Незнайомий повільно перевів погляд з коня на вершника, ніби йому потрібен був якийсь час, аби зрозуміти, що ці гнівні докори звернуті саме до нього. Потім, коли в нього не лишилося й найменшого сумніву, брови його злегка насупились, і він, витримавши довгеньку паузу, відповів тоном, сповненим іронії та зневаги, що їх годі передати пером:

– Я не з вами розмовляю, добродію.

– Але я розмовляю з вами! – вигукнув юнак, виведений із себе цією сумішшю нахабності й гарних манер, чемності й зневаги.

Незнайомий ще якусь хвильку з усмішкою дивився на д’Артаньяна, а потім, відступивши од вікна, неквапно вийшов із дверей заїзду і попрямував до юнака, зупинившись за два кроки від нього, якраз навпроти його коня. Його спокій і глузливий вираз обличчя ще дужче розвеселили його недавніх слухачів, які так і не зрушили зі свого місця біля вікна.

Д’Артаньян, угледівши перед собою кривдника, висмикнув шпагу з піхов майже на фут.

– Цей кінь і справді жовтої масті, або, точніше, був таким колись у молодості, – продовжував свої наукові розмірковування незнайомий, звертаючись до своїх слухачів і мовби не помічаючи роздратування д’Артаньяна, хоч молодий гасконець стояв між ним та його співрозмовниками. – Цей колір, безперечно, відомий людям, які вивчають ботаніку, але досі був мало відомий тим, хто знається на конях.

– Глузує з коня лише той, кому бракує сміливості глузувати з його хазяїна! – оскаженіло вигукнув майбутній мушкетер.

– Сміятися мені доводиться нечасто, добродію, – провадив далі незнайомий. – Ви могли й самі помітити це з виразу мого обличчя. Проте я маю намір зберегти за собою право сміятися, коли мені хочеться.

– А я, – мовив д’Артаньян, – не бажаю, щоб сміялися, коли мені цього не хочеться!

– Та невже, добродію? – перепитав незнайомий ще спокійнішим тоном. – Ну що ж, це абсолютно справедливо.

І, повернувшись на каблуках, він попрямував до в’їзних воріт, біля яких д’Артаньян ще раніше встиг помітити осідланого коня.

Але д’Артаньян був не з тих, хто просто так може відпустити людину, що насмілилася кепкувати з нього. Він вихопив свою шпагу й кинувся за незнайомим, вигукуючи йому вслід:

– Оберніться, оберніться ж, пане насмішнику, бо мені доведеться штрикнути вас іззаду!

– Штрикнути? Мене? – перепитав той, рвучко повернувшись. У його погляді, звернутому на юнака, можна було прочитати як подив, так і зневагу. – Годі, юначе, годі! Чи, може, ви перегрілись на сонці?

Потім, упівголоса і мов розмовляючи із самим собою, він додав:

– Яка прикрість! Оце була б знахідка для його величності, котрий усюди шукає сміливців, щоб поповнити лави своїх мушкетерів…

Він ще не закінчив, як д’Артаньян зробив такий лютий випад, що, якби незнайомий не відскочив назад, то, цілком можливо, цей жарт виявився б останнім у його житті. Незнайомий, побачивши, що вже не до жартів, теж вихопив шпагу, відсалютував супротивникові й приготувався захищатися. Але саме в цей критичний момент обидва його недавні слухачі разом із хазяїном заїжджого двору накинулися на д’Артаньяна, щосили лупцюючи його кийками, лопатами та камінними щипцями. Це несподіване втручання різко змінило хід поєдинку, і супротивник д’Артаньяна, скориставшись тим, що той повернувся, захищаючись од зливи ударів, так само спокійно й неквапливо сунув шпагу назад у піхви. З дійової особи, якою він ледве було не став, незнайомий знову зробився глядачем, і цю роль він виконав із звичною для нього незворушністю.

– Кляті гасконці! – пробурмотів він невдоволено й наказав: – Посадіть-но його на цю жовтогарячу шкапу, і хай собі їде з Богом, поки цілий.

– Але спершу я вб’ю тебе, боягузе! – вигукнув д’Артаньян, ледве стримуючи удари своїх супротивників, які ще завзятіше насідали на нього.

– Гасконські хвастощі! – знову пробурмотів незнайомий. – Присягаюся честю, ці гасконці невиправні! Що ж, продовжуйте, панове, якщо він цього так хоче. Коли йому набридне, сподіваюся, він сам почне проситися.

На жаль, незнайомий ще не знав, з яким упертюхом він має справу. Д’Артаньян був не з тих, хто благає про пощаду, тому ще якусь мить бій тривав. Нарешті молодий гасконець, зовсім знесилівши, випустив з рук шпагу, яка під ударом палиці переломилася навпіл. Наступний удар поцілив йому прямісінько в лоб, і він, обливаючись кров’ю і майже втрачаючи свідомість, упав на землю.

Саме на цю пору люди збіглися звідусюди до місця події. Хазяїн заїзду, не бажаючи скандалу, разом зі слугами відніс пораненого на кухню, де йому надали необхідну допомогу.

А незнайомий знову вернувся на своє місце до вікна і, не приховуючи невдоволення, поглядав на людський натовп, який, мабуть, дратував його.

– Ну, як почувається цей божевільний? – поцікавився він, почувши, як рипнули двері, та обертаючись до хазяїна заїзду, що прийшов довідатися про самопочуття свого гостя.

– Ваше сіятельство цілі й здорові? – і собі спитав той.

– Дякую, абсолютно цілий і здоровий. Але я хочу знати, що з нашим юнаком.

– Йому вже краще, – відповів хазяїн. – Він просто знепритомнів.

– Справді? – перепитав незнайомий.

– Але перед тим він, зібравши останні сили, викрикував щось на вашу адресу і вимагав з вами дуелі.

– Це якийсь диявол, а не людина! – вигукнув незнайомий.

– О ні, ваше сіятельство, він не диявол, – заперечив хазяїн, презирливо скрививши губи. – Ми обшукали його, поки він був непритомний. У його торбинці виявилася одна-однісінька сорочка, а в гаманці – одинадцять екю. Але, незважаючи на це, він, утрачаючи притомність, усе торочив, що, станься таке в Парижі, ви б розкаялися у вчиненому відразу на місці, а так вам розкаятися доведеться пізніше.

– У такому разі, – холодно зауважив незнайомий, – це, мабуть, переодягнений принц крові.

– Про це я й кажу вам, ваше сіятельство, – вів далі хазяїн, – щоб ви були напоготові.

– Може, він називав якісь імена, перш ніж знепритомніти?

– Саме так! Він поплескував себе по кишені й повторював: «Ось побачимо, якої думки буде пан де Тревіль, коли довідається, що завдано образи його протеже!»

– Пан де Тревіль? – перепитав незнайомий, насторожившись. – Кажете, він поплескував себе по кишені, вимовляючи ім’я пана де Тревіля?.. Ну ж бо, любесенький, я впевнений, що, поки наш герой був непритомний, ви не пропустили нагоди заглянути також і до цієї кишені. То що в ній було?

– Лист, адресований до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.

– Справді?

– Точнісінько, як я мав честь доповісти вашому сіятельству.

Хазяїн не був особливо спостережливим, отож не помітив, який вираз з’явився при цьому на обличчі незнайомого. Він одійшов од вікна, на лутку якого доти спирався, з виглядом людини, чимось дуже стривоженої.

– Чорт! – процідив він крізь зуби. – Невже Тревіль підіслав до мене цього гасконця? Але він такий молодий! Однак удар шпагою – це удар шпагою, хоч би хто його завдавав, і в таких ситуаціях хлопчиська остерігаєшся менше, ніж будь-кого іншого. Буває так, що незначна перешкода може завадити досягненню великої мети.

І незнайомий на кілька хвилин поринув у роздуми.

– Послухайте, хазяїне! – сказав він нарешті. – А чи не позбавите ви мене присутності цього божевільного? Сумління не дозволяє мені вбити його, а тим часом… – додав він з виразом холодної жорстокості, – а тим часом він мені заважає. До речі, де він зараз?

– У кімнаті моєї дружини: йому там роблять перев’язку. Це на другому поверсі.

– Одяг і торбина з ним? Він не скидав свого камзола?

– І камзол, і торбина внизу, на кухні. Втім, якщо він вам заважає, цей божевільний юнак…

– Безперечно! Від нього у вашому заїзді тільки неприємності, які добропорядним людям зовсім ні до чого… Підніміться до себе, приготуйте мені рахунок і попередьте мого слугу.

– Як? Ви збираєтесь уже їхати?

– Ви це й самі знаєте, бо я ще вранці наказав вам осідлати мого коня. Хіба цього й досі не зроблено?

– Що ви! Ваше сіятельство могли бачити на власні очі – кінь стоїть біля воріт, осідланий і нагодований.

– Гаразд, тоді робіть те, що вам сказано.

«Чудасія! – подумав корчмар. – Невже він злякався якогось хлопчиська?»

Але владний погляд незнайомого не дозволив йому поринути у глибші міркування з цього приводу. Він улесливо вклонився і вийшов.

«Цього ще бракувало! Якщо цей пройдисвіт побачить міледі… – розмірковував незнайомий. – Ось-ось вона має вже проїхати. Чому ж її так довго немає? Мабуть, краще буде мені самому верхи поїхати їй назустріч… Коли б тільки я міг дізнатися, про що йдеться в цьому листі до Тревіля!..»

І незнайомий, невдоволено щось бурмочучи собі під ніс, попрямував на кухню.

Тим часом хазяїн заїзду, не сумніваючись у тому, що саме присутність цього хлопця змушує незнайомого поквапливо покинути його шинок, піднявся до кімнати дружини, де д’Артаньян потроху приходив до тями після недавньої сутички. Натякнувши, що поліція може звинуватити його в бійці із знатним вельможею, – а що незнайомий – знатний вельможа, шинкар у цьому був певен, – хазяїн переконав д’Артаньяна, незважаючи на його слабість, чимскоріше забиратися геть. Д’Артаньян, ще не зовсім оговтавшись, без камзола і з замотаною якимсь ганчір’ям головою, підвівся і, спираючись на руку хазяїна, почав спускатися сходами вниз. Та, зайшовши до кухні, він знову побачив у вікні свого кривдника: той спокійно розмовляв, стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої парою здорових нормандських коней.

Його співрозмовницею, що визирала з віконця карети, була жінка років двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, що д’Артаньян ураз схоплював усі характерні риси обличчя, тож йому вистачило одного погляду, щоб визначити: дама була молода і вродлива. Її краса вразила його ще й тому, що вона була зовсім незвичайна для південної Франції, де хлопець жив донедавна. Це була білявка з довгим кучерявим волоссям, що спадало їй на плечі, з великими блакитними млосними очима на блідому обличчі, з рожевими вустами й білими, немов алебастр, руками. Вона про щось жваво розмовляла з незнайомим.

– Отже, його високопреосвященство наказує мені… – говорила вона.

– …негайно повернутися до Англії і, якщо герцог виїде з Лондона, відразу ж попередити його.

– Чи будуть ще якісь розпорядження?

– Ви знайдете їх ось у цій скриньці, яку розкриєте тільки по той бік Ла-Маншу.

– Чудово. Ну а що будете робити ви?

– Я повертаюся до Парижа.

– Не покаравши цього зухвалого хлопчиська?

Незнайомий не встиг відповісти, бо саме цієї миті на порозі з’явився д’Артаньян, який усе чув.

– Цей зухвалий хлопчисько сам покарає кого завгодно! – вигукнув він. – І сподіваюся, що той, кого він має покарати, тепер не втече від нього.

– Не втече? – перепитав незнайомий, насупивши брови.

– Авжеж, на очах у дами, гадаю, ви не посмієте цього зробити?

– Пам’ятайте… – скрикнула міледі, побачивши, що її співрозмовник схопився за шпагу, – пам’ятайте, що найменше зволікання може все занапастити!

– Ваша правда! – вигукнув незнайомий. – Поспішімо ж, ви своєю дорогою, а я – своєю.

Кивком голови попрощавшись із дамою, він скочив на коня; кучер карети щосили теж стьобнув батогом своїх коней, і недавні співрозмовники галопом помчали в різні боки.

– Стривайте, а ваш рахунок?! – зарепетував корчмар, чия шанобливість до гостя, у міру того як той віддалявся, не розрахувавшись за послуги, перетворювалася на глибоке презирство.

– Заплати йому, дурню! – наказав, не зупиняючись, вершник своєму слузі, який, жбурнувши до ніг шинкаря кілька срібних монет, поскакав слідом за своїм господарем.

– Боягуз! Негідник! Самозванець! – закричав д’Артаньян, кинувшись і собі навздогін за слугою.

Але поранений був ще надто слабкий, щоб перенести нове потрясіння. Ледве він ступив десять кроків, як у вухах мов закалатало у дзвони, в голові запаморочилося, кривава завіса впала на очі, ноги йому підігнулися… Проте, лежачи посеред вулиці, він усе ще вигукував:

– Боягуз! Боягуз! Боягуз!

– Він і справді боягуз! – пробурмотів хазяїн, підходячи до д’Артаньяна і намагаючись лестощами прихилити до себе бідолашного юнака, щоб потім обдурити його, як чапля в байці обдурює слимака.

– Так, нікчемний боягуз, – прошепотів д’Артаньян. – Але вона… яка красуня!

– Хто – вона? – спитав корчмар.

– Міледі, – ще тихіше мовив д’Артаньян і знову знепритомнів, уже вдруге за сьогодні.

«Нічого не вдієш, – подумки підраховував свої збитки хазяїн заїзду. – Двох я втратив, але мені дістався цей бідолаха, який пробуде тут щонайменше кілька днів. Так чи так, а одинадцять екю будуть мої».

Ми ж бо знаємо, що одинадцять екю – то все, що лишилося в гаманці д’Артаньяна.

Хазяїн гадав, що поранений видужуватиме одинадцять днів, а відтак він матиме з нього по одному екю за день, але його планам не судилося збутися. Наступного дня вже о п’ятій ранку д’Артаньян був на ногах. Він спустився до кухні й попросив вина, олії, розмарину та ще різного зілля, список якого до нас не дійшов. Потім, тримаючи перед собою рецепт своєї матері, він власноруч приготував бальзам, яким намастив численні рани на тілі. Він сам змінював пов’язки, не звертаючись по допомогу до жодного лікаря. Дякуючи, безперечно, цілющим властивостям циганського бальзаму і, можливо, невтручанню лікарів, д’Артаньян уже ввечері почувався набагато краще, а на ранок був майже здоровий.

Юнак розрахувався з хазяїном за розмарин, олію й вино – єдине, що він вживав цього дня, бо дотримувався найсуворішої дієти. Однак його жовтий кінь, як стверджував хазяїн, зжер утричі більше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на розміри цього представника конячого роду. Розплачуючись, д’Артаньян знайшов у кишені лише потертий оксамитовий гаманець, а в ньому – одинадцять екю. Лист до пана де Тревіля безслідно зник.

Старанно й терпляче юнак заходився шукати листа. Разів із двадцять він вивертав усі кишені – на камзолі і в штанях, знову і знову зазирав то в торбинку, то в гаманець. Але, переконавшись, що листа ніде немає, він уже втретє так розлютився, що йому ледве не довелося знову скористатися вином і ароматичною олією, бо, зважаючи на його нестримну запальність і погрози вщент рознести усе в цьому заїзді, якщо не знайдуть листа, хазяїн озброївся кілком, його дружина – мітлою, а слуги – тими самими палицями, що вже стали їм у пригоді раніше.

– Лист, мій рекомендаційний лист! – вигукував д’Артаньян. – Віддайте мого листа, хай вам трясця! Або я вас насаджу на рожен, як куріпок!

На нещастя – чи, скоріше, на щастя, – здійснити свою погрозу юнак не міг з однієї простої причини. Його шпага, як ми вже казали, була зламана навпіл у тій пам’ятній сутичці в день його приїзду, про що він зовсім забув. Отож, вихопивши її, д’Артаньян побачив замість грізної зброї лише уламок дюймів вісім або десять завдовжки, що його хазяїн підібрав і дбайливо вклав у піхви. А другу половину шпаги корчмар приховав, щоб зробити з неї шпигувальну голку.

Втім, ця обставина навряд чи зупинила б нашого нестримного юнака, якби хазяїн, трохи поміркувавши, не визнав, що претензії його гостя цілком справедливі.

– А й справді, – сказав він, опускаючи свого імпровізованого кийка, – куди ж це запропастився ваш лист?

– Так, куди подівся мій лист? – закричав д’Артаньян. – Відразу ж попереджаю вас: цей лист до пана де Тревіля, і його треба будь-що знайти. А якщо він не знайдеться, то, запевняю вас, пан де Тревіль знайде спосіб його розшукати!

Ця погроза зовсім перелякала хазяїна. Адже після короля та кардинала пан де Тревіль був саме тією людиною, чиє ім’я, мабуть, найчастіше згадувалося серед військових… та й серед городян теж. Був ще, звичайно, отець Жозеф^[13], але його ім’я завжди вимовлялося пошепки: такий великий був жах, що його вселяв друг кардинала Рішельє, відомий як «сіре преподобіє».

А тому, відкинувши кілок убік і наказавши дружині те саме зробити з мітлою, а слугам – з кийками, хазяїн перший подав приклад і взявся за пошуки пропажі.

– У цей лист, напевно, були вкладені якісь цінності? – спитав він після кількох хвилин марних пошуків.

– Ви ще запитуєте! – вигукнув гасконець, який розраховував за допомогою цього листа прокласти собі шлях при дворі. – У ньому було все моє багатство.

– Банківські чеки? – поцікавився хазяїн.

– Чеки на одержання грошей з особистої скарбниці його величності, – відповів д’Артаньян, що сподівався завдяки цьому листу влаштуватися на королівську службу, а тому вирішив, що може дати таку, майже правдиву, відповідь.

– От халепа! – у відчаї вигукнув хазяїн заїзду.

– Але не це важливо… – вів далі д’Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, – не гроші. Найважливіше – те, що в цьому листі написано. Я скоріше погодився б загубити тисячу пістолів, ніж втратити його!

Він нічим не ризикував, коли б сказав і «двадцять тисяч», але його стримала юнача скромність.