Частина І
1420

Моя панно білолиця,

Ти зі мною залишися

На цю дивну ніч…

Бретонська пісня

Філіпп де Прюнель ніколи не думав, що повертатиметься у Бретань, досі чужу його серцю, із такою радістю. Неповні п’ять років англійського полону залишили в ньому лише нестримну та невтомну жагу життя. Минув лише тиждень, тільки сім коротких, як сон, днів, а він уже забув вогкі стіни в’язниці, безсилий гнів, приглушений, спалений десь усередині шал, власну безпорадність, безсонні божевільні ночі, коли жадібно ковтаєш крізь ґратку свіжість чорного неба, каламутні дні з єдиною думкою про втечу. Філіпп острожив коня так, наче тікав від самого диявола, летів порожніми ще полями, до хрипоти кричав щось, зухвало посміхався кожній зустрічній дівчині, жадібно пив вино одним ковтком, щомиті хапався за держак меча, щоб упевнитися, що нарешті зброя при ньому…

Була зима. Незвично тепла, із жагучою обіцянкою ранньої весни, що легко дарує надію та безпричинну радість самим подихом повітря.

Лише від чого радість? Філіпп не розумів, справді не розумів причини своєї радості. Родина Прюнеля влізла у великі борги, аби викупити його з полону. І якби частку викупу не заплатив граф Рішмон, сидіти б йому в англійській в’язниці ще довгі роки. Францію безжально крають чужі солдати – король Генрі захопив цілу Нормандію, зухвало й жорстоко, як завжди. Йому майже не чинять опору: більшість французьких сеньйорів досі бранці, король – у полоні божевілля, дофіна, замішаного у вбивстві герцога Бургундського, – вигнано. Після Азенкуру арманьяки та бургундці ще лютіше зчепили пазурі громадянської війни навколо королівства. Королева Франції¹⁹ радо запропонувала англійцю руку своєї молодшої дочки, принцеси Катрін, обіцяючи у посаг французьку корону. Забаганкою долі її підтримав наймогутніший васал корони – молодий герцог Бургундський²⁰, ладний поклонитися англійському королю, аби лиш помститися дофіну, якого прямо звинувачував у вбивстві батька. Божевільний король Франції, єдиний законний володар, помазаник Божий, розгублено блукає темними коридорами палацу Сен-Поль, забувши власне ім’я, титул, дітей і всіх, хто його зрадив. Вигляд у нього жахливий: скуйовджена борода, нечесане сиве волосся, довгі брудні нігті, він по декілька тижнів не дозволяє нікому себе перевдягнути. Королева давно не показується його величності на очі, бо король кидається на неї, як ціпний собака. З королівських дітей із батьками залишилася лише незаміжня принцеса Катрін, королева тримає її при собі, роздумуючи, як дорожче продати її руку та спадкові права. Дофін Шарль, молодший син короля, останній, що вижив із кволого виводку, давно живе в замку своєї тещі чи в Буржському замку, що успадкував від двоюрідного діда. А відтоді, як в його присутності вбили герцога Бургундського на мосту Монтеро, кажуть, родина зреклася принца, бо вважає його винним в цьому жахливому злочині.

І навіть коли Філіпп згадував ці ганебні для кожного француза речі, тривожна радість, п’янка й легка, не полишала його. Вільний, нарешті вільний! Він острожив коня, поспішаючи назустріч своїй долі.

Філіпп де Прюнель в’їхав у Ренн, почуваючись щонайменше завойовником у переможеному місті. Його дивом пізнавали, вклонялись вітаючи, молоді, пишно вбрані дами герцогині червоніли й ховали ніжні обличчя за розкішними віялами. Філіпп відповідав пихато, майже недбало, обпікаючи різким поглядом зелених очей тендітні личка юних фрейлін, ще більше приголомшуючи їх, бо ж за ці сім днів пізнав те, чого був позбавлений майже п’ять років, про що марив безсонними спекотними ночами, у чому не губився сам і без вагань губив інших. Із часу звільнення він відчував надлишок всього: сили, бажання, голоду й спраги, але упивався цим. Тут, при дворі герцога Бретонського, Філіпп відразу здобув ореол героя. Він був при Азенкурі, нічим не зганьбив себе, послідував за своїм паном у полон та пробув у англійській в’язниці майже п’ять років. Дами проводжали його збентеженими поглядами, молоді шевальє зверталися до Філіппа із великою повагою, так, наче йому було років п’ятдесят.

Під чорно-білим балдахіном із гербом Бретані сидів кремезний герцог Жан, міцним плечам тісно в пурпуені²¹, поруч бліда замислена герцогиня. Колір шкіри, потемніння на підборідді та щоках, синці під очима видають її вагітність швидше, ніж просторе широке плаття з хутром куниці. Шляхетні дами на її терміні вже давно мають замкнутися в пологовому покої із дамами та пупорізками, а вона й досі при дворі, аби лише не випустити з рук ані крихти влади над герцогом. Герцогині непереливки, в неї сильно набрякають ноги, навіть довелося замовити нове широке взуття, дитина дуже вертка, весь час б’ється, сидіти нерухомо годинами на прийманнях все важче й важче. Та впертості в її світлості у надлишку.

Філіпп квапливо стягнув барі й опустився на одне коліно. – Підводьтесь, месьє де Прюнель, – ласкаво наказав герцог.

Улещений тим, що герцог пам’ятає його ім’я, Філіпп посміхнувся.

– Сподіваюсь, ви привезли добрі новини? – продовжував Жан, швидко озирнувшись до напруженої герцогині.

– О, так, монсеньйоре. Король Англійський обіцяв звільнити вашого брата, графа де Рішмона на Трійцю. Я привіз листа від його світлості.

Із низьким, чи не запопадливим уклоном Філіпп передав перев’язаний червоною стрічкою пергамент. Герцог швидко зламав круглу печатку. Читаючи, він час від часу підводив стривожений погляд на Прюнеля. Потім знаком відпустив придворних, залишивши лише братів: Рішара д’Етана та Жиля де Шантосе. Герцогиня навіть не поворухнулась, іти геть вона не збиралась.

– Месьє де Прюнель, мій брат не пише про це… Але ж ви повинні знати. Що король Англії вимагає за звільнення графа де Рішмона? – спитав герцог, не зводячи очей із юнака.

– Всебічної підтримки, монсеньйоре. Король Генрі звільнить графа де Рішмона, коли той присягне йому на вірність і…

Голос Філіппа зробився глухим, й уся його радість розбилась об землю, наче їй раптово підрізали крила. Жиль де Шантосе, ревний прихильник союзу з Англією та Бургундією, задоволено посміхався. Блідий, замислений Рішар д’Етан озирнувся до герцога:

– То з ким же ми тепер, мій брате? З дофіном чи англійцями?

Герцог знову стривожено глянув на герцогиню Жанну. Її обличчя стало сірим, наче з каменю. Невже знову? Знову це кляте балансування на краю прірви? Між братами, кузенами, дядьками й племінниками, де усі одне одному родичі як не по крові, так за шлюбними угодами.

– Бачить Бог і Пресвята Діва, я хотів лише нейтралітету, миру в своїх володіннях… Як стану на бік дофіна – англійці не відпустять Артюра, коли ж підтримати короля Генрі – дофін знову натравить на нас Пантьєврів…

Пантьєври! Герцогиня важко видихнула. Як же вони їй осточортіли! Одвічні заколотники із примарним правом на Бретонське герцогство, але чіпкі й плодючі, як бур’яни. Чотирьох синів породила кульгава дияволиця Марго де Пантьєвр: усі міцні, бунтівні та злопам’ятні. Дурноголові й невиховані, жодної поваги до королівської крові.

– Варто триматися найсильнішого, мій брате, – багатозначно промовив Жиль де Шантосе, перекручуючи важкі каблучки на товстих пальцях, безперечно маючи на увазі союз із Бургундією.

– А ти що скажеш, Рішаре?

– Якщо зректися англійців, я втрачу Мант, якщо залишити дофіна – втрачу Етан. Майже рівнозначно з погляду річних доходів.

Герцог Жан нахмурився. Як не крути – вони програють, Бретань програє. Підтримка будь-якої сторони коштуватиме його герцогству солдатів, грошей та напевно котрихсь з прикордонних фортець. Холодну важку тишу порушив ясний і владний голос герцогині Жанни, що перша опанувала себе:

– Нас ніхто зараз не змушує обирати союзників. Тож тримаймося нейтралітету якомога довше. Чекатимемо, хто запропонує більшу ціну та надійніші гарантії.

Вона була не надто мудрою жінкою, тому давала свої поради чоловіку прилюдно. Проте брати герцога давно звикли до її манер. Зрештою, герцогиня була дочкою короля, тому мали б виказувати повагу, та й слова її часто мали сенс.

Нарешті вимушена тривожна посмішка освітила суворе обличчя герцога. А вона має рацію, його мила Жанна! Раптом він згадав про Прюнеля, який мовчки стояв біля графа д’Етана.

– Мій брат Артюр вельми задоволений вашою службою, месьє.

Філіпп ще раз схилив голову.

– У вас є бретонські володіння?

– Так, від матері я успадкував замок на кордоні з Анжу, в сеньйорії його світлості графа д’Етана.

– Рішаре, ти ж іще не вирішив долю сердешної мадемуазель де Кламсі?

– Ні, брате, не встиг, вона ледь досягла шлюбного віку. То ж маю повернутися до цього питання.

– Віддай її за месьє де Прюнеля, щоб привести до ладу її маєтності. Гадаю, що призначені опікуни крадуть більше, ніж потрапляє до моєї скарбниці у вигляді податків.

– І справді, як погодитесь служити під моїм штандартом, месьє де Прюнель, я дам вам за службу Шато-ле-Мур, як батьку мадемуазель де Кламсі.

– Це велика честь, ваша світлосте, – Філіпп де Прюнель низько вклонився.

– То й добре, з Артюром я вирішу. Така моя воля, – завершив герцог і знаком відпустив присутніх.

Так Філіпп де Прюнель, сам того не чекаючи, став комендантом Шато-ле-Мур, отримавши на додачу рудувате пухкеньке дівча, солодке й лагідне, як мед. Юна мадам де Прюнель не мала інакших бажань, ніж догоджати своєму чоловіку, що безперечно швидко йому набридло. Його тіло прагнуло гостріших розваг, а розум – більш витонченої жінки. Тому Філіпп і справді зрадів, отримавши наказ графа д’Етана нарешті забрати з Бенона дамуазель Маргариту.

У той самий день, коли Філіпп де Прюнель залишив Ренн, аби привезти наречену графа д’Етана, у найбільшій залі герцогського палацу, увішаній коштовними гобеленами та біло-чорними гербами Монфорів, герцог Жан приймав свого спадкового ворога, Олів’є Пантьєвра, що спав і бачив себе герцогом Бретонським. Олів’є де Пантьєвр тричі схилився перед герцогом Жаном. Схилився низько і запопадливо, та все ж не так низько, щоб приспати страшні підозри герцогині та споконвічну недовіру герцога. І лише коли граф де Пантьєвр за три кроки до трону впав на коліна і, опустивши неприкриту голову із чисто виголеним гладким загривком, через силу приборканих гордощів голосом попросив прощення за всі минулі образи, уїдлива подоба посмішки розтягнула вуста герцога. Він деякий час мовчав, не без задоволення дивлячись на опущену голову свого ворога й каміння підлоги, що безперечно різало та роздирало йому коліна. Але, попри щирі сподівання Пантьєвра, герцог не звелів йому встати, тож він продовжував на колінах, спідлоба дивлячися на гаптовані золотом поли герцогського опелянда.

– Я присягаюсь вам, мій сеньйоре, що я й брати мої віддані вам довіку і лише вашій волі покірні… – глухо вимовив Олів’є, наче ті слова застрягали у нього в горлянці, як сухий хліб.

– Добре, добре, кузене. Ваші клятви мене тішать. Коли б почути такі ж і від ваших відчайдушних братів, – додав герцог, зустрівшись поглядом із досі насупленою, аж до кінчиків пальців недовірливою герцогинею.

– Як глава роду, я присягаю на вірність і від імені моїх братів. А коли ваша воля, монсеньйоре, почути їх особисто, то з радістю передаю вам запрошення моєї матері, мадам Маргарити, прибути на свято в Шантосо, яке вона влаштовує за три дні.

Герцогиня Жанна зміряла Пантьєвра роздратованим поглядом. Свято в Шантосо! Стара Маргарита де Кліссон, графиня де Пантьєвр, тільки й чекає, аби підкласти герцогу у ліжко котрусь зі своїх дівчат, а потім нашіптувати за її допомогою вигідні їй рішення. Герцог, з погляду власної дружини, людина і так безвольна й слабка, він жодного рішення не ухвалить, допоки тричі не порадиться з братами, а головне – з нею. Таких чоловіків жінки за льє впізнають, аж шкірою відчувають їх. От і приміряє кожна скороминуща коханка на свою зарозумілу голівку корону герцогині. А коханки з кожним роком усе молодші й молодші, остання, Одетта де Мюре, – п’ятнадцятилітнє дівча, яке навіть доходило до відвертого зухвальства у розмовах із герцогинею. Герцог за кожну ніч із нею розраховувався дорогими подарунками: коштовними тканинами для суконь, перснями, міланськими хортами… Герцогиня із огидою і, переборюючи природжену жадібність, перебирала ті рахунки із скарбничим: заплатити par le duc²². Важко ж було спекатись тої Одетти! Кого ж стара графиня де Пантьєвр хоче підкласти у герцогське ліжко цього разу: кривобоку дочку, племінницю чи просто гарну, віддану родині даму? Відпустити герцога в Шантосо рівнозначно втраті контролю над ним. Герцогиня Жанна озирнулася до свого чоловіка, всім своїм виглядом виказуючи невдоволення запрошенням молодого Пантьєвра. Погляд її блакитних очей став крижаним та колючим, вуста збіглися в тонку білу смужку. Проте висловити своє незадоволення вголос за такого велелюдного зібрання герцогиня все ж не посміла.

Герцог поквапився відповісти графу, що так і стояв навколішки.

– Я з радістю прийму ваше запрошення, кузене. І підводьтесь, підводьтесь… Немає жодного сенсу стояти на колінах.

– Монсеньйоре, хіба ж ваш брат не супроводжуватиме вас?

– Мій брат? Авжеж, Рішаре, ви поїдете зі мною. І не хвилюйтесь, – швидко перебив герцог молодшого брата, що хотів щось заперечити. – Ваша наречена нікуди від вас не втече. Гадаю, ми встигнемо повернутись у Ренн ще до того, як вона поскладає всі свої сукні у дорожні корфи в Беноні, чи куди ви там її відправили.

Замислений граф д’Етан вклонився, показуючи, що покірний волі брата. Та у той день його хвилювало геть не повернення юної нареченої. Їхній роман із Рене де Бретейль давно вже перестав бути таємницею для двору, навіть побожна герцогиня Жанна, що не терпіла легковажності серед своїх придворних дам, дала Рене спокій, упевнившись, що та отримала до своїх чіпких ручок графа д’Етана, а не її чоловіка. А герцогський двір тихо засичав плітками, чекаючи на невідворотне повернення принцеси Орлеанської та якусь необережність мадам де Бретейль, що подарувала б графу бастарда. Рішар знав, що він має ставитися до свого шлюбу простіше – як до політичної угоди, яка п’ять років тому була вигідною його старшому брату, але десь у глибині душі він злостився на герцога і не міг йому пробачити, що саме він став пішаком його політичних розрахунків. Сам герцог Жан, попри всі свої швидкоплинні захоплення, щиро кохав свою дружину: їх повінчали ще дітьми, й вони виросли разом. Артюр де Рішмон був до нестями закоханий у дофіну²³