II
ПЕРЕДПОКІЙ ПАНА ДЕ ТРЕВІЛЯ

Пан де Труавіль – так усе ще величають його родичів у Гасконі, або де Тревіль, як він, зрештою, почав називати себе в Парижі, і справді починав не краще за д’Артаньяна, тобто без жодного су в кишені, але з тим запасом відваги, дотепності і спритності, завдяки якому навіть найбідніший гасконський дворянин, що сподівається лише на батьківську спадщину, часто досягає більшого, ніж найбагатший перігорський або беррійський, маючи реальні багатства. Зухвала хоробрість і неймовірне щастя за тих часів, коли удари шпаги сипалися градом, піднесли його на вершину крутих сходів, які звуться придворним успіхом і на які він злетів, перестрибуючи через три сходинки.

Він був другом короля, котрий глибоко шанував, як усім відомо, пам’ять свого батька, Генріха IV. Батько пана де Тревіля так віддано служив йому у війнах проти Ліги, що за браком грошей, – а грошей беарнцю не вистачало постійно, і всі свої борги він сплачував дотепністю – єдиним, чого йому не доводилося позичати, – що за браком грошей, як ми вже сказали, король дарував йому після взяття Парижа герб із золотим левом на червленому полі з девізом: «Fidelis et fortis»^[14]. Це була велика честь, але вона практично ніяк не вплинула на добробут старого вояки. А тому після смерті доблесного соратника великого Генріха синові в спадщину дісталися тільки його шпага та девіз. Дякуючи цим безцінним подарункам та своїй бездоганній репутації пана де Тревіля прийняли до двору молодого принца, де він так спритно орудував шпагою і був такий вірний своєму девізові, що Людовік ХІІІ, один із кращих фехтувальників королівства, не раз було говорив: коли б комусь з його друзів треба було битися на дуелі, то він порадив би йому взяти у секунданти першим його, а другим – пана де Тревіля, а втім, можливо, навіть навпаки.

Людовік XIII почував справжню прихильність до Тревіля – щоправда, прихильність королівську, егоїстичну, але все ж таки це була прихильність. Річ у тім, що за тих непевних часів вельможі взагалі прагнули оточити себе людьми на взірець де Тревіля. Знайшлося б чимало таких, котрі могли б узяти собі за девіз слово «сильний» – другу частину напису на гербі де Тревілів, але лише поодинокі дворяни мали право претендувати на епітет «вірний» – першу частину фамільного девізу. Тревіль належав до останніх. Він був однією з тих рідкісних натур, що ладні молитися на свого хазяїна і слухаються його в усьому, як вірний пес. При цьому вони надзвичайно кмітливі, мають пильне око й міцну руку. Око служило йому для того, щоб зірко стежити, чи не гнівається король на когось, а рука – щоб завдавати нищівного удару тому, хто став причиною найвельможнішого гніву: хоч би й Бем чи Моревер, Польтро де Мере чи Вітрі. І дарма що показати себе повною мірою де Тревілю досі не щастило – він терпляче вичікував, і навіть поклявся собі, що, коли трапиться такий шанс, він не ловитиме гав. Недарма Людовік XIII призначив де Тревіля капітаном своїх мушкетерів, що були віддані королю майже фанатично, як ординарна сторожа Генріху III або шотландська гвардія Людовіку XI.

Кардинал, зі свого боку, теж намагався ні в чому не поступатися королю. Побачивши, як Людовік XIII оточує себе найкращими воїнами королівства, цей другий чи, точніше, перший володар Франції також захотів мати свою гвардію. Тому він завів власних мушкетерів, як Людовік XIII завів своїх, і можна було спостерігати, як ці два можновладних суперники відбирали для себе по всій Франції, а то й навіть в іноземних державах тих, хто прославився умілим володінням шпагою. І нерідко ввечері, за партією в шахи, Рішельє та Людовік XIII сперечалися, в кого кращі гвардійці. І той, і той вихваляв виправку й хоробрість саме своїх воїнів, і, на словах засуджуючи бійки та дуелі, кожний спідтиха всіляко заохочував їх до таких сутичок. Перемога чи поразка власних улюбленців сповнювали їх невимовною радістю або щирим смутком. Так принаймні про це розповідає у своїх мемуарах одна особа, якій довелося тоді стати учасником багатьох перемог і кількох поразок.

Тревілю була відома слабинка його володаря, і завдяки цьому він надовго завоював прихильність короля, котрий аж ніяк не міг похвалитися вірністю в дружбі. Він проводив парадним маршем своїх мушкетерів перед кардиналом Арманом дю Плессі з таким зухвалим виглядом, що в його високопреосвященства від люті стовбурчилися сиві вуса. Тревіль досконало володів тогочасним мистецтвом війни і знав, що той, хто не живе за рахунок ворога, змушений жити за рахунок своїх співвітчизників: його солдати, які підкорялися тільки йому одному, були запеклими зірвиголовами.

Неохайні, абияк вдягнені, не завжди тверезі, в синцях і подряпинах, мушкетери короля, або, точніше, мушкетери пана де Тревіля, валандалися по шинках та сумнівної слави закладах, а то й просто, йдучи вулицями, горланили пісень, підкручуючи вуса, бряжчали шпагами і принагідно намагалися будь-що зачепити гвардійців пана кардинала, коли зустрічали їх дорогою. В такі хвилини, хоч би де це відбувалося, з піхов миттю вихоплювали шпаги, а противника підіймали на кпини. Траплялося, що їх убивали, але й на смертному одрі вони були певні: їх гідно поховають і за них помстяться. Та частіше вбивали вони, і знову їх не полишала певність, що про них не забудуть: їм не доведеться довго, як щурам, сидіти у в’язниці, бо пан де Тревіль знайде спосіб звільнити їх. Ці люди скрізь вихваляли пана де Тревіля, якого дуже любили і, дарма що були затятими горлорізами, тремтіли перед ним, як школярі перед учителем, підкорялися йому з першого слова й ладні були вмерти на місці, аби тільки змити з себе найменшу підозру в недостатній відданості своєму кумирові.

Пан де Тревіль застосовував цей могутній важіль на користь, передусім, королю та його прибічникам, але не забував, звісно, себе і своїх друзів. Утім, у жодних мемуарах того багатого на цей жанр літератури часу ви не знайдете жодного свідчення, щоб навіть вороги, – а їх було в нього чимало як серед тих, хто володів пером, так і серед тих, хто орудував шпагою, – щоб навіть вороги звинувачували цього гідного дворянина в тім, начебто він брав плату за послуги своїх доблесних воїнів. Де Тревіль володів тонким мистецтвом плести інтриги не гірше, ніж найпідступніші інтригани, але при цьому залишався чесною людиною. Навіть більше: попри виснажливі походи та нескінченні вправи на плацу, він був невтомним шукачем веселих пригод, найвитонченішим дамським залицяльником, який умів принагідно вразити вигадливим мадригалом. Про його любовні походеньки говорили стільки ж, скільки двадцятьма роками раніше про сердечні справи Бассомп’єра^[15], – а це багато про що свідчить. Капітаном мушкетерів захоплювалися, його боялися й любили водночас, інакше кажучи, він тішився життям і брав од нього стільки, скільки міг узяти.

Людовік XIV затьмарив своїм сяйвом усі інші зірки королівського двору, тоді як батько його – сонце pluribus impar^[16] – давав змогу сяяти власним блиском кожному з фаворитів і нітрохи не применшував ролі своїх придворних. Крім ранкового прийому в короля і кардинала, у Парижі відбувалося ще понад двісті таких «ранкових прийомів», потрапити на які вважалося особливою честю. Та прийом у де Тревіля збирав чи не найбільше відвідувачів.

Подвір’я його особняка, що стояв на вулиці Старого Голубника, нагадувало похідний табір уже з шостої години ранку влітку і з восьмої години взимку. П’ятдесят або й шістдесят мушкетерів, раз у раз змінюючи один одного, з поважним виглядом постійно прогулювалися перед будинком при повному озброєнні і готові до всього. Сходами, такими широкими, що нині на їхньому місці можна було б спорудити цілий будинок, у пошуках якоїсь ласки снували вгору і вниз прохачі, несміливо походжали дворяни, які приїхали з провінції і сподівалися на зарахування в мушкетери, пробігали лакеї в різнобарвних лівреях, що приносили до пана де Тревіля послання від своїх господарів. У передпокої на довгих, розташованих півколом лавах сиділи обрані, тобто ті, хто був допущений до аудієнції. Цілий день передпокій гудів, як вулик, тоді як поряд у кабінеті пан де Тревіль приймав гостей, вислуховував скарги, давав накази, і, немов король на своєму балконі в Луврі, підходив до вікна, щоб зробити огляд своїм військам.

У той день, коли д’Артаньян прийшов сюди вперше, його вразила кількість відвідувачів – нечувана для провінціала, який щойно випурхнув з рідних пенатів. Провінціал, щоправда, був гасконцем, а його земляків у ті часи вважали за людей, яких не так легко чимось збентежити. Проминувши масивні ворота, оббиті довгими цвяхами з квадратними головками, відвідувач опинявся серед юрби озброєних людей, котрі, перегукуючись, походжали подвір’ям і затівали то сварку одне з одним, то якусь гру. Годі й сподіватися продертися через цей тісний живопліт, коли ти не офіцер, вельможа або гарненька панночка.

Саме крізь оцю безладну й галасливу юрбу намагався протовпитися наш юний друг, ледве стримуючи в грудях колотнечу серця, притискаючи до худих ніг свою довгу шпагу, притримуючи рукою капелюх і ніяково усміхаючись тією усмішкою провінціала, який намагається триматися з гідністю.

Розминувшись з яким-небудь гуртом відвідувачів, він полегшено зітхав, але розумів, що присутні оглядаються на нього, і вперше в житті д’Артаньян, дарма що був про себе досить високої думки, відчув себе смішним.

Дійшовши до сходів, д’Артаньян спинився перед ще більшою перешкодою. Внизу четверо мушкетерів завели якусь незрозумілу гру (про яку ми розкажемо нижче), тоді як десять чи дванадцять їхніх приятелів очікували своєї черги, щоб і собі взяти участь у цій забаві. Один з четвірки, стоячи на сходинку вище за інших, хвацько вимахував шпагою, відбиваючись від решти і не даючи або принаймні роблячи все, щоб не дати їм піднятися.

Ці троє наскакували на нього, теж спритно орудуючи своїми шпагами. Д’Артаньянові спочатку здалося, що це фехтувальні рапіри, на вістря яких надіті захисні насадки. Але невдовзі зі свіжих подряпин на обличчях учасників гри він зрозумів, що, навпаки, клинки були як слід відточені і загострені. До того ж при кожній новій подряпині не тільки глядачі, а й самі учасники поєдинку реготали, як божевільні.

Мушкетер успішно стримував натиск своїх супротивників на верхній сходинці. Довкола зібрався вже натовп цікавих. За умовами гри той, хто діставав поранення, вибував, і його черга на аудієнцію переходила до того, хто зумів завдати йому влучного удару. Протягом п’яти хвилин, поки тривав поєдинок, перепало усім трьом: в одного була подряпана рука, у другого – підборіддя, у третього – вухо, і лише сам захисник сходинки щасливо уникнув шпаг нападників. Завдяки такій спритності та відповідно до встановлених правил йому надавалося право просунутися в черзі одразу на три позиції.