– Ви справді каєтесь?

– У цьому я не зовсім певен… Але я певен в іншому: я можу твердо обіцяти вам виконати все, що вам заманеться за умови, коли ви дозволите мені провести вас до того місця, куди ви йдете.

– І потім ви мене залишите?

– Так.

– І не станете чекати, поки я вийду, щоб простежити за мною?

– Ні.

– Слово честі?

– Слово дворянина!

– Тоді беріть мене під руку – й ходімо!

Д’Артаньян охоче виконав цей наказ, і пані Бонасьє, усе ще тремтячи від пережитих хвилювань, міцно схопилася за його руку. Так вони дійшли до кінця вулиці Лагарп. Тут, як здалося д’Артаньянові, пані Бонасьє знову завагалася, як це було раніш на вулиці Вожирар, але потім за якимись, відомими тільки їй, ознаками, очевидно, знайшла потрібні двері.

– Ну от ми й прийшли, – сказала вона, підходячи до цих дверей. – Я вам безмежно вдячна за те, що ви опинилися поряд зі мною і допомогли мені уникнути всіх небезпек, на які я могла наразитись, якби була сама. Але настала хвилина виконати вашу обіцянку. Я прийшла туди, куди мені було потрібно.

– А на зворотному шляху вам нічого буде боятися?

– Хіба що грабіжників.

– А грабіжників, значить, ви не боїтеся?

– А що вони можуть у мене взяти? Я не маю при собі ані гроша.

– Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку, прикрашену якимсь вензелем.

– Я не розумію, про що ви?

– Я кажу про хусточку, яку я підібрав біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.

– Мовчіть, нещасний, мовчіть! – закричала молода жінка. – Ви ж не хочете мене занапастити?

– Ви самі бачите, що вам усе ще загрожує небезпека, якщо однісінького слова досить, щоб ви знову затремтіли від страху, і не приховуєте: коли це слово дійде до чийогось вуха, то ви загинете. Пані, – вигукнув д’Артаньян, схопивши її за руку і спрямувавши на неї палкий погляд, – будьте ж розсудливі, довіртеся мені! Невже ви не прочитали в моїх очах, що моє серце сповнене прихильності й відданості вам?

– Я вірю вам, – відповіла пані Бонасьє. – Тому ви можете розпитувати мене про всі мої таємниці, і я вам не криючись про все розповім, але я не маю права звіряти вам чужі таємниці.

– Гаразд, – погодився д’Артаньян. – Я сам їх розкрию. Оскільки ці таємниці можуть впливати на вашу долю, вони повинні стати й моїми.

– Остерігайтеся! – вигукнула молода жінка, і в голосі її пролунали металеві нотки, які змусили д’Артаньяна мимоволі здригнутися. – Не втручайтеся в те, що стосується мене, – вже м’якше вела вона далі, – не намагайтеся допомогти мені у виконанні того, що я мушу зробити сама. Я прошу вас про це в ім’я того почуття, яке ви маєте до мене, в ім’я послуги, яку ви мені зробили і якої я ніколи в житті не забуду! Повірте тому, що я вам кажу! Не думайте більше про мене, я більше не існую для вас, ніби ви ніколи мене не бачили.

– Араміс теж мав вчинити так само, як я? – спитав д’Артаньян, якого її слова дійняли до живого.

– Добродію, ви вже вкотре вимовляєте це ім’я. Але ж я сказала вам, що не знаю цієї людини.

– Ви не знаєте людини, у віконницю якої ви стукали? Та годі вам, пані! Я не такий дурний, щоб повірити в це.

– Признайтеся, що ви цю історію самі придумали і вигадали цього Араміса, щоб примусити мене говорити.

– Я нічого не придумую, пані, я нічого не вигадую. Я кажу щиру правду.

– І ви запевняєте, що в цьому будинку мешкає один з ваших друзів?

– Я втретє повторюю вам: це будинок, де мешкає мій друг, і звуть його – Араміс.

– Усе це з’ясується з часом, – прошепотіла молода жінка, – а поки що, добродію, мовчіть!

– Якби ви могли заглянути в мою душу, – сказав д’Артаньян, – ви побачили б там таку щиру цікавість, що пожаліли б мене, і таке щире кохання, що тієї ж хвилини задовольнили б мою цікавість! Не треба боятися тих, хто вас кохає.

– Ви надто швидко заговорили про кохання, – зауважила молода жінка, похитавши головою.

– Кохання спалахнуло в моєму серці так швидко, бо я вперше по-справжньому закохався. До того ж мені немає ще й двадцяти.

При цих словах пані Бонасьє крадькома глянула на нього.

– Послухайте, я вже натрапив на слід, – сказав д’Артаньян. – Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку ж хусточку, як і та, що ви показали жінці, яка була в нього, через хусточку, прикрашену – я цього певен – таким самим вензелем.

– Добродію, – мовила молода жінка, – ви страшенно стомлюєте мене цими запитаннями, клянуся вам.

– Але, пані, ви ж така обережна і передбачлива… А що, коли б вас затримали і знайшли цю хусточку, хіба це вас не скомпрометувало б?

– А з якої речі? Хіба це не мої ініціали? «К. Б.» – Констанція Бонасьє.

– Або Камілла де Буа-Трасі.

– Мовчіть, пане! Мовчіть! Якщо небезпека, в якій опинилася я, не може зупинити вас, то подумайте про небезпеку, на яку наражаєтеся ви.

– Я?

– Так, ви. За одне лише знайомство зі мною ви можете потрапити до в’язниці або й поплатитися життям.

– Тоді я не залишу вас ні на мить!

– Добродію… – відповіла молода жінка, молитовно складаючи долоні, – добродію, заради всього святого, я звертаюся до честі військового, до благородства дворянина – залиште мене! Чуєте: б’є північ, на мене чекають о цій порі.

– Пані, – сказав юнак уклоняючись, – я не можу відмовити тому, хто так мене просить. Заспокойтесь, я залишаю вас.

– І ви не підете за мною, не будете вистежувати мене?

– Я зараз же повертаюся до себе додому.

– О, я знала, що ви милий юнак! – вигукнула пані Бонасьє, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток біля невеликих дверей, ледве помітних у кам’яній стіні.

Д’Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її.

– О, краще б я ніколи вас не зустрічав! – вигукнув він з тією простодушною грубістю, якій жінки нерідко віддають перевагу перед вишуканою ввічливістю, бо вона розкриває справжні думки людини і доводить, що почуття беруть гору над розумом.

– Проте… – мовила пані Бонасьє майже лагідно, стискаючи руку д’Артаньяна, який усе ще не відпускав її руки, – я не можу сказати так само щодо вас: хай на сьогодні усе скінчилось, але, можливо, завтра воно матиме продовження. Хтозна, якщо коли-небудь мене звільнять від обов’язку зберігати таємницю, чи не задовольню я тоді вашу цікавість…

– А ви можете обіцяти відповісти і на моє кохання? – не тямлячись від захоплення, вигукнув юнак.

– О, я не можу вам нічого обіцяти! Це буде залежати від тих почуттів, які ви зумієте викликати в мені.

– Отже, сьогодні, пані…

– Сьогодні, добродію, я відчуваю тільки вдячність.

– Ви надто добрі, – сумно зауважив д’Артаньян, – і зловживаєте моїм коханням.

– Ні, добродію, я користуюся вашим благородством – ото й усе. Але повірте, є люди, які вміють не забувати своїх обіцянок.

– О, ви робите мене найщасливішою людиною у світі! Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обіцянку!

– Будьте певні! Настане час, і я згадаю про все. А тепер ідіть, заради всіх святих, ідіть! На мене чекали рівно опівночі, і я вже запізнююсь.

– На п’ять хвилин.

– Так, але іноді п’ять хвилин – це п’ять століть.

– Коли кохаєш!

– А хто вам сказав, що на мене чекає закоханий?

– На вас чекає чоловік! – скрикнув д’Артаньян. – Чоловік!

– Ну от, ви знову за своє, – мовила пані Бонасьє з легкою усмішкою, в якій проступав відтінок нетерпіння.

– Ні! Я йду, я залишаю вас. Я довіряю вам, я хочу, щоб ви повірили, що я справді відданий вам, нехай навіть ця відданість і межує з дурістю. Прощавайте, пані, прощавайте!

Відчуваючи, що йому забракло сил просто так відпустити її руку, д’Артаньян буквально відірвався від неї й кинувся бігти. Пані Бонасьє, тим часом, узявшись за молоток, постукала в двері так само, як перед тим у віконницю: три удари неквапом через рівні проміжки часу. Добігши до рогу вулиці, д’Артаньян озирнувся: двері відчинилися й зачинились. Гарненька дружина галантерейника зникла за ними.

Д’Артаньян продовжував свій шлях. Він дав слово не вистежувати пані Бонасьє, і, навіть якби його життя залежало від того, куди саме вона піде або хто проводжатиме її, д’Артаньян однаково повернувся б додому, бо заприсягнувся, що зробить саме так. За п’ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.

«Бідолашний Атос! – думав він. – Він не зрозуміє, що все це означає. Він, певне, заснув, чекаючи на мене, або повернувся додому, а там довідався, що в його квартирі побувала жінка. Жінка в Атоса! Але ж була жінка в Араміса, – міркував далі д’Артаньян. – Усе це дуже дивно, і мені достобіса кортить дізнатися, як події розвиватимуться далі».

– Жахливо, пане, жахливо! – відповів йому голос, який напевне належав Планше.

Як виявилося, д’Артаньян, розмовляючи сам із собою, що нерідко трапляється з людьми, чимось дуже заклопотаними, непомітно для себе опинився в під’їзді свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його квартиру.

– Жахливо? Що ти верзеш, дурню? – спитав д’Артаньян. – Що сталося, зрештою?

– До лиха та ще лихо.

– Ну?

– По-перше, арештували пана Атоса.

– Арештували? Атоса арештували? За що?

– Його застали у вас. І вирішили, що він – це ви.

– І хто його арештував?

– Гвардійці. Ïх привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали звідси.

– Чому ж він не назвався, не сказав їм, що не має ніякого відношення до цієї справи?

– Він і не збирався цього робити, пане. Навпаки, він підійшов ближче до мене й шепнув: «Зараз необхідно бути на волі твоєму панові, а не мені. Він знає, що до чого, а мені нічого не відомо. Треба виграти час, тому нехай гадають, що взяли його. Днів через три я скажу їм, хто я насправді, і їм доведеться мене випустити».

– Браво, Атосе! Благородна душа! – прошепотів д’Артаньян. – Як це на нього схоже! Що ж зробили гвардійці?

– Четверо повели його, не знаю куди – до Бастилії чи до Фор-Левека. Двоє залишилися з людьми в чорному, які перевернули догори дном весь будинок і забрали всі папери. А ще двоє тим часом вартували біля дверей. Потім, скінчивши з обшуком, вони пішли, навіть не зачинивши за собою двері.

– А Портос і Араміс?

– Я не застав їх удома, тому вони й не прийшли.

– Але вони можуть прийти з хвилини на хвилину. Ти ж попросив переказати їм, що я на них чекаю?

– Так, пане.

– Гаразд. Залишайся тут і, якщо вони прийдуть, розкажи їм про те, що сталося. Хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова шишка». Тут залишатися їм небезпечно: за будинком можуть стежити. Я побіжу до пана де Тревіля, щоб сповістити його, а потім приєднаюся до них.

– Слухаюсь, пане, – сказав Планше.

– Я сподіваюся, ти не злякаєшся і не втечеш звідси? – спитав д’Артаньян, повертаючись назад і намагаючись якось підбадьорити свого слугу.

– Не турбуйтеся, пане, – відповів Планше. – Ви ще не знаєте мене. Я хоробрий, коли постараюся, повірте мені. Головне – постаратися. До того ж я пікардієць.

– Домовилися, – мовив д’Артаньян. – Отож ти скоріше вмреш, ніж залишиш свій пост?

– Так, пане. Я зроблю все що завгодно, щоб довести, як я вам відданий.

«Чудово! – подумав д’Артаньян. – Схоже, спосіб, що його я вжив до цього хлопця, виявився непоганим. При нагоді я знову ним скористаюся».

І з усією швидкістю, на яку були здатні його ноги, вже трохи стомлені сьогоднішньою біганиною, він помчав на вулицю Старого Голубника.

Пана де Тревіля не було вдома. Його рота несла варту в Луврі, і він був там разом зі своїми мушкетерами.

Потрібно було за всяку ціну побачитися з паном де Тревілем. Він мав знати, що відбувається. Д’Артаньян вирішив спробувати пройти в Лувр, сподіваючись, що мундир гвардійця роти пана Дезессара стане йому за перепустку.

Він спустився вниз по вулиці Пті-Огюстен і, діставшись набережної, попрямував до Нового мосту. У нього виникла була думка скористатися поромом, але, підійшовши до берега й машинально сунувши руку в кишеню, він зрозумів, що від річкової прогулянки доведеться відмовитись: йому нічим було заплатити поромникові.

Д’Артаньян уже підходив до вулиці Генего, коли його увагу привернуло двоє людей, що поспішали з-за рогу вулиці Дофіна. Це були чоловік і жінка. Щось у їхньому вигляді вразило д’Артаньяна.

Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, а чоловік був вилитий Араміс.

Схожість посилювалася ще й тим, що жінка була в чорній накидці, яку д’Артаньян добре запам’ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лагарп, а на чоловікові була форма мушкетера.

Обличчя жінки закривав низько опущений каптур накидки, а чоловік ховав своє обличчя за носовою хусточкою. Ця завбачливість свідчила про те, що їм не хотілося, аби їх упізнали.

Вони пішли по мосту. Дорога д’Артаньяна теж вела через міст, позаяк він прямував до Лувру. І він подався слідом за ними.

Не ступив він і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що жінка – пані Бонасьє, а чоловік – Араміс.

І відразу ж усі підозри, розбурхані ревнощами, з новою силою прокинулися в його душі.

Він був двічі обдурений – другом і тією, котру любив уже як коханку. Пані Бонасьє присягалась йому всіма богами, що не знає Араміса, а за чверть години він зустрічає її під руку з Арамісом.

Д’Артаньян навіть не подумав про те, що з гарненькою галантерейницею він познайомився лише якихось три години тому, що вона нічим йому не зобов’язана, хіба що звільненням з рук поліцейських, які хотіли її викрасти, і що вона йому нічого не обіцяла. Він почувався коханцем, ображеним, ошуканим і осміяним. Лють охопила його, і кров ударила в скроні. Він вирішив будь-що дізнатися правду.

Молода жінка та її супутник помітили, що за ними стежать, і наддали ходи. Д’Артаньян кинувся бігти й випередив їх. Потім, повернувши назад, заступив їм дорогу саме тоді, коли вони проходили повз статую Самаритянки^[28], освітлену ліхтарем, який заливав світлом усю цю частину мосту.

Д’Артаньян зупинився перед ними, і вони теж змушені були зупинитися.

– Що вам треба, добродію? – спитав, відступаючи на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого д’Артаньян зрозумів, що одне з його припущень виявилося помилковим.

– Це не Араміс! – вигукнув він.

– Ні, добродію, не Араміс. І оскільки, судячи з вашого вигуку, ви помилилися, я прощаю вас.

– Ви прощаєте мене? – перепитав д’Артаньян.

– Так, – відповів незнайомець. – Тому дозвольте пройти, коли у вас немає до мене ніякої справи.

– Це так, добродію, – сказав д’Артаньян, – у мене справа не до вас, але до вашої дами.

– До моєї дами? Ви ж не знаєте її! – здивувався незнайомий.

– Ви помиляєтесь, добродію, я її знаю.

– Он як! – зауважила з докором пані Бонасьє. – Ви дали мені слово дворянина і військового, і я сподівалася, що цього цілком досить!

– Але… – знічено промовив д’Артаньян, – ви обіцяли мені…

– Обіпріться на мою руку, пані, – запропонував іноземець, – нам треба йти.

Але д’Артаньян, приголомшений і принижений, продовжував стояти, схрестивши руки на грудях, перед незнайомим та пані Бонасьє.

Мушкетер ступив уперед і рукою відсторонив д’Артаньяна.

Д’Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу. Тієї ж миті іноземець блискавично вихопив свою.

– Заради святого неба, мілорде! – скрикнула пані Бонасьє, кидаючись між ними й руками хапаючи їхні шпаги.

– Мілорд! – скрикнув д’Артаньян, у голові якого сяйнув несподіваний здогад. – Мілорд!.. Пробачте, добродію… Невже ви…

– Його світлість герцог Бекінгемський, – стиха мовила пані Бонасьє. – Але тепер ви можете занапастити нас усіх.

– Мілорде, пані, прошу вас, вибачте!.. Але ж я кохаю її, мілорде, і я ревнував. Ви знаєте, мілорде, що значить кохати! Вибачте, і смію запевнити вас, що я ладен віддати своє життя за вашу світлість!

– Ви славний юнак, – сказав герцог, простягаючи д’Артаньянові руку, яку той шанобливо потиснув. – Ви пропонуєте мені свої послуги – я їх приймаю. Йдіть за нами до Лувру і, коли помітите, що хтось за нами стежить, убийте цього негідника.

Взявши шпагу в руку, д’Артаньян пропустив пані Бонасьє й герцога на двадцять кроків уперед і пішов назирці за ними, ладен і справді вбити на місці кожного, хто посмів би посягнути на життя благородного і вишуканого міністра Карла I.

Та, на щастя, молодому героєві не трапилося цього вечора нагоди довести герцогу свою відданість, і молода жінка разом з красенем мушкетером без усяких пригод дісталися Лувру, куди їх впустили через хвіртку навпроти вулиці Ешель. Що ж до д’Артаньяна, то він одразу заквапився до шинку «Соснова шишка», де на нього чекали Портос і Араміс.

Він не став пояснювати їм причину, через яку він їх потурбував, а сказав лише, що сам уладнав справу, для якої, здавалося йому, могла знадобитись їхня допомога.

А тепер, захоплені нашим оповіданням, дамо трьом друзям змогу повернутися до своїх домівок і помандруємо звивистими коридорами Лувру за герцогом Бекінгемом та його чарівною Аріадною^[29].