Від того шлюбу, попри майже тридцятилітню різницю у віці, народилось багато дітей. Вижили чотири сини: Олів’є, Шарль, Жан, Гі та кривобока дочка Жанна. Десять – померли пологами, бо через падіння зі сходів Маргарита не просто кульгала, в неї деформувався таз, і діти задихались в пологових шляхах, пупорізки не встигали їх витягнути та повернути подих. А вже за сім тижнів чоловік знову вимагав спільного ліжка. Від тих безкінечних вагітностей-пологів-дитячих смертей серце її геть скам’яніло. Чоловік Маргарити вдачу мав нерішучу, весь час пив, нив та скаржився на долю і те, що його позбавили законного спадку. Та жодного разу не намагався захистити своє право зі зброєю в руці. Маргарита насправді зневажала його, хоч жодного разу не насмілилась цього виказати. Синам своїм знаходила таких вихователів, аби не виросли такими ж, як батько. Тому усі четверо були справжніми шибайголовами, чия права рука зрослася з мечем. Вони спершу лізли в бійку, а вже потім думали, чи то було варто. У Маргарити честолюбства було на трьох. Якщо покійний чоловік не мав бажання та сил взяти своє, її сини мають повернути законний спадок. Старший, Олів’є, має бути герцогом. І хоч розуму він не видатного, вояка з нього вийшов добрячий. З тих, кого спершу бояться, а потім вже поважають. Брати його – Шарль та Жан, йому під стать: мізків на заколот чи непокору братові не вистачить. Тому у їх відданості немає сумнівів. Молодший, Гі, – шукач пригод, влада його не цікавить. Його супроводжує шлейф гучних скандалів: коли якась жінка припаде йому до вподоби, Гі викрадає її. Байдуже, з власного будинку, поля, церкви чи ловів. Від простолюдинок та їхніх родин, що скаржаться дофіну, він відкупається. Попри заклики єпископа одружитися бодай з однією дамою (а таких було чимало!), що він збезчестив, Гі досі холостяк. Погрози та залякування єпископа його не цікавлять. Відлучення від церкви він не боїться. Зневажені дами не скаржаться. Навіть коли постають перед церковним судом, притягнуті розгніваними чоловіками та надто побожними родичами, від жодної не почули ані півслова у звинувачення Гі. Потім ховають себе живцем у монастирях. Кажуть, дві наклали на себе руки, бо Пантьєвр знайшов собі інше захоплення.
Чотири сини, як чотири міцні ніжки трону, – будь-яка влада на них утримається. А в законності прав свого старшого сина на герцогську корону кульгава Марго ніколи не сумнівалася.
Весна почалася раптово, аж розтеклася талим снігом полями, оголюючи жовті та лілові первоцвіти та, деінде, травицю. Повітря охопила легкість і незрозуміла п’янка тривожність, тремтливе очікування невідомого. Філіппом від того солодкого п’янкого повітря знову оволоділа безпричинна радість, піднесення, відчуття свободи. Свободи від придворного етикету, обов’язків, надто лагідної та солодкої дружини, якої раптом стало забагато в його житті. Йому хотілося відпустити поводи, обійняти шию коня та їхати так, розсікаючи прохолодне березневе повітря…
Маргарита полишила пахучі жовті первоцвіти та випросталася. Вершник! Вершник у червоному плащі! Хіба ж таке буває? Лицар зухвало зупинив коня ледь не перед її носом.
– Дамуазель, якнайшвидше передайте її високості, що прибув посланець від графа д’Етана.
Маргарита стримано посміхнулася, уважна до облич, вона із легкістю впізнала його навіть після п’яти років:
– Месьє де Прюнель, невже це ви…
Філіпп далі не чув, він раптом згадав ті темно-сині очі. Розгублено озирнувся до решти супроводу, які давно стягнули капелюхи й опустились на одне коліно…
– О, ваша високосте… – лиш непевно пробурмотів Прюнель, збліднувши. – Ваша високосте…
– Годі, месьє де Прюнель, підводьтесь, – весело наказала Маргарита.
Побачивши сторонніх, чотири дівчини зі свити графині поквапились перетнути підйомний міст, щоб не залишати свою панну в чоловічому товаристві. Маргарита щось зі сміхом проказала, мабуть, запрошуючи до замку, але Філіпп не чув її слів. Він, кинувши поводи коня пажу, йшов за Маргаритою, перечіплюючись на рівному місці так, що його супровід почав голосно реготати. Прюнель був приголомшений. Він востаннє бачив Маргариту п’ять років тому, ще дитиною у дорослому вбранні. Тепер їй майже п’ятнадцять. І вона аж бриніла світлою, юною і чистою вродою, наче статуетка Пресвятої Діви у церкві. Білява, синьоока, білошкіра, струнка й усміхнена – вона уособлювала жіночий ідеал, усі жіночі принади, героїнь усіх лицарських романів водночас. За самі її очі, темно-сині, непрозорі й яскраві, якими лише зрідка бувають коштовні сапфіри, можна були вмерти. Господи, аби лиш увесь час бути поруч із нею, милуватись її очима, посмішкою, хіба ж він сміє сподіватись на інше, ніж вірно й віддано служити їй, як і присягнув п’ять років тому її брату, герцогу Орлеанському?
Маргарита обережно зламала печатку на вузькому пергаменті. Філіпп, як того сам не бажав, не смів подивитись їй у вічі, проте й у підлогу, як диктував етикет, не втупився. Він поглядом зупинився на її руках, тонкі білі пальці розкручували пергамент, і були такими невагомими, що здавалось, навіть той лист для них заважкий. Доля Маргарити – на цьому маленькому клаптику, у цих трьох рядках, буденно нашкрябаних секретарем чи капеланом та недбало підписаних графом. Вона повинна повернутись у Ренн до двору герцога Жана.
– Чи казав монсеньйор д’Етан, коли я маю бути в Ренні?
– Якомога швидше, ваша високосте, – відповів Прюнель, схилившись.
Темні кучері його сколихнулись, Маргарита мимоволі задивилась на Прюнеля.
– Хай так, але мені потрібні принаймні три дні… Мадам Белльваль, – Маргарита озирнулась до старої, яка вперто не хотіла залишати свою вихованку наодинці з молодим Прюнелем. – Звеліть підготувати все до від’їзду.
Маргарита нервово, маленькими швидкими кроками міряла покій, перекручуючи каблучки на тонких пальцях, наче хотіла щось запитати, але не наважувалась. Нарешті, ставши обличчям до вікна, вона тихо звернулась до Прюнеля:
– Чому ж граф вирішив мене повернути?
– Але ж, ваша високосте… – Філіпп зніяковів. Хіба його вчили розмовляти на такі делікатні теми? Із принцесами?
– Я знаю, що я лише політичний пішак. І граф поквапився мене спекатись, як тільки мій брат, герцог Орлеанський, потрапив до англійського полону… Бенон ще гірший за в’язницю. Сюди рідко приходять листи, я й гадки не маю, що коїться за цими стінами… Але ж має бути пояснення тому, що за ці п’ять років про мене вперше згадали?
– Мадам, граф кличе вас, бо він ваш майбутній чоловік… і має на це право. Не варто шукати інших причин.
Вона це прекрасно знала, але боялась цього простого і природного пояснення. Цього року їй виповниться п’ятнадцять – вік шлюбного ложа. Але від самої думки про Рішара її охоплював первісний страх, який паралізував думки. Марно мадам де Белльваль обережними розмовами готувала її до шлюбу. Хіба ж до того підготуєшся? Від тих тілесних подробиць Маргариту починало нудити.
Принцеса так і стояла біля вікна, блукаючи поглядом брунатною безмежністю полів. Плечі її беззахисно здригнулися.
– Ваша високосте, на Бога, – прошепотів розгублений Філіпп, гадаючи, що вона плаче.
Проте Маргарита не плакала. За ці роки заслання вона забула, як то плакати на людях. Також вона знала, що не повинна була ні про що питати Філіппа, чужу їй людину, що від народження стоїть значно нижче за феодальними сходами, виказати власну слабкість і непевність, необережними словами видати своє ставлення до графа… Але ж надто довго вона тримала у собі глуху злість, невимовлені слова, безсилий гнів, про який ніхто не здогадувався: ані капелан, ані фрейліни, ані мадам де Белльваль. Навіть сестрі своїй, Ізабо, вона не сміла написати те, що в неї на серці, бо очікувала, що все її листування перехоплюють та читають за наказом герцога. Але ж він… Чому саме Філіпп де Прюнель, надто живий привид її дитинства, зеленоокий джура, чому прислали саме його? І на мить, на коротку мить у його присутності Маргарита знову відчула себе дитиною, що, не стримавшись, необережно й надто щиро видала всі свої почуття.
Миттєвість минула, наче дотик феї, наче сива казка, й Маргарита із жахом усвідомила, що вже не дитина, а хлопець перед нею – не юний паж герцога Орлеанського. Вона раптом відчула усю важкість цих п’яти років, проведених у бретонській глухомані. Вона вже не та принцеса, яка приїхала з Ла-Ферте, яка зіпсувала вбрання і зачіску за єдину радість вільно бігти прорізаним вітрами полем, бо навчилась ховати свої почуття, душити сльози та злегка посміхатись придворною посмішкою, щоб ніхто не здогадався, що в неї на серці.
Вона озирнулась до Філіппа, на її очах не було ані сліду сліз, голос її став штучно спокійним:
– Пробачте мені, месьє де Прюнель… Я і справді інколи почуваюсь бранкою у цьому замку.
– Ваша високосте, хіба ви тут не господиня?
Вона легко, по-придворному посміхнулась у відповідь і знаком відпустила Філіппа. І саме ця холодна неприродна посмішка розбила усе чарівне повітряне враження, яким Маргарита захопила його. Попри це, Філіпп все одно відчував себе пораненим. І не просто пораненим, а наче від удару зброя розтрощилась, пошматувавши йому серце уламками.
Маргарита відважилася їхати верхи, ця забута дорога до Ренна дивно манила її та змушувала острожити коня. Посланці графа д’Етана поштиво трималися позаду, дормези з дамами та вози з речами повільно тягнулися за ними. Вона зрідка запитувала якісь дрібниці у месьє де Прюнеля, із таємним задоволенням помічаючи, як сувора мадам де Белльваль незадоволено й стурбовано хмурить лоба у віконці свого дормеза.
У Ренні на неї чекав її суджений, якого вона геть не знала, обличчя якого давно зникло з пам’яті, а присяги – із серця. Маргарита знала, що повинна жити із ним, що інакше й бути не може, що вона має народити йому дітей, дати спадкоємця, знала, що доля жінки не може бути інакшою за ту, яка з ласки брата випала їй. А femme couverte – це найкраща доля для жінки, бо тільки так жінка захищена. А тому вона гірко посміхалася, згадуючи захопливі й вражаючі рядки лицарських романів чи старовинних ле про сміливих героїв у червоних плащах та посріблених латах, які з нудьги поперечитувала разів зо двадцять. Там усе було інакше. На те й романи. Життя набагато простіше: у жінки майже немає вибору.
Маргарита знову підганяла коня, щоб на мить відірватись від почту, від галасливих бретонських сеньйорів, від голосінь мадам де Белльваль і набридлого реготу дівчат у дормезі, щоб на хвильку розлетітись на порожнечу у криках ста вітрів і прохолоді зимового повітря. І раптом вона відчула себе такою самотньою, що їй захотілось завити, дико й голосно, як пораненій тварині. Самотній і загнаній, потопленій страхом, який ковзким холодом стікав по спині. Вона б зараз віддала все на світі, аби їхати піщаною дорогою між каштанами до Ла-Ферте чи Блуа, до якогось замку її дитинства, зістрибнути з коня та побігти нагору старими скрипучими сходами, відчинити двері із розтрісканою позолотою на різьбі та побачити, як її брат Шарль відірве замислений погляд від коштовного фоліанту, як Філіпп підхопить угору та розцілує її в обидві щоки, а мала Ізабо та Жанна повиснуть на її шиї… Вона навіть поводи випустила, бо сльози застилали очі й сушили шкіру.
–Ваша високосте, на Бога!
Маргарита тільки зараз помітила Філіппа. Але її страшенно роздратувала його присутність, те, що він бачив сльози розпачу й безсилля на її очах. Вона вже хотіла відіслати його геть і наказати не заважати їй, але, розпачливо хитнувши головою, тільки поквапила коня. Прюнель був спантеличений: від жіночих вибриків та сліз він ніяковів. Це надто складно для розуміння, тут нема жодної логіки. П’ять років у засланні, аж тут наречений кличе назад, нарешті шлюб буде консумовано, і в неї буде те життя, задля якого вона народилася, життя заміжньої шляхетної дами. Чого ж плакати? Дивне створіння!
Філіпп був людиною обов’язку та простих почуттів. Відколи він народився, добре знав, що його обов’язок – служити герцогу Орлеанському та королівству Французькому. Був живий старший брат, а це означало, що його доля – прожити життя воїна, можливо, ніколи не одружуватись і не мати законних дітей. Можливо, безславно померти десь на Святій землі в одному із останніх хрестових походів. Так було до Азенкуру. Жінки в його житті були також прості, захоплені ним до нестями та покірні його волі. Він рідко упадав за ними, скоріше, вони зліталися до нього, як метелики на вогонь свічки. Вони рідко цікавили його після того, як кілька разів ділили з ним ложе. Такою простою була і його дружина Марі. Ці жінки геть не зачіпали його серця, не хвилювали розум. Йому не хотілося писати віршів чи носити їхні кольори, не хотілося марити про миттєвий погляд чи лагідне слово, як колись, при куртуазному дворі герцога Орлеанського усі пажі (звісно, що потай) упадали навколо молодої герцогині Бонни.
Ренн зустрів почет принцеси Орлеанської ощиреними бійницями й замкненою брамою, хоча стояв день. Нарешті, коли Маргарита опинилась у місті, ані їй, ані месьє де Прюнелю ніхто не міг пояснити, де герцог, герцогиня, чи бодай граф д’Етан, яким принцеса мала засвідчити свою повагу. Щиросердно зрадівши відсутності чоловіка, Маргарита звеліла облаштовувати свої покої, які ніхто навіть не здогадався прибрати до її приїзду. І поки незадоволені служебки під уважним наглядом мадам де Белльваль витрушували пил із гобеленів, Маргарита обережно спробувала відчинити дверцята, що з’єднували її покій із ліжницею чоловіка. Марно. Їх замкнули з того боку. Маргарита розчаровано відступила. Зрештою, вона все одно не мала права туди заходити. Граф має приходити до неї, до своєї ліжниці чоловіки кличуть лише шльондр.
Лише надвечір її запросили до покоїв герцогині.
Маргарита квапливо ступила три кроки й присіла у реверансі, й лише коли підвелася, зрозуміла, що вона в породільному покої, завішаному зеленим оксамитом, білою парчею та гербом із королівськими лілеями. Герцогиня ніколи не забувала, що вона – дочка короля Франції. Біля широкого породільного ліжка герцогині Жанни стояла колиска. Маргарита знала, що мала б прийти з подарунком, але жодна душа не попередила її, що у герцогині народилося дитя.
– Підійдіть, мила кузино! – голос Жанни, хоч і слабкий після перенесених страждань, все одно бринів природженою владністю.
– Мадам, як ви почуваєтесь? – тихо спитала Маргарита, так і зупинившись біля дверей.
– Почуваюсь… Янголе мій, та й ви самі скоро з ласки Божої знатимете… Підійдіть ближче, – герцогиня вказала тонкою пещеною рукою на край ліжка. – Сядьте.
Попри пережиті страждання, герцогиня сиділа дуже прямо. Принцеса слухняно опустилась на край ліжка, накритого зеленим укривалом.
– Уже геть доросла, мій дівер давно мав вас покликати до себе. Що з вами, серденько? Ви зблідли? Присягаюсь, вам нема чого боятися… На те доля жінки. Зробите, як ваш чоловік вам накаже. Інакшого способу отримати дитину не вигадали… – раптом посміхнулася герцогиня. – Коли ваш чоловік повернеться, вам представлять ваших придворних дам, дружин васалів графа. А щодо мого двору – то за титулом й родом ви будете першою дамою. І повірте, моя люба, що тут більше честі, ніж клопоту…
Маргарита за знаком герцогині схилилася у прощальному реверансі і зникла з покою. Лише після того, як придворна дама замкнула двері, герцогиня, все ж приглушивши стогін, дозволила собі знову лягти. Вона щойно пережила свої найважчі, сьомі за ліком, пологи, що тривали майже три доби, бо дитя було у неправильному положенні. Весь час випадала то ручка, то ніжка, то пуповина. Це все доводилось управляти назад. Пупорізки навіть застосували переворот стрічками, аби звільнити герцогиню від плоду. Та найбільше їх турбувало, що герцогиню досі лихоманило, кровотеча то вщухала, то починалася знову від найменшого напруження, у неї геть не було сил, аби хоч раз підвестися. У ті часи більшість жінок помирала не від кровотечі, що раптово відкривалась після пологів, а від лихоманки, що вбивала породіллю іноді й за кілька тижнів. Засумнівавшись у власних силах, одна з пупорізок пішла порадитись із Сильвіо. Той, вислухавши уважно, зварив зілля. Тричі перехрестивши його дорогою до породільного покою, жінка напоїла її високість, після чого лихоманка спала та більше не поверталась.
О проекте
О подписке