Тепер вона вперше заговорила. Єдина тема, що цікавила її у цьому широкому Всесвіті, був героїн. Її голос звучав монотонно.

Пізніше Лу поділилася зі мною, що він нагадував їй гул похоронного співу тибетських монахів, який долинає здалеку крізь невблаганний снігопад.

– Це єдина річ, що існує, – сказала вона тоном надзвичайної екстатичної незворушності. У ньому вгадувалася безконечна демонічна радість, яку ти отримуєш від свого власного смутку. Ніби вона отримує хворобливе задоволення від того, що є безнадійним, від того, що є жахливим; її насправді переповнювала якась мученицька величність.

– Не треба чекати моментальних результатів, – продовжувала вона. – Вам потрібно народитися у ньому, одружитися з ним і померти від нього, перш ніж ви зрозумієте його. Усі люди різні. Але має минути принаймні кілька місяців, поки ви позбудетеся цих дурних життєвих надокучливостей. Поки у вас є тваринні пристрасті, ви – тварина. Їсти, любити, усі ці звірячі бажання, навіть думати про них огидно, як худоба! Дихання саме по собі є огидним, якщо ти усвідомлюєш, що ти дихаєш. Яким нестерпним було б життя людини, навіть посередньої, якби вона завжди гостро усвідомлювала процес травлення.

Вона злегка здригнулася.

– Ви читали містиків, сер Пітер? – втрутився Фекліз.

– Боюся, не читав, друже, – відповів я. – Насправді я взагалі не дуже читаю, поки не виникає потреба.

– Я захоплювався ними кілька років, – відповів він, а потім зупинився і почервонів.

Ця думка, мабуть, викликала якісь дуже неприємні спогади. Фекліз спробував приховати своє збентеження за балакучістю і почав старанно роз’яснювати догмати святої Терези, Міґеля де Молінос та кількох інших, що прославилися у цьому напрямку.

– Розумієте, головне, – нарешті підсумував він, – це теорія, що усе людське всередині нас є основною перешкодою на шляху до святості. Секрет святих у тому, що вони відкидають усе заради однієї речі, яку називають божественною непорочністю. Це не просто ті речі, які ми зазвичай називаємо гріхами чи пороками, – вони є лише елементарними формами зла, переповненого вульгарністю. Справжня складність починається тільки після того, як ви позбулися подібних речей назавжди. На шляху до святості кожний прояв тіла чи розуму є сам по собі гріхом, навіть якщо цей прояв ставить звичайне благочестя у ряд людських чеснот. Аід говорила саме про таку ідею.

Вона спокійно кивнула.

– Я й гадки не мала, – сказала вона, – що цими людьми керує такий глибокий сенс. Я завжди думала, що вони заплуталися у релігійних ідеях. Тепер я розумію. Так, це життя святого, якщо вже потрібно говорити мовою моралі, без чого, мені здається, ви, англійці, не можете обійтися. Я відчуваю, що будь-який контакт, навіть із собою, забруднює мене. Я була королевою грішників у свій час, в англійському розумінні цього слова. Тепер я забула, що таке любов, окрім слабкого відчуття нудоти, коли вона потрапляє в поле мого зору. Я майже не їм – тільки звірі, що постійно носяться як оскаженілі, потребують тричі на день поїсти. Я майже не розмовляю – слова такі марні, і жодне з них не є правдивим. Ще не винайшли такої мови, з моєї точки зору. Життя людини чи життя героїну? Я спробувала обидва: і не жалкую, що обрала те, що обрала.

Я сказав щось про те, що героїн вкорочує життя. Бліда посмішка промайнула її запалими щоками. Цей холодний блиск мав щось жахливе у собі. Ми аж замовкли.

Вона подивилася на свої руки. Вперше я з неабияким здивуванням помітив, що вони були надзвичайно брудні. Вона прокоментувала свою посмішку.

– Звичайно, якщо ви міряєте час роками, то, скоріше за все, ви маєте рацію. Але який стосунок обрахунки астрономів мають до життя душі? До того, як я почала вживати героїн, роки змінювали один одного й нічого важливого не ставалося. Це було схоже на дитину, що малює каракулі у бухгалтерській книзі. Тепер, коли я увійшла в героїнове життя, хвилина чи година – не знаю, що з них, та й мені байдуже – містить у собі більше справжнього життя, ніж будь-який п’ятирічний період у часи до мого переродження. Ви говорите про смерть. Чом би й ні? Це абсолютно нормально для вас. Ви – тварини – мусите померти, і ви знаєте про це. Але я далеко не впевнена, що коли-небудь помру; і мені байдужа ця думка, як мені байдужа будь-яка інша з ваших мавпячих думок.

Вона знову замовкла, відкинулася назад і заплющила очі.

Я не претендую на звання якогось філософа, але було цілком очевидно, з точки зору найпростішого здорового глузду, що її позиція була твердою і неприступною, якби хтось хотів її похитнути. Як каже Ґ. Честертон: «З вибором душі не посперечаєшся».

Часто сперечаються, що людина насправді загубила здатність бути щасливою – характерну рису її менших братів, коли набула самоусвідомлення. Саме про це говорить легенда «Гріхопадіння». Ми стали схожими на богів, пізнали добро і зло, але платимо за це щоденною важкою працею, а «в його очах передчуття смерті».

Фекліз вловив мою думку. Він зацитував, повільно наголошуючи слова:

 
«Одежа – витканий глум,
Посіяв, та не пожав,
Життя обгортає сум,
Прокинувся, знову заспав».
 

Думка величного вікторіанця, здається, остудила його. Він скинув із себе депресію, закурюючи цигарку і добряче прикладаючись до склянки з бренді.

– Аід, – сказав він з удаваною легкістю, – живе у блуді гріховному з особою на ім’я Барух де Еспіноза. Здається, Шопенгауер назвав його «Der Gottbetrunkene Mann».

– Сп’янілий від Бога чоловік, – ледь чутно прошепотіла Лу, кинувши сонний погляд на Аід з-під важких і посинілих від набряклих вен повік.

– Так, – продовжував Фекліз. – Вона завжди носить з собою одну з його книжок. Вона засинає під його слова, а коли розплющує очі, її погляд одразу падає на сторінку.

Він говорив і стукав по столі. Його швидка інтуїція зразу вхопила, що ця дивна пригода непокоїла нас. Він покликав офіціанта, потираючи великий і вказівний пальці. Той зрозумів жест як прохання принести рахунок і пішов по нього.

– Дозвольте мені відвезти вас і сера Пітера назад до готелю, – сказав Фекліз до Лу. – Ви пережили досить важкий день. Я прописую добре відпочити. Доза Г дуже придатна, щоб зранку підняти себе з ліжка, але, заради Бога, не женіть коней. Малюсінька доза, а потім потрошки коксу, коли відчуєте, що час вставати. До обіду ви будете почуватися як пара немовлят.

Він розрахувався, і ми вийшли на вулицю. Як на замовлення, навпроти дверей щойно під’їхало таксі і висадило якусь компанію. Тож ми доїхали додому без жодних проблем.

Лу і я почувалися абсолютно виснаженими. Вона лежала у мене на грудях і тримала мене за руку. Я відчув, що моя сила повертається, коли виникла потреба підтримати її слабкість. Із цієї темної вітряної порожнечі заново виростала наша любов. Я відчув, що цілком позбувся усіх пристрастей; і у цій люстрації ми були похрещені знову, похрещені в ім’я Любові.

Незважаючи на те, що природа зробила все можливе, щоб позбутися надлишку отрути, яку ми вжили, залишковий ефект давався взнаки. Ми приїхали до готелю дуже втомлені, втім, як щось саме собою зрозуміле, ми наполягли, щоб Фекліз і Аід піднялися до нас на останній келишок. Але ми вже насилу стримували злипання очей – і щойно вони нас покинули, ми з усіх ніг кинулись до нашого ліжка під ковдру.

Навряд чи потрібно розповідати моїм одруженим друзям, що у попередні ночі процес вкладання був детально відпрацьованим ритуалом. Але цього разу то була лише спроба побити рекорд швидкості. Не пізніше, ніж за п’ять хвилин як Фекліз і Аід пішли, світло згасло.

Я уявляв, що маю заснути миттєво. Насправді минув якийсь час, поки я зрозумів, що так не сталося. Я був у стані анестезії, який важко відрізнити від сну. Насправді якщо почати шукати визначення і намагатися пояснити різницю, чим далі заходиш, тим більш нечіткою стає розбіжність.

Утім, очі у мене, без сумніву, були розплющені; і я лежав на спині, хоч я ніколи не сплю інакше, як на правому боці або, як це не дивно, у сидячому положенні. І поки я так лежав, думки ставали дедалі осмисленішими.

Знаєте, як непомітно щезають думки, коли ти засинаєш. Що ж, тут вони з’являлися замість того, щоб щезати.

Я виявив, що сила волі у фізичному плані практично зникла. Так ніби бажання говорити чи рухатися стало неможливим. Я занурився в океан надзвичайного спокою. Розум був дуже активним, але активним лише в певних межах. Я, здається, не міг направляти потік своїх думок.

За звичайних обставин цей факт украй би мене роздратував. Але зараз він лише викликав цікавість.

Я спробував, у вигляді експерименту, зафіксувати свої думки на чомусь конкретному. Технічно я міг це зробити, але водночас усвідомлював, що не варто докладати зусиль. Також я зауважив, що усі думки були однаково приємними.

Цікавість підштовхувала мене зосередитися на ідеях, які зазвичай є джерелом роздратування і занепокоєння. Це було зовсім не складно, але гіркоти більше не було.

Я перебирав у пам’яті випадки з минулого, які, завдяки цьому особливому розумовому процесу, що захищає тебе від роздратування, вже майже забув.

Я виявив, що втрата пам’яті була уявною, а не реальною. Я відновив кожнісіньку деталь до найдрібніших подробиць. Але найбільш прикрі й образливі моменти більше не мали для мене жодного значення. Я згадував їх з такою ж насолодою, з якою читаєш меланхолійну казочку. Я б сказав навіть більше, що неприємним інцидентам я надавав перевагу над усіма решта.

Причина, я думаю, у тому, що вони залишають глибший слід у свідомості. Наші душі вигадали розум, так би мовити, з метою реєстрації свідомих переживань, і тому чим глибше переживання, тим краще розум здійснює наміри наших душ.

– Forsitan haec olim meminisse juvabit⁴, – говорить Еней у Вергілія, перелічуючи свої тяжкі випробування. (Дивно! Між іншим, відтоді як закінчив школу, я лише кілька разів згадував латинські вирази. Наркотики, як старість, геть здирають твої недавні спогади і залишають лише давно забуті ідеї.)

Інстинкт, який сидить у нас найглибше, це наша жадоба до нових переживань. І тому спроби утопіс-тів перетворити життя на приємну рутину завжди пробуджують у людській душі підсвідомий протест.

Саме зростання добробуту у вікторіанську епоху спричинило Велику Війну. Це була реакція школяра, у якого забрали пригоди.

Цей дивний стан розуму мав одну незмінну властивість: потік думок протікав крізь мій мозок, як широка непереборна ріка. Я відчував, що ніщо не зможе його зупинити чи навіть хоч якось змінити його напрямок. Моя свідомість мала щось від нерухомої зірки, яка здійснює свій шлях у просторі на правах своєї неминучої приреченості. І той потік ніс мене від одного набору думок до іншого, повільно і без напруження; це було схоже на затихаючу симфонію, яка містила в собі усі можливі спогади, що непомітно змінювали один одного без найменшого натяку на брак милозвучності.

Я цілком усвідомлював плин часу, тому що десь далеко бив церковний годинник, з величезними інтервалами між ударами. Тож я знав, що не сплю вже цілу ніч. Крізь відчинені французькі вікна на балконі заявляв про себе світанок.

Минули століття, довгі століття, і церковні дзвони оголосили про ранкову месу; поступово моя думка стала повільнішою, туманнішою; активне задоволення стало пасивним. Потрошку моїми видіннями поповзли тіні, а потім я більше не пам’ятаю.