1420

Весілля Ізабелли двічі переносили. Спочатку на другий тиждень після Великодня, але поновлення воєнних дій та доповіді, що у Труа готується весілля англійського короля із французькою принцесою, змусили графа де Вертю і молодих Вандомів бути у війську дофіна, що кілька разів намагалось підступити до Сен-Дені та Парижа. Дофін і його радники боялися, що англійського короля можуть визнати спадкоємцем престолу в соборі, де з діда-прадіда коронувалися французькі королі, наче те святе місце може додати законності його зазіханням. Проте англієць навіть не подумав про таку можливість, він одружився із принцесою Катрін у Труа, отримавши досить формальний посаг. А наступного дня було підписано та виголошено нечувану угоду, за якою англійський король мав успадкувати після смерті французького його королівство! А зважаючи на неспроможність бідолашного короля правити, Генрі вже відтепер стає регентом! Французькі принци, дворяни, містяни та решта мають визнати англійця регентом та обіцяти після смерті короля Шарля присягнути Генрі як єдиному законному королю Франції. Дофін Шарль є злочинцем та позбавлений права на будь-який спадок.

Королева Йоланда мовчки проковтнула образу. Договір Труа, укладений від імені короля Франції, називав короля Англії та герцога Бургундського милими синами. Звичайно, обидва одружені з дочками короля. Проте дофіна у документі жодного разу не було названо королівським сином. Більше того – через жахливе та підступне вбивство герцога Бургундії, яке у документі названо злочином проти Франції, ані король Шарль, ані його зяті не намагатимуться укласти мир чи підтримувати дружбу із так званим дофіном. Герцог Філіпп та його підданці зберегли усі свої володіння та наділи по всій Франції, під час воєнних дій вони мали залишитись недоторканними для англійської армії. Що ж, бургундські дипломати цього разу добре попрацювали. Це її помилка, її прорахунок, не треба було вичікувати, треба було негайно відсилати дипломатичні місії і до короля, і до герцога, й до англійця. Принаймні виграли б час…

Дофін тричі перечитав текст угоди, який йому доставили так само, як і усім найзнатнішим дворянам, що не були присутні на церемонії в Труа. Обличчя його зробилося землисто-сірим, він аж прихилився до стіни. Він читав між рядками. Йоланда це бачила, але не розуміла, як йому допомогти, як підтримати. Назвати дофіна бастардом в офіційному документі – означає кинути тінь на честь короля Франції, зганьбити королеву! Тому і спадку його позбавили через вбивство на мосту Монтеро, а не через сумніви у законності. Угода в Труа – це уклін герцогу Бургундському, проте привселюдний ляпас дофіну, арманьякам, королеві Йоланді! Адже є й ті, хто ніколи не змириться із англійцем на французькому престолі, ніколи не схилить коліна й не присягне на вірність чужинцю…

Йоланда підійшла до дофіна й схопила його за руки. У принца були дуже широкі долоні із довгими вузлуватими пальцями, натомість затонкі зап’ястки та руки. Коли він нервував, на руках проступала голубувата сітка судин, а кінчики нігтів синіли, наче принц змерз. Тому вона завжди радила Шарлю ховати руки у довгих рукавах на церемоніях, де такі тілесні прояви могли трактуватися як слабкість.

– Король Франції тяжко хворий, – прошепотіла вона неначе малій дитині. – Ви самі його бачили, мій сину, два роки тому. Легше йому не стає, як нам не прикро. Його рукою водять нечесні радники, королева та герцог Бургундський.

– Мадам, моя матінко, мене позбавили права на корону через вбивство герцога Бургундського…

– Це недостатня причина… Наші радники та юристи перечитали усі закони та кутюми, звернулися до історичних подій двісті й триста років тому. Це недостатня причина, аби батько позбавив рідного сина спадку. Адже всі ми знаємо, що наш король уже майже тридцять років без пам’яті та… розуму. А коли б і так? Хіба можна було через те кляте вбивство на мосту Монтеро відібрати те, що вам належить за правом народження? Хіба ви самі зарубали герцога сокирою, мій сину? Ні! У чому ж ви винні? Що сталося на ваших очах, у вашій присутності?

– А коли я бастард, якого моя мати прижила від покійного герцога Орлеанського? Коли я не син королю? Що тоді, матінко?! – закричав принц, сльози розпачу й розгубленості набігли йому на очі. – Хто тоді наступник престолу? Хто?

«Герцог Орлеанський, який уже чотири із половиною роки був бранцем англійців», – подумки відповіла сама собі королева й цієї ж миті відкинула неприйнятну думку геть, як зім’ятий, нікому не потрібний папірець. Сидить у полоні? Чим довше він там залишається, тим краще. Принаймні для дофіна та його партії.

Наступного разу весілля перенесли на останній тиждень вересня, коли очікували затишшя у бойових діях. Того разу Рауль де Вандом з’явився при дворі із найгіршою для Ізабелли новиною: у Божансі раптово помер граф де Вертю та його старший брат Луї. Ізабелла зомліла, а потім забилася в риданнях, забувши, що вона при дворі. Забувши про манери, виховання та свій зовнішній вигляд. Мадам де Гокур навіть із співчуттям, на яке марно було сподіватися від такої суворої дами, запропонувала їй заспокійливі краплі. Проте Ізабелла не хотіла вірити, допоки сама не побачила тіло брата, вкрите дивними виразками. Спочатку навіть вирішили, що то чума. Але в місті більше ніхто не загинув. Тільки граф де Вертю та Луї де Вандом, до яких пізно вночі прибув посланець із Бургундії, вже ранком і сліду його не лишилось. Може, то була італійська трутизна, яку підсипали у вино та їжу? Чи натерте миш’яком послання або отруйна свічка? Вже ніхто не міг сказати напевне. Та Ізабелла не мала сумнівів: її брата отруїли. Надто ризиковано залишати в живих брата полоненого герцога Орлеанського. Якщо й надалі посилюватимуться плітки про незаконне походження дофіна, Філіпп де Вертю був би законним представником спадкоємця французького престолу. Такий не потрібен ані королю Англії, ані герцогу Бургундському. Стара графиня де Вандом холодно повідомила безтямній від сліз Ізабеллі, що весілля відбудеться після Різдва. Фінансові справи Орлеанського дому йшли кепсько, війна та збір викупу висмоктували всі доходи. Після смерті графа де Вертю лишилося кілька оксамитних упландів, підбитих хутром, та золочений орден Дикобраза. Жан Дюнуа із вдячністю забрав той орден собі, бо свій, що йому дістався від батька, він загубив під час втечі з бунтівного Парижа два роки тому.

На світанку Ізабелла вбралася у червоне – вперше за три місяці жалоби. До церкви її мав би вести граф де Вертю, щоразу, як вона згадувала про це, пекучі сльози набігали їй на очі. Втрата досі чутлива, досі не виплакана. Філіпп зник, лишивши їй на згадку лише посріблені чотки із гербом Орлеанського дому. Ізабелла добре пам’ятала, що після від’їзду Маргарити до Бретані, коли нікому не було діла до почуттів маленької позашлюбної доньки, її заплакану до задухи, із сліпими від сліз очима, Філіпп узяв за руку та повів до саду, розважаючи останніми новинами з королівського двору, допоки дівчина не посміхнулась.

– Так набагато краще… Посміхніться ще раз, дамуазель… Так легше зауважити щось гарне навкруги. Лише побачивши вашу посмішку, ваші вороги зрозуміють, що не мають над вами влади… І це лише ваш вибір, моя сестро, – посміхатись чи ні. Що б не трапилось…

Але під вінець її повів рідний брат, Жан Дюнуа, Орлеанський Бастард. Два роки тому він потрапив у полон до бургундців, і графу де Вертю, завдяки неймовірним дипломатичним зусиллям, вдалося узгодити суму викупу за кілька днів до загибелі.

Першою, як безперечно знатніша, до церкви, прикрашеної лише гірляндами з омели та дроку, зважаючи на пору року, прибула Луїза де Русі, що скидалася на перелякане дитя, яке потай приміряло завелику сукню своєї матері. Рауль надсилу тримався, він знав, якої поведінки від нього очікують, проте так і не зумів посміхнутись до своєї переляканої на смерть нареченої.

Жан Дюнуа вів Ізабеллу під лікоть, а дівчина йшла, не опускаючи погляду, ані на крихту не знітившись, довгий шлейф її сукні тягнувся на три фути, й у напівтемряві церкви здавалось, що вона лишає по собі кривавий слід. Йшла, наче по льоду ковзала. Усі погляди були прикуті до Ізабелли, до її дуже простої на перший погляд сукні, прикрашеної лише посрібленими ґудзиками із гербом на високому комірі та рукавах. Коли б мова йшла про придворний бал, така увага потішила б її марнославство. Її наречений привітно посміхався, як дитя, побачивши тарелю з зацукрованими сливами. Рауль (а цікавив її лише він!) не міг відвести погляду від Ізабелли. Стара графиня де Вандом потай ущипнула сина, повертаючи до тями. Могла б і стусана дати. Зрештою, не варто забувати про пристойність! Проте Рауль не зважав: Ізабелла зараз була уособленням краси та елегантності. Дама у червоному! Йому завжди подобалося, коли дами вбиралися не просто, а вишукано, добираючи тканину та прикраси, коли кожне поєднання кольорів та вибір дорогоцінних каменів у перснях мав таємний зміст. Коли кожен із десятків ґудзиків від пояса до високого коміра лише підкреслював стрункість постави та білість шкіри на шиї… Скільки захвату розстібати їх по одному, вивільняючи з-під верхньої сукні нижню спідницю та сорочку… Рауль ще раз поглянув на Луїзу, таку маленьку, що ледве досягає його грудей. Яке знущання! Ізабелла – така вродлива, така витончена, як ледь розквітла троянда, зійде сьогодні на шлюбне ложе… Йому ж дісталася багата спадкоємиця, зовсім зелена, до того ж її батько наполіг, аби консумацію відклали на рік чи два, аби не підірвати вагітністю та пологами тендітне здоров’я його дочки. Сама думка про здійснення шлюбу із Луїзою була Раулю відразлива. Вандом усвідомлював, що то його обов’язок, і хотів виконати його якнайшвидше. Неначе для того, аби дістатися іншого берега ріки, необхідно було стрибнути у крижану воду, бо іншого шляху немає…

Для наречених приготували подушки перед вівтарем. Усі четверо опустилися на коліна перед священником. Вони так і стояли поруч – Луїза, Рауль, Ізабелла, Анрі. Та Ізабеллі, яка до шалу не хотіла нікого помічати, ввижалося, що її вінчають із Раулем, наче тих двох, що стоять обабіч на колінах та старанно шепочуть латинську молитву, не існує.

– Я беру вас, Луїзо, собі за дружину, аби мати у домі своєму та у ложі своєму…

Ізабелла чула лише голос Рауля та його присягу як у напівсні, так наче спостерігала за собою. «Це ж я, я маю бути на місці дамуазель де Русі! Це моя доля, не її! А вона її вкрала…», – думала Ізабелла, досі не вірячи, що так швидко колесо Фортуни зробило повний оберт, перевернувши її, здавалось би, усталене життя догори дриґом та геть позбавивши її навіть сподівань на щастя. Проте й у блідому переляканому личку Луїзи вона також не бачила ані щастя, ані радості, ані задоволення. Ізабелла отямилася лише тоді, коли Анрі незграбно висмикнув її руку. Вона покірно розставила свої тонкі прозорі пальці, дозволяючи вдягнути собі обручку, таку ж важку, як і Рауль вдягнув Луїзі. Хіба що з іншим каменем, але їй було так зле, що Ізабелла навіть не зауважила, з яким саме. Дивилась вона вперед, на прип’яті цвяхом ноги дерев’яного Ісуса, бо якби повернулася до нареченого, то напевно розридалася б від розпачу та марних очікувань.

Стара графиня де Вандом наполягла, аби молоді та гості прослухали месу. Потому всіх було запрошено до святкового столу. Попри те, що учта тривала до заходу сонця, Ізабелла не могла покласти до рота ані крихти. Вона із огидою й тривогою думала про той час, коли священник підведеться з-за столу, підніметься до шлюбного покою, щоб благословити подружнє ложе. Попри суворість та одвічне незадоволення, застигле на обличчі, мадам де Гокур у властивій їй сухій безапеляційній манері пояснила дівчині, що має відбутися, аби шлюб вважався консумованим. Як мало спільного із тими квапливими цілунками у замкових коридорах, від яких паморочиться в голові й солодко калатає серце!

– Як те все витримати? – Ізабелла сполотніла й опустила голову.

Мадам де Гокур зміряла її важким, як камінь на шиї потопельника, поглядом темно-сірих очей. Вона ж усе пояснила, які ще запитання? Від жінки непотрібно розуміння, лише слухняність. Розумна жінка – завжди слухняна, нащо ускладнювати собі життя?

– Забагато питань як для вихованої дівчини вашого походження, дамуазель.

Ізабелла прикусила губу, відвела погляд, аби приховати спалах гніву та протесту.

– Від вас у цій справі геть нічого не залежить, дамуазель. За будь-яких обставин ви маєте пристати на волю вашого чоловіка. Коли це не суперечить наказам церкви, звісно. Не смійте пручатися, від того буде ще гірше у цій справі. Може, вам пощастить і ви одразу ж завагітнієте. Тоді чоловік дасть вам спокій до пологів та ще сім тижнів після них.

Тепер, коли за вікнами вже вечоріло, приборкані вдень страхи знову взяли над бідолашною Ізабеллою гору. У млосному теплі добре нагрітої бенкетної зали та від того, що вона зранку ані крихти не взяла до рота, бо потрібно було до вінчання сповідатись та причаститись, в Ізабелли паморочилось у голові й пливло перед очима. Вона непевною рукою відламала маленький шматочок коржа, на якому подали смажену оленятину із кислим ягідним соусом, і спробувала проковтнути. Проте сухий хліб уже геть просочився жирною смажениною та соусом, і дівчину почало ще більше нудити.

Коли ж вона наважувалась трохи повернути голову праворуч, то бачила, що Рауль сидить дуже прямо, його посклянілі світло-блакитні очі, в оправі прямих вій, незмигно дивляться кудись угору на балкон із прапорцями, де сидять музики – так, наче все, що відбувається у бенкетній залі, геть його не обходить. Він свою роль грає, ані бровою не повівши. Від самої думки, що Рауль поведе увечері свою дружину до ліжниці й робитиме всі ті речі, про які розповідала мадам де Гокур, Ізабеллу знову скрутив напад нудоти.

Музики заграли павану, мелодія придворного танцю здалася дівчині неймовірно печальною, і чи не вперше в житті Ізабеллі навіть не захотілося танцювати. Сили полишили її, Ізабелла упіймала себе на зрадливій думці, що вона почувається такою нещасною, що хотіла б заснути та прокинутись аж тоді, коли звикне до цієї дитини, що куняє носом поруч, коли вона не буде сіпатися від найлегшого його доторку, як від розжареного заліза. «Боже, змилуйся, нехай це все закінчиться якнайшвидше! Я вже геть не маю сил сидіти прямо та удавати добре виховану придворну даму. Ще трохи – і я привселюдно розридаюсь…» – думала вона, з силою втискаючи собі нігті в долоні, щоб не закричати від розпачу. І тільки присутність старшого брата змушувала її згадувати про настанови графа де Вертю: чи не зашкодить родині така її поведінка? А коли менестрель затягнув низьким хриплуватим голосом старовинну пісню про кохання сіра Ланселота та королеви Женев’єви, сльози навернулись на очі, й Ізабелла змушена була прикусити губу, щоб не дати волю почуттям. Вона і сама любила співати ту пісню, акомпануючи собі на арфі. Пісні про нещасне кохання чудові, поки не стосуються тебе особисто. Наразі важко було добрати влучнішої співаночки, аби показати, що в неї на душі. І не раз, поки вона була заручена із Раулем, Ізабелла дозволяла собі забутися у томливих поцілунках потай та у тих маленьких пестощах, що марно забороняти нареченим, коли справа йде до весілля. Тепер їй було соромно та ніяково від тих спогадів, так наче вона вчинила щось непристойне. Як легко було згубити себе, збезчестити родину!

«А чого ти хотіла? – роздратовано й подумки вона дала собі ляпаса. – Отримати все, що хочеш? Забула, хто ти? Дочка принца та шльондри… Радій з того, що маєш! Що тебе представили до двору, а не відправили чахнути в молитвах та постах до якогось королівського абатства!» Ізабелла потроху опановувала себе. Зрештою, вона спромоглася навіть натягнути подобу посмішки.

Змучена довгим виснажливим днем, Луїза де Русі заснула сидячи, та й Анрі докладав надзусиль, аби не впасти обличчям на стіл. Який сором!

Гості, розгарячені вином зі спеціями та жирною їжею, розмовляли голосно, емоційно, проклинаючи бургундців, англійців та вже вголос королеву Ізабо. Дофіна марно викликали до королівського суду в Парижі, звинувативши в образі особи короля. Звичайно, принц не мав ніякого наміру повертатися до Парижа, він безславно здався королю Англії, де на ключові посади призначено бургундців або англійців. Тому його оголосили винним у зраді, позбавили спадку і вигнали за межі королівства. Кілька центральних і південних провінцій досі зберігали вірність дофіну, проте вони були територіально розділені та значно бідніші за торгову північ королівства, а тому давали незрівнянно менше податків.

Поточний стан справ у королівстві після вбивства герцога Бургундії не допускав розмов, окрім політичних, навіть на весільній учті. Ізабелла щиро зраділа з того, інакше до молодих було б привернуто більше уваги, ніж вона могла б витерпіти. На диво, було мало непристойних жартів та вимог. Чудернацьке весілля… Ізабелла вже не раз бачила, що весілля при дворі – це зазвичай веселий балаган із непристойними жартами, де з молодого ще до ліжниці стягнуть геть увесь одяг, музики бігтимуть поперед, гратимуть бадьору мелодію на флейтах, натякаючи, що цієї ночі йому спати не доведеться. Потім розчервонілий молодий, притискаючи до ніг залишки сорочки, а то й геть голий, виблискуючи білими сідницями, опиниться перед шлюбним ложем із закритим пологом, бо молода сором’язлива. Священник, який прийшов благословити консумацію, подумки висварить безсоромних п’яних гостей, що натовпом вперлися до покою. Квапливо бризне святою водою, благословить пару й жестом накаже всім виходити. І до ранку їх залишать у спокої. А потім родина чи навіть цілий двір прийдуть перевіряти постільну білизну, аби засвідчити, що шлюб відбувся тілесно й уже не може бути розірваний за будь-якої причини.

Відтоді, як варварський (чи язичницький) звичай роздягати нареченого дорогою до ліжниці дозволив собі легковажний двір ще на весіллі короля Шарля, до нього вдавалися чи не кожного разу, якщо не було прямої заборони та погроз єпітимії від церковних отців. Та зараз, на щастя для Ізабелли, ані двору, ані родичам було не до жартів. Королівство, спадкове право, пери, принци, століттями усталений порядок речей міг бути зруйнований ущент щомиті. Кому тут буде діло до жартів із нареченим та сором’язливою нареченою?

Лише зрозумівши, що у цих галасливих суперечках про англо-французько-бургундське протистояння та у звичному весільному сп’янінні нікому до нього немає справи, Рауль де Вандом по-мисливськи впевнено зловив під столом руку Ізабелли, бо ж сидів поруч, та міцно стис її. Вона на коротесеньку мить підвела до нього налякані темні очі, потім її погляд ковзнув до вікон із кольоровими вітражами, до захмілілих галасливих гостей, і, вирішивши, що їй нема чого втрачати (яке неподобство!) вона переплела свої пальці із його й легко стисла у відповідь. Його долоня була приємно теплою, а шкіра на руках загрубіла від постійних вправлянь зі зброєю.

«Так близько і так недосяжно далеко… Що ти робиш, Ізабелло? – подумки здивувалась дівчина своїй поведінці. – Він зрештою тебе згубить. Бо він – отрута для тебе. Ти сама себе згубиш, як не одумаєшся, не припиниш це безумство… Зганьбиш себе перед усім двором… Зганьбиш родину…»

Вандом ледь помітно нахилився до Ізабелли та, не відводячи погляду від протилежного кінця зали, де на балконі із прапорцями грали музики, прошепотів самими вустами:

– Я – ваш, а ви – моя, мадам. Назавжди. Що б не сталося. Це моя вам присяга.

Ізабелла аж стенулася, проте не від змісту його слів, який не одразу второпала, а від незвичного звертання, вимовленого до неї вперше. Мадам! Так, справді, вона тепер заміжня. О, чорти б його забрали, цього Анрі де Вандома! Вона із невимовним жалем та щемом згадала усі ті пестощі по закутках Анжерського замку, усі ті непевні доторки у коридорах, бентежні поцілунки та квапливі обійми, від яких паморочилось у голові. Розпачливі, вже нестримні сльози зрадницьки набігли на очі, нехтуючи присутністю Жана Дюнуа, зневажаючи усі настанови покійного брата та усвідомлення родинних інтересів. Вимучена, тремтлива посмішка геть збігла з її вуст. І життя здалося мадам де Вандом у її чотирнадцять років зруйнованим ущент.