Ну, ви ж розумієте, коли ти його побачив, одразу потрібно нюхнути. Для чого? Ніхто не дасть відповіді на це запитання. Тільки не кажіть про «використання для операції на горло». Лу не потрібно було жодних операцій. Вона співала, як Неллі Мельба, і виглядала, як персик; і сама була персиком Мельба, ясно як двічі по два – чотири.

Можете не сумніватися, ми нюхнули! А потім кілька років кружляли у танці по всьому номеру – хоча годинник показував, що минуло, мабуть, не більше восьми-дев’яти хвилин, – та який сенс розводити теревені про годинники, якщо Ейнштейн довів, що час – лише один з вимірів простору? Яка користь з астрономів, які доводять, що Земля обертається навколо осі зі швидкістю 1000 миль на годину і пролітає по орбіті 1000 миль на хвилину, якщо ви за нею не встигаєте?

Було б зовсім нерозумно валандатися й залишитися позаду, та з великою імовірністю опинитися на Місяці, де й поговорити немає з ким, хіба з Жулем Верном, Гербертом Веллсом і компанією.

І не подумайте, що той білий шовковий мішечок був дуже великий.

Лу схилилася над столом і випустила свій довгий тоненький язичок, як той мурахоїд з Національного Біографічного Словника, чи як там воно називається, і почала ним крутити у купці снігу, поки я мало не втратив розум.

Я реготав, як гієна, згадавши її слова. «Твій поцілунок гіркий від кокаїну». Хлопчина Свінберн завжди говорив про гіркі поцілунки. Що він знає, нещасний бідолаха?

Тільки з повним ротом кокаїну починаєш розумітися на поцілунках. Цілування переходить з однієї фази в іншу, як романи Бальзака, Золя, Ромена Роллана, Девіда Лоуренса та схожих хлопців. Ти зовсім не втомлюєшся! Ти завжди на четвертій швидкості, а двигун муркоче, мов кошеня, велике біле кошеня з блискучими зірками на вусах. І це завжди по-різному і завжди однаково, поцілунок ніколи не закінчується, ти втрачаєш розум і вже не повертаєшся до нормального стану, ви, мабуть, не розумієте, про що я, а мені зовсім байдуже, і мені жахливо вас шкода, та можете й самі пересвідчитися в моїх словах, потрібно лише знайти таку дівчину, як Лу, і вдосталь кокаїну.

Як там казав наш друг Лам?

 
«Демона посмішку встроми у мій мозок,
Змочи мою пристрасть у кокаїн і коньяк».
 

Дивний чоловік той Лам! Здається, ці рядки доводять, що він трохи розбирається у цій справі. Ну, звісно, розбирається. Я сам бачив, як він нюхав кокаїн. Ще той жук! Ставлю шилінг. Багато знає. Це не причина йому не довіряти. Не розумію, чому люди відгукуються про нього так зневажливо. Не розумію, чому я сам про нього так думаю. Мабуть, у глибині душі зовсім пристойний чолов’яга. Має свої смішні мухи в носі – та це не робить з людини негідника.

Так якщо вже перейматися чиїмись смішними мухами, то чого варта Лу! Ще спробуй знайди дивнішу, але ж я кохаю її.

– Дай мені ще раз нюхнути з твоєї руки.

Лу засміялася, як передзвін московських курантів Великоднього ранку. Пам’ятаєте, російську Пасху святкують в інший час, ніж нашу Пасху. Вони посунули її на два тижні вперед чи назад – ніяк не можу згадати куди саме, – якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Вона підкинула порожній шовковий мішечок у повітря і, пристрасно клацнувши, зловила його зубами, що знову мало не знесло мені дах. Я б хотів бути пташкою, щоб ці маленькі білі гострі зубки відкусили мені голову.

Практична дівчинка, моя леді Пендраґон! Замість того щоб психувати, вона вирізала ще один мішечок, а коли його відкрила, то замість защебетати, як пташка, різко і схвильовано сказала:

– Подивись сюди, Кокі³, це не сніг.

Мушу пояснити, що вона називає мене Кокі, натякаючи, що Пітер – ім’я апостола, який тричі зрікся Христа, поки ще півень не проспівав.

Я вийшов з трансу. Та тупим і скляним, як мені здавалося, поглядом почав розглядати речовину. І тоді мені на допомогу прийшла стара підготовка.

Це був білий порошок, що мав властивість утворювати маленькі грудочки, схожий на крейду. Я потер його між пальцями. Понюхав його. Це мені нічого не сказало. Спробував на смак. Це теж нічого не дало, мабуть, тому, що кокаїн зовсім заанестезував нервові закінчення на язиці.

Утім, дослідження було чистою формальністю. Тепер я знаю, для чого це робив. То був просто чоловічий жест. Я хотів напустити туману перед Лу. Я хотів вразити її своїми знаннями людини науки; але весь цей час, без жодних підказок, я знав, що це було.

Вона теж знала. Що довше я був з Лу, то більше мене вражали масштаб і різноманітність її знань.

– О, Ґретель дуже мила, – защебетала вона. – Вона подумала, що ми могли вже трохи втомитися від «коко», який би приємний він не був і як би не тішив. Тож старенька прислала нам героїну. І все ще існують якісь люди, котрі кажуть, що життя не варте, щоб його прожити!

– Ти колись пробувала? – спитав я і затримав відповідь за допомогою поцілунку.

Коли найгірше було позаду, вона сказала, що вживала його тільки одного разу. То була дуже незначна доза, яка, наскільки вона пригадує, зовсім на неї не подіяла.

– Усе в порядку, – сказав я з висоти найвищої обізнаності. – Потрібно лише правильно визначити фізіологічну дозу. Він дуже добрий, направду. Збуджує краще, ніж морфій, набагато. Ти отримуєш таку ж блаженну й глибоку незворушливість, але без млосності. Ну, Лу, люба, ти ж читала де Квінсі й усіх цих хлопців про опіум, правда ж? Опіум, як тобі відомо, це суміш – у ньому десь близько двадцяти різних алкалоїдів. Лауданум: Колрідж приймав його і Клайв, усякі поважні люди. Це розчин опіуму в спирті. Але морфій – найактивніша та найважливіша зі складових опіуму. Ти можеш вживати його як хочеш. Найкращі результати дає ін’єкція; але це доволі незручно і завжди є небезпека, що туди потрапить якийсь бруд. Треба постійно бути насторожі через можливе зараження крові. Він просто дивовижно збуджує уяву. Він магічним чином позбавляє болю і тривоги. Але у ту ж хвилину, коли тебе переповнюють чудові ідеї, коли ти будуєш золоті повітряні замки, у той же час у тебе з’являється відчуття, що насправді ніщо не варте твоїх зусиль, і це дає тобі відчуття колосальної переваги над усім на світі. І тому, з об’єктивної точки зору, це ні до чого не призводить. Утім, героїн робить усе те, що й морфій. Це, як тобі відомо, похідна речовина від морфію – технічна назва «діацетилморфін». Тільки замість омивання у купелі філософської інертності він робить тебе гострим, як гірчиця, у бажанні реалізувати свої ідеї до кінця. Я ніколи не пробував героїн. Вважаю, ми можемо почати просто зараз.

Я виглядав, як той павич, що ходить з пихатим виглядом, чистить пір’я і чепуриться. Лу з напівроззявленим ротом зачаровано витріщалася на мене своїми величезними очима: зіниці, розширені від кокаїну. Просто самець хизується перед самкою. Я хотів, щоб вона обожнювала мене за ті невеличкі клаптики знань – фрагменти, які залишила знехтувана мною освіта.

Лу завжди діє практично – і як жриця додає втаємниченості усьому. Те, як вона взяла героїн на лезо ножа і насипала на зворотний бік долоні, без сумніву, виглядало урочисто.

– Мій Лицарю, – сказала вона з блиском в очах, – ваша дама приготувала зброю і виряджає вас на битву.

І вона простягнула свій кулак до моїх ніздрів. Я вдихнув героїн із своєрідним ритуальним благоговінням. Не знаю, звідки цей інстинкт узявся. Можливо, це блискучість спонукає жадібно накидатися на кокаїн, а тьмяна похмурість робить з героїну більш поважну справу?

Відчуття було таке, ніби я беру участь у дуже важливій церемонії. Коли я закінчив, Лу відміряла дозу для себе. Вона прийняла її з глибокою, загрозливою цікавістю.

Це нагадало мені вигляд старого професора з університету, коли він прийшов оглянути нового пацієнта: випадок був загадковий і явно критичний. Збудження від кокаїну якимсь чином завмерло. Наші думки зупинилися. Проте ця зупинка була такою ж насиченою, як і попередня активність.

Ми відчули, що дивимось одне одному в очі з не меншим запалом, як досі; та якоюсь мірою цей запал був іншим. Ніби нас звільнили від невідворотності існування у звичному сенсі цього слова. Ми запитували себе, хто ми і що ми такі, що зараз має статися; і водночас була якась абсолютна впевненість у тому, що нічого статися не може.

Це було найдивовижніше відчуття. Щось на кшталт прагнення піти трішки далі. Не вірю, щоб хтось, навіть найвидатніший на світі митець, зміг би вигадати те, що ми відчували, а навіть якби йому це вдалося, він не зміг би цього описати.

Я й сам намагаюся описати і відчуваю, що виходить не дуже добре. Подумайте самі, мова має свої обмеження. Коли математики і вчені мужі захочуть обмінятися думками, звичайна мова не дуже підходить. Їм доводиться вигадувати нові слова, нові символи. Подивіться на рівняння Ейнштейна.

Колись я знав одного чоловіка, який був знайомий із Джеймсом Гінтоном, тим, хто відкрив четвертий вимір. Він був світла голова. Але Гінтон думав щонайменше в шість разів швидше за нього, навіть на найпростішу тематику. І коли Гінтонові потрібно було роз’яснити свою думку, він просто не міг цього зробити.

Це великий клопіт, коли з’являється новий мислитель. Усі починають стогнати, що вони його не розуміють, сильно дратуються – і неминуче починають його цькувати, називати атеїстом, дегенератом, пронімецьким зрадником, більшовиком чи якимсь іншим улюбленим на той час лайливим словом.

Веллс трохи розповідав про це у тій книжці про велетнів, а Бернард Шоу у своєму творі «Повернення до Мафусаїла». Узагалі ніхто в цьому не винен, але так воно є, і нікуди не дінешся.

І ось я, абсолютно звичайна людина, наділена цілком посереднім розумом, раптом опиняюся геть відрізаним від світу, один у своєму роді – і відчуваю, що маю розповісти щось неймовірно важливе, але я навіть собі не можу пояснити, що це таке.

Лу стояла навпроти мене, і я інстинктивно зрозумів, завдяки спорідненню наших душ, що вона була у такому самому становищі.

Для спілкування нам не потрібні були чітко зрозумілі слова і речення. Ми все чудово розуміли; все необхідне виражалося у вигляді витонченої гармонії поглядів і жестів.

Світ раптово зупинився на місці. Ми були самі посеред ночі й тиші речей. Ми належали до вічності якимсь непояснюваним чином, і ця безконечна німа тиша розквітала незбагненними обіймами.

Героїн почав діяти. Ми почувалися королями колосального спокою. Ми були повелителями – ми пустили паростки з небуття в існування! І тепер існування поволі змушувало нас до дії. У самій нашій природі була певна потреба, що вимагала вираження, і після першого ж сильного взаємопроникнення між нашими індивідуальностями ми досягли рівнодійної гармонії усіх сил, з яких складалися.

У певному сенсі наше блаженство було таким величезним, що ми просто не могли його витримати; і ми непомітно з’їхали до усвідомлення, що цю невимовну містерію слід виразити за допомогою ритуальних дій.

Але усе це відбувалося на величезній відстані від реальності. Прихований ланцюжок інтерпретації пов’язував істину з очевидним, банальним фактом, що саме зараз найкращий час для прогулянки на Монмартр і продовження ночі там.

Ми одяглися, щоб вийти на вулицю, мабуть, з таким відчуттям, як новоспечений єпископ уперше вбирає на себе своє облачення.

Але хто б нас тоді не побачив, він би не зрозумів і навіть не підозрював про таке. Вбираючись, ми сміялися, співали й обмінювалися веселими дурницями.

Коли ми спускалися сходами, то почувалися, мов боги, що сходять на землю, незрівнянно вищі за смертних.

Під кокаїном ми помітили, що люди досить дивно посміхаються. Видно, наш ентузіазм був помітний. Нас навіть трохи дратувало, що вони рухаються в іншому темпі; та це було зовсім інакше. Постійно присутнє відчуття власної зверхності над рештою людства. Немає слів, які б могли описати нашу величність. Наші власні голоси звучали дуже, дуже віддалено. Ми були абсолютно переконані, що портьє чітко усвідомлює, що таксі потрібне самим Юпітеру з Юноною.

Ми навіть не сумнівалися, що водій керує колісницею Сонця і знає про це.

– Ця штука просто чудесна, – сказав я до Лу, коли ми минали Тріумфальну арку. – Не знаю, що ти мала на увазі, коли казала, що на тебе не подіяло. Ти ж неймовірно прекрасна!

– Звичайно прекрасна, – засміялася Лу. – Уся слава доньки короля всередині; одежа її гаптована золотом, і вона підставляє своє лице для поцілунку, як комета, що прокладає свій шлях до Сонця. Ти не знав, що я королівська донька? – вона засміялася з такою спокусливою величністю, що щось у мене всередині майже знепритомніло від захвату.

– Почекай, Кокі, – прощебетала вона. – Все в порядку. Ти зловив мене, а я тебе, а ще я – твоя маленька дружина.

Я мало не подер оббивку таксі. Я відчув себе велетнем. Ґарґантюа був пігмеєм порівняно зі мною. Я відчув непереборне бажання розтрощити щось на друзки й аж розгубився, бо це Лу я хотів розтрощити і в той же час вона була найкоштовнішою та найделікатнішою порцеляною часів династії Мінь чи як там в біса називали цю епоху.

Найтендітніша, найвитонченіша краса! Доторкнутися до неї означало осквернити її. У мене раптом виникло нудотне відчуття брутальності шлюбу.

Тоді я ще не здогадувався, що раптова різка зміна почуття була спричинена таємничим провісником фізіологічного впливу героїну, що вбиває кохання. Без сумніву, інші збуджувачі, як алкоголь, гашиш і кокаїн, не заважають Купідонові. Деструктивний ефект може бути лише від твоєї реакції. Винен, так би мовити, тому, що втікав від констебля.

Але так звані філософські наркотики, головні приклади яких – морфій і героїн, налаштовані вороже до активних емоцій та емоційної активності. Нормальні людські почуття перетворюються на те, що збоку схоже на їхній духовний еквівалент. Звичайне добре почуття стає універсальною доброзичливістю, безконечно толерантною філантропією, оскільки моральний код втратив своє значення. У душі роздувається пиха, більша за сатанинську. Як казав Бодлер: «Хіба не ти – велична зневаго, робиш душу такою доброю?»

Поки ми їхали на Монмартр у напрямку Сакрекер, ми не промовили ні слова, занурившись у блаженний спокій. Ви повинні зрозуміти, що ми і так були збуджені до найвищої межі. Завданням героїну було підтримувати цей стан.

Замість того щоб здійнятися в небо, пристрасно б’ючи вогняними крильми, ми ширяли у безмежних просторах всесвітнього ефіру, час від часу прикладаючись до нових доз пухкого тьмяного порошку. Ми робили це без жадібності, без поспіху і навіть без бажання. Відчуття нескінченної сили, що може дозволити собі нескінченну неквапливість. Воля, здається, зникла геть. Ми рухалися без особливої мети, просто тому, що так потребувала наша природа. Наше блаженство з кожною хвилиною ставало дедалі цілковитішим.

З кокаїном ти дійсно стаєш повелителем усього – але усе має для тебе велике значення.

З героїном відчуття повелителя збільшується до такого рівня, що вже нічого не має значення. Немає навіть небажання продовжувати чимось займатись, що й підтримує курця опіуму у бездіяльному стані. Тіло залишається наодинці з собою, і тебе не цікавить його природна життєдіяльність.

Знову ж таки, незважаючи на усвідомлення нескінченності, ми водночас зберігали відмінне почуття міри стосовно звичайних буденних справ.