Частина І

1422

Рауль де Вандом стояв на колінах від самого ранку, як англійці захопили Шуазі-сюр-Ен. Руки викрутили назад і зв’язали мотузкою міцно, до оніміння, здерши шкіру на зап’ястках. Дякувати Богові, його лишили самого, а не прив’язали, як решту, по двоє. Принаймні він міг трохи змінювати положення тіла. Травневе, вже пекуче сонце розжарило металевий шолом на його голові, Вандому кінець кінцем удалося його скинути. Шолом дзвякнув об каміння, п’яний англієць із варти різко прокинувся, кілька разів махнув бойовою сокирою урізнобіч, не розуміючи, звідки загроза. Потім, уторопавши, що то полонений, дав йому міцного стусана, що аж в очах потемніло, та знову прилаштувався спати. Рауль голосно видихнув, заплющив очі, підставив обличчя сонцю, а змокле під поту, по-солдатськи дуже коротко підстрижене темне волосся – рвучкому, навіть приємному вітерцю. Його нестерпно мучила спрага, та просити води в англійців було марно. Рауль за три роки на війні надивився англійського милосердя досхочу, а відтоді як у березні в битві при Боже французи вбили брата англійського короля, розправи годемів^[8] над гарнізонами міст та замків, що здалися чи впали від облоги, стали ще безжалісніші. Англійці рідко згадували про лицарські звичаї, коли йшлося про війну за французьку корону. Війна на чужій землі ведеться швидше, коли супротивник наляканий. Та й сам Рауль уже не був тим наївним хлопчиськом, який мріяв про звитяги: кривава Паризька різанина, битва при Боже, де він заслужив лицарські остроги, останні кілька місяців активного наступу ворога змусили його добре затямити, що війна – це не турнір і не розвага. І не гра, з якої можна щомиті вийти. Коли б’єшся за свою землю, йдеш ко кінця.

Він примружив очі, пекучі від пилу повіки сонце налило важким свинцем. Вітер доносив запах перших троянд, бузку та яблуневого цвіту, що білими пелюстками припорошував сліди штурму. На коротесеньку мить Раулю здалося, що ця війна лише наснилася, а він зараз розплющить очі й опиниться у замку свого дитинства, в Маршенуарі… Аж поки Вандом не розчув англійську лайку, від якої йому хотілося блювати. Довкола сиділи, понуро опустивши голови, такі самі зв’язані, змучені спрагою бранці, як і він. Ніхто не плекав марних надій, король Англії наказав страчувати гарнізони замків, що насмілилися чинити спротив. А вони два тижні тримали облогу.

У променях золотавого травневого сонця Рауль вихопив поглядом шибениці, які готували англійці, і його знову опритомнив жах поразки, кривавої різанини, яку влаштували англійці, захопивши Шуазі. Підлі удари зі спини, поквапцем рознесені голови, дрібний дощ чужої крові, що заливає обличчя й руки. Його власна ганьба, його гордість, скинута обличчям у багнюку, розкраяне камінням підборіддя, його розрубаний англійською сокирою щит із гербом, його зганьблений прапор, його збиті у кров коліна – адже усі полонені стоять на колінах. Він бився до останнього, він не хотів здаватися. Здатися англійцям означало ганебну смерть – інколи швидку, інколи мученицьку. Рауль особисто віддав свого меча лорду Монтгомері, вже коли був оточений п’ятьма англійцями. Лицарський звичай зобов’язував лише взяти з такого шляхетного полоненого обіцянку не тікати, проте кому потрібні ті дурні правила? За останні чотири роки англійці, поновивши війну, не раз нехтували лицарськими правилами: обложені міста морили голодом та відводили постачання води, села навколо руйнували вщент, вирізаючи усіх мешканців – від немовлят до немічних старих, нескорені замки спалювали, гарнізони страчували у найганебніший для французького дворянина спосіб – через повішення.

Усвідомлення цього всього сповнювало полонених дивною байдужістю. Як уже вмирати, то скоріше! Проте Вандом чи не єдиний не знав байдужості: його тіло заніміло, рани та порізи на обличчі нили, наче їх щедро присипали сіллю, обвітрені вуста жадали води, кров – чи то чужа, чи своя – кіркою просякла лляну сорочку під панциром, від роздратування та власної безпорадності хотілося кричати. Ще більше кричати, що він не хоче тут помирати у свої дев’ятнадцять років! Ледь притомний від спраги! На шибениці! А коли він згадує свою невістку, мадам Ізабеллу, її чорні очі із тонкими золотавими смужками, її посмішку, аж прозорі білі руки, тонку постать та звабливу ходу, наче вона не йде, а ковзає по льоду, то Рауль ладен був завити від безсилої люті. «Ізабелло!.. Я – ваш, а ви моя…» Тисячу разів повторював він подумки ту присягу, коли бачив її при дворі, коли приніс їй звістку про смерть чоловіка, коли її відвели у вдовин покій на сім тижнів, коли її забрали рік тому у королівське абатство Фонтенвро, аби відбути жалобу. Ізабелло!.. Бачити, бути так близько, мати тисячу разів змогу, та не дозволити собі навіть пальцем її торкнутися! Чи вагався б він хоч мить, коли б знав, що йому судилося померти? Тут, сьогодні, ось так… Чи почув би він бодай слово її заперечень? «Присягаюсь… Усім святим присягаюсь: якщо мені судилось звідси вибратись живим, Ізабелла буде моєю, хто б не став мені на шляху, – подумав Вандом. – Я не буду більше нарікати, що не мав достатньо волі, аби вчинити так, як я хочу».

Вітерець знову війнув запахом яблуневого цвіту, Рауль облизав сухі обвітрені губи. Як же хочеться бодай чистої криничної води! І навіть серед цих рознесених кулевринами стін, серед лісу облаштованих шибениць, серед смороду гниття тіл та випущених нутрощів Рауль гостро відчув, що він живий до нестями.

Лорд Монтгомері, на продив тверезий та поголений, якщо брати до уваги нічний штурм та вакханалії цього дня, давав на горіхи своїм джурам, які зв’язали дворянина королівської крові. Дворянина, який, здавшись у полон, особисто віддав йому свою зброю. Лорд Монтгомері завжди був суворий до таких речей. Зрештою, якщо брати до уваги приналежність до родини Вандомів, за всіма звичаями після присяги не залишати замку Рауль мав розділити вино, жінок і переможну радість англійців. І якщо перелякані селянки не викликали в нього жодного захоплення, то від вина Рауль і справді не відмовився б. Спрага, голод й жах минулої ночі та дня мали бути потоплені бодай у недовгому забутті. Рауль жадібно схопив запропонований англійцем глек і почав квапливо пити. Вино червоними цівками розтікалося по обличчю, змиваючи суху кров, даруючи кволу слабкість у ногах…

Аж раптом його щосили вдарили по спині, він випустив глек і упав. Та коли підвів голову, то зрозумів чому: до Шуазі в’їхав сам король Англії! Через те, що Вандом стояв на колінах, король, та ще й верхи, здався йому надзвичайно високим. За його величністю слідували два його молодших брати – герцог Бедфорд та герцог Глостер і кілька юних джур, коротко підстрижених, в однакових кірасах із королівським гербом. Його величність був нахмурений і чимось роздратований, він зробив кілька зауважень джурам англійською, Рауль не зрозумів змісту, проте добре зауважив, що хлопці побіліли, як крейда. Про сувору дисципліну в англійській армії не знав хіба що глухий. Король був однаково суворий до себе, до своїх братів, племінників та звичайних солдатів. Саме цим він і заслужив щиру повагу. Улітку минулого року король Генрі висадився в Кале із десятитисячним військом, аби захопити місто Вандом. І це попри те, що граф де Вандом, батько Рауля, вже шість років із самого Азенкура залишався в англійському полоні. Англійці вже давно не зважали на ті порожні лицарські дурниці.

– Скільки у вас тут полонених, лорде Монтгомері? – запитав король.

– Сорок дві душі, ваша величносте. Серед них – син Луї де Вандома. Він здався мені особисто, бо я обіцяв зберегти йому життя, – квапливо промовив Монтгомері, вказуючи на Рауля, якого так і тримали на колінах.

Король скривився. Коли зберігати життя кожному ворогові шляхетного роду, цей клятий народ ніколи не навчиться покорі!

– Хто комендант?

– Маркіз де Гаре, ваша величносте.

– Живий?

– Так, ваша величносте, поранений у плече.

– За Вандома, хай йому грець, дозволяю призначити викуп, коли вже він вам особисто здався. Гарнізон повісити. Маркіза повісити останнім. А Вандом нехай це все бачить, аби засвідчити своєму володарю. Замок віддати моїм солдатам та спалити вщент. Коли спіймаєте когось з утікачів – утопити, незважаючи на походження.

Рауль прикрив очі та подумки прочитав подячну молитву. Він житиме! Про ціну він зараз не думатиме, щоб не збожеволіти. Монтгомері лише мовчки вклонився. Лорд відчув глибоке внутрішнє полегшення. Король за звичкою міг зневажити його слово, його обіцянку дворянина та стратити усіх бранців, як він робив із кожним замком після поразки під Боже. Його величність терпіти не міг, коли йому чинили спротив. Що довше боронилися захисники, то дорожчою була розплата. Король з почтом виїхав огледіти замкові укріплення. Він настільки вірив у законність своїх прав на французький престол, що у спротиві своїй волі вбачав лише зухвалість та непокору.

Коли Раулю де Вандому дозволили підвестися, рятівний хміль від вина натщесерце як рукою зняло. Під кріпосною стіною сиділи зв’язані по двоє і вже приречені на смерть полонені. Гірше й бути не може… Гарнізон Шуазі – дворяни, для них кара на горло – найганебніша смерть.

Вони справді змусили Вандома дивитись, як одного за одним англійські солдати повісили кожного захисника Шуазі. Без священника та останньої сповіді. Без мішків на голові. Маркіз Гаре читав молитву, проводжаючи своїх воїнів на смерть, а Рауль ціпенів, дивлячись широко відкритими очима, щоб ніколи не забути кожне обличчя, кожну муку, кожен хрип. Англійський король, його брати, почет так само мовчки спостерігали за стратою. Попри те що воєнний звичай дозволяв переможцю, який захопив замок штурмом, розпоряджатись життям його захисників на власний розсуд, розважливий герцог Бедфорд усе ж спробував умовити свого брата короля обрати призначення викупу чи бодай страту відсіченням голови. Марно. Його величність прагнув помсти. Він досить різко зупинив потік красномовства та аргументів Бедфорда. Той уклонився мовчки, виказуючи беззаперечну покірність волі брата, й відступив. Попри те що герцог щиро вважав таку жорстокість недоцільною, але ще більш неприпустимим було починати будь-які прилюдні суперечки зі своїм братом королем. Тому він мовчки спостерігав за стратою, хоча в його сіро-зелених очах горів шал.

І коли вже Рауль побачив, що маркіз Гаре, повішений останнім, аби подовжити його муки, перестав рухатись, і тіло його безпорадно обм’якло, він вирішив, що найгірше вже відбулося. Аж тоді англійські солдати притягли джуру Вандома, того, якому він сам наказав втекти та привезти звісточку дофіну. Як і кожного, кого король Генрі називав утікачами, хлопця зв’язали та скинули зі стіни в замковий рів із водою. Рауль, втративши будь-яку чутливість та сили, повільно осів під стіною.

Поруч із королем Англії стояли два хлопці, ще підлітки, його племінники, позашлюбні сини Бедфорда та покійного Кларенса. Обличчя, треба визнати, у обох від побаченого були блідо-зелені, вони ледь стримували потяг до блювоти, проте, знаючи вдачу та гнівливість свого дядька короля, не посміли ані ворухнутись, ані заплющити очі.

– А ви, месьє, – його величність із презирливою посмішкою звернувся до Вандома, – після узгодження суми викупу та вашого слова їдьте до так званого дофіна та перекажіть йому, що так буде із кожним французьким замком, який відважиться на спротив.

Король скривився, а ще кажуть, що Вандома висвятили у лицарі після битви при Боже. Бідолашний принц Шарль, коли він робить лицарями чоловіків, які ледве на ногах тримаються від видовища страти!

Надвечір розграбований Шуазі англійці підпалили. Рауль де Вандом сидів верхи, його розв’язали, навіть, за наказом лорда Монтгомері, запропонували якусь їжу. Та, розіп’ятий відчуттям власної безпорадності й провини, полонений втратив усі відчуття, як набита ганчір’ям лялька. «Вони всі мертві, всі до єдиного мертві. А я чомусь живий… Для чого? Що іще я маю зробити?» – весь час подумки повторював Вандом. Чорні із золотавими смужками очі мадам Ізабелли, її тонкі прозорі пальці, до яких він наче випадково торкався, проходячи мимохідь в Анжері, дивна хода, жасминова есенція, що проймала наскрізь її вбрання, все, що породжувало його бажання та робило живим до нестями, – геть зникло з пам’яті. Перед очима стояли лише шибениці із мертвими тілами.

«Я мушу їхати до дофіна… Мушу їхати… Я не буду про все це думати… – постійно повторював Рауль: – Я виживу, повернуся і помщуся. Присягаюсь, що помщуся. Кожному з них помщуся».

Побачивши, що в полум’ї обрушилася стіна донжона, розбита ядрами кулеврин, король Англії задоволено кивнув і рукою дав знак молодому Вандому забиратися геть. Йому знадобилося три доби, аби привезти дофіну Шарлю скорботну новину.

* * *

Минуло два роки відтоді, як король Франції у полоні божевілля й не без допомоги королеви Ізабо та герцога Бургундського своїм ордонансом зробив дофіна вигнанцем та позбавив його спадку. У Парижі та й у всій північній Франції регентом королівства та законним спадкоємцем визнавали англійського короля. Для самого дофіна це означало віддатись на поталу постійним сумнівам у своїх спадкових правах. Єдина людина, яка могла знати точно, – королева Ізабо. Але вона підтримувала англійців, чекати від неї ясності було справою марною. Задаремно королева Йоланда, його майбутня теща та очильниця анжуйської спільноти, шепоче запевнення, що він – єдиний живий син свого батька, отож жодного сумніву ні в кого не було щодо його законності, коли він народився. Однак вразливий принц цілими тижнями впадає у меланхолію. Грає на арфі чи роздивляється своє обличчя у срібне люстерко: чи справді він схожий на короля? Хіба ж покійний герцог Орлеанський – не брат короля, хіба ж не подібні вони?

Із люстерка дивляться різнокольорові вирлаті очі: одне – прозоре, світло-блакитне, друге – каламутне, зелено-каре. Високе чоло, довгий м’ясистий ніс, біла шкіра, ледь із натяком на вуса та бороду, коротке світло-руде волосся. Принц намагався згадати обличчя своїх орлеанських родичів: Шарля, полоненого під Азенкуром, Філіппа де Вертю, що його отруїли бургундці. Безперечно схожі з ним, тільки як кузени чи брати? Воля дофіна до боротьби та спротиву береться з внутрішньої впевненості у власній правоті. Коли ж він байстря, тоді законний спадкоємець трону – полонений герцог Орлеанський, аж ніяк не англієць. А він сам тоді хто? Бастард, як Дюнуа? Як важко від цієї непевності! Як просто все було до вбивства герцога Бургундського, жодна людина не наважувалася назвати його байстрюком.

За два із половиною роки після подій на мосту Монтеро, попри зусилля королеви Йоланди, дофін, змалку привчений до участі у справах політичних, засіданнях парламентів, до листування із європейськими дворами та магістратами міст, почав поступово уникати відповідальності. Найближчі друзі принца – Луї та Рене Анжу, Жан Дюнуа, Рауль де Вандом – перш за все товариші у його розвагах: танцях, співах, маскарадах, бенкетах, грі у кості, залицяннях до легковажних та гарних, як ляльки, придворних дам, що спритно підбирають спідниці. Зрідка бували й лови, бо його високість не надто полюбляє полювання – це мимоволі нагадує йому про засідку та вбивство герцога Бургундського. У тих заняттях дуже мало місця та часу для державних справ чи ведення воєнних дій.

Як справжній Валуа, дофін успадкував згубну кров та скаженість бажань. Проте дами, що припали до вподоби його високості, можуть просити лише коштовні подарунки та землі, до впливу на справи державні їх не допускають. Після Великодня в квітні принц одружився із Марі Анжуйською. Та на свою доньку королева Йоланда не покладала великих надій – для впливу на принца потрібна жінка мудріша та вродливіша. Жінка, яка здатна на дещо більше, ніж увесь час виказувати покору та вимушено сипати лестощами, себто жінка, яка може вселити впевненість у власних силах у його ніжне серце. Більших сподівань, аніж народження законних спадкоємців, на побожну принцесу Марі не покладають. Владу політичну при дворі дофіна мають лише ті, хто з дитинства був із принцом та залишився у найбільших випробуваннях, – Тангі дю Шатель, Жан Луве, Робер де Масон, Гійом д’Авогур, П’єр де Жіак – старі арманьяки та анжуйці з оточення королеви Йоланди. Або ж молоде покоління сеньйорів, чиї батьки та старші брати загинули чи були полонені під Азенкуром, – Жан де Дюнуа та Рауль де Вандом. З дофіном і молодший брат герцога Бретонського, Рішар д’Етан, вірний королівським лілеям, попри політичні маневри старшого брата. Незважаючи на войовничість найближчих радників, дофін із часів угоди в Труа виказує мало рішучості та прагнення вести війну. А дії його капітанів часто-густо розрізнені, неузгоджені та відчайдушні. Інколи це приносить результат, інколи – лише втрати. Англійців таке ведення війни скоріше дратує, як дії нормандських рутьєрів, вони так само безжально карають на горло тих, хто потратив до їхніх рук.

Двір дофіна за звичкою продовжував витрачати величезні кошти: сукня придворної дами могла коштувати тижневого утримання чималого гарнізону, а дорогоцінне каміння на поясі фаворита короля – цілої воєнної кампанії. Борги принца зростали з кожним днем, а в скарбниці гуляв вітер. Війна – дороге задоволення, а війна на два фронти схожа на фінансове самогубство. Усе при дворі дихає брехнею, діряві кишені старанно прикривають золотим гаптуванням, родинні замки перезакладаються знов і знов, аби здивувати придворних новим убранням, приголомшливими розвагами, вишуканою їжею чи витонченим вином. Королівський радник Жан Луве, що відповідав за збирання податків у Провансі, мовчки фінансує божевілля двору. Звичайно, право збирати податки завжди означало швидке збагачення. Тому він, людина геть не шляхетного походження, проте працьовита та вірна, видав свою старшу дочку Жанну за сіра де Жуаєза, а молодшу Марі, – за Орлеанського Бастарда – Дюнуа.

Весело мандрує двір із Шинона до Тура, з Іссудена до Буржа, з Меюна до Амбуаза, лише б не переривати цю яскраву, як фейєрверк, низку гулянь, тільки б не зіпсували настрій новини з війни. Важко уявити цим розрядженим в оксамит і шовк, легковажним, як метелики, сеньйорам, що поруч дзвенять не турнірні мечі і нагородою переможцеві буде не браслет дами. Не зрозуміти їм, що таке облога і яке воно, горе переможеного. Як байдуже вони гарцюють, полюючи по житніх ланах, коли пів-Франції помирає від голоду. Та хіба не для них квітнуть у Ланже троянди?