Розділ 5
Героїнова героїня

Я попросив зупинити таксі на площі Тертр. Ми хотіли пройтися уздовж пагорба і дозволити собі звідти поблукати очима по Парижу.

Ніч була чудова. Ніде, крім Парижа, ти не зможеш насолодитися цією ніжною солодкою тишею; сухе, тепле, легке повітря, це зовсім не те, що ти маєш в Англії.

Із Сени навівав дуже ніжний вітерець, якому наша уява любить приписувати пахощі півдня. Сам Париж був невиразною тьмяною плямою синюватого кольору, над якою виднілися Пантеон і Ейфелева вежа. Вони виглядали як символи історії розвитку людства – шляхетне, монументальне минуле і механічне ефективне майбутнє.

Я зачаровано прихилився до парапету. Лу обійняла мене за шию рукою. Ми завмерли і не рухалися, що я аж міг відчувати тихе биття її пульсу.

– Ти дивися! Пендраґон!

Незважаючи на свою несподіваність, голос був низьким і приємним. Я обернувся.

Якби мене спитали, без сумніву, я б точно відповів, що мене страшенно обурює, коли мене турбують; і ось тебе раптово, неприємно турбують, але це мене зовсім не обурило. Чоловік, голос якого ми почули, спробував посміхнутися до мене. Я впізнав його одразу, хоча ми й не бачилися відтоді, як разом ходили до школи. Його звали Елґін Фекліз. Він учився в шостому математичному, а я – у молодших класах.

Під час мого третього навчального року він став старостою, він навіть отримав стипендію в Оксфорді – неабияке досягнення. Потім без жодного попередження зник зі школи. Причину знали буквально кілька людей, але вдавали, що нічого не знають. Утім, він так і не пішов до Оксфорда.

Відтоді я чув про нього тільки одного разу. Це було у клубі. Його ім’я згадали у розмові про якісь неясні чутки про якусь нечесну фінансову аферу. Мені досить туманно запам’яталося, що ця історія має якийсь стосунок до випадку у школі. Він був не з тих хлопців, яких могли вигнати зі школи за якусь звичайну дрібницю. Тут неодмінно був причетний його гострий розум. Правду кажучи, він був для мене свого роду героєм у школі. Усіма якостями, якими я захоплювався і яких мені бракувало, він володів повною мірою.

Ми були не дуже знайомі, але його тодішнє зникнення шокувало мене. Чомусь воно закарбувалося у моїй пам’яті, в той час як багато інших важливих речей не залишили там і сліду.

Він майже не змінився, відколи я бачив його востаннє. Середнього зросту, з видовженим і досить вузьким обличчям. Було щось церковне у його виразі. Він мав невеликі сірі очі й постійно ними кліпав. Великий і закручений ніс, як у Веллінгтона; губи тонкі й напружені; свіжа шкіра зі здоровим рум’янцем. У нього ще не з’явилося жодної, анінайменшої зморшки.

У Фекліза збереглася звичка постійно нервово тупцювати на місці, яка так вирізняла його ще в школі серед хлопців. Можна сказати, ніби він постійно напоготові, в очікуванні, що от-от щось має статися, і все ж не скажеш, що він виглядав якось недобре. Він мав дуже впевнений вигляд.

Поки я все це згадував, він потис мені руку і вже почав щось там теревенити про давні часи.

– До речі, я чув, що ти тепер сер Пітер, – сказав він. – Вітаю. Я завжди вірив у тебе.

– Мені здається, ми вже бачилися з вами, – перебила Лу. – Авжеж, це ж пан Фекліз.

– О, так. Я вас добре пам’ятаю. Міс Лейлгем, якщо я не помиляюся?

– Будь ласка, давайте забудемо про минуле, – Лу посміхнулася і взяла мене за руку.

Не знаю, чому, але мені було ніяково пояснювати, що ми з Лу одружені.

Фекліз протарабанив стандартний набір привітань і запитав:

– Дозвольте представити мадемуазель Аід Ламуро?

Дівчина, що стояла коло нього, посміхнулася і кивнула головою.

Аід Ламуро була яскравою брюнеткою з блискучою посмішкою і очима з зіницями, як вістря голок. Вона виглядала як суцільна невідповідність. Губи і ніс натякали, що тут не обійшлося без слідів семітської крові, але клиноподібний обрис обличчя говорив про предків зовсім протилежного роду. Вона мала запалі щоки, а «воронячі лапки» псували кутики її очей. Темно-пурпурові повіки натякали про пристрасне захоплення плотськими утіхами. При густому й пишному волоссі брів майже не було. Замість них вона намалювала олівцем тоненькі чорні дуги. Вона мала надто яскравий макіяж. Вбрана у вільну й досить зухвалу сукню синього кольору зі срібними блискітками, підперезану жовтим з чорними плямами поясом. Зверху вона накинула чорну мереживну хустину, прикрашену яскраво-червоними китичками. Її руки були худі, як у смерті, а гачкуваті пальці з величезними перснями із сапфірами і діамантами виглядали дещо непристойно.

Її поведінка була схожа на жваву розслабленість. Здавалося, що її завжди треба підштовхувати до дії, але тільки-но перший поштовх минув, як вона знову глибоко занурюється у свої думки.

Люб’язність на її обличчі була очевидно удаваною; але і я, і Лу, коли тиснули руки, помітили витончену і загадкову симпатію, яка залишила за собою пляму невимовного зла.

Я був упевнений, що Фекліз прекрасно розумів цей, не виражений словами контакт, і, так чи інакше, це його страшенно тішить. Його манера поведінки стала особливо улесливою і шанобливою, і я відчув, що він бере ініціативу на себе:

– Чи можу я насмілитися запропонувати вам і леді Пендраґон повечеряти разом з нами у «Петіт Савояр»?

Аід взяла мене попідруч, а Лу пішла вперед з Феклізом.

– Ми й самі туди збиралися, – сказала вона йому, – а з друзями взагалі чудово. Я так бачу – ви доволі давній друг мого чоловіка.

Він почав розповідати про стару школу. Та ніби випадково відзвітував про обставини, що призвели до його виключення.

– Розумієте, мій старий був у місті, – почулися його слова, – і десь на Ломбард-стрит розгубив усі свої статки (тут він штучно хихотнув), а де, так і не знайшов, тож це був кінець моїй академічній кар’єрі. Він переконав старого Розенбаума, банкіра, що у мене є фінансові таланти, і влаштував мене на роботу особистим секретарем. Я потрапив як риба в воду, і відтоді мої справи йдуть чудово. Але Лондон не те місце, якщо ти маєш справжні амбіції. Там немає де розвернутися. Для цього – або Париж або Нью-Йорк; щиро ваш, Елґін Фекліз.

Не знаю чому, але я не повірив жодному слову цієї історії; не повірив. Героїн працював чудово. Я не мав анінайменшого бажання говорити з Аід. Вона аналогічним чином не звертала на мене уваги і не промовила ні слова.

Лу була у тому ж стані. Певно, вона слухала, що говорить Фекліз, але ніяк не реагувала і зберігала повну відчуженість. Уся ця сцена тривала менше трьох хвилин. Ми дійшли до «Петіт Савояр», зайшли і зайняли свої місця.

Здається, патрон дуже добре знав наших друзів. Він зустрічав їх з особливою французькою метушливістю. Ми сіли біля вікна.

Ресторан нависав над крутими схилами Монмартра, як фортеця на недоступній скелі. Ми замовили вечерю. Фекліз зробив це із завзяттям і обізнаністю, всі решта з цілковитою байдужістю. Я подивився на Лу. Я ніколи не бачив цю жінку раніше. Вона була мені зовсім байдужа. Раптом я сильно захотів напитися води. Я не міг зробити зусилля і налити собі склянку. Мені було важко покликати офіціанта, але, мабуть, я все ж промовив «вода», бо Аід наповнила мій келих. Посмішка промайнула її обличчям. Вона вперше проявила якусь ознаку життя. Навіть рукостискання було скоріше механічним рефлексом, ніж свідомою дією. Було щось зловісне і тривожне у її міміці. Виглядало так, ніби вона відчуває післясмак якоїсь бридкої гіркоти.

Я подивився на Лу. Я помітив, що вона змінилася на обличчі і виглядала смертельно нездоровою. Мені було абсолютно байдуже. Цікавий цикл думок із цього приводу пробіг у моїй голові. Я пам’ятав, що пристрасно кохав її; водночас її ніби й не було. Моя байдужість була джерелом чогось такого, що я б назвав диявольським блаженством.

Мені спало на думку, наче якийсь жарт, що, можливо, вона себе отруїла. Я явно почувався дуже недобре. Це мене теж не турбувало.

Офіціант приніс чашу з мідіями. Ми сонно їх жували. Це було частиною щоденної роботи. Ми їх смакували, бо вони мали смак; але нічого не мало значення, навіть смак. Мені здалося дуже дивним, що Аід не їсть, а тільки вдає, що їсть, та я приписав це заклопотаності.

Мені стало набагато краще. Фекліз легко і невимушено говорив про різні неважливі речі. Ніхто не звертав на це уваги. Він, зі свого боку, не помічав якоїсь нестачі ввічливості.

Без сумніву, я був втомленим. Я подумав, що мене збадьорить Шамбертен, і перекинув кілька бокалів.

Лу з якимсь питанням в очах постійно дивилася на мене, ніби вона потребує якоїсь поради і не знає, як попросити. Це виглядало досить кумедно.

Ми почали антре. Лу несподівано підвелася. Фекліз з удаваною тривогою на обличчі поспішив за нею. Я побачив, як офіціант підхопив її за руку. Це було справді дуже кумедно. З дівчатами завжди так – вони не знають, що таке «досить».

І тоді я з приголомшливою раптовістю зрозумів, що справа не у слабкій статі. Саме вчасно вийшов з-за столу і я.

Якщо я обійду мовчанням події наступної години – це не тому, що їх було замало. По завершенні цих пригод ми знову сіли за стіл.

Ми потягували дуже старий «Арманьяк» маленькими ковточками: він збирав нас докупи. Але ми були зовсім знесилені, ніби після важкої і тривалої хвороби.

– Нема чого переживати, – сказав Фекліз, дивно посміхаючись. – Легка нерозважливість.

Я аж скривився. Це повернуло мене до царя Лама. Я ненавидів цього типа як ніколи. Він мене вже переслідує. Щоб він скис!

Лу переказала Феклізові усю цю історію, і він зізнався, що знайомий з подібними справами.

– Розумієте, дорогий сер Пітер, – сказав він, – ви не можете вживати Г так, як К, а коли понамішувати напоїв, то можна наробити купу біди. Це як все решта у житті; потрібно знати свою міру. Дуже небезпечно пересуватися з місця на місце, якщо ви працюєте з Г або М, а їсти – то взагалі майже гарантована катастрофа.

Мушу визнати, що я почувався, як повний дурень. Зрештою, я вивчав медицину досить ретельно; і це вже вдруге, коли дилетант робить мені серйозне зауваження.

Утім, Лу досить бадьоро кивнула. Бренді повернув рум’янець на її щоки.

– Так, – сказала вона, – я чула про це раніше, але, знаєте, одне діло чути, а інше – пройти через це самому.

– Досвід – єдиний вчитель, – погодився Фекліз. – Усі ці речі абсолютно нормальні, але важливо одразу не поспішати, дати собі шанс навчитися і зрозуміти, як то робиться.

Увесь цей час Аід сиділа як вкопана. Вона створювала дуже дивну атмосферу. Певна чарівність була у цій її повній відсутності чарівності.

Даруйте, будь ласка, мені цю парадоксальну манеру висловлюватися. Я маю на увазі, що вона володіла усіма рисами, які зазвичай приваблюють. У неї були залишки разючої, нехай і незвичайно дивної, вроди. Вона мала, очевидно, неабиякий багатий досвід. Вона володіла спокійною енергією, що мала б зробити її чарівною; все ж вона була повністю позбавлена того, що ми називаємо магнетизмом. Це не науковий термін – тим гірше для науки. Він описує природнє явище й одне з найважливіших явищ на практиці. Усе, до чого людина має інтерес, від мюзик-холу до імперій, діє на магнетизмові й зовсім мало на чомусь іншому. А наука ігнорує його, оскільки його не можна поміряти механічними інструментами!

Уся життєва сила жінки була спрямована на якусь таємну внутрішню святиню її власної душі.