Літо та осінь були неврожайні, багато полів у Нормандії та Іль-де-Франсі було сплюндровано під час воєнних дій, а тому ціни на харчі підскочили у кілька разів. Не вистачало ані вугілля, ані дров на опалення помешкань, тому навіть дозволили рубати дерева у Венсенському лісі, що завжди був недоторканним мисливським угіддям короля. Безперечно, такі випробування налаштовували парижан на думки про здачу англійцям. Мешканці столиці занадто добре пам’ятали, як наводять лад у місті арманьяки, як черговий радник божевільного короля починає вигадувати нові способи швидкої наживи та грабунку, бо ж знає, що довго на посаді не протримається. І герцог Бургундський, і англійці не обійдуться Парижу дешево, проте вони зможуть сподіватися на те, що в місті буде забезпечено порядок та принаймні якесь дотримання законів і звичаїв. І, зрозуміло, коли місто не перебуває у стані облоги чи не готується до війни, дешевшають і хліб, і м’ясо, і вино, оскільки баржі вільно постачають по річці з півдня та заходу тисячі товарів на міські ринки.

Король Генрі, людина вкрай пихата та амбітна, хотів, щоб йому принесли ключі від Парижа та на колінах благали їх прийняти, так само він хотів, щоб міста та замки здавались його армії без спротиву, а принцесу Катрін до нього привів сам король Франції. Та він добре розумів, що десь доведеться поступатися своїми гордощами. Особливо коли йдеться про бургундця.

На початку грудня король Генрі прийняв канцлера Ролена у близькому колі: лише його молодші брати – герцог Кларенс, герцог Бедфорд та герцог Глостер. Він знав, що великий пишний почет уже рушив із Гента кілька тижнів тому. Про це швидко повідомили і королівський двір, і двір дофіна, і анжуйців, певно, очікуючи нових торгів, пропозицій та зрештою перемовин. Канцлера ж відправили вперед верхи, лише із трьома людьми супроводу, аби заздалегідь узгодити умови бургундської підтримки.

Канцлер Ніколя Ролен народився дипломатом, він добре відчував потреби опонента і ніколи не був жорстким чи невблаганним із людьми знатнішого походження чи вищої посади. Він розумів, що ці таємні попередні переговори у вузькому колі досить неприємні, якщо не сказати образливі, для гордощів англійця. Тому кожну вимогу Філіппа Бургундського, жорстку та неуникну за суттю, месір Ролен оголошував дуже запопадливо, тоном прохача, так наче король мав повне право відмовитись, аніж нагальної потреби домовитись із бургундцем за будь-яку ціну.

– Ваша величносте, мій герцог ще уклінно просить, – продовжував канцлер, звичайно додаючи слово «уклінно» на власний розсуд, зважаючи на делікатність ситуації, – звільнити його від обов’язку приносити омаж^[7] за Бургундію та решту володінь, коли ви коронуєтесь у Сен-Дені.

І хоча згадка коронації у Сен-Дені мала б потішити його амбіції, Генрі скривив повні вуста – він не любив звільнень від присяги на вірність. Це як собі самому встромити уламок списа в сідниці, а потім дивуватись, чому незручно сидіти. Чи віддати дозвіл на бунт, який може спалахнути у найнеочікуванішу мить. Він озирнувся ліворуч до братів. Він знав, що Кларенс вдачу мав запальну, зухвалу, він ладен був воювати, битися, плюндрувати й палити цілі міста, аби навчити французів послуху та покорі. Він завжди довіряв своєму мечу й ніколи – чужим словам. Звільнити герцога Бургундського від омажу? Ніколи! Слід змусити його присягнути. Бедфорд, хоч і не менш здібний вояка, не відкидав засобів дипломатії, якщо це приносило вигоду, а на його думку, союз із Бургундією беззастережно вигідний, яку б ціну не вимагав молодий герцог. Глостер міг пообіцяти все, що завгодно, заради швидкої вигоди, проте так само із легкістю забути про обіцянку та присягу, якби цього потребував захист його особистих інтересів.

– Ми подумаємо про це… Прохання. Чого ще хоче ваш герцог? – промовив король, зіпершись обличчям на стиснуті долоні рук.

– Щоби ваші брати, ваша величносте, якщо на те буде ваша воля, звичайно, – квапливо додав Ролен, продовжуючи гру у покірного прохача, – одружились із незаміжніми сестрами герцога.

– А скільки ж у герцога сестер, месіре Ролен?

– Три, ваша величносте. Мадам Маргарита, вдова дофіна Луї. Дамуазель Анна п’ятнадцяти років та дамуазель Аньєс дванадцяти років. За кожною монсеньйор герцог дасть гідний посаг. А мадам Маргарита, як старша сестра, до того ж спадкоємиця герцога, позаяк у його високості досі немає законного сина. Інші сестри вже заміжні.

– А скільки років мадам Маргариті?

Безперечно, з усього виводку бургундських дівок Маргарита була найцікавішою для шлюбу. Проте канцлер недарма не назвав віку Маргарити, сподіваючись титулами та посагом уникнути цієї дражливої теми.

– Двадцять шість, ваша величносте…

Гм, не юна діва, звичайно, однак ще може народити синів. Вона може із чоловіком успадкувати всі бургундські володіння, дбайливо зібрані докупи двома попередніми герцогами. Хто ж тут зважатиме на її вік, зовнішність чи вдачу? З королівських братів одружений був лише Кларенс – із жінкою, старшою за себе, в якої було шестеро дітей від першого шлюбу. Кларенс без вагань узяв політичний шлюб, який сім років тому був потрібен його батькові. Попри вигадливі ревнощі дружини та уїдливе бажання знати все про кожен рух чоловіка, Кларенс продовжував поводитись так, наче досі був вільний: звертав увагу на кожну привабливу жінку й тримав у своєму домі своїх позашлюбних дітей. Бедфорд колись замолоду, зневажаючи заборону батька-короля, таємно одружився зі шляхетною леді, яка народила йому багато дітей. Та коли король дізнався, він оголосив той шлюб незаконним, а дітей – бастардами. А сам тоді ще юний принц отримав від батька добрячого прочухана. Леді померла за рік до того, як сам Генрі став королем і міг визнати шлюб брата й узаконити його нащадків. Нездатність Бедфорда, тоді ще занадто молодого та недосвідченого, протистояти волі батька дорого коштувала. Його син Річард, якого він любив безмірно, хоч і виховувався як принц і був джурою у почті Кларенса, ніколи не зможе успадкувати володіння герцога. Глостер, хоч і мав уже двадцять дев’ять років, досі не був заручений. Тож можна серйозно розглядати можливість союзу із бургундськими сестрами, якщо це принесе вигоду короні.

Месір Ролен зауважив, що його величність уже роздумує над матримоніальними планами, тож він наважився продовжити, бо мав ще одну, вкрай важливу для Філіппа Бургундського вимогу:

– І ще мій володар, великий герцог Бургундії, хоче цілковитої підтримки та союзництва вашої величності у питанні правосуддя та справедливості. І якщо до ваших рук або до рук ваших васалів потрапить бодай хтось, хто вбив його батька, хай упокоїть Господь його праведну душу, або той, хто був на мосту Монтеро того проклятого дня, чи той, хто бодай чимось допомагав у вчиненні того жахливого злочину, то мій герцог вимагає, – канцлер відважився вжити досить різке слово, аби підкреслити важливість цього пункту угоди, – мій герцог вимагає негайної видачі цього зрадника його владі.

Генрі похмуро вислухав Ролена, проте не через гнів на вимоги бургундця, а тому, що почав складати подумки непросту мозаїку ймовірних шлюбів та їхні наслідки. Вимагають видати злочинців? Ця вимога хвилювала його величність найменше. Він справедливий король. Чинити правосуддя – його прямий обов’язок. Попри власну прямоту та звичку швидко ухвалювати рішення, король знав, що надто кваплива відповідь дозволить бургундським посланцям висунути ще більше вимог, які вони тримали за пазухою. Тому він промовив:

– Ми дамо вам відповідь завтра до вечірньої меси, месіре. Наразі можете відпочити, вас проведуть у підготовлені покої. А я мушу обговорити із братами та радою ваші пропозиції.

Ніколя Ролен тричі низько та запопадливо вклонився, намагаючись пом’якшити ті різкі слова, які за наказом свого пана та задля інтересів Бургундії мусив промовити. Король махнув рукою, даючи знак мовчазному пажу відчинити двері. Канцлер позадкував обличчям до короля, як того вимагали звичаї у присутності монаршої особи.

Лише коли паж вийшов із покою, а двері зачинилися з того боку, король звернувся до братів просто, як було властиво їх спілкуванню без свідків:

– То що скажете? Чи подати руку бургундцю? Чи потрібні нам ті шлюби?

– Якщо герцог дає посаг, а старша сестра досі його спадкоємиця, чом би й ні, брате? – посміхнувся Глостер. Перспектива одруження із багатою нареченою його тішила.

– Коли ви думаєте про мадам Маргариту, мій брате, – втрутився розважливий Бедфорд, – вам краще забути про неї та її спадкові права.

– Чому б це? – здивувася Глостер, що вже подумки приміряв титули бездітного герцога Бургундського.

– По-перше, вона має нестерпний характер і щиро вважає, що після дофіна жоден чоловік не гідний стати із нею до шлюбу чи лягти до її ліжка. А по-друге, в неї до нестями закоханий азенкурський в’язень, син нашої мачухи – Артюр де Рішмон. І якщо ви хочете міцно тримати зв’язками з Англією Рішмона, а ще краще – його старшого брата, герцога Бретонського, то для нас буде надзвичайно вигідним і далекоглядним домовитись та зробити мадам Маргариту графинею де Рішмон, як би це не було нестерпно для її гордощів. Що ж до її молодших сестер, то я вчиню, як накаже наш брат король задля блага королівства.

Глостер скривився, далекоглядність – це не про нього. Проте від аргументів Бедфорда повітряний замок із маєтностей колишньої дофіни, який герцог уже намалював у своїй уяві, зник, як ранковий туманець від сонця.

– То й добре. Із бургундськими дівками все просто. А що робити із небажанням герцога приносити омаж? – запитав Кларенс. – Якби помисли його були чесні та відкриті, хіба ж готував би собі бургундець шляхи до відступу? Як довіряти його словам?

– Я не вірю Філіппу, як не вірив його батькові. Герцог – то не геть схиблений на лицарському кодексі бовдур, як Шарль Орлеанський. Я не повірю жодній присязі бургундця. Я знаю, що він відступить та відмовиться за першої ж кращої нагоди, – відказав король Генрі. Його обличчя досі не втратило замисленого, дещо нахмуреного виразу. – Бургундія хоче лише власної могутності. Та нам не впоратись без цього союзу, як не шкода.

Наступного дня, саме перед вечірньою месою, змусивши месіра Ролена довго чекати та навіть почати хвилюватися, герцог Бедфорд з наказу його величності повідомив посланців, що король Англії погоджується на умови Бургундії. І хоча джура повіз зашифрованого листа герцогу Філіппу, що досі перебував у Генті, вже до Різдва і в Труа, де зупинився королівський двір, і в бретонському Ренні, і в Анжері королеви Йоланди усі знали, що Бургундія домовилась із Англією.

* * *

Наприкінці грудня після Різдва в Анжері знову з’явився граф де Вертю та Вандоми. З самого виразу обличчя старшого брата – замисленого, насупленого та важкого, як камінь, Ізабелла зрозуміла, що нічого доброго їй чекати не варто. Стара графиня де Вандом, вбрана у глибоку жалобу від панчох і до оксамитових рукавичок та густого серпанку на обличчі, повідомила, що її син Шарль помер від поранень.

Рауль добре пам’ятав, як привіз матері лиху звістку. Приголомшена, оглушена новиною, графиня не заплакала. Натомість квапливо заговорила скоромовкою, повторюючи декілька разів, щоб саму себе впевнити:

– Мусите тепер одружитися із вашою кузиною, дамуазель Луїзою, замість вашого старшого брата… Мусите тепер одружитися із вашою кузиною замість вашого брата…

– Вона ж ще замала, матінко. Коли я від неї дочекаюся сина? Ми ж хотіли отримати Ла-Ферте та Шато-Мілон від Орлеанського дому…

– Ви маєте рацію, Раулю. Ми повинні зберегти обидва шлюбних контракти, які нам такі потрібні. Добре, що ми запросили дозвіл Папи Римського на шлюб між сином графа де Вандома та сестрою герцога Орлеанського без вказання імені. Запит нового дозволу затримав би нас іще на півроку.

Звідки в його залізної матінки взялися сили думати про шлюбні угоди та папські дозволи у такий момент? У Рауля було ще два брати, які померли у малому віці від гарячки, проте тоді це не справило на нього, п’ятирічного хлопчика, жодного враження. Тепер перед його очима досі стояла картина неприродно жовтого тіла старшого брата, порубаного бойовими сокирами, яке на кам’яному столі обмивали та перевдягали ченці. Його покривлений у передсмертному зойку рот із посинілими вустами, який марно намагались вирівняти щільною пов’язкою. Його розтерзаний живіт, з якого прибрали нутрощі, а потім замотали сірим грубим сукном… Приголомшлива порожнеча, яку Рауль відчував довкола себе. Його брат Шарль, лише на рік старший, товариш усіх ігор, витівок та бешкетів, брат, такий схожий на нього, що при дворі їх весь час плутали. Шарль, який за життя і хвилини не міг всидіти на місці, лежав нерухомо третій день у домовині, обставленій запаленими восковими свічками… Як мало він устиг, думав Рауль, згадуючи усі плани, мрії, бажання, якими брат ділився із ним. Згадуючи переляк надто юної нареченої брата та задавлений жах у світлому погляді дівчини, яку він кохав, її скам’янілий у грудях крик, що не насмілився вирватись прилюдно. Шарль, його брат, кожне слово якого, кожен вчинок, кожен порух здавався досконалим. «Хто я? Лише його бліда подоба, – думав Рауль. – А що я сам устигну? Що я встигну, коли чинитиму щоразу, як від мене хочуть того інші?»

Графиня де Вандом не могла ні сидіти, ні стояти, вона ходила колами довкола крісла із балдахіном та вандомівськими синіми левами. Зрештою, буде так, як вона хотіла – з герцогською байстрючкою одружиться найменший син. Хіба ж вона колись бажала, аби те сталося такою ціною? Шість синів народила вона чоловікові і вже трьох втратила.

– Нічого змінювати не будемо. Після Великодня ви одружитесь із дамуазель де Русі, а ваш брат Анрі – зі зведеною сестрою герцога Орлеанського.

Рауль скам’янів, не посмівши заперечити вголос. Шмаркач Анрі одружиться з Ізабеллою? Його молодший брат? Гірше й бути не може! Рауль рідко вагався й не мав звички обмежувати себе, коли якась дама припадала йому до вподоби. Він міг би вигадати тисячу способів, як затягнути Ізабеллу до свого ліжка, навіть не одружуючись із нею. Вона гарна, він її прагне. Невже мусить забороняти собі? А коли вона стане його невісткою? Вандом мугикнув, заперечення каменем застрягли у горлі. Він не насмілився докучати матері такими дрібницями. І злостився сам на себе.

– Залиште мене, – нарешті наказала графиня тихо та втомлено. – Я маю побути на самоті. І відправте джуру до Лондона – нехай сповістить монсеньйора, вашого батька.

Тільки зараз її почуття, спершу паралізовані новиною, почали повертатись, накриваючи щоразу сильнішою хвилею. Графиня де Вандом відчула сильне спустошення та дивну байдужість. Таку, що забивала подих. Вона підвелася і, не проводжаючи Рауля, чи не вперше забувши благословити його, повернулася до своїх покоїв. Лише там, замкнувшись, впала на коліна перед статуєю Пресвятої Діви й беззвучно заплакала.

Тепер Рауль мусив одружитися із Луїзою де Русі. Заручини Ізабелли розірвали, граф де Вертю наказав сестрі повернути каблучку із трьома рожевими перлинами. Вона віддала її Раулю, не дивлячись у вічі та намагаючись навіть кінчиком пальця не торкнутися його широко розкритої долоні. О, як же добре вона пам’ятала його руки, що кожного разу торкались її пальців у складці спідниці, коли вона проходила повз шевальє дофіна чи коли випадкове доручення зводило їх на сходах Анжерського замку. Або коли у церкві Рауль люб’язно пропонував їй святу воду, звернувшись із кількома фразами, щоб подивитись у вічі.

«Перли – то до сліз. Дурне віщування для заручин, поганий знак… – думала Ізабелла, ледве стримуючи сльози. – Я не буду тут плакати. Плакати привселюдно? Щоб усі зрозуміли, як мені прикро? Що я так безтямно закохана в чоловіка, який ніколи мені не належатиме? Ніколи в житті! Ніколи…»

Рауль дивився на Ізабеллу із щирим жалем, як на достиглий плід, до якого вже потяглася рука, щоб зірвати, а тепер він мусить відступити, бо сад охороняють розлючені пси, ладні розтерзати його на шматки. Він кілька разів намагався пояснити матері свої почуття. Проте стара графиня мала залізний аргумент: що добре для третього сина – не годиться для другого. Особливо коли взяти до уваги, що звільнилась рука багатої спадкоємиці із добрим посагом. Не байстрючки із перекресленим срібною міткою гербом та двома сільськими замками у придане. Нехай на гербі й королівські лілеї…

Тисячу разів Ізабелла, як і кожна юна дівчина, уявляла своє весілля: як брат поважно заведе її до церкви, прикрашеної квітами. У зеленому, всипаному квітами травні, звичайно. Наречений та гості вже чекатимуть на неї. Вона граційно пропливе до вівтаря у своїй темно-червоній сукні з генуезького оксамиту, розпущене волосся золотавою хвилею впаде на спину, без головного убору та серпанку, лише із тонким срібним обручем. І вона буде така гарна, що чоловіки зітхнуть від захвату, а дами скривлять вуста від заздрощів. І після того, як за молодими замкнуть двері ліжниці, вже ніхто й ніколи не побачить її з непокритою головою чи неприбраним волоссям.

Спершу, коли вона була ще заручена із Раулем, Ізабелла не мала іншого наміру, як убратися на пошлюбини у червоне. Вона знала, що той колір пасує їй найбільше, роблячи шкіру білою та прозорою водночас. Коли ж забаганкою долі її нареченим став хлопчак десь дванадцяти років, вона впевнено наказала своїй покоївці готувати до весілля чорний оксамит.

– Чому б це на власне весілля вбиратися у жалобу? – дивувалася вголос покоївка, перекладаючи вже непотрібне червоне вбрання із розкішного оксамиту в скрині маленькими мішечками із сухою лавандою та м’ятою.

– Бо моє серце вбране в жалобу, – різко відказала Ізабелла, згадавши влучний вислів свого брата, полоненого герцога. – Відтепер і назавжди.

Покоївка лише хмикнула, не приховуючи свого подиву та нерозуміння. Чорне так чорне… І лише коли до Анжерського замку знову приїхали Вандоми й Ізабелла вперше за кілька тижнів після розірвання заручин побачила Рауля, її охопило бажання викликати в нього почуття невимовного жалю, що вона назавжди для нього втрачена. О, що б не сталося, вона все одно думатиме лише про нього! Анрі – лише безбарвна й та слабша за нього копія.