Розряджений у срібно-чорні парчеві плащі, почет герцога Бретонського залишив Ренн. Із луарської долини віяв ще прохолодний, але такий звабливий вітерець, наче ось-ось крізь важкі глиби розмерзлої землі проріжеться зелена травиця й перші квіти. Граф де Пантьєвр їхав поруч із герцогом та регочучи переказував якісь непристойні жарти двору вигнаного дофіна.

За кілька льє до Шантосо, анжуйського замку Пантьєврів, де стара графиня мала влаштувати пишне приймання для герцогського почту, бретонці зупинились, бо потрібно було перетнути Луару вузьким стареньким місточком. Герцог Жан спішився й квапливо перехрестився перед кам’яним розп’яттям, поставленим під дерев’яним навісом біля самого мосту. За герцогом поквапилися спішитися його брат Рішар та п’ять чи шість найближчих двірних. Та коли вони перетнули половину мосту, паж Олів’є де Пантьєвра вихопив якусь деревину з настилу, руйнуючи переправу.

– На біса! Що тут відбувається? – закричав переляканий, відрізаний від свити герцог.

Більша частина його почту безпомічно товкла багнюку на крутому березі Луари, не маючи жодної можливості приєднатися до свого пана. Украй розлючений герцог, ще у своєму шалі геть не відчуваючи страху, не усвідомлюючи загрози, почав шукати Пантьєвра, який встиг перетнути міст, але ані його, ані зрадливого пажа вже не було поруч. Натомість із Шантосо виїхав загін вершників. Герцог скам’яніло рахував списи. Потім якось затравлено озирнувся до свого брата – їх тут лише шестеро. Ковзкий холодний піт гадюками стікав по спині. Аж тут герцог Бретонський помітив, що попереду списоносців верхи їдуть пантьєврівські брати: Шарль та триклятий Олів’є.

Шарль де Пантьєвр наблизився до герцога зухвало й загрозливо, наче мав намір розчавити його конем. Потім Шарль вихопив шпагу й торкнувся нею розшитого золотом колета герцога.

– Монфоре, ми беремо тебе у полон, за наказом його високості дофіна Франції, – огидно посміхаючись, промовив Пантьєвр.

– Що ти верзеш, підступний зраднику? Як насмілився? – заверещав герцог, але всередині щось обірвалось – він раптом відчув, що вже не має жодної влади чи сили.

Свита герцога на іншому березі марно місила багнюку. Якісь відчайдушні сміливці кинулися просто у воду, але берег був надто крутий, вони випали з сідельників і безсило борсались у крижаній воді.

Челядь Пантьєврів кинулася до герцога з мотузками, сподіваючись зв’язати його. Але четверо дворян та граф д’Етан, вихопивши мечі, оточили герцога, не підпускаючи пантьєврівських прихвоснів.

– Взяти їх! Взяти! – заверещав старший Пантьєвр, скаженіючи від того, що залишки почту герцога насмілились чинити спротив.

Цей гарячковий і нерівний бій Рішар д’Етан геть не пам’ятав: його зрадливо оглушили ударом по голові ззаду. Він безпорадно впав під ноги вже пораненим товаришам. Герцог відбивався відчайдушно, тричі його намагалися скрутити, завалити на землю та зв’язати, і тричі він скидав з себе нападників, як величезний кабан розкидає мисливських довгоногих псів. Брати Пантьєври і справді спостерігали за ним, як за травлею звіра на полюванні. Та добити його, встромивши рогатину під серце, не могли, матінка, стара графиня де Пантьєвр, наказала притягнути герцога живим.

Коли герцога нарешті спромоглися зв’язати (аж троє навалились йому на спину всією вагою), почет вже не являв собою жодної загрози. Граф де Пантьєвр звелів лише забрати брата герцога й одного дворянина зі свити, рани якого видавались несерйозними. З решти зірвали коштовності, відібрали зброю, познімали коштовні оксамитові плащі та покинули.

На тлі яскраво-синього неба зухвало розвивались пантьєврівські прапори над Шантосо. Але, попри всі сподівання герцога, до замку його не повезли. Лише на деякий час його під надійною охороною залишили під стінами Шантосо – Олів’є мав порадитись про щось зі своєю невгамовною матінкою. Коли Пантьєвр повернувся, вже сутеніло. У герцога затекли руки й ноги, страшенно хотілося пити. Але сердешному навіть не дозволили злізти з коня. Він краєм вуха почув, що стара графиня звеліла везти його до замку Палюо в Пуату, тепер рука його дівера дофіна²⁴ в цьому нападі була незаперечна. Усю ніч сердешний провів у сідельнику, із жахом помічаючи, що його молодший брат, зв’язаний та перекинутий поперек коня обличчям униз, досі не отямився.

Ті декілька днів і ночей дороги видалися герцогу Бретонському найбільшим пеклом у його житті. Навіть у ті короткі зупинки, які Пантьєвр робив на ніч, герцогу не дозволяли спішитись, не давали їжі чи достатньо води. Коли він просив пити, хтось із пантьєврівського супроводу виливав йому в обличчя з піввідра води, якою поїли коней. А залишений на морозі верхи, герцог навіть не мав змоги бодай трохи поспати.

– Коли ж вашій милості, – кривив губи Олів’є де Пантьєвр, – ще спаде на думку якась потреба, то нехай робить це на коні, нам на розвагу.

І герцог чи не із заздрістю поглянув на непритомного Рішара. Хоча б він позбавлений цього приниження!

У Палюо герцога закинули у кам’яний мішок, де від вогкості не можна було вільно дихати, а від нахабності зголоднілих пацюків – спати. Дякувати Богу, йому вдалося повернути до тями Рішара. А потім вони із графом д’Етаном поспали по черзі, щільно притиснувшись один до одного, аби зігрітись.

За кілька днів, чи так здалося в’язням, їх витягнули на світ Божий. Від голоду у голові паморочилося, від перебування у суцільній темряві очі нічого не бачили. Потім ще кілька днів жахливих пекельних перегонів і сну верхи на холоді й постійних знущань від Олів’є де Пантьєвра, який із вигадливістю інквізиторського ката описував тортури, які чекають на герцога та його брата.

У похмурий й розпуклий грязюкою день наприкінці лютого розбитий і знесилений герцог Бретонський знову побачив перед собою стіни Шантосо і ненависні прапори Пантьєврів, що переможно й зухвало звилися над неприступним замком. Герцога стягнули з сідельника й потягли сходами нагору, у парадну залу замку. Стихла весела музика, розряджені у оксамит та брокати сеньйори й дами розступилися перед брудними, як біси, чоловіками, яких під руки тягли челядники у камзолах із гербами графів де Пантьєвр.

На почесному місці під гаптованим золотом і шовком балдахіном сиділа стара кульгава Маргарита де Кліссон. Герцога трьома ударами в спину змусили опуститись перед нею на коліна. Розряджений натовп васалів Пантьєврів охнув задоволено і здивовано водночас. Герцог підняв голову і замружив очі – світло свічок і смолоскипів, якими освітлювали залу, видалося нестерпним його змученим очам. Якийсь дворянин засміявся – у неголеному й брудному чоловікові мало хто пізнавав пихатого герцога Бретані.

– Невже це ви, милий племіннику? – на диво ласкаво розпливлась у посмішці Маргарита де Кліссон.

– Чого ви від мене хочете? – запитав герцог, ледве не падаючи обличчям униз від утоми.

– Зречіться герцогського престолу. Зречіться, мій милий племіннику.

– Зректися? Треба думати, на користь ваших зрадливих синів? – ощирився герцог. – Мало ваш батько, славний конетабль Франції, бив вас, мадам.

Маргарита побіліла, як смерть. Колись давно, коли батько герцога помер, лишивши малолітню дитину спадкоємцем герцогського престолу, Маргарита кинулася до свого батька, старого конетабля Франції Олів’є де Кліссона, щоб умовити підтримати права її чоловіка, графа де Пантьєвра, і зректися присяги, яку той дав малолітньому Жану. Але конетабль так розгнівався, що хотів убити доньку. Тікаючи від гніву батька, Маргарита впала зі сходів, а відтоді залишилася кульгавою, як чортиця, на все життя.

– Заткніть пельку! – закричав запальний, не надто розумний Шарль де Пантьєвр, вихопивши меча із оздоблених коштовним камінням піхов. – Ще півслова – і жодного зречення не треба буде, бо я знесу вашу кляту голову власноруч!

– Бачу, ви втратили останній розум, графе. Як і ви, мадам. Як і кожен дворянин, що присутній тут і дозволяє це неподобство, – почувся спокійний, хоч і дуже стомлений, голос графа д’Етана. – Який вам зиск від того, що мій брат зречеться? У мого брата – три сини від законного шлюбу. Його сини, мої племінники – онуки нашого благословенного короля. Навіть якщо ваше зухвальство сягне таких меж, що ви піднімете руку на герцога Бретані, вашого законного сюзерена, навряд дофін пробачить вам, що ви вб’єте його племінників, дітей мого брата. Та навіть коли ви вб’єте монсеньйора герцога, усіх його дітей та мене, згадайте, що наш брат Артюр де Рішмон у англійському полоні, і ви над його життям не владні. І над його спадковими правами ви не владні: він законний син законного шлюбу, мати його – вдова, королева Англії, король Франції – його двоюрідний дядько. А за прихильність Бретані англійський король негайно його відпустить з полону.

Четверо спантеличених недалекоглядних синів Маргарити озирнулися до своєї матері. Вона якусь хвилину мовчала, а потім промовила холодним і дзвінким, як криця, голосом, що геть не вгадувався за її немічною кривобокою плоттю:

– Ми триматимемо клятого Монфора у катівні Шантосо доти, доки ваша мила дружинонька не пообіцяє зречення від свого імені й від імені ваших дітей і не присягне найстрашнішими пекельними муками, що не сперечатиметься більше за владу над Бретанню, а прийме разом із ними постриг у якомусь глухому монастирі!

– Ви погано знаєте герцогиню, – озвався герцог із неприхованим задоволенням і внутрішньою впевненістю. – Вона не купить моє життя, позбавивши земель власних дітей.

– Що ж, тоді війна. А війна ні до кого не знає милосердя – ані до жінок, ані до невинних дітей, – криво посміхнулася Маргарита де Кліссон. – Не хочете віддати – візьмемо самі. І якщо для цього треба перебити усіх Монфорів до останнього, ми це зробимо. Присягаюсь!

– І ми присягаємося! – голосно повторили четверо її синів.

Стара графиня мовчазно й дуже повільно зробила знак своїм слугам, і ті виволокли герцога з братом, навіть не піднявши з колін, роздираючи у кров шкіру на ногах…

Коли за полоненими замкнули ковані двері із маленьким, затягнутим іржавою ґраткою віконцем, герцог упав хрестом на вологу підлогу й заридав від розпачу:

– Я не можу вже! Не можу терпіти це приниження…

Рішар, що два чи три рази за все життя бачив, щоб його брат плакав, і то були надзвичайні обставини, відказав різко, щоб отямити його:

– Угамуйся, Жане. Ти герцог. Ти не маєш права… А нас витягнуть звідси…

– Хто витягне, Рішаре? Ти певен, що взагалі хто-небудь знає, що із нами сталося? Хіба вони не перебили мій почет, що лишився з другого берега?

Граф д’Етан розгубився. Він повільно підповз до дверей, вимацуючи долонями ковзкі сходинки, через силу підвівся, учепився пальцями в іржаве шорстке пруття й припав вухом до ґратчаної щілини. Десь розмірено капає вода, міріадами дрібніших і тихіших звуків розлітається об кам’яні стіни та губиться далі у тиші. Приголомшливій і всевладній, як темрява у кам’яному мішку, що п’є зір та віднімає здоровий глузд.

Права Пантьєврів на герцогський престол досить спірні. Так само, як права герцога. Дивлячись, з чийого боку судити. А початок династійним чварам поклав більш ніж сто років тому прадід герцога, що звався Артюром, другим цього імені. Після смерті першої дружини, Марі де Лімож, він, не довго чекаючи, зійшов удруге на шлюбне ложе із своєю родичкою Йоландою де Дре. Та народила йому сина та п’ятьох доньок. Складність була в тому, що й від першого шлюбу в герцога залишилось троє синів: Жан, Гі та П’єр. Після смерті Артюра герцогський престол успадкував його старший син від першого шлюбу під ім’ям Жана III, що законних дітей не мав, П’єр помер того ж року. А вже після смерті Жана, зважаючи на те, що його рідний брат Гі помер, а за спадкоємицю залишив єдину дочку Жанну, кволу й кульгаву, герцогом став його зведений брат, теж Жан, син від другого шлюбу Артюра. Відтоді герцогська корона перейшла нащадкам від другої дружини. Чого не могли пробачити нащадки Гі – його дочка шукала підтримки своїх прав при дворі короля Франції, той одружив її зі своїм кревним родичем Шарлем де Блуа-Шатійоном. Від того шлюбу народився син Жан, що вже в зрілому віці сорока двох років побрався із юною дочкою конетабля Франції Марго де Кліссон.