив експерименти, намагаючись схрестити їх із живими каменями – літопсами. Для таїнства схрещування він уже купив у магазині для художників тонкий колонковий пензлик. Але поки що він лежав без діла. Три лофофори Вільямса готувалися до цвітіння. Кілька літопсів теж готувалися до цвітіння, але домогтися від літопсів «одвертості й відкритості» було справою непростою. Вже кілька разів їхні бутончики засихали до цвітіння.

«У вас три нови листи!» – повідомило моніторне «віконце» з намальованим жовтим конвертом. Тарас навів стрілку на конверт і «кликнув» мишкою.

Два листи пропонували недорого та швидко подовжити пеню на 8 сантиметрів. Третій лист виявився конструктивнішим.

«Я у вашому місті й пишу на оголошення. Передзвоніть мені на мобільний 0967049657. Льоня».

Думки витіснили з голови Тараса раптову порожнечу. З'явилася перспектива заробітку. Рука витягнула з кишені білого махрового халата мобільник.

– Алло, Льоня? Ви мені прислали e-mail! Вас турбують камені?

– Це уролог? – перепитав метушливий чоловічий голос.

– Я – по каменях, – відповів Тарас, який не наважився назвати себе представником лікарської професії.

– Ага, – сказав голос. – Так шо, можна зараз зустрітися? Де ваш кабінет?

– Я працюю на виїзді, не в кабінеті, – пояснив співрозмовникові Тарас. – Вібротерапія зазвичай виводить камінь години за дві-три… Іноді, щоправда, процедура може тривати й довше.

– Це шо, спеціальний вібратор?

– Ні, спеціальна машина, на якій я вас возитиму по спеціально вибраній дорозі, щоб виникала вібрація… Перевірений метод.

– Ну добре, куди під'їхати?

Тарас глянув на настінний годинник.

– Іще рано, треба дочекатися, коли дороги будуть вільними. Годині об одинадцятій, а краще опівночі… Тільки годинки за дві до процедури треба випити склянку коньяку й посидіти в гарячій ванні.

– У мене тут ванни немає, а з коньяком – немає проблем! Ні, давайте я зараз під'їду. Мені однаково робити тут нічого! – не вгамовувався потенційний клієнт Льоня. – Я півдоби в потягу їхав… До речі, теж вібрувало… Тільки не допомогло.

– Потяг не годиться, – зі знанням справи заявив співрозмовникові Тарас.

– Ну, шоб познайомитися, шоб легше було ввечері один одного впізнати! – Льоня повернувся до однієї зі своїх попередніх думок.

– Згода, – зітхнув Тарас. – Під'їжджайте до Опери, перед входом через півгодини. Як вас упізнати?

– У мене на голові – сіра кепка!

«Цікаво, звідки це він приїхав? – замислився Тарас, намагаючись уявити собі людину в сірій кепці. – Може, з Росії? У нас ніби так не „шокають"!»

Через півгодини біля оперного театру дійсно стояв лиш один чоловік у сірій кепці. Був він також одягнений у світло-сірий плащ, чорні брюки, на ногах – туфлі зі світло-сірої замші. У руці стискував великий картонний конверт із написом «Foto». Худорлявий, невисокий, він переступав із ноги на ногу і трохи нервово водив поглядом по обличчях перехожих.

Тарас зупинився на хвилинку метрів за двадцять од нього. Потім підійшов, одрекомендувався.

– Шо, може підемо сядемо? – діловитою скоромовкою випалив Льоня.

– На каву? – уточнив Тарас.

– А шо, ти вдень не п'єш? – блакитні зіниці Льоні стали на мить колючими.

– Я ж за кермом буду.

– Так то ж завтра, після дванадцятої…

Тарас відчував, як втрачає в очах Льоні залишки пошани до себе, але навіть якби він і не сідав цього вечора за кермо, пити з людиною в сірій кепці йому б не захотілося. Дуже вже інший був цей чоловік, із якимось іншим життям та іншими правилами. Це Тарас відчував. Дивився на Льоню і відчував. І тут щось іще втрутилось у простір між ними – запах бензину.

Тарас озирнувся на всі боки. Від проїжджої частини вони стояли далеченько. Про всяк випадок підніс рукав куртки до носа, перевіряючи, чи не від куртки йде цей запах.

– Шо? – запитав Льоня. – Але ж поговорити треба! Ходімо! Гаразд, візьмеш собі каву!

Тарас, «звільнений» од необхідності випити, жвавим кроком повів майбутнього клієнта до кафешки на Вірменській. Там вони влаштувалися, хоча теж не без виразного невдоволення Льоні, якого барменша поставила перед фактом: горілки нема, є тільки лікер.

– Шось у вас тут чаркових не видно! – сказав Льоня, вихиливши чарку лікеру і подивившись на ще три повні чарочки, які стояли перед ним.

Тарас ледве не розсміявся. Претензії майбутнього клієнта до його рідного Львова говорили тільки про велику відстань між Львовом і тим місцем, де жив Льоня.

– А ви звідки приїхали? – запитав він.

– Та з Ворожби.

– А де це? – здивувався Тарас.

– Шо, не знаєш? Це ж найбільший залізничний вузол! – пояснив Льоня. – Сумська область!

Тарасу знову здалося, що поблизу запахло бензином. Він озирнувся на всі боки. За сусіднім столиком сиділи дві літні пані, пили каву й інтелігентно їли штрудель. Від них пахнути бензином не могло.

– Суми знаю, – кивнув Тарас, повернувши погляд на співрозмовника.

– Ти ось шо, рентген мій подивися, шоб знати! – Льоня дістав із фотоконверта рентгенівський знімок і простягнув його Тарасові.

Тарас напружився, відчув незручність, мовби він був шахраєм, а не фельдшером-недоуком. Узяв у руки знімок, підняв його на рівень очей і розвернувся зі знімком у руці в бік вікна. Виразно впізнавані дві великі квасолини нирок заспокоїли його. Він одразу помітив три камені, що завдають Льоні прикрощів. Два в лівій нирці й один – у правій. Той, що був у правій нирці, явно готувався «до виходу».

Тарас подумки прорахував шлях руху каменів до виходу назовні. За одну ніч із цими камінчиками впоратися було нереально. Їм іще належало пройти по сечоводах у сечовий міхур, а потім уже по уретрі далі на світ Божий.